Снігом землю замело. Лід покрив поверхню рік. Вода з ринв перетворилася в мутне, чорне скло. Я йду по вулиці, закутана в ватяну чорну куртку. На ногах теплі сірі шерстяні колготи, тонкі чорні черевики. Ступні вгрузаються у сніг.
Згадується Антарктичний синій лід. Ці вічні візерунки води. Кристали мільйонного льоду.
Кристали... як я люблю кристали. Особливо скло.
Ще рано, люди сплять. Вони досі не помітили сніг. Уві снах, своїх кошмарах. Що-ж вранці їх чекає сюрприз. Вони ж так люблять зиму. Особливо цей Новий Рік. Хоча ні... я помилилася сплять не всі. Цей понурий юнак, ще не лягав спати. Він разом із своїм чорним довгим пальтом та шкіряним кашкетом йде додому. Де ж він був цілу ніч?
Він палить мене своїм поглядом. На обличчі викривлюється похмура усмішка. Лід лиш зверху обтікає водою. Шкода.
Ось що цікаво – звідки він взяв таке довге пальто? Мода на таке вже давно минула. Давно там, у моді.
Наші погляди зустрілися.
Його обличчя, так само як і обличчя багатьох інших, заклякло, хоч все ще його ноги продовжували йти розміреним кроком. Здається, на додачу мало не відвисла щелепа. Щось в його душі наростало – чи то образа, чи то бажання комусь віддячити. Що ж, тепер варто сміятися мені.
Я люблю візерунки...
- Як тебе звуть?
Стрепенулась. Цього зовсім не очікувала.
Його тепле протухле спиртним дихання чомусь діставало аж до моєї щоки.
- Настя, Марія... що тобі більше подобається?
- Веснянка.
- В тебе шлунок мало не подихає від горілки.
- Я пиво пив.
- Йди собі.
- Ти така смішна.
- Кожне моє слово змушує тебе обов’язково щось відповідати.
- Авжеж.
- Ем, послухай, мене звуть Микита. Я працюю стилістом. Уявляєш, якщо тебе перевдягти в інший одяг та нафарбувати, то ти б стала справжньою красунею.
- Що?!
- Ні, я працюю стилістом.
- Це й так зрозуміло.
- Н-нам потрібна одна дівчина. Для реклами.
- Атож, я згодна.
- Чудово.
Він простягнув мені візитку.
Авжеж, я не збиралася приходити. Він – занадто самовпевнена людина. До того ж я не полюбляю лампове світло.
В повітрі підсилювався запах свіжої води. Що ж, це так чудово відповідало моєму настрою. В природі ніщо ніколи не відбувається просто так. Особливо взимку. Все так пов'язується зі мною.
Ну ось, цей юнак вже шмигнув вперед. Хай ще трохи підмерзне.
Я чимчикувала до фонтану на головній площі міста. Мені часом подобається ходити так, як ходять люди. Звичайне оправдання свого зовнішнього вигляду. Ні, я просто роздумувала. Вперше за багато років.
Невдовзі з’явилися перші ранкові автомобілі. Запах вихлопних газів завдяки морозу здавався терпким.
Додати б ще холоду на це місто, просто так. Але ж наближається день, сонце знову буде промінням все відігрівати. Не те, що я ніколи його не любила... воно просто часом руйнує практично всі мої наміри.
Полечу хурделицею...
Хочу заморозити фонтан. Той, що на головній площі. Щоб труби в ньому полопалися.
2
Лечу снігом. Вже невідомо який раз роблю подібні речі. Можна було-б ось так літати все своє життя. Я ж не буду від цього відчувати втому. Лиш вітер стане підбурюватися. Мій минулий коханець.
Часом понесе мене на своєму крилі як не потрібну закине куди йому захочеться. Хм... якби я могла відчувати як людина, то давно б образилася на нього.
Ймовірно завдяки цьому ми з ним то збігалися, то я знову кидала його. Невдячна істота. Ну що він приносить людям? Лиш висушує їхні поля та збурює хвилі на морі.
Невдячні всі вони. Й сніг може бути чорним.
Думка божевільного...
Пів Європи замело. Корисно коли-небудь замести міста. Розстане – земля вмиється.
Обридла ядовитість повітря. Цей вдих лиш наближає усіх до погибелі.
Кажуть, що зима не вміє кохати.
Це лиш в неї ніхто не має права закохуватися, на справді.
Гострі башти, прямокутні бетонні гори, покинуті лиси, загублені поміж дерев дахи. Багато хто віддав би за це багато що.
Ну ось, я вже не помітила як мене занесло знов бозна-куди. Ось так завжди. Дякую тобі, вітер!
Довелося попотіти, поки не знайшла минулого Микиту. Цих кілька краплин втраченої вологи все одно замерзнуть в кристал.
Цей парубок думає зовсім про інше, не про мене. Стривай-но! Я тобі ще нагадаю.
Скло злегка хрустіло під напором сніжинок. Хочу, хочу.
Ось вікно відчинилося.
Кристалами всю кімнату засипало. Покружляло і затихло.
Ненависне лампове світло!
Микита ледь відірвався від комп’ютера, від оков власного бажання закінчити справу.
Матеріалізуватися?
Він як блискавка кинувся зачиняти вікно.
Це в мої плани не входило, я б хотіла трохи розважитися.
Зачиняв вікно.
Взяла його за руку. Вирвався.
- А!
Злякався?
Та невже...
- Це я.
На його обличчі викривилася така дивна гримаса, заради якої справді варто було ось так вдиратися в кімнату. Скручена в дулю пика... ніс слугував за великий палець.
- Я тут, ось лиш глянь.
Вперте чоловіче чудовисько не звернуло великої уваги на мої слова, потяглося зачиняти вікно. Ось зараз варто лиш поцілувати його в щічку. Що ж... нехай зачинить.
Холодно. Микита швидко закутався в пальто. Холодно. Сів за стіл.
Я потягнулася до світильника. Міцно зжала його. Хруснуло скло, зашкварчав механізм. Збій. Вибило всю електрику.
Я вже не дивилася, як Микита бився головою...
Зачинив вікно. Мабуть, шкода дивитися на таке його обличчя.
3
Мої роки... мої віки.
Сумую. Тому й спокійно сьогодні на вулиці.
Ненавиджу Африку. Я там ніколи не бувала.
За своє життя багато чого побачила. Минулося все... де той льодовиковий період подівся...
Сиджу на краю льодової брили. Десь в Антарктиді.
Шкода, що Земля не вічна.
Поряд лежать сніжинки. Небо закрите кублом хмар. Сонце все одно проблискує.
Брехня, що я нічого не вмію. Я все знаю про землю. Все.
В останній час будова життя вагомо змінилася. Завдяки бруду. Брехня що глобальне потепління мене знищить. Зариюся подалі в льодовики
- Ведмедику, дай лапу! Здоров, здоров вірний друже... Молодець. Пішли в море, я тобі рибку прижену. Пішли!
4
Сьогодні мені знову вдумалося надягти свої тонкі черевики, шерстяні колготи та ватяну чорну куртку.
Знову по вулиці чимчикує цей Микита. Це доля.
Підіймає на мене свій погляд. Усміхається. Радісно підлітає.
- Чому ти не подзвонила?
...
- Я в останній час про тебе часто думав.
Отже ця зустріч не випадкова. Що-ж, добре освіжила йому пам’ять.
- Це добре.... Не дзвонила тому... що не було часу.
- Ти можеш загубити свій шанс! Я згоден тобі дати ще один.
Він простягнув візитку. Я спершу гадала відмовитися, та побачивши в його очах якесь дивне тепло... втім воно мене зачепило. Можливо, мої руки підтануть.
- Бери! – мало не втиснув візитку в мою долоню. Що?
Такий теплий погляд. Не пам’ятаю коли в останній час хтось на мене так дивився.
Він розгубився, став якось розсіяно оглядатись. Смикнув пальто.
- То візьмеш чи ні?
Хм...
- Як гадаєш... Що ти відчуваєш?
- Нічого, - криво усміхнувся, очі заблищали. То ти береш чи ні?
Я вперто мовчала.
Микита невпевнено поклав візитку собі в кишеню. Відвернувся. Кинув на мене вогняний погляд. Пішов.
Тепер, мабуть я від нього не відстану. Ти диви, якими люди можуть бути теплими... я так часто забуваю не потрібні шматки свого життя. Коли вони в моїй владі, їхній погляд мало не скляніє, тіло завмирає, біліє... що ж, тоді вони так схожі на одну з моїх подоб. Їхнє тіло може мілко тріскатись від кристалів.
Я люблю вас, кристали.
Ненавиджу казку про снігову королеву. Кай давно б погнив. Його м’ясо слугувало-б для підживлення рослин.
Мені часом так хочеться кричати – я люблю тебе, світ! Полечу завірюхою, потрусю сніжинками... а вони, вони! Це сонце часом до сказу мене доводить. Веснянка невідомо звідки візьметься, кристали роздмухає. Сонце своїм теплом їх спалить.
Немає нічого гарнішого та точнішого за зиму. Скільки в моїх хлівах різних екземплярів життя. Часом мікроорганізми прокидаються й втікають. Хай, мені не шкода.
Завжди після весни настає час на моє царство то тут, то там.
5
Я знаю, де ти, Микито. Я не заспокоюсь, допоки не дізнаюсь істинну причину твого погляду. Ти будеш моїм, хай на деякий час.
Нарешті, нарешті цей мужичок вирішив прогулятись пізнім вечором. Чорного льоду забажав?
Йде із своїм товаришем, про щось там розмовляє. Нічого страшного.
Ці люди вже почали скаржитися що якось занадто холодно стало. Ці двоє також! І мій Микита дується. Нічого, вони ще справжнього холоду не бачили. Нащо морозити їх всіх, коли можна дістатись до одного?
- Привіт!
Микита закляк на мить.
- Ее, ти чого? – каже товариш.
- Цей самий голос я чув, коли добряче вибило електрику...
- Який саме?
- Цей. Ти не чуєш?
- Я чую багато різних голосів. Слухай, то ти мені розкажеш як там Тетяна далі пожива? Бо я її щось давненько не бачив. Та кажи вже! Вона, мабуть, сумує.
Поки товариш розпинався, Микита уважно прислухувався. Мабуть, з острахом. Далі вже більш-менш спокійно:
- Ти нічого не бачиш...
Хм...
- Я тут! - дмухнула йому в щоку.
- Такий холод. - відповів Микита.
Товариш збентежено дивися на нього. Сіпнув за руку:
- З тобою все гаразд?
Микита розкрив рота й закляк. Ймовірно мене угледів.
- Он, он там. - сказав.
Ну що, тобі сподобався мій головний убір?
Товариш з трохи скривленим обличчям вглядався в снігову стіну. Та нічого не помічав, я впевнена.
- Де? – лиш зміг вимовити. І тут же хотів було підняти товариша на сміх.
- Очі. Я їх бачив раніше.
- Чиї?
- Безіменної.
...
- Я нічого не бачу... Де?... Ти з глузду з’їхав!
Микита на крок підійшов до мене.
- Яке гарне плаття. То ти все ж таки змінила свій імідж.
- Не міняла.
- Дивно. Якби не цей холод, я б подумав що мене розігрують. Якби не наші випадкові зустрічі...
- Вони не випадкові. Нічого не відбувається просто так.
Він підійшов ще ближче. Простягнув руку.
Товариш намагався відтягнути Микиту, розмовляти до нього. Але він нічогісінько не чув. Нехай.
- Невже? Мені так раніше не здавалося... Ти така гарна. порстягнув руку, щоб взяти мене за долоню.
- Обережно.
- Ти така...
- Не торкайся мене.
- Чому? - вперто тягнувся до мої пальців
Товариш схватив Микиту за плечі, врешті відтягнув його. Застигле обличчя Микити все ще було повернуте в мою сторону. Товариш бив долонею по його щоках
- Розстала. - глянув в очі товариша.
- Хто?
- Зима.
