Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза хроніки міста вічної осені

про туман і танцюючих чорних людей

© Ніка Новікова, 16-02-2009
дзвінок.
- да? чого мовчиш?
- тебе слухаю.
- а…
- сьогодні Катя померла. передозування..

мені перехоплює горло. впускаю слухавку, міцно заплющую очі, доки не починають боліти повіки. довго мовчу. він слухає моє швидке дихання. я от-от розревусь.

- знаєш, я бачив дещо одного разу на дачі у дядька. ми з братом тоді залишились удвох, а дядько поїхав у місто… мені було дванадцять, братові десять. ну от. і вночі прийшли гопи дядьків мотоцикл красти… уроди. знайшли нас у хаті, вивели з Сашком у двір і прив’язали до заднього колеса мотоцикла, розумієш? їм було плювати. а у дядька пес був. велика псюга, кавказець. він у загоні сидів, за хатою. як тільки малий почав кричати, нам роти зразу позатикали, але Рад – наш пес, вже почув, якось вирвався, прибіг, встиг двох сильно порвати, а тоді хтось з них вдарив його ломом по голові. раз, другий, третій… інші били його ногами… а я розревівся. (мовчить)

...після того їм вже не до нас було. двоє потягли поранених, один лишився аби забрати мотоцикл. хотів їхати на ньому, а про нас забув, розумієш? вони спочатку просто полякати хотіли, а потім забули, що ми прив'язані до того бісового колеса, а нам кричати ніяк – роти позав’язані… знаєш, мені було не страшно. зовсім. я дивився на Рада і більше за все хотів дістатись лома і всадити його у горлянку цій падлюці, що сиділа на мотоциклі… а ще боявся за Сашка. і ні про що більше не міг думати: Рад, лом, горлянка, Сашко, Рад, лом… (мовчить)

...коли цей завів мотоцикл – просто, взяв і завів – я тоді про все забув, смикався, як скажений, кричав у кляп, губи роздер до крові, зап’ястки вивихнув… а тоді дивлюсь, Рад повзе. кров юшить з голови, а він повзе. ти б його очі бачила… він мертвий вже був, я тобі кажу, а все одно ліз. я почав задихатись, Сашка втратив свідомість. кілька сантиметрів, ще кілька сантиметрів, ще… і кривавий слід за ним. мене почало нудити. якби не кляп, я би все там обригав… такий сморід крові стояв і ще чогось… здається, малий обмочився… ну, малий же ще… і знаєш… (мовчить)

...він доліз. доліз і вхопив те падло за ногу. мертво вхопив, стяг на землю і вже не відпустив. так і здох, а тій суці кістку зламав… (мовчить) тоді ж приїхав дядько. виявилось йому сусіди подзвонили. (мовчить)

...я б хотів померти як він. хотів би так само… щоб до останнього ради когось… або ідеї, байдуже…

(мовчимо обоє) я бачу як він повзе. надто добре бачу як він повзе. мене нудить і я біжу в туалет. повертаюсь, важко опираюсь на стіну, повільно сповзаю на підлогу, підбираю ноги під себе, починаю перебирати пальцями волосся.

- а вона мріяла поїхати у Гоа влітку, - кажу. -  автостопами, пішки… казала, їй треба втекти. казала, знайде там якусь роботу, медитуватиме, вивчить хінді, кожного дня зустрічатиме світанок коло моря… їй було на все плювати, що тут відбувається. і що мати п'є, і що вітчим падло до неї… вона це постійно казала…
- передозування дійсністю… коло неї знайшли списані листки. там ахінея якась була, вірші мабуть. про чорних людей, у яких нічого не було, окрім солі у волоссі, і вони були щасливі… і сіль скрізь розсипана…
- мабуть вона танцювала.
- що?

щось клацає. притискаю гарячий лоб до стіни. хочеться ревіти, але то пусте. а ще хочеться кричати…обмотую шнур навколо шиї, ви не думайте, я ніколи не хотіла смерті, це просто, аби відчути мертвий пластик на шкірі.
шнур натягується, клямцає об столик.
-  я уявляю як вона танцювала, і розсипала сіль. а ще сміялась. вона гарно сміялась…
-  дура вона.

