Вона дивилась йому прямісінько у очі. Намагалася пронизати поглядом кришталик, сітківку та інші „деталі” такого необхідного для людини „механізму”, відкинути всі існуючі і неіснуючі закони, зазирнути в незвідані глибини „дзеркала душі”. Пильно вдивлялась у чорноту зіниць, мружила, відводила очі, поглядом посилала флюїди доброти та ласки. Його очі залишались скляною непробивною стіною. Дуель поглядів. Марно...
Ледь примружені очі, звабливо неакуратна зачіска, усміхнені вуста. Ліричний образ невідомого художника. Ні. Чому ж це не відомого – це її творіння. Вона натискала на кнопку. Дурне бездушне фото! Ілюзія, дешевий замінник портрета, виконаного вправним пензлем художника. Кращого зробити в неї чомусь не виходило. Фото як фото, проте не мистецтво. А ось він... Він умів робити з фото справжній витвір мистецтва. Буденні сюжети, пересічні обличчя за допомогою свого друга фотоапарата він перетворював на... Власне, кожен бачив у цих світлинах нове, індивідуальне. Таке звичайне диво, його буденна робота. Якщо говорити по-простому - фотохудожник, ще простіше - фотограф. Професія така. Щоправда, дехто поважно-зневажливо називав його митцем.
„Щось я знову замріялась. Хоча що мені ще робити самій у день Валентина. Таке от «розвеселе» відзначення свята всіх закоханих,” – дівчина прожогом встала, збираючись підійти до комп’ютера. Альбом! Він лежав на колінах, раніше лежав... „Банк пам’яті” (так вона його жартома називала) упав додолу, незакріплені фотографії перемішались. Він, вона, друзі, батьки, пейзажі – все лягло додолу, наче жовте листя цієї осені. Наталя подивилася під ноги. Дивно. З самого верху лежала нещодавно роздруковане фото. Перше фото, де вони разом. Зроблене майже рік тому у Дубні. Як довго вони шукали його, хотіли роздрукувати напам’ять. Коли знайшли воно невдовзі вже не знадобилося...
Дівчина присіла на підлогу поруч з розкиданими фотографіями, та це раз поглянула на той перший знімок. Усміхнений, схожий на Мікі Мауса хлопець у потертій, як старе рядно, сорочці, не те щоб нечупара чи неформал, просто стиль такий, своєрідний. Поруч дівчина в помаранчевій в’язаній майці. Невимушено притулились одне до одного, щоб сфотографуватися. Щасливі й радісні. Не заклопотані... І справді, про що було клопотатися тоді. Нещодавно лише познайомились у Рівному. Випадкове знайомство. У Дубні зустрілися випадково... Випадково знайшлася спільна мова й теми для спілкування.
Наталя на секунду завагалась, але врешті-решт повернула фото на місце альбом. Та й взагалі треба давно вже навести лад у картинках пам’яті з минулого. Повернути всі спогади на місце, навести лад у бурхливому, романтичному, хаотичному минулому. Вона по порядку почала вкладати фото до альбому. Ось вони разом посеред золотистого осіннього листопаду... Вони разом рум’яні, бавляться та качаються в першому зимовому снігу... Вони разом... Вона довго не хотіла з ним зустрічатися, декілька разів відмовляла. Проте Віталій із солідною терплячістю з’являвся на горизонті знову й знову. Уперта велика дитина. Дитина, в якої вже є своя дитина. Віталій за своє молоде життя вже встиг одружитися, народити дитину й розлучитися. Здавалося б, життєві випробування мали зламати його чи принаймні зробити серйознішим. Він же залишився веселим, життєрадісним і безтурботним. Чули гасло „Відкиньте всі умовності?” – Це про нього.
Все сталось якось саме собою. Зустрілись раз, другий. Здавалось, нічого особливого. Звичайний коротенький романчик. Через тиждень-другий закінчиться. От тільки зустрінемось завтра, післязавтра, в четвер і суботу. Сім днів. Усі сім днів на тиждень... Кожного дня... Навіщо? Просто добре бути вдвох. Знати, що хтось тебе чекає, турбується про тебе.
Наталя встала. Самотньо якось. Ввімкнула радіо, може, хоч так буде веселіше. Та де там! Взагалі-то їй щастило з музикою, завжди радіоведучі ставили щось під настрій. Та цього разу їй хотілося чогось зовсім протилежного до настрою. Та з долею не посперечаєшся. Певно на радіо, зараз година кохання, сліз і соплів.
Дівчина підняла ще одну фотографію. Вони разом. Усі в снігу. Вечір, самотній парк... Вона тоді тільки повернулася з відрядження на Хмельницьку атомну. У Рівне приїхали пізно вечері. А Віталій уже чекав на неї. Які вони тут кумедні. Вона, не зважаючи на мороз і вітер, без шапки, розпустила волосся ще й окуляри зняла. Як дві краплі води Снігурочка з дитячої казки...
Повернувшись зі світу спогадів до реальності, Наталка вслухалась у звуки радіо. Щось таке знайоме... Зараз.... Згадала! „Бумбокс”:
...вона носила квіти в волоссі
І ними грався вільний ще вітер.
Здавалося давно вже дорослі,
Але кохали щиро, мов діти
Відчинені серця, щирі очі,
Таких не так багато у світі.
Лилися сльози щастя щоночі,
Обіцянки назавжди любити...
Так минула зима, весна... Літо... Літо! Віртуальна машина життя й надалі невтомно друкувала образи і картинки кожного прожитого дня разом, утворюючи калейдоскоп життя. Прожитого життя. Прожитого разом. Добре все було лише зовні, а там десь глибоко всередині чи то коліщатка пригальмовувати, чи то один із гвинтиків викрутився. Невідомо. Тільки механізм почав давати збої. Вони врешті-решт і призвели до катастрофи.
Будиночок на розі двох вулиць,
Паркан плющем осіннім завитий...
..лише один дзвінок телефону
І варто тільки їм захотіти...
Повіяло теплом з-за кордону
А отже, неодмінно летіти...
... і раптом все змінилось навколо,
проблеми, ціни, сни, сподівання.
Роз’їхалися як діти в школу,
що перше було – стало останнім...
...Вони розходилися тяжко. У той час вона вже встигла змінити місце роботи, стала соліднішою та серйознішою. Той вечір вона довго не забуде. Він просив, ні навіть благав, не палити мости... залишитися хоч друзями. Не хотів її втрачати. І не втратив, він писав, телефонував, приносив обіди їй на роботу, намагався всіма правдами й неправдами побачити її.
Дівчина стомлено прилягла прямо на підлогу. Ніколи не думала, що сортування старих фото настільки втомлює. Чому вона вирішила тоді, що їм не варто зустрічатися. Так, саме вона. Рішення не було взаємним. Вольове рішення. А душа... Душа хотіла, щоб вирішували за неї, вона ж дівчина врешті-решт! Що поряд поруч було надійне плече, щоб хтось підтримав у скрутну хвилину, хтось солідний, серйозний, забезпечений, зі стабільним майбутнім... А Віталій? Доросла легковажна дитина, яка там серйозність і солідність. Хоч і кохана... але не те... не хочеться... не хочеться все життя бути... у шлюбі йому нянькою...
... Наталя не бачила Віталія вже давненько. Місяць, два чи вже більше. Він просто зник з її життя без попередження. Нічого не пояснював. Телефони ані домашній, ані мобільний не відповідали. Вона навіть жодного разу за увесь цей час випадково не зустрічала його в місті, хоча раніше таке траплялося мало не щодня. Хоча, можливо, просто не помічала його через втому. Воно й не дивно, коли працюєш по 12 годин на добу, а потім ще намагаєшся влаштувати особисте життя. Залицяльників у неї було хоч у банках засолюй. Новий мало не кожного дня. Те всі якісь не такі, як треба. Один молодий, інший занадто старий, наступний надто серйозний, Сергій – занадто розумний, той такий біленький - бідний... Як кажуть, як не криве, то горбате... Сьогодні черговий претендент на ключ від її серця. Познайомив їх один знайомий бізнесмен. Власне, познайомив - це дуже гучно сказано. Розповів лише що це серйозний, забезпечений і нетутешній молодий чоловік, який прагне з нею познайомитися. З незнайомцем вона лише раз розмовляла по телефону. Та й саме спілкування видалося тяжким. Наталі довелось згадувати російську – незнайомець спілкувався тільки цією мовою. Ось сьогодні вони домовилися вперше побачитися. Чомусь він запропонував забрати її після тривалої наради в облдержадміністрації. Дівчина, як тільки дочекалася завершення наради, зібралась чим швидше „злиняти” додому. Телефонний здвінок . Нагадування. Вона й забула, що в неї сьогодні зустріч. Ну що ж, зустрінемось. Наталя ще здалеку помітила представницьке авто і струнку постать біля нього. Це чекають на неї. Тільки дивно якось чекають... Молодий чоловік стояв чомусь до неї спиною. Вона підійшла ближче й торкнулась його плеча. Хлопець обернувся. Мати Божа! Звідки все це? Авто, дорогий костюм, шикарний букет квітів? Чому він такий серйозний? Навіть на себе не схожий... Вона розгубилась. Вона навіть не чула, що Віталій говорив. Розчула лише обривки фраз:
„ ...заради тебе готовий зробити все, що завгодно... ти не вірила, що я можу стати серйозним. Що скажеш тепер... Я навіть розповісти не можу, як тебе кохаю... не вистачає слів... я не можу без тебе жити... Ти будеш моєю дружиною?...”
... Неприємно, холодно і твердо спати на підлозі. Наталя сіла. Це ж треба.
Добре, що це лише сон. А якщо ні?...
