Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2539
Творів: 45871
Рецензій: 89733

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Життя та сміття.

© Олексій Тимошенко, 26-05-2006
                                      
Я весело спускався сходами, наспівуючи якусь пісеньку. П’ять поверхів моя пісня виривалась з полону потужних легенів, торкалась щойно пофарбованих стін і зникала, розчинаючись у моїх слухових аналізаторах. П’ять поверхів за моєю спиною лунали звуки дверей, що відчинялись і гучні кроки сусідів, що один за одним приєднувались до цієї процесії, неформальним лідером якої, з волі долі став я – звичайний мешканець одного з тих п’ятиповерхових цегляних будинків, які були побудовані в нашому містечку років тридцять назад. На вулиці мене зустріли – свіже повітря, віддалені звуки машин, жваві розмови горобців. Я глянув навкруги та із задоволенням помітив якісну новизну сьогоднішнього дня, що вигідно відрізнявся від дня вчорашнього і від усіх попередніх.
-  Антон Петрович, доброго дня! - я кивнув мешканцю квартири з третього під’ їзду, лікарю-хірургу міської лікарні.
-Як справи? Нормально! А ваші? Та що ви говорите? Невже?- я здивовано слухав  лікаря, який щось там розповідав про свої проблеми  і кивав головою. А он і Микола Слюсар.
- Здоров Миколо!  Ні, та яка там відпустка.  А ти? О, вітаю.
В такі невимушені діалоги ми вступаємо кожного дня, спілкуючись на різні теми, але не так часто збираємося для виконання справи набагато важливішої, ніж пусті розмови. Я згадав, як вперше приєднався до спільної справи......
Тоді все сприймалось якось святково. Я з хвилюванням чекав Того Дня, постійно запитуючи у батьків про можливість зробити Це раніше. Проте батьки не залишали мені жодного шансу і я був змушений чекати. Дні тягнулись нескінченно довго. Зливаючись в одну величезну мотузку часу, кінець якої знаходився за горизонтом мого життя,  вони були для мене тими вузликами, які я один за одним розв’язував і повільно наближався до дня своєї ініціації. І от, нарешті, це сталось. На свято зібралась вся моя родина. Навіть дядечко Василь з тіткою були запрошені на урочисту подію.
  Прикро звичайно, що наша родина збирається разом тільки під час таких значних подій, але з іншого боку, це гарна можливість подолати стіну відчуженості між близькими родичами і налагодити більш теплі стосунки.
Пам’ятаю, що з самого ранку я знаходився у піднесеному настрої. Хотілось щось зробити, неймовірне, таке незвичайне, щоб усі здивувались. Я ганяв туди-сюди квартирою, чіплявся до дорослих і гучно реготав.
„ От, пустунко!” – так тоді відреагував на мене дідусь. Посміхаючись собі у вуса, він напевне радів разом зі мною, згадуючи власне життя.
Тато, подивившись на годинник з тремтінням в голосі промовив:
- Синку! Сьогодні для нашої родини настав видатний день, наш старший син стає самостійною людиною, дорослим чоловіком...
А це значить, що для тебе починається нове життя, життя насичене різними відкриттями і розчаруваннями.
Тато зупинився і розчулено промовив:
- Ми з мамою даруємо тобі цей подарунок, – тато простягнув мені святковий пакет.
- Це твоє перше сміттєве відро.
А мама додала: -
-Бережи його, синку!
І вся родина гучно повторила разом:
- Бережи його, синку!
Після цього тато скомандував :
- А тепер до справи!! – і швидко почав накидати у відро пахуче сміття, накопичене родиною за останні два-три дні. Там були недоїдки яблук, лушпиння соняшникового насіння, пакети з під кефіру і ще щось, чого я просто не розгледів. Я ледве встиг попросити :
-А накидайте мені трішки скислого борщу!
- Авжеж, синку! Як я могла забути! – промовила мама і побігла на кухню за каструлею.