злиться. він любив Катю.  вони однолітки – старші від мене на три роки, і з дитинства дружили. жили в одному будинку: він на першому, вона на другому, квартира під квартирою. коли їй було дванадцять батько повісився у ванній; його квартиру ще тоді затопило. з тих пір Катіна мати почала пити, у них вдома постійно стирчала різна наволоч, волоцюги, нарики… паскудно було, дуже паскудно, чесно вам кажу. ми тоді вже були знайомі і Катя часто плакала, тікала з дому, ночувала у нього або у мене, влітку їздила по фестивалях, кочувала стопом, вперше переспала з хлопцем у тринадцять, в Харкові, вночі у підземці, якось раз навіть шльондрою працювала, але знали б ви як, ха! вона ж знаєте яка була? - ну ніколи б не зробила того, чого не хотіла! то її зняв якийсь козел, у машину до себе посадив, привіз у мотель, а вона йому: тільки ти йди помийся, ну він і пішов. а вона двері стільцем підперла, сама гроші вигребла і тікати… потім мати її у дитбудинок віддала, де її вчили на швачку. уявляєте? вона це ненавиділа і постійно звідти тікала… але її швидко знаходили завжди. Катя була гарною, її всі впізнавали. волосся довге, очі такі великі і завжди казала: спасибі, добраніч, люблю тебе… я їй стелю у холодній хаті на підлозі, щоб батьки не знали, а вона мені: спасибі, люблю тебе, маленька… або приїдемо ми з ним до неї, а вона сидить, синці під очима таааакі, у футболці розтягнутій затертій, а вона нам: гарно все, - каже, - вірші пишу, - каже, - добре мені, - каже. дивна вона була, прийде, бувало до мене вночі. тебе тут перше шукатимуть, - кажу їй, а вона: все одно знайдуть, а я тобі щось розкажу. і ну мені розказувати про Світове Дерево, або про чорних чоловічків, що танцюють біля моря під звуки тамтамів, і нічого у них немає, окрім солі у довгому сплутаному волоссі…
і все – правда, бо вона не брехала ніколи. факт, не брехала. та і Катя таких історій багато знала, ви мені повірте. хоч і книжок не читала. у неї просто друзі такі були, вони скрізь подорожували, багато надивились…

а якщо одного дня реальності стане забагато, вона просто затече через вікно, заб'єте у горлянку, наповнить легені - я теж задихнуся?

- я хочу померти щасливою. ти б радів за мене, якби так вийшло?
(мовчить. прямо уявляю)
- краще жити, - сухо так, мов: "хрусь" – гілка тріснула.
- це важко. щастя швидко закінчується. треба встигнути померти і залишитись щасливою назавжди.
- замовкни.
він злиться. він любить мене. телефонує кожного вечора, щоб сказати: завтра буде класний день. ага… і кладе слухавку. уявляєте, який? дивак, точно.
- я от думала: що буде далі? я ж нічого не хочу, знаєш, ні в Гоа, ні у Каліфорнію там, ні на Місяць, ні робити не хочу, ні машину, ні заміж… мені до всього байдуже. я і друзів ніби люблю, але інколи їх здається забагато для мене одної, от чесне слово забагато, і хочеться тікати…
- ти постійно робиш дурниці. людей треба любити на відстані. тоді вони тебе поважатимуть, так мій тато казав. чим менше робиш добра – тим краще для людей. вони самі повинні собі допомагати. а ти постійно хочеш комусь допомогти.
- мені подобається, якщо я можу. люди, вони цікаві, в них багато всього є, вони люблять мене…
- тобі потрібно, щоб постійно хтось казав, що ти молодець і дякував тобі?
- …не знаю… мабуть.
- тоді йди працювати у будинок престарілих.
- я б працювала у дурці…
- знаю. ти б працювала.

це він зараз не сміється, ви не подумайте. ніколи з мене не сміється.
ні, стібається, звісно. я теж таке люблю, але щоб сміявся з чого по-справжньому так, знаєте? - то ні, ніколи. що б це за дружба тоді була? це б він мене зовсім не знав, якби сміявся. бо над чим сміються? сміються над тим, чого не розуміють. а от він ніби розуміє. або нам обом здається.
але це теж нормально. жити з цим можна, факт.

