Епіграф-анекдот:
Їде якось собі мужик на машині по трасі, аж тут його зупиняє червоний чоловічок. Мужик зупиняється, і питає:
- Ну ти, червоний гомік, чого ти хочеш від мене?
- Їсти.
- Смачного нічого не маю, хіба вихололий чізбургер.
- Давай.
Їде далі, аж тут його зупиняє зелений чоловічок. Мужик зупиняється, і питає:
- Ну ти, зелений гомік, чого ти хочеш від мене?
- Пити.
- Смачного нічого не маю, хіба стару колу.
- Давай.
Їде собі далі, аж тут його зупиняє блакитний чоловічок. Мужик зупиняється, і питає:
- Ну ти, блакитний гомік, чого ти хочеш від мене?
-Інспектор Довбіщук, Ваші документи на транспортний засіб.
Завдяки полюванню на мущин я набула багато потрібних життєвих якостей, як, наприклад, складати план, висліджувати здобич, та й, що там приховувати, правильно оцінювати суперника. Послухати себе – ну просто випускниця школи агентів таємної поліції. І замовник не забарився.
Якось завершуючи консультацію викладач історії запитав, кому потрібен перекладацький підробіток. Попри очікування, зголосилась я одна. І коли я ніяково підійшла до нього після заняття сама-одна, він дав мені номер телефону Ігоря Андрійовича і порадив поцікавитись вакансією у «державній структурі, щось при якомусь міністерстві. Архітектури, здається».
Моїй радості не було меж, я заковтнула наживку як кит планктон, відцідила воду і зрозуміла, що це „воно”. «Я була молода, і мені бракувало грошей» - саме так знаменитості та інші поважні люди виправдовують помилки своєї буремної молодості, як, наприклад, зйомки у порнофільмах, робота в ескорт-сервісі або участь у екстремістських організаціях. Я розглядала будь-які пропозиції, але зважала на їхню безпечність. Проте, як показало життя, всього не врахуєш. Тільки-но я відмовилась об’їздити з незнайомим іноземцем під час сесії всю велику Україну у пошуках дешевого казеїну, як надійшла нова пропозиція.
Контактною особою виявився колишній студент мого викладача і я зовсім втратила пильність. Я пройшла з Ігорем Андрійовичем телефонне інтерв’ю, потім він дав мені номер наступної контактної особи, і так два рази. Нарешті я вийшла на потрібну людину з «міністерства», як я тоді думала. Нею виявився Іван Георгійович, він категорично відмовився відповідати на будь-які запитання щодо обсягу перекладів, режиму роботи та оплати праці. Натомість запросив мене на співбесіду, на яку я неохоче погодилась, бо що з того, що я підійду їм, як їхня зарплата не влаштує мене. Ось буквально вчора нашій викладачці автомобільна фірма запропонувала перекласти весь товстезний каталог запчастин за 30 доларів. Хлопець на тому кінці дроту себе такими питаннями не мордував. «Міністерство» знаходилось на Майдані Незалежності, ага, все сходиться, поряд Будинок архітектора. Де ж їм ще знаходитись, не у Відділі ж боротьби з організованою злочинністю на Софіївській площі, куди мене був завіз можливий майбутній роботодавець Анатолій Борисович, сказавши, що гідно оплатить мою роботу, і що він пообіцяв «своїм партнерам» перекладача. Вже потім я довідалась, що в нього там проблеми, і що, крім мене, більше лопухів у нього в резерві не було. І попленталась Червона Шапка по пригоди. Звичайно, я переклала майору Придибку запит щодо пошуку небезпечного злочинця, як виявилось, геть безкоштовно, бо ні оплати, ні подальшого місця праці від Анатолія Борисовича за цим не послідувало. Умови праці теж були ще ті. І в якому б кабінеті я тільки не примощувалась набирати переклад, як там відразу слід було обговорити державну таємницю чи план захоплення, і мене не дуже гречно просили звідти. Перекладати вдома я теж не могла, бо виносити ці листочки «за межі Замку» не дозволялось. Як таємниця, так у всьому ж! І я частенько нудьгувала у внутрішньому дворі, і не виявляла до їхніх секретів жодного інтересу, мріяла лише пошвидше видертись на волю. Думка про те, скільки невинних прогулювалось цим двориком, чекаючи слідства у 30-х, паралізувала моє єство і я каялась у всіх гріхах, хай навіть про них лише думала… Ось, наприклад, … Тоді все минулось майже без втрат. Без винагород також.