- Брате! А можна і я накидаю своїх недоїдків? – несміливо попросив мій молодший брат Андрій і після схвалення почав приносити купи свого сміття, певно навмисно заготованого для цієї урочистої митті. Дядько з тіткою почали витягувати із своїх торб пахучі пакети.
-А це від нашої родини, – і також приєднались до святкування.
Не відставали і дідусь із бабусею.  
За мить все було зроблено. Господарі і гості дому відступили на крок. Я міцно ухопив відро і вийшов за двері.
- Синку!  – почулось з квартири.
Я озирнувся. Тато пильно подивився на мене і сказав :
- Синку, ми віримо в тебе! Я хочу, щоб ти знав це.
    Ці слова, а також подароване відро я проніс через роки, залишаючи за собою тижні та місяці прожитих днів та пахучий запах сміття, яке насправді є невід’ємною складовою нашого життя, життя насиченого щоденними відкриттями і розчаруваннями.
  Від того дня пройшло багато часу. Я виносив сміття не один раз. Але завжди намагався робити так, щоб у моєму відрі сміття було не гіршим ніж сміття інших мешканців нашого будинку. Зрозуміло, що це було іноді неможливим. І якщо у моєму відрі не було чогось пристойного, наприклад, лушпиння бананів, або залишків ковбаси ( вони чомусь  особливо цінувались у жителів нашого будинку), це ставало для мене своєрідним стимулом до пошуків нової, більш прибуткової роботи, або роботи додаткової.....
Я мовчки дивився на це славетне зібрання. Ще б пак! Сьогодні всі в зборі. Он стоїть Микола Юркевич, місцевий бізнесмен. Цей тип завжди в доброму гуморі і завжди з великим пакетом. Колись я помітив, що там часто знаходяться уривки різних паперів, мабуть договорів або бухгалтерських звітів, обгортки від пачок грошей. Ясно, що сміття в нього завжди багато і йому для цього не приходиться докладати додаткових зусиль, адже бізнес йому залишився від батька, а той був лихої вдачи....
Не те що інші. Ну, от наприклад Вікторія, та що в сіренькому пальто. Дівчинка – інтелігентка. Я впевнений – єдине, що ви знайдете у неї у відрі – це два-три учнівські зошити та зачухані плани – конспекти уроків. Для такого добра вона до пізньої ночі сидить за підручниками, про це мені повідомили старенька мама Вікторії і маленький вогник в її кімнаті, вікно якої часто блимає світлом в темряві. Вона й сьогодні дивилась на світ сумними заспаними очима і міцно стискала в руках маленьке рожеве відерце. Я посміхнувся у відповідь на її привітання.
- Вікторія,  як справи? Нормально?, –  найцікавіше  те, що у неї завжди все нормально.
Молодець.
Грицько з другого поверху нашого під’їзду. Хлопчик - ідіот. Вибачте за невихованість. І це не єдине, що я про нього думаю. І думки своєї не зміню.
Подивіться на його пакет. Так, пакет пристойний, новий, яскравий, з модними написами. А що всередині? Якщо б ви могли зазирнути бодай на мить – одразу пірнули б у аромат екзотичного зілля, залишків тієї трави, яка культивується з метою знищення роду людського. Там же знаходяться шприци і різні медичні препарати. „Е-е, Грицько не того ти навчився у медичному інституті.”
Я спіймав пильний погляд кремезного насупленого юнака, що знімає з красунею – дружиною квартиру на п’ятому. Як це він знайшов вільну годину для такої важливої справи! Воно то і зрозуміло – служба! Анатолій Сергійович, оперуповноважений одного з відділень тієї сірої установи, що на Московській. Він то точно знає, що знаходиться у Грицьковому пакеті. Знає, але зробити нічого не може. Бо в чуже сміття просто так не заглянеш! В його власному пакеті напевне рапорти на підвищення по службі, паперові пояснення підозрюваних, заява на розлучення від його дружини і пусті пляшки....
- Привіт, хлопці!  –  я приєднався до трійки чоловіків, що вели беззмістовну бесіду.
- Здорово, Петрович! – це мені. – А ми думали, що ти сьогодні не прийдеш!