- я була коло Собору сьогодні. такий туман…
- ну ясно, що була. сьогодні ж субота.
ну да, пам'ятає. я там постійно ошиваюсь. кожної суботи плетусь годувати голубів у парку за Собором. на місто дивлюсь. а там вид знаєте який? ууу… дуже гарно, слово даю!
- людей було багато на цей раз. я на паркан стала і співала. в тумані не видно все одно. а мені так сумно стало чомусь… дивлюсь на туман, а за ним – ще туман, ні тобі ліхтарів, на машин, що їдуть там на Леваду, або на Південний… нічого… так, ніби мене у вату кинули, тісно… аж дихати важко. (мовчу. мене пересмикує. здається, ніби у вітальні хтось ходить, чи танцює… стрьомно якось у пустій квартирі. не люблю лишатись тут одна, дуже не люблю…) я Imagine співала ,- кажу. -  мене ще слухав хтось, уяви? хвилин десять стояв за спиною, але я так і не обернулась. ну його…

замовкаю. дивлюся у кухонне вікно. згадую сьогоднішній день, намагаюсь не думати про Катю. тільки не сьогодні, коли я сама у пустій квартирі, а надворі такий густий туман.
- …мені тісно якось. постійно хочеться вибратись вище, де більше повітря… і кричати, а я співаю. і ходжу парапетами, щоб вище було, знаєш? щоб просторіше так… (роблю судомний вдих. …ламаючи тишу, із зали долинають тамтами. босі чорні стопи тихо плескають по лінолеуму, з заплутаного волосся сиплеться синя морська сіль… притискаю слухавку щільніше до вуха.) а ще я слухала воду. ну, сніг тане, а я сиджу так коло стоку і слухаю як він тане. аби і ти почув…
замовкаю. він слухає.

- мабуть, добре було б поїхати, я думаю...(перекрикую ляскіт босих ніг, лункий бій тамтамів) кудись далеко, де ніхто мене не знає. знайти роботу. будь-яку, що завгодно… жити в якомусь гуртожитку, і подивитись якою б я стала без того, що в мене є і без тих, хто мене знає. я часто думаю… от коли хтось каже, що я хороша, або зла, наприклад, або ще якась – я і стаю така бо вони це кажуть. бо їм потрібен хтось саме такий, от вони і вигадують мене, а я беру і стаю такою, бо можу… і для них я така… а яка я насправді? розумієш, от яка? ну щоб без цього всього…
- така, як є.
- не знаю. нічого не знаю. музика, фільми, книги… все чиєсь, все когось, і кольори, і повітря… і іду я туди, де мене чекають, і роблю те, що від мене чекають, і говорю те, що від мене чекають… я навіть сама цього не помічаю. мене від цього нудить, чесне слово, нудить, а я однаково не бачу коли я – це я, а коли в мені хтось інший, навіть, якщо це хтось, кого я люблю….
і нічого не можу змінити.

задихаюсь, хапаю повітря, навколо мене зібралась тиша, тулиться до ніг, облизує коліна. тамтами мовчать. слухають мене.
він теж мовчить. та я знаю, якби він був поруч, погладив би мене по руці. ледь-ледь. одними пальцями. і відвернувся б, поки я не заспокоюсь.

- чуєш мене? я би теж, як вона, хотіла… я б теж так могла,  від передозування… недійсності… одного дня там, чи коли… ну, як стане дуже багато білого повітря, так багато, що очі болітимуть від світла, і навколо буде так гарно: краплі води з перевернутим небом всередині з чорних гілок звисають, а я їх носом збиваю, стаючи на пальчики, і веселкові плями бензину на асфальті, і листя на землі, наметене у формі серця… або ліхтарі жовті вночі по Жовтневій… або ціла зграя гав через усе небо вихором таким: фшуууууууу, летять, летять як янголи… спокійні, дуже спокійні, а їх вітер мішає, наче гречку ложкою… або сонце ще по снігу сиплеться, яскраве, чи жовте море у зелених прожилках… і перехожий посміхнеться… а водій, як братиме гроші за проїзд, злегка затримає мої пальці, щоб відчути тепло… чи гойдалки… а тоді малеча якась обійме за коліна, скаже: погойдай мене… або як бризкатимусь з фонтану і співатиму голосно, аби всі чули:
Someday I know someone will look into my eyes And say hello
You're my very special one
But if you close the door
I'll never have to see the day again

я б тоді отак заплющила очі… (заплющую. посміхаюсь. десь поруч тихенько чується: тук-тук-тук, там-там-там…) і …

у слухавці короткі гудки. дивлюсь на неї. проводжу пальцями по маленьких дірочках, уявляю, як звідти тече голос. встаю, ноги затекли, перечіпаюсь у темряві через пса. вічно він лягає на самому проході. йду у ванну, не вмикаючи світло – все і так видно. набираю води.
дзвінок. раз, другий, ще… третя ночі, але сьогодні я сама вдома.
нікого будити.
- да?…
ніхто не відповідає. чую гуркіт, бринькання, ніби хтось стукнув гітарою об щось тверде. перші акорди… якась маячня… ага, мелодія… а, ну, звісно – сміюсь – звісно. Imagine. слухавка у нього на колінах. грає…
лягаю на холодну підлогу, притискаюсь гарячою щокою, кладу слухавку навпроти обличчя, обіймаю коліна, заплющую очі. близькі тамтами б'ють в ритмі шаленого танцю чорних щасливих людей: там-там-там-тук-тук-хлясь-хлясь…

починаю співати:
Imagine there's no heaven. It's easy if you try… No hell below us, Above us only sky.
з кухні підлогою тече мутне світло місяця і ще, здається, цей клятий туман…
Imagine all the people,  Living for today.
він таки дістанеться мене?
Imagine there's no countries. It isn't hard to do. Nothing to kill or die for,  And no religion too. Imagine all the people, Living life in peace. yu-huh…
дивлюсь на білу доріжку світла, що тягнеться підлогою від вікна у темряві.  він чимось схожий на молочко, цей туман. на гірке молочко Небесної Риби…
You may say that I'm a dreamer, But I'm not the only one. I hope some day you'll join us, And the world will live as one.
цікаво, можна задихнутись від туману? роблю глибокий вдих…
Imagine no possessions. I wonder if you can. No need for greed or hunger, A brotherhood of man.
Imagine all the people, Sharing all the world. yu-huh.

…спочатку у Львів, наприклад… та будь-куди… і продавщицею, аби прибиральницею… там і жити у гуртожитку… може, навіть не сама б поїхала… мало що, не одна ж я така?
You may say that I'm a dreamer, But I'm not the only one.
говорити з новими людьми (які нічого ще від тебе не чекають, бо хто його зна яка ти?) про рибу, наприклад, або про фільми Кустуріци,
бо це легко,  коли ти вже виросла, коли ти вже стала такою, якою стала і всі слова належать тільки тобі…
I hope some day, You'll join us, And the world will live as one.
купити трохи фарби і писати вночі на будівельних парканах рядки із віршів і пісень, ліпити сніговиків під ліхтарями…
весь день працювати, потім писати якусь дурню, або грати на варгані, чи що там під рукою буде,
взимку пити каву із термоса на сходах, влітку ходити босяком бруківкою і витягати з фонтана пластикові пляшки,
одягатись у секонді, їсти сою і рис, пити чай з меліси, або що там у передмісті ростиме,
а на вихідних дзвонити додому і казати як все добре....

You may say that I'm a dreamer, But I'm not the only one.

- чуєш, завтра буде класний день, - каже він.
я слухаю як тане сніг,
підлогою тече туман і вода з ванної.

- і… чуєш? я… я радів би за тебе…
I hope some day, You'll join us, And the world will live as one…

…вода змішується з туманом, торкається щоки, торкається рук, холодно цілує у губи…

може одного дня реальності і стане забагато,
вона просто затече через вікно, заб'ється у горлянку, наповнить легені і я задихнусь.
але це навряд,
навряд, бо такої реальності забагато не буває.
ні, ні, це я вам точно кажу.

і там-там-там-ляп-ляп:
ще трохи солі,
так,
ще трохи білої солі…



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Такі твори,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 24-02-2009

проза магічна

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Іванна Ворошилюк, 19-02-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Росткович Олег, 17-02-2009

Назви немає

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Slavarobotam, 16-02-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.41910696029663 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …