На заліку з російської літератури перли сипались один за одним. Охайне китайське дівча бере білет та натхненно готується за першою партою розповідати про Анну Карєніну. Вся міміка видає складний та напружений інтелектуальний процес. Мене ж завжди цікавило, що коїться в мізках людей під такою напругою: мо, вона відтворює критичну статтю з підручника, завчену вчора вночі? На листочку вона гарячково щось писала, а потім так само гарячково креслила знов і знов. І ось, коли китайська принцеса вже сіла перед ясні очі професора, і той, дотримуючись формальностей, перевірив білет і ще раз лагідно зачитав запитання, вона заспівала пісню навпіл з рецитуванням, в розумінні якого пан професор вправлявся вже не перший рік:
- Анна Калєнін біл проститутка ...
- І почему ви так решилі? – допитувався невгамовний професор.
- Он спал с чужой дядька, - простодушно, але твердо видала вона.
- ?!
“Ні, переоцінив я цих китайців, їм ще с..... й с.... на літературній ниві.” – думав професор.
Якщо хтось думає, що в них краще зі співами, то помиляється. Десь на другому кінці міста дружина Петра Івановича, Галина Пилипівна, в поті лиця викладала їм співи, і щоразу обіцяла їх подушити, як кошенят, бо замість тонів і напівтонів вони розрізняли ще чвертьтони, і співаючи, голос в них вібрував у діапазоні між чверть- і напівтоном. Якщо послухати це непідготовленому слухачеві день у день бодай би з рік, можна виходити на пенсію за станом здоров’я.
Галина Пилипівна викладала китайцям більше десяти років.
Професор почав згадувати свою буремну молодість, коли у складі делегації радянських студентів потрапив до Німецької Демократичної Республіки. На той час розкіш неймовірна. Поселили їх у міжнародному гуртожитку міста Єна разом з іншими представниками прогресивної молоді соціалістичних країн. Самому Петру Івановичу відзначитись не вдалось: пильне око членів партії та власна відповідальність утримували його від нерозважливих кроків.
Він вже тоді планував наукову кар’єру, тому мусів бути для всіх і в усьому зразком. Та й страх за нещодавно реабілітованого діда ще міцно сидів йому в кістках. Воно йому нада? Ой, нада, і голова відразу йшла обертом, а в серці тоскно стискались нерозпущені пуп’янки почуттів. “А що я бачив? Де я бував? Хіба знався з жінками?” Й ця клята красуня з Латинської Америки, що він її бачив у ліфті, вона так звабливо посміхались йому, ЙОМУ ОДНОМУ, хвилювала кров та дурманила чуття. Але розум дав команду „відбій”. І Петя здався. Бо таким він був від природи.
Напевне, така в нього вже доля - пропускати шанси свого життя. “А от візьму, на все плюну, і ...” Далі таких думок справа не йшла. Але були ще сни. Вони мучили його щоночі, аж поки хвиля нової втоми не накривала його темним серпанком, і він провалювався в небуття. Він їх більше не пам’ятав.
Серед альтернатив залишалось одне: сумлінно вчитись і брати активну участь у житті інших. Так Петя й чинив. Він обов’язково зупинявся, коли хтось сварився, намагаючись хоч щось второпати з потоку чужоземної говірки. Проте він таки пішов на курси іспанської мови, що викликало в супроводжуючого групи занепокоєння, а чи не запав товариш на яку красуню, і сам навіть якось прийшов на заняття. Його розчаруванню не було меж, коли він побачив, що в групі були самі лише радіофізики та інженери-будівельники, що збиралися на практику до Куби. Про одностатеві стосунки тоді ще ніхто не знав, і Сашко вгомонився, запитавши на прощання, нащо йому та іспанська. Цю відповідь Петя приготував давно, і випалив з патріотичним запалом:“Щоб читати Сервантеса в оригіналі.” І Че Гевару, - хотів додати він, але не наважився, бо не був певний, якого він роду-племені.
Туман розсіявся. З’явилась ілюзорна свобода у вузькому колі. І за це спасибі. На інших теренах успіхи теж були. Одного дня, повертаючись пізно з бібліотеки, Петя побачив натовп в’єтнамців перед кімнатою його сусіда з Чорної Африки. Ці маленькі люди стояли перед кімнатою лискучого чорношкірого велетня-красеня і щось голосно скандували.
“Вже геть подуріли, в лютому готуються до травневої демонстрації – подумалось спершу. Хоч плакати вдома додумались залишити.”- не вгавав Петя. Але що ближче Петя підходив, тим зрозумілішими йому ставали слова. „Dubistschlecht” (Ти поганий”, - лунало, наче мантра, хоча тоді таких слів, напевне, не знали). „Ти поганий?” – що б це був за привід? Чого вони вчепилось до бідного хлопця? І чого це він саме поганий? Це вони, напевне, хочуть матюкатись, а слів потрібних німецькою не знають,” - зрозумів майбутній професор. На жаль, поділитись цим спостереженням було ні з ким і воно так і не отримало свого розвитку в сучасній науці. Поділитись було ні з ким, а до повальної інтернетизації залишалось ще багато років.
Петю почала мучити цікавість, і він, зневажаючи усі норми тактовності, підійшов ближче до однієї дівиці, щоб розпитати більше про подію. І не помилився. В’єтнамка радо розповіла препоганою німецькою, до всього ще з перепадами інтонації та гарячковими жестами, що їхня подруга, молода вчителька з Ханоя, вагітна. Наче героїчну думу співала. А батьком є саме Мамбо, Петін сусід. Тут жестів знадобилось особливо багато. Питати, звідки вона знає, при існуючому всезагальному контролі та товщині, чи точніше „тоньшині” стін було недоречним. І тому „Звідки ви знаєте” Петя замінив: „І що, відмовляється женитись?”
- Хоче женитись.
- Добре, а чого вони незадоволені і кричать? Це, напевне, весільна церемонія, чи карнавал? - відразу проклюнувся майбутній етнограф. І в голову полізли паралелі: викрадення нареченої, вимога викупу чи як на хрестинах кажуть: „Тьху-тьху, який поганий”, і стукають по дереву, щоб не вректи. Ну, в’єтнамці теж знайомі, напевне, зі злими духами, дивно, і як їхній культ співіснує з лінією партії?” – потягло його на філософські роздуми.
- Ні, він з Камеруну, - перервала логічного ланцюжка безтактна дівчина.
- То й що?
- Так вони ж капіталістичні, - вирячилась на нього дівчина з нерозумінням. “Чи це всі європейці такі тупі,” - мабуть, подумала вона.
- Так і що? – повторився Петя.
Дівчина зробила ще страшніші очі і прошепотіла: “Їм не можна женитись.”
Лише зараз Петі стало ясно, яку ідеологічну тонкість він прогавив. Краще треба було завчати список країн з демократичним шляхом розвитку і географію взагалі.
- А, ну звичайно, я тебе просто не зрозумів, ти якось так нечітко вимовила, - почав був викручуватись Петя.
Дуже не-елегантно і не-тактовно, до речі, звалювати всю вину на жінку. Типовий HomoSoveticus. Але тактовна в’єтнамка оцінила свій шанс і дала йому без втрат вибратися з халепи. Вона зробила вигляд, що повірила йому, енергійно закивавши головою. Не кожен день на неї звертають увагу такі симпатичні європейці, та ще й із соціалістичного табору. Більше того, вона вже дивилась на нього відданими очима і навіть вибачилась за своє знання, точніше незнання мови, чим змусила його почервоніти. І навіть якась незрозуміла симпатія до неї накупу з комфортом затінила ненадовго світлий образ бразиліянки з третього поверху з запальною посмішкою. На роль більше бойової подруги розраховувати їй не доводилось. Вчасно спохопившись, Петя попрощався і поспішив до себе.
Вона потім ще довго полювала на нього в їдальні та бібліотеці. Але безхарактерний Петя, який не раз вже був у ролі здобичі, виробив безпрограшну тактику втечі від переслідувачів. Цього він навчився від страусів. Як і ці горді тварини, він з головою занурювався в читання, і лише людина безтактна та позбавлена здорового глузду наважилась би його потурбувати. А якщо й так, то відразу було видно, що він зайнятий і НІ НА ЯКІ пропозиції не пристане. І нехай сидить напроти, скільки влізе, аж поки папір очима не продірявить або висидить курчат, голови він не підведе, а навіть, якщо й так, то коротко ввічливо привітається і зникне серед полиць і коридорів. Вуа-ля!
“Скільки ж ми українці на цюю імперію наробилися!” - думав собі Петя, начисто забуваючи, що йому за всіх влад велось дуже і дуже. За деякими незначними винятками. Пам’ять відразу піднімала з намуленого дна постать Ахмета, афганського аспіранта та найбільшого комбінатора і шахрая серед усіх відомих. Було це в далеких 80-х в рамках радянсько-афганської дружби.
Він приїхав у літньому одязі, і зимовий гардероб довелось для нього придбати Петру Івановичу. Якби ж тільки це, розпалювалась його уява. Він запрошував його на обід до себе додому, заробляючи додаткові бали на кафедрі, щоб пошвидше втрапити до докторантури. Він давав йому гроші! Так, як він міг забути? Не багато, кишенькові, але ж давав! Хоч ніхто його до цього не зобов’язував. А він давав. З ідеологічних переконань. Та що тут казати? Союз розпався, весь ідеологічний капітал пішов прахом. А він, як дурень, наробився. І за що? Після захисту він навіть не прийшов подякувати, а потім його товариші переповідали, що завдяки захищеній дисертації він зміг стати директором школи, сім’я його володіє текстильною фабрикою, так що він не лише не бідний, а навіть дуже багатий.
З того часу все змінилось. Петя вже не мав серця до іноземних студентів. Колег Ахмета Петя визискував, як міг, і вони, привчені до системи “бакшишів”, відразу смикнули, що до чого. Зараз він порозумнішав, і крім тих крихт, що перепадали йому за наукове керівництво іноземними аспірантами від величенької суми, що вони платили університету, він брав з амбітних еліт третього світу ще по західним міркам доволі скромні внески у фонд їхньої дружби. За це він час від часу пописував гарною російською мовою статейки по темі дісеру в акредитованих ВАКом збірниках. Ринок як ринок. І чого це мене понесло? Петро Іванович повернувся до студентки, що якраз підготувалась відповідати. Чайну принцесу далі перло завченим з критики текстом. “Що вона собі думає? Що заплатила, і цього достатньо?”
Він одірвався від своїх мрій, в перерві поставив їй трійку, (здебільшого під враженням від інтерпретації Анни Карєніної), і запросив наступну, симпатичну вертлявку в короткій спідничці, що показувала її кривенькі ніжки. Оце перестаралась, вгодила так вгодила. Її риси нагадували чимось ту саму бразиліянку, хоч, напевне, тяжко собі уявити, як китаянка може скидатись на бразиліянку, але не в цьому річ. І Петя подобрішав. Вона так само бекала й мекала як попередниця, але отримала „5”, ну треба ж заохотити інших до співпраці! Особистий біографічний момент...
Раптом перед його внутрішнім зором зринула постать дружини і матері його дітей, для якої він і беріг себе. Хто ж його знав, що все так обернеться? От вчора поїхав із сусідом на рибалку, і там добряче напився з друзями, так що риби наловили якраз на юшку. Коли Петя з’явився вдома в непотребному виді, ще й без улову, то Галя, така пишна вродлива українка, розхристана та розгарячена, била його рушником по чому попало, і кричала раз у раз: “А риба де? Де риба, й... т... мать.”
Він вайлувато вивертався. “От Горгона Пилипівна! Але ж яка вона красива, навіть, коли зла,” – подумав Петя згодом, коли пройшла образа. “Ну і я ж хороший. Як я лопухнувся з 50-ма томами Лєніна?” – і Петра Івановича потягло далі на спогади, а в горлі почав збиратись комок протесту проти вчиненої над ним наруги.
А діло було так: жив над ним самотній старий партієць. Не товаришували вони, але зрідка зустрічалися в під’їзді, і Петя намагався бути з ним ну дууууже приязним, від чого видавався навіть дещо нав’язливим, але тоді він цього не бачив, бо мав на думці одне: як йому буде повишеніє, то зайдуть, звичайно, і до революціонера по характеристику, от тоді йому і воздасться за всі роки бездоганних стосунків. Від думок про це Петя примружував очі і солодко посміхався зі своїх хитрих комбінацій. Може, воно б так і сталось, але доля розпорядилась інакше. Революціонер першим прийшов до Петі. З СУПЕР-предложенієм: він, як член партії з 1920 года, ще 3 роки тому підписався на “Собраніє сочінєній Лєніна” в 50-ти томах, і викупив вже 7 книг. “Я чоловік одинокий, залишити мені його буде нікому, то я Вам, Петрович, оставлю.”
І, перш ніж Петя зміг хоч на словах відмовитись від коштовного подарунка, випалив на додачу: а ваша Галя передасть мені то булочку, то супчику хоч разочок на тиждень, і відразу скривив страдницьке лице, чим спровокував завіряння з боку Петі, що Галя - добра, a ми люди всігда були щедрі, Ви ж Яків Максимовичу, знаєте, і, якби Вас спитали, то Ви підтвердите, що до членів партії в нас відношення особе.
Старий фігляр, побачивши слабинку Петі вхопився за неї немилосердно, прикипів до неї, і відразу випалив: “I котлетки ж теж передасть ваша Галя, і котлетки я дуже люблю.”
“Що ви, Яків Максимович, канешно катлетки, що самі їмо, те й Вам передамо, ми членів партії поважаєм...”
На цій полюбовній ноті вони і розстались, і Петя відразу побіг до Галі, щоб порадувати її так вдало укладеною угодою. Галя не зраділа. Більше того, вона спохмурніла, як темна ніч, і почала кричати на з під’їзди:
- На якого дідька мені здався твій Лєнін і всі його товарищі? Чи ти сидів і думав, яке б ше мені завдання загадать?
- Галя, це ж для діла, - белькотів він.
- Для діла? - завелась вона. - Так підеш зі мною на базар, постоїш в очереді, переплатиш за товар з-під прилавка, потягнеш сєтки з села... - не вгавала вона, і згадала тут і рибу, і всіх студентів, яких їй доводилось годувати в ім’я радянської дружби, і очередь на квартиру, яка не просувалась ні на міліметр.
Тоді вони дуже надовго посварились. “Розумна вона баба, життєва,” - думав про Галю він зараз, коли після чотирьох років підгодовування більшовика вони таки отримали труди Лєніна. 50 штук. Вони пролежали ще 5 років в гаражі, що стояв сиротою, бо на чергу на машину їх так і не поставили, а потім грянула перестройка, і все...
Сподіватись на антикварну вартість не доводилось, і Галя потихеньку повиносила ці скарби в макулатуру. Краще б він їм квартиру оставив, так ні, взяв і помер ще до приватизації.“Але ж я заробив на продажі дачі,” - почав втішати він себе, і кооперативну квартиру сину він вспів зробити, всі гроші тоді вклав, ні копієчки не пропало. Козак не без долі. “Все робиться на краще. Куди це мене знов понесло?” – думав Петя, - і з сентенцією „Повернемось до наших баранів” з французького фарсу ХVст. „Адвокат Патлен” обвів поглядом аудиторію, і чітко виголосив:
- Наступний, - начисто забуваючи, що сьогодні він приймає не зарубіжну, а російську літературу.
