Дієта на кефірі з гречаною кашею є однією з найефективніших :-)
Більше ні слова про їжу.
Ми мандрували. Їдучи автобусом повз мальовничу гору Кара-Гач раптом зловила себе на тому, що мій мозок гарячково шукає відповідь. На що? Щось порівнює. З чим? Згадала! – пронеслось кометою в голові, - цукерки „Трюфельні”, ця лиса гора схожа на цукерки „Трюфельні”, - я мало не заволала це на весь автобус. – Тихо, почує Санчо, мені заборонено про це мріяти. – Такі гладкі, обкатані в какао, з коньячним смаком, - плелась крамольна думка далі. Думки не обкладеш податком (Gedanken sind zollfrei), - каже німецька приказка, - лише встигла подумати я й опинилась у внутрішній еміграції.
Автобус тим часом об’їхав гору і нарешті зупинився. Ми подались на пошуки пригод і потеліпались пішки з Біостанції в Курортне. На горі росли кактуси.
- Клас!
- Беремо з собою?
- Нашо?
- Зажаримо й з’їмо.
- ?!
- А шо, є ж їстівні. Замочимо в склері як відбивні й згризем за милу душу.
- Тож відбивні з м’яса...
А хто тобі сказав, шо тут нема м’яса, - сказав Санчо і показав на маленького жучка на листочку, якщо в кактуса бувають листочки. Об їхні гидкі колючки ми добряче покололи собі пальці.
- Це ж треба, а на вигляд такі м’якенькі...- скиглив Санчо. А в склері, до-речі, смажать і відварене капустяне листя. Може, тобі знадобиться, як будеш хазяйкою, - не переминув вколоти він.
Ідея поїдання кактусів Санчо відразу сподобалась і він її схвалив, як здебільшого схвалював усі безкоштовні проекти, як то піти на спонсоровану виставку чи авторський концерт по запрошеннях чи контрмарках. Про відвідини інших заходів йому треба було довгенько подумати, і в день заходу він чекав вечора, поки я зморюсь, а потім наче раптово згадував, і з видом стражденного мученика прорікав:
- Якщо ти хочеш, ми ще могли б піти ...
- Нііііі! Вже не хочу!
На місці цих кактусів мені вже ввижались шматочки зеленої мармеляди, замість колючок обкатаної в цукрі. І по формі зелена була така наче приплюснута, з химерним орієнтальним орнаментом. В часи мого дитинства їх продавали в коробках, галяретки лежали трьома рядами у трьох кольорах: жовта, померанчева й зелена, улюблена, бо своїм смарагдовим виглядом вона благородно виділялась на фоні загальної жовтизни.
На пагорбі око відразу впало на ж-жовту безпечну квіточку серед колонії кактусів. Лише один цвів. Чи одна? Добрячи сколовши руки й коліна я зірвала квітку, яка лише на вигляд була гарна, запаху не мала ніякого. Колючки повитягали, але щось гидко впивалось в пальці знову і знову. Звідки б? Ну не з квітки ж? З неї-таки. Під самими пелюстками ховалась додаткова таємна зброя. – Це вони так розмножуються, - втішав мене Санчо, - чого не зробиш для цього? І того не зробиш, і цього.
От воно вже як кактус, так у всьому кактус!
Наступна гора була прикрашена примхливими фігурами, наш путівник розпізнав там і трон, і королеву з королем. Мені ввижались козінаки – ці горішки арахісу, примхливо позліплювані в’язкою цукровою масою, мали форми ще загадковіші, особливо в тих рідкісних випадках, коли цукрової маси випадково дали менше, а горіхів більше. Там не лише трон, всі чудеса світу з’являлись по черзі.
Далі, серед хребтів гір мені вгадувався торт „Верховина” чи „Мурашинник”, на інших „Трюфельних” горах (велика літера – поганий знак!) з’являлись зелені насадження у вигляді вафельної стружки або посипки з арахісових/мигдалевих/лісових або волоських горішків. Наступна гора нагадувала за формою кокосове печиво. Вдалині виднілось наче озеро. Fata Morgana. Цього разу печиво було кругле, всередині залите червоним желе з кокосовою стружкою і нагадувало вже надкушену цукерку з лікером. Або Кон’яком (знов велика літера, я на межі!). В печиві желе ще буває й зеленим. Як львівське озеро „Зелене Око”.
Як МОРЕ!!!
Біля Старого Криму гори вишикувались у вигляді Драконо-Змія, трава на одній частині почала горіти і гора вирізнялась своєю сірою задимленістю. Була схожа на ... макуху. Цей високосучасний продукт я спробувала в селі на Луганщині, і не могла повірити, що на нього вони ловлять рибу. Це ж делікатес! А куди дивляться дієтологи? Це ж чудо 21 століття – скільки там вітамінів, мінералів та баластних речовин. Не містить цукрів та холестерину. Та ми б з таким продуктом скорили всю Європу з їхніми магазинами з біологічною альтернативною продукцією. А затрат – нуль. Пакуй в пакетики, і пересичені європейські панянки, фрауен, фрьокен і мадами пили б з ними зраня каву замість круасанів.
Ще довго після повернення з села я загризала свою тугу за макухою схожими лише за кольором сухими „Кофе со сливками”. Яка гидота! Мішанина сухого молока, порошку цикорію і цукру. Кави до кінцевого споживача не доходило, тому ніхто навіть і не пробував розчинити „це” у воді. Гидота була би подвійна. „Кофе с опилками”, - тут і козеням недовго стати.
По дорозі автобус підібрав малого з великим відром. Вім мирно притулився в куті, але сусідку ззаду його відро позбавило спокою.
- Малой, а малой, а что у тебя в ведре? Кукуруза? – заволала вона несамовито. Хлопець кивнув.
- А по чем?
- По 5, - подав він знічений голос.
Дорого, и вообще, здесь все дорого. Зачем мне? Вот приеду в Минск, у нас там в перещете на ваши деньги 1 качан-30 коп. И то я не покупаю. Я поєду к бабушке в село и наберу в колхозе бесплатно. Нудна муха жвинділа далі. Її шалена фантазія живила її надією. А 5 гр. сколько на долари? Долар?! Дорого! Давай по 3?
Малий не погоджувався, перемовини затяглись, за цей час можна вже було добалакатись до повного виведення російського флоту з Криму. Погодились на 4 гривнях. Після тривалих просторікувань вона простягнула хлопчику 8 гр., і з видом королеви сказала:
- Ну ладно, давай 2.
Її подруга, що з байдужим виглядом дивилась вікно під час цих тирад, простягнула ще 4 гр.:
- И мне тоже.
Один качан героїня простягла сину, і той заходився жувати, щоправда, без ентузіазму.
- Єш синок, ето полєзно, - вмовляла вона його тоном Марії-Терезії, сподіваючись, що колись він оцінить її материнський подвиг.
Охота до гастрономічних мрій та асоціацій повністю пройшла. Тим часом автобус під’їхав додому, і на мене чекали гастрономічні реалізації. Вони вивели мене з еміграції без втрат.