Цього ж разу все було серйозно. Я з’явилась у зазначений день і час. Полковник Йовхоміщ замовив мені перепустку і суворо зустрів мене на порозі свого кабінету, де він вітав, напевне, іноземні делегації, там витав дух Сталіна й безвиході. Перш ніж я змогла заїкнутись про зарплату, він захопив ініціативу, розповів про бланки, які мені слід заповнити, перш ніж вони зможуть мене найняти, потім прочитав доповідь про вміння зберігати таємницю, і разом з колегою вони взялись до мене:
- Прописка київська?
- Ні.
- Сім’я повна?
- Так.
- Скільки чоловік?
- Четверо.
- Чи бувають у вашій сім’ї скандали?
- ?! … (погляд барана на нові ворота) п’яні дебоші – невміло віджартувалась я.
- Зайдеш до сусідів, перевіриш, - кинув Йовхоміщ своєму глизявому колезі з очима риби і на тому ж диханні спитав:
- Якими хворобами хворіли?
- Еееее …, ну …
- А члени сім’ї?
- Ммммм …
- Пройдете медогляд.
Жартувати я вже не відважувалась, такі ж і перед розтином тіла не зупиняться. Вшиватись треба звідсіля. Пошвидше. Всесвіт мене почув: Йовхоміщу подзвонили на мобільняк, і він почав гарячково збиратись. В дверях він ще кинув глизявому:
- Ти тут поясниш дєвушці, що з формулярами, - і попрощався. Теж мені пацанчик хоч куди в несвіжих манжетах. Цікаво, шкарпетки такої ж свіжості? А на вигляд він такий нічого. Казала мама: не виходь заміж за артиста, спортсмена і міліціонера. Щодо останнього я майже згідна. Який він, цей Йовхоміщ, в житті? А в ліжку? Щось він нервовий якийсь, говорить уривчасто, все більше наказами, напевне, кричатиме на дітей, принижуватиме дружину, грошей видаватиме по копійці і вимагатиме детальний звіт. Він такий, цей Ваня, принципоооовий. А цікаво, як він дослужився до таких погонів? На оперативній роботі? Сміливий … напевне. Понесло.
Немає чоловіків без типово чоловічих недоліків і жінок без типово жіночих. Мене роз’їдала цікавість, я не могла покинути поля бою, так і не взнавши, яка в них зарплата. Навіть, якщо ризик був доволі високим, зате можна буде похвалитись в групі перед всезнаючими подругами добутою в бою інфою.
- Зарплата? – колега Ванька´ здивовано глянув на мене. - Я думав, Ви знаєте, зарплати в нас невисокі. Ви отримаєте десь мільйонів 5 (=20 дол.). Для повноти картини я вічливо перепитала:
- Це за пів ставки? – він пригальмував від моєї наглості.
- Ні, за цілу, звичайно. Нам перекладач треба на весь день.
- Так я ж студентка… - заїкнулась я.
- Нічого, візьмете індивідуальний графік, - розпорядився він.
І, не чекаючи, поки мене понесе, і я спитаю, чи в полковника Йовхоміща є сім’я, від гріха подалі, я поспішила в універ. На крилах мчала я звідти. А раптом все-таки неодружений? Такі міністерства нам ні до чого!
Наступного дня о 9.00 я вже зателефонувала Йовхоміщу, і вічливо відмовилась від співпраці (якраз встигла ще до того, як вони підуть опитувати моїх сусідів).
- Що, зарплата мала? – сходу кинув він.
- Що Ви, товариш Вовк, я просто маленьке Ягнятко, тобто студентка, на пари хочеться походити…, травички пощипати.
- Ну-ну, як знаєте, - кинув він холодно й попрощався.
Аж якось сумно на серці стало – чи то через втрачений заробіток чи через таку нагоду … Хоч би анкети сказав принести назад. Не сказав, значить не доля. Одного світлого ранку щастя посміхнулось мені знову і моя подруга, що нещодавно влаштувалась на роботу в Посольство, запропонувала мені викладати іспанцеві російську мову, бо саме мала новий роман і залишатись після роботи не могла. Я оцінила свій шанс і реп’яхом вп’ялась в Дієго. За це він платив мені увагою, повагою і навіть трохи доларами. Для мене тоді це був цілий скарб. Я залатала дірки в бюджеті і навчилась жити без них. Я навіть почала потрохи заощаджувати і оновлювала свій гардероб. Одного дня, коли я вже доробилась до нового елегантного голландського пальто з кашеміром, мені зателефонував незнайомець.