- Та що ви хлопці! – відповів я. „ Я ж громаді не зраджую”.
- Так ви чули, квартиру на першому купили  – сказав Микола.
- Під магазин? – поцікавився я.
-Схоже, – кивнув Петро. – Моя говорила – гастроном буде.
- Ото добре! – підтримав Василь. – Далеко не будемо ходити.
І вони втрьох гучно зареготали.
Я посміхнувся і повільно пішов до Федора, мешканця з четвертого поверху.
-  Ну що Федоре, як твоє життя? – запитав я.
-.... Життя як життя, – після паузи відповів він. – Тільки набридло мені все це. – і він кивнув на громаду.
- Федоре! Ти що! Як ти можеш – обурився я. – Це ж частинка нашого життя. Невже не зрозуміло?
- Так от не буде тепер цієї частинки! – і він розвів руками.
Я застиг. Руки Федора.... Вони були пусті. „ Де його сміття?”
- Федоре! На що ти натякаєш???
- Не буде машини, ясно тобі? – і він посміхнувся якось недобре.
- Тобто, як не буде? Петрович знову захворів? – стурбовано запитав я. - Так бувало це і раніше. Замінять. Це точно. Кажу, тобі замінять.
- ЇЇ взагалі тепер не буде. – Федір схилив голову, засунув обидві руки у свої драні кишені і пішов геть.
- Ти ненормальний! – гучно крикнув я йому вслід.
Громада здивовано подивилась на мене.
- Він ненормальний. – пояснив я. – Хай іде собі.
А йому крикнув ще раз:
- Ну й іди собі. – і додав тихенько. – Без тебе обійдемося....
...Машина не приїхала. Приїхав якійсь тип і повідомив, що тепер мешканці нашого мікрорайону можуть користуватись новенькими металевими контейнерами,  один з  яких  буде встановлений у куточку сусіднього подвір’я. Раз в тиждень їх будуть забирати вантажівкою і увозити. Я стояв і слухав цього мерзотника, відірваного від реального життя. Бюрократа, який вибрався з свого кабінету для здійснення цієї акції по врятуванню населення, цього клоуна, чия радісна посмішка викликала відверте обурення, цього негідника...
Я слухав його і згадував своє дитинство, татові слова, і свій перший вихід до громади з маленьким рожевим відерцем. Тоді все сприймалось якось святково..
А тепер все. Кінець одностайності. Це втрата маленької частини звичного життя. Мого життя. Нашого життя.
- Стійте!!! – закричав я.
Всі подивились на мене.
- Люди, схаменіться! – це ж...як... що відбувається, так не можна!!
Ми повинні щось робити. Це ж неподобство....
– Сашко! – почувся з натовпу голос   лікаря. – Залиш це.
- Як же ми тепер будемо жити? Я звертаюсь до кожного з вас, до кожного...
Ми ж тепер навіть бачити один одного не будемо. Це ж....страшно.
- А кому це потрібно, розумнику? – сказав місцевий бізнесмен. – Я проживу і без цього.
- Василю, Петро, Миколо! – звернувся я з надією про допомогу.
- А що ми можемо зробити? – відповів Василь. – І потім це ж зручно.
Правильно, хлопці? – звернувся він до товаришів.
- Правильно! – підтвердили обоє. А Микола додав:
- Сашко! Не переймайся ти так. Серце бережи!
І всі повільно почали розходитись.
Я стояв посеред двору міцно стискаючи відро. Я знову згадував дитинство і свою родину.
- Олександр Іванович! – почув голос за спиною.
Вікторія. Дівчинка – інтелігентка. Вона підійшла до мене, лагідно посміхнулась, обережно взяла під руку і ми повільно пішли вулицею. Раптом я зрозумів, що готовий поділитись з нею своїми думками та переживаннями, своїм вільним часом і всім іншим. Я думаю про це вам скоро розкаже старенька мама Вікторії і маленький вогник в моїй кімнаті. Нашій кімнаті.....
                                                                                                                                березень  2005


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.8916969299316 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …