– Граємо? – Настя тасувала колоду.
З її-то щастям? Хлопці переморгнулись. Макс вишкірився.
– Ну? Мужики? – Вона питально підняла брову.
Макс пив пиво. Володя листав конспект у пошуках вільної сторінки. Іван дивився у вікно. Настя по-дитячому підібгала ноги, струснула рудим волоссям.
– На роздягання, – мляво сказав Іван.
– Типу?
– П’ятдесят “в гору” – одну річ знімаєш... – пояснив він.
– Чому я? – обурилась вона, подумки рахуючи сережка-сережка-резинка-фенька-шкарпетка-шкарпетка-сорочка-шорти-бюстик-труси, значить, до трьохсот, ну, хай до трьохсот п’ятдесяти... ну, чотирьохсот...
– Бо ти програєш, – занудним голосом сказав Іван.
– Не факт! Ти теж можеш!
– Ти програєш завжди. Це раз. Нас більше, це два.
Її рука й вузенька спина рухались граційно, як у скрипальки, поки вона розкидала перше коло. Дійшовши до прикупу, обернулась до Володі, який потай вивчав географію її лопаток:
– Граєш? – Той закліпав, усміхнувся знічено, кивнув.
Макс вчепився одною рукою в Івана, а другу впхав до рота, немов з переляку, вирячив очі і зашепотів тонким істеричним голосом:
– Ця жінка прагне показати своє тіло! Хлопці, що ми робимо? Ми втрачаємо ініціативу! Ми заохочуємо її! Якось ми отямимося, зв’язані по руках і ногах, а ця фурія походжатиме по наших безпомічних тілах із нагайкою, одягнена в шкіру...
Вона боляче хльоснула його прикупом по носі. Король і десятка хрест. Макс зиркнув на Івана. Чи він бачив?..
– Кого цікавить твоя заморена тушка... – сердито потер носа він і тут же отримав по вуху. Її очі палали, як ліхтарі для нічної риболовлі.
– Володю цікавить, – флегматично сказав Іван.
Володя ледь здригнувся, перевів очі на Макса.
– Він просто не їв, правда, Вовік? Там на кухні пельмені, іди заточи, бо дивитись боляче, до чого дійшов. – Макс виразно кивнув на гостре настине коліно і підняв карти. Чотири хрести: сімка, дев’ятка, валет, дама... прикуп візьме той, хто грає... отже, чотири з десяти... нехай...
Його тактикою був підступ: він пасував із доброю картою, відмовляючись від взяток, а потім оголошував віст і відбирав чужі. Безпечно і безпрограшно: вістуючому не пишуть “в гору”. Якщо це, звичайно, не розпаси. Інколи за свою тактику Макс діставав по морді. Але його це не зупиняло. Він згорнув карти й сказав Насті:
– Сподіваюсь, ти сьогодні вдягнула такий червоний мереживний комплект. Я від нього тащусь.
– Тріпло! – визвірилась вона, миттєво оцінивши свій розклад. Іван зосереджено мовчав.
– То що? – спитав Володя.
– Пас, – сказав Макс.
– Шість хрест, – сказав Іван.
Володя на прикупі соромливо закліпав.
– Пас, – скривилась Настя.
– Сім хрест, – сказав Макс і подивився на Івана.
– Вісім хрест, – сказав Іван і подивився на Макса.
Володя стенув плечима.
– Пас, – сказала Настя.
Макс хижо посміхнувся:
– Віст.
– Сука, – сказав Іван і взяв прикуп.
За дві години Макс, розпашілий, задоволений, без годинника, але з “ліхтарем”, відкривав третю пляшку пива, сидячи на прикупі. Іван, злий, червоний, ще в штанях, але вже без ременя, вістував. Позад нього лежали два скляні “трупи”; третій, напівживий, в одній руці, в другій – п’ять залізних взяток. Настя в ліфику і штанцях, граючи шість бубен, боролась за третю взятку. Володя (меланхолійний, тверезий і повністю вдягнений) брав другу... за нею третю... Настя люто шваркнула карти об стіл, аж Макс відсахнувся.
