Валентин лежав у ліжку, загорнувшись у одіяло. Прокинувся ще годину тому, але й досі не відкривав очі. Розлохмачене волосся, сухе обличчя – він вже ось кілька днів, як забув про свій зовнішній вигляд. Хотілося заснути знову, зникнути уві сні... та дрімота вже давно минула, тіло повністю прокинулося і ніяк не хотіло знову засинати. Терпкий марсіанський пісок колов руки і обличчя, чомусь ніяк не хотів струшуватися.
Запах рідної кімнати, синтетичного одіяла, подушки, нагадували про добрі минулі часи. Його вже нічого не хвилювало – дружина, діти... навіть друзі. Він думав лише про себе та рідну домівку. Він точно знав, що знаходиться все ще на Марсі. Запах тутешнього піску, повітря став настільки огидним, що в останній час це мало алергію не викликало.
Врятувати-б свою шкуру... бритвою по горлу – і готово. Так, це все змінить. Тіло лише звичайна фізична оболонка що не дає можливості втекти... побачити всю правду... воно прив’язує нас до Землі, лише до Землі... А що, якщо на справді душі немає? Ось нема... Бритвою по горлу – і все. Хоч мучитися не доведеться.
Страшно. Хоча... Все одно помирати доведеться.
Чи не доведеться?
А, може, це апокаліпсис?
***
Лежати довго у ліжку Валентин не зміг. Та ще й шлунок вимагав їсти... Він в останній час погано став перетравлювати їжу. Чи то завдяки Марсу чи їжа вже недобра. Недобра...
Поснідавши абияк він виглянув на вулицю, щоб цілковито впевнитися що зовсім нічого не змінилося. Горизонт було погано видно, вітер піднімав багато пилюки, наближалася буря. Ризикувати вийти на розвідку – все одно що скоїти самогубство. Йолки, ця пилюка справді отруйна!
Кі-не-ць...
Навряд-чи хто-небудь здогадається шукати Валентина тут... всі подумають що він загинув разом з квартирою. Квартира загинула... цікаво виглядає!
Якщо буря наблизиться сюди, вона може знести квартиру геть. Тут постійно бувають смерчі! Хоча домівка сама по-собі важка... кілька тонн... Цікаво, смерчі можуть вирвати дерево з корінням?
Все одно все пропало. Тепер Вже нічогісінько не можна зробити. Залишитися на все життя тут, так кістки згниють разом із одягом, в ліжку, від голоду. Від голоду можна й власні руки погризти... цікаво, скільки там м’яса? Жили та судини, навколо них жир.
Бритвою по горлу і все.
Можна було-б сплигнути з балкону і так... в польоті. Колись в дитинстві всі люди хочуть літати. Та де, де тут багатоповерхові будинки? Цей тупий випадок їх забрав.
Сьомий день
Сьогодні Валентин прокинувся з відчуттям повної безпорадності. Його серце чомусь ніяк не бажало заспокоюватися, торохтіло наче воно колись належало качці. Їсти не було що, що там вже говорити про воду...
Шкіра на руках і обличчі геть засушилася, здавалося що вона ось-ось почне відлущуватися шматками. Мозок думати геть відмовлявся, єдине чим міг займатися Валентин – ходити вперед, ходити... Тепер дім не міг вже нічим допомогти. Або здихнути тут, або спробувати знайти реальний шанс на порятунок. В серці наростала образа. Скрізь в повітрі наче висіло запитання: нащо таке довге знущання?
Можна було метатися по кімнаті, наче божевільний. Але щось сил не вистачало. Вперед, геть від цих проблем... варто щось робити... мозок знову занив від такого непідсильного завдання.
Це кінець... Порятунок десь близько?
Ні, ні, Валентин довше не витримає. Битися головою об землю, прохати пробачення за все. Ні, це не те... Бог не змилується... Змінитися. Одвічне завдання всього життя. Божевільні помисли лізли в голову. Лише це не натруджувало його мозок.
Ні, лиш не це... не падати в безпорадність.
Валентин вийшов з квартири. Оглянувся навколо, наче намагався очима сфотографувати всі мілкі деталі горизонту.
Вперед, треба покласти кінець цьому всьому! Очі знайшли вихід. Вперед, проти волі, проти розуму, проти життя, Всього.
„Я вільна людина. Я бачу все моє життя. Це вихід. Я не можу більше так.”
***
Валентин знайшов вихід із пустелі. Хоч за це йому довелося заплатити подертими ступнями, спалити всю свою жагу до порятунку. Він кілька разів падав від втоми, задихався. Та врешті решт зрозумів що це все з нього виходить лиш негатив всього життя. Тіло пручається, не хоче з ним розставатися.
Такій людині не має місця на Землі. Але не дивлячись на все це Валентин прожив ще довго. Від нього багато хто шарахався, але й людей що помічали в ньому щось необхідне вистачало.