- Оля?
- Я. А ви хто?
- Не впізнала?
- Ні – він починав мене дратувати.
- Це я жартую. Ми ще не знайомі, але я хочу зустрінутись.
- Нашо? – кинула я і далі жувала жилаву відбивну.
- Ну як? Поспілкуємося…
- Про шо? – жил виявилось більше, ніж м’яса.
- Про життя, - з награним оптимізмом кинув він.
- Номер мій звідки? – стала я його підсікати методом Йовхоміща.
- Надя дала. Я тебе якось в гастрономі побачив, сподобалась, а Надя й дала.
(А з ним вона шо робила?) От Крупська зараза, і в голову полізли безтурботні шкільні роки, вже скільки років минуло, а вона й далі мій номер направо-наліво роздає. От подзвоню я їй, тіки з цим розберусь, і похапцем я погодилась на зустріч.
Олег виявився високим білявим красенем, він вже здалеку стріляв на мене очками, запросив у кафе, наговорив компліментів, а потім раптом спитав:
- Про що ви спілкувалися з Дієго?
- А .... А я. А ви … - я пробувала балакати з забитим ротом і гарячково впивалась „зубами в повітря”, щоб не впасти з високого „хімічного” стільця, що саме почав піді мною розгойдуватись.
- Я все знаю. Так про що він вас запитував? Ні про що? Ніколи не повірю, що ви мовчали 90 хвилин. – В його голосі забриніли металічні нотки. – Пригадайте, складіть список тем кожного заняття. Я з вами не жартую, в нас усе серйозно, ви під підозрою, бо спілкувались зі шпигуном.
Ватяними ногами я пішла на наступний урок як на розстріл.
- Я повинна йому сказати. Я просто повинна. Але ж він мене тоді вижене!
На вході в Посольство мене зупинив охоронець, що завжди зустрічав мене словами: «Вас чекають».
- До Дієго не можна, він поїхав.
- Чому ж він мене не попередив?
- Спитаєте в нього, коли повернеться.
Все ясно! Холодний морок огортав мій розум. Він першим взнав і не хоче мене бачити. А що, … як він насправді поїхав? Вони вбили мою дійну корову! А з нею рожеву мрію і світле майбутнє. Прощавай, моя намічена на кінець року дублянка! Дієго, дорогенький, на кого ж ти мене покинув? Теж мені шпигуна знайшли, він же без мене не міг второпати жодного речення, і так було б вічно – на моє щастя, він був тупий як стодола! Все лише почало налагоджуватись, а тепер прощавайте: пристойний гардероб, запопадливі кавалери і вдале заміж-ж-ж-ж-жя.
Коли я вже закінчувала університет, усю групу обдзвонювали з органів і робили пропозицію роботи. Цього разу я відмовилась відразу, не змигнувши оком, але спритний дядько на тому кінці дроту просунув ногу у щілину дверей зі словами:
- Ви ж подзвоните нам, коли надумаєте?
- Авжеж, сміливо продзвеніла я, - обов’язково, - і попрощалась.
- Але ж ви не знаєте номера (довелось зімітувати його ретельне записування).
За кілька днів він знову зателефонував, щоб взнати моє рішення. Цього разу я відчитала його вчительським тоном, позаяк ми домовлялись минулого разу, що я зателефоную йому сама, коли надумаю, а чинити на мене тиск вже геть ні до чого. Це йому і за Йовхоміща і за Придибка! А головне – за незароблені в Дієго гроші: три костюми, безліч некуплених спідниць і тьму незношених туфликів.
Халяви схотілось? Готових випускників? А слабо набрати людей по регіонах, проплатити їм за навчання, а потім ще забезпечити житлом? (Цього я йому не сказала, тільки подумала, як і від Йовхоміща, у мене залишились таємниці – з такими хлопаками не жартують). Жодного прогресу, скоро взагалі, на Муму перетворюсь …
Я – звір коштовний, породистий, але вже ляканий. Придумали! Хотіли замкнути мене в душній кімнатці на малу зарплату? Сиди й не висовуйся. Та їм ще поталанило, що я до них не пішла. Бо ж я або хабарі брала б або з їхньою системою зсередини воювала б безпощадно. Одне з двох. Суміщати ці два заняття зуміли лише одиниці. Але й тих давно повиганяли з країни. Як мого Марадону…