– Сорок “в гору”, – незворушно відкоментував Іван.
Настя блимнула на нього, як голодна анаконда, і для схожості просичала щось кровожерне.
– Давай, дівчинко, давай, маленька! Я так довго чекав... – проспівав єхидний Макс, відхилившись для кращого огляду.
– Шас дам. В глаз. – похмуро сказала Настя, копирсаючись із гудзиком на штанях.
– Все... Поліз під шафу.
– Чого?
– Ховатись.
– Я ж не всього битиму. Запхай під шафу тільки глаз.
– Нє, він укомплектований. Доведеться лізти, – відповів Макс, зі щирим інтересом спостерігаючи її маніпуляції: – Помогти?
Володя зціпив зуби й відвернувся. В принципі, він був не від того, щоб вона роздяглася. Але ж не для всіх.
– Музику? – спитав Іван.
– Що? – здивувалась вона, стаючи на коліна, щоб вивільнити зі штанів округлу попку.
– Музику, питаю, ввімкнути?
– Для полегшення процесу... – докинув Макс. Володя скреготнув зубами.
Настя від несподіванки натягла приспущені штани назад:
– Ти дебіл, да?
– Ну чого вона лається? Я до неї з любов’ю, з повагою, зі щирим інтересом... – Макс скрушно похитав головою. – Грубіянка.
– Просто розтягує задоволення, – флегматично зауважив Іван.
Настя, люто блимнувши очима, сіпнула штани донизу, мало не здерши спіднє, і загарчала, виплутуючись із холош. Хлопці вклякли. Настя тріпнула одежиною в них над головами, як переможець прапором.
І тут зі штанів щось випало.
Паспорт.
Чотири пари очей простежили його політ.
Повільно і зловісно, як у фільмі жахів, по її обличчю розповзлась посмішка:
– Я знаю, що ми зробимо.
Хлопці здригнулись.
– Нізащо! – вигукнув Макс.
– Ти ж не знаєш, про що я...
– П’яткою чую – нічого доброго!
– Тихше, тобі сподобається. Хлопці, я ставлю свій паспорт, – вона підняла його і витримала ефектну паузу, – проти ваших.
Хлопці втупилися в неї. Тишу порушував лиш колективний скрип трьох мізків.
– Знімати мені більше нічого... я сказала: нічого. – Цим поглядом можна було забивати цвяхи. Готова вискочити з максового рота репліка завбачливо шустнула назад.
– Тому я сідаю на прикуп... незмінно. І за сумісництвом працюю головним призом!
Бліднути далі було нікуди, тому Володя просто посинів.
– А до чого тут паспорти? – обережно поцікавився Іван.
– Як це до чого?! – обурилась Настя, – До азарту! Роздягатись без мене вам не цікаво. Тому переможець... тобто той, хто програє... я беру його за чоловіка!
Хлопці ошаліло мовчали.
– Еееее... – дипломатично почав Іван, – А чом би тобі просто не вийти з гри?
– Виключено. По-перше, я хочу грати, а по-друге – де ще вам взяти такий адреналін?
Скрип мізків набув якогось панічного характеру.
– Російська рулетка, хлопці. Лише один набій, – вона недбало кинула свій паспорт поверх розкиданих карт.
Запала тиша.
– Більшої дурні, – твердо сказав Володя, – в житті своєму не чув.
Він спробував встати, але Настя кинула на нього своє субтельне оголене тіло, обвила його шию руками й повисла, міцно притиснувшись. Тут не було ради: його очі оскліли і він безсило опустився на місце під цим тягарем.
Володя змагався мовчки і затято, намагаючись вдихнути, послабити на своїй шиї цей зашморг, раз-по-раз випльовуючи її руде волосся, що набивалось йому до рота.
– А я попереджав, – похмуро сказав Макс, споглядаючи їхню боротьбу.
Іван, як тлустий карась, тільки плямкав губами, забувши, що мав казати.
Врешті Володя переміг: відірвавши від себе чіпкі пальчики, перекинув дівчину на канапу горілиць, міцно стиснувши її зап’ястя. Вона припинила звиватись, і хрипко видихнула йому в обличчя:
– Не так швидко... Але напрям твоєї думки мені подобається!
Володя відсахнувся, злетів із канапи, боляче приклався головою об стіл і завмер у кутку, насторожено блискаючи очима.
Настя сіла, потерла зап’ястя, поправила ліфик, який сповз під час борні, й згребла карти.
– Граємо? – вона тасувала колоду. Хлопці насторожено перезирнулись.
– Аааа.... а в мене нема паспорта... взагалі, я того... О! Я неповнолітній! – знайшовся Іван, але вона тільки розсміялась:
– Непереконливо. – Вільним рухом вавилонської блудниці вона розкидала карти.
– Слухай, але це справді фігня, – подав голос Макс.
– Сциш? – презирливо примружилась вона. – Так і скажи.
Ні, Макс не був ні малим, ні дурним. Ні, він давно не вівся на такі речі. Але тут зачепило.
– Вперед, прибацана. У кожного з нас лишається шанс, але в тебе – жодного. – І взяв карти. Решта двоє не рушили з місця.
Настя стенула плечима:
– Незвичне – завжди ризик. Ну, мужики... жереб кинуто.
Макс глянув на них, всміхнувся криво:
– Гей, це не смертельно.
– Як глянути... – пробурчав Іван. Макс нахилився йому до вуха й прошепотів:
– Спокійно. Зробим Вовіка.
– А... – почав був Іван, та Макс просичав:
– Сто пудів, з таким розкладом.
Іван потягнувся до карт, усе ще недовірливо, насторожено зиркаючи то на одного приятеля, то на другого. Відкрив карти. Прикинув ходи. Видихнув. Заспокоївся.
Всі троє повернулись до Володі, який усе ще сидів на підлозі біля столу, мовчки й нерухомо споглядаючи їхню капітуляцію. Настя всміхнулась і жестом запросила його до гурту. Він встав, так само мовчки, підійшов до них, взяв карти. Макс поплескав його по плечу:
– Це твій шанс, Вовік. Просто програй.
Володя подивився на Макса абсолютно безвиразним поглядом, як дивиться комп’ютер, прораховуючи в секунду мільйон варіантів.
– Ге, чувак, ти чого? – Макс прискалив око. – Не кажи, що ти так цінуєш свою картярську репутацію.
– Ні, я не ціную свою картярську репутацію, – таким самим комп’ютерним голосом відказав Володя.
– От і добре, – сказав Макс, не зауваживши ні його обличчя, ні голосу. – Це лиш гра, чувак. Попустись.
– Це не гра. Цим не грають, – відповів Володя.
Макс відмахнувся:
– Облиш. Причина не гірша від інших. Кохання, розрахунок, домовленість батьків – лиш поштовх. Не від цього результат залежить.
– Та ну? – не підводячи очей, сказав Володя. – Я б не хотів виграти свою дружину в карти.
– ...А таки не гра, тут наперед не прорахуєш. – додав Іван, до якого повернулась буддистська незворушність. – А результат... Хто знає, що буде з наших вчинків? Хто знає, що має бути?
– Чи те, чого ми прагнемо – найкраще для нас? – розвів руками Макс, непомітно відкриваючи карти Іванові.
Володя впритул глянув на нього:
– Ти сам в це віриш? Ти сам на це здатен?
– Пацан сказав – пацан зробить! – вдарив себе в груди Макс вільною від карт рукою.
Володя перевів очі на Івана.
– Я відповідаю за свої слова. – зверхньо кинув Іван.
Володя повернувся до Насті. Вона здвигнула плечима:
– Чоловіки усі однакові. Різна в них тільки зарплата.
Володя здригнувся, але вона не дивилась на нього:
– Лише одна гра: хто програв, той і муж. Минулі очки не рахуються. Згода?
