Цю казкову історію для сосни розповіла лісова мурашка, яка щоденно мандрувала по її старечій корі в пошуках чогось їстівного. Дерево було таке велике, що для маленької мандрівниці шлях знизу до верхніх гілок і назад займав майже цілісінький день. І щоб не нудьгувати в дорозі, вона розповідала казки. Жила мурашка недалеко, на широкому лузі, біля порослого очеретом ставка. Її хатинку було видно звідусіль і разом з нею там проживала ціла мурашина сім’я. Саме про цю хатину розповідала сьогодні мурашка, а я підслухав і вирішив розповісти вам.
На лузі, недалеко від порослого осокою ставка, мурахи будували свою домівку. День обіцяв бути гарним. Ранкове сонце висушувало сріблясту росу, щедро поливаючи луг промінням. Недалеко від робітників, в траві сюркотів коник.
Мурашки, як справжнісінькі будівельники, клали зрізані стебла рядок за рядком, вибудовуючи стіни. Вони поспішали, бо сорока обіцяла на післязавтра зливу, а вона тут була знаним метеорологом.
Робота кипіла злагоджено. Одні, з робітників: приносили товсті соломинки, сухі гілки трави і палички з очерету; інші, тут же на місці розпилювали їх і вкладали на підготовлене місце. Дім ріс, як на дріжджах.
А коник-сюркунець вмостився неподалік і виводив свою мелодію, вона була чудова, літня, тепла, лагідна - як літній день. Музика текла понад лугом і відлунюючись від очерету, летіла кудись в далину, аж ген, до казкової сосни.
Так було до обіду, поки сонце із лагідного і привітно-ранкового, не стало нестерпно-пекучим, полудневим. Вся комашня навколо завмерла: хто шукав прохолоду в тіні листків, хто зарився під перепрілу вологу траву, а дехто знайшов прихисток в нірках. Лише мурахи працювали як і раніше, їм конче було потрібно закінчити будинок.
Не сховався і наш коник, він як умів підбадьорював трудівників.
Але скоро втома і спека стала даватись взнаки нашим маленьким трудівникам: будівельний матеріал підносили із запізненням, зрізи були не прямі, та й майстри, що викладали стіни стали ложити стебла нерівно. І от, коли одна із стінок будиночка впала, котрась із мурах не стерпіла.
- Це все він винен! – вказала вона на коника. – Сюрчить тут із самого ранку, мізки мої вже не витримують. Як тут можна будувати?
- Але ж я хотів вам допомогти, підбадьорити, - невпевнено виправдовувався коник.
- Ну хто тебе просив допомагати? Сюркотанням своїм він допомагає? Ви чули таке? – не втрималась із сміху інша мурашка.
- Якщо вже хочеш допомогти, то носи стебла, чи допоможи мурувати.
Коник спробував було підняти соломину, та тільки спіткнувся і під дружний регіт майстрів покотився в пилюку.
- Вибачте, але я не вмію будувати. Я вмію тільки грати на скрипці.
- Ото і йди собі геть, та грай в іншому місці і не заважай! У нас і так нічого не виходить. І нікому твоя музика не потрібна. Без неї можна спокійнісінько прожити.
- Але ж…
- Іди тобі сказано, а то зараз, як вкусимо!..
Коник похнюпився, схилив голову, взяв свою скрипку і пішов геть.
І тоді на луг спустилась полуднева тиша – ніде а ні чи-чирк. Все завмерло, аж у вухах стало болісно пищати, а розпечене сонцем повітря вдалині колихало обрій.
Нікого навкруг, лише мурашки-будівельники продовжували носити і розпилювати сухі стебла. Та, як на зло, робота зовсім не рухалась. Вони натужувались, працювали до поту, але дім не ріс. Після кожного викладеного ряду він розповзався, а від легенького подиху вітерцю, стіни і зовсім валилися.
- Що ж це таке? Хто з нас неправильно будує?
- Це ти!
- Ні, це ти не так поклав стебло!
Мурашки до вечора всі пересварились і навіть дійшло до бійки. А будиночок так і стояв, нече Вавілонська вежа, недобудованим.
На ранок вони знову взялись до справи. Але навколо було мовчазно і сумно, ніхто мурашкам вже більше не грав.
- Щось знову не лагодиться робота, ніби чогось не вистачає, - обізвалась мурашка, яка вчора першою звинуватила сюркунчика.
- Здається, нам не вистачає його музики.
- Тоді давайте повернемо коника!
І мурашки вирушили на пошуки музиканта. За день вони обнишпорили весь луг, заглянули під кожний листочок, під кожну травинку – та все дарма.
Лише під вечір його знайшли. Коник сидів біля самого ставу, на осоці і тихенько схлипував.
- Ось де ти! А ми з ніг збилися шукаючи тебе.
- Я нікому не потрібний. Я нічого не вмію: ні будувати будиночка, ні носити тяжкі стебла. А музика моя … кому , кому потрібна моя музика? – Коник залився слізьми.
- Ні, як раз нам дуже потрібна твоя музика. Виявляється, без неї ми не можемо збудувати дім.
-Справді? – зрадів сюркунчик.
- Так, ми цілий день тебе шукаємо.
- Але ж ви покинули будову, а взавтра може початися злива і ви не встигнете закінчити дім.
- Із твоєю музикою обов’язково впораємось.
На другий день, вранці, як тільки розвиднилось, робота на будові уже кипіла. Коник не шкодував смичка. Він грав так, як ніколи раніше не грав. Музика лилась із під смичка казково, іскристо, здавалось розганяла кров і заставляла битися серце прискорено, додаючи сил маленьким трудівникам.
- Ми і тобі збудуємо хатинку, ти тільки грай! – весело вигукували мурашки, справно вкладаючи великі будівельні блоки із стебел і соломи.
Сьогодні робота йшла, як ніколи, швидко і вправно.
А коли останні цвяшки були забиті в крівлю даху - на заході загуркотіло і тяжка чорна хмара потяглася своїми мокрими руками до сонця. Та мурашкам і конику гроза уже була не страшна, вони сиділи за міцними стінами своїх красивих домівок.
