Того ясного недільного ранку Лариса прокинулась сама і ще довго насолоджувалась в ліжку святковою метушнею. Десь в підсвідомості крутилась пісенька:
Маленька красуня
До школи ходила,
Маленька красуня
Уроки робила...
і наповнювала душу якимсь щемким передчуттям.
Дід, як завжди, курив люльку, а бабуся порала кошечка: на дно поклала ковбаски, на неї солі, масла і хрону. А на саму гору посадовила її, Пасочку. Помилувавшись усім цим вдоволь, накрила все це чудо власноруч вишитою серветочкою, з якої янголи сповіщали усім, що „Христос Воскрес!”, витрушуючи з пам’яті анекдот про москаля.
А бабця тим часом поринула у марнославні роздуми.
- Як же воно гарно, - думала собі бабця, - оце потратиш час, зробиш щось хароше, так воно буде й буде радувать око. І сусідям завидно ж, - смикнула її гординя.
- Шо ти ото його мостиш, - буркотів дід. Зібрала, скинула в торбу, і гайда святить, як вам так хоцця...
- А тобі б оце сісти, наїстись-налупицця, а главне ж (загрозлива пауза затяглась) випить не забуть – відказала бабця.
- Поніма-а-а-єш, - іронічно протягнув дід, он уже девятий час. І бабуся заметушилась:
- Ставай, Ларочко, вмивайся, Паску будем святить.
Лара нехотячи поворухнулась, вдаючи що міцно спала, і потягнулась.
- Росточки-росточки на Ларині косточки, - вже щебетала бабуся, надягаючи на спущену з ліжка ліву ногу шкарпетку, а потім і капець, потім те саме на праву ногу.
- Зовсім її розбалувала, - ревнував дід.
- І ти в мене молодець, - підлестилась вона.
Коли нарешті вийшли, було добряче пізно.
- Оце через тебе вічно прийдем останні, - звично капав на нерви дід - Твоя баба всігда спізниться, ніколи низзя вийти вовремя, - апелював дід до Лари, яка у ці дискусії не встрявала, бо покірне теля дві матки ссе.
- Ну не вспієм в грекокатоликів, то підем до православних, вони цілий день святять. Бог за лінового!
Святковий настрій бабусі не могло зіпсувати вже нічого, ні Мерседес сусідів, ні дизайнерське вбрання подруги, що наче маківка маячіла на горизонті, і вона примирливо поворкотіла, як і кожного року:
- Відзяла Паска костьол ...
І не встигла вона переповісти байку, як поляк спізнився посвятити Паску, бо прийшов, коли всі вже розійшлись, але він не розпачав, а спитав: Бачила Паска костьол?, і сам відповів: бачила! І пішов мирно додому святкувати, як вони вже стояли біля церкви.
- А наука довела, - вела далі просвітницьку роботу бабця, - що навіть непосвячена їжа на свято в кінці посту стає корисною для людського організму, фізики приладами заміряли.
- Ти це в журналі „Дім. Сад. Город” прочитала? – розприндився дід.
- Ні, в газеті ...
- То чого ти мене десь волочиш, не можна було вже дома тихо празнувать, горілка вже й так полєзна. Наш вибір діван і телевізор.
- Та це ж для дитини, - прикривалась бабця Ларою.
- Знаю я твою дитину, кинеш мене з нею десь під дубом, а сама підеш з бабами пліткувать...
- А ТОБІ ЖАЛКО ДА? На празник жалко, шоб я з сусідьми двома словами перекинулась? І мовчи, не кажи нічого, знов мене в гріх вводиш, сваримся оце в празник. Оно диви, все вспіли...
І таки правда, з 9 ранку діти показували виставу, яка тяглась вже години півтори, і не було їй кінця-краю. Рожеві янголи та феє-видні істоти недоладно метушились, плутали слова та запинались. Лару почали мучити ревнощі, що це не вона там біга з рожевим шлейфом та німбом, і не читає віршики з Данилом, хлопцем з її школи, бабусю якого знала її бабця. Він її навіть не побачить в новому червоному пальті! А вона саме заради нього прийшла сюди, терпіла екзекуції, поки почепили бантики та одягли капронові колготи.
- Ще настоїсся й намерзнесся, - оптимістично кинула бабця.
Лара, накрохмалена та напрасована, з бантиками та ямочками на щоках була краща за дівчат з вистави і сама скидалась чи не на янгола. Але її ніхто не бачив з-за спин дорослих, і хмарка суму затьмарила її свято.
Слова діда виявились пророчими, тільки-но Паску посвятили і люди почали розходиться, як бабця вгледіла двох подруг, і зав’язалась жвава розмова. Дід теж не зівав, зустрів Ригоровича, сусіда з дачі, і вже домовився з ним на вівторок поїхать „обрізать дерева”, тобто тихо випить, щоб баба не бачила.
Лара тим часом зосталась сама. Ось вона стоїть під деревом, всіма покинута, і тільки пташки відчували, як це несправедливо. Лара похнюпилась і подумала, що нині не її день, але всі масштаби цього явища повною мірою вона відчула на своїй шкірі лише згодом, коли перед нею вималювався якись неохайний замурзаний хлопчисько з прилеглого села. Він вже довго спостерігав її здалеку, і ось, коли дорослі відлучились, вирішив підійти.
- Ти тутешня? - він почав незграбно знайомитись, але Лара не зважала, вона лише зміряла його зневажливим поглядом, накопилила губу і відвернулась з виразом власної зверхності на обличчі. Саме так виглядала і її красуня-прапрабабця, коли приходила чи не останньою на вечорниці, підходила до лави, і казала: „Посуньтесь, гімна, хай дівка сяде!”. Хлопець був сільським, і довго думати над своєю поразкою не став, він відійшов на мить, щоб перевірити, чи бува хто з натовпу не кинув недопалка, чи аж цілу цигарку, але відразу вигадав собі нову розвагу, і почав жбуряти в Лару комочки болота, якого було ще так багато в цю пору. Він покаже цій зверхній красуні, він виведе її з заціпеніння ... і, о чудо, вона заворушилась, вираз обличчя з „нендзи та розпачу” змінився гнівом, згодом жахом. Все її вбрання вкривалось гидкими, брудними плямами, болото стікало по її червоному пальті, застрягло у бантиках, і з її грудей злетів крик ображеної лебідки, пораненої голубки, впійманої в пастку ластівки:
- Дурак, перестань, - заволала вона, не сходячи з місця. Сльози розпачу і роздратування спазмами душили горло. Не такого жениха сподівалась вона собі нині.
- Не-а, - мале чортеня бігало довкола, збирало бруд і тішилось з цієї незвичайної ляльки, - як ти така гарна, то з’їж гімнеця.
Тут нагодився дід, хлопець відразу накивав п’ятами, але його останні слова Лара запам’ятала назавжди. В хвилини душевного болю вона часто згадувала їх.
- Ну й дістанеться нам від баби, і своїми незграбними чоловічими рухами дід почав зчищати бруд з пальта, ще гірше розмазуючи його, так що він ще більше в’їдався у ніжну фактуру тканини. Коли повернулась бабця, всі вже майже роз’їхались.
... Слова бабці про побачене нехай залишаться за кадром, з соромом та каяттям Лару вели додому дід та баба, і навіть горобці з дерев насміхались з неї.
- Нечепура, - цвірінькали вони їй у слід.
- Оце тебе залиш на 5 минут, - затівала суперечку бабця.
- Самій дивиться треба було, - відгризався дідусь. А вона пішла, хвоста розпустила, і її вже світ білий не цікавить ...
- У нас з Данею так ніколи не буде, - думала по дорозі Лара. Ми поженимось, коли виростемо, і завжди будемо одне одного любити й поважати. От якба бабуся не завіялась до подруг, а дід не зустрів Ригоровича, то вони пішли б привітатись до бабці Данька, і їй не треба було чекати ще рік до наступної Паски і сподіватись на випадкову зустріч ... Від цієї думки їй трохи полегшало і врешті решт відлягло від серця. Добре хоч, що Даня не бачив її ганьби! – думалось їй.