– Поїхали! – азартно вигукнув Макс.
– Умгу. – зосереджено сказав Іван.
– Так, – кивнув Володя.
Макс прораховував варіанти. Чотири взятки, вважай, на руках... плюс дві залежать від гри... Найкраща карта для віста. Він усміхнувся, глянув на Івана. Той непомітно показав три пальці. Макс кивнув. Отже, Володя теж може взяти три. Краще не буває.
– Ну? – нетерпляче спитала Настя.
– Пас! – спішно вигукнув Макс.
– Пас, – миттєво відізвався Іван.
– Пас, – холодно промовив Володя.
Макс не повірив своїм вухам. Це був єдиний варіант, крім мордобою, при якому його тактика давала збій: в розпасах кожна взятка приносила не виграш, а штраф. Якого біса?!
– Отак, значить? Усе дивастіше й дивастіше, – Настя відкрила прикуп... і гра почалась.
Макс зрозумів, що влип. Якщо він хотів адреналіну, він його отримав. Усі домовленості було забуто: в розпасах кожен сам за себе. Макс ледь стримував нервовий дрож. На руках чотири-плюс-дві взятки... Три в Івана. От якого було світити картами?! Спокійно. Спокійно. Пішла чирва... скинути даму... Якщо в Івана голий туз... або туз і король... Чорт, чому він не глянув його карти?! Дама вийшла. Потім він скинув валета хрест, потім спустив дріб’язок всіх мастей... Нащо він взагалі згодився?! Спокійно. Спокійно. Без паніки. Володя – найкращий серед них математик. Він не програє, якщо не схоче. Але ж він схоче... він не віддасть цю заразу. Тому – спокійно. Дві взятки забрав. Але ж це нічого. Головне – не чотири... тільки не чотири... Третя. Чорт. Макс сполотнів. Він підвів очі на Настю. Вона ледве дихала, всім тілом нахилившись вперед, ловлячи кожен рух гравців. Значить, не байдуже. Не байдуже, хто. Іван розширеними, як у наркомана, зіницями, дивився просто перед собою. Його губи ворушились. Перед Іваном лежали три взятки. Три – перед Володею. Останнім ходити випадало Максу. В кожного по карті – і жодного вибору, лиш талан.
Карти лягли на стіл.
Усі були різні, й козирна – максова.
Він заплющив очі... видихнув... зблід і вилетів із кімнати.
Настя якусь мить ошаліло дивилась на карти, а тоді вискочила за ним. Іван сидів, незворушний, як будда. Він ще не повірив, що все обійшлось. Володя, блідий, але бездоганно спокійний, встав, відкрив вікно, глибоко вдихнув, підійшов до шафи, витяг заначені півпляшки й випив одним довгим ковтком. Іван подивився на нього:
– То що?
– Нічого, – сказав Володя й знов підійшов до вікна. – Я б не хотів виграти свою дружину в карти.
– Ідіот! Ти їй дозволиш..?
– Це її вибір.
– А ти?
– А це – мій.
... В коридорі Настя лупила капцем в двері туалету:
– Виходь, паскудо! Не бійся, засранцю! Подивись мені у вічі, вшивий покидьку! Де твоє слово? Де? Де?
Макс тремтів усім тілом від істеричного сміху. “Ну, що ти зробиш тепер, а? Вшивий покидьку? А? Пацан сказав, ага?”
Настя перестала грюкати, й, хлипаючи жалісно, сповзла на підлогу по той бік дверей.
Дико хотілося пити. Макс хитнувся до бачка, зсунув накривку і по лікоть опустив руки в холодну воду.
Не питайте мене, що мало бути із цими людьми; я не знаю.
Чи те, чого ми прагнемо, справді найкраще для нас?
Через 15 років Макс і Настя розлучалися зі страшним скандалом. Саме тоді їхня дочка Марія була у Парижі на конкурсі юних піаністів, де взяла гран-прі за віртуозне виконання сонати Шопена.
То була справді добра гра.
