Нещодавно, сидячи з Тедом за пивом, ми згадували давно минулі часи. І він чомусь витяг із закапелків своєї пам’яті один давним-давно забутий епізод з нашої спільної буремної юності, від якого у мене й зараз мурашки тупотять по спині. Це був малоприємний інцидент, коли я ледь не завалив тапочкою його, Тедову, маму.
Діло було посеред зими десь у шостому чи сьомому класі.
З історії нам відомо, що для здійснення будь-яких оказій чи подій завжди мають бути, по-перше, передумови для їх виникнення, а по-друге, достатні для здійснення причини. Так ось, передумовою інциденту з шльопанцем став п’ятдесятирічний ювілей мого татка, а причиною — надзвичайно велика кількість гостей, які назбирались на гулянці з нагоди такої визначної події. Багато гостювальників поприїжджали чортзна-звідки, з області, з Криму, навіть з Росії. І всіх оцих бажаючих привітати мого татка з ювілеєм треба було десь розселяти. В хід пішли матраци звичайні, матраци надувні, розкладні дивани та крісла, але все одно для того, щоб сяк-так залагодити цю справу, у нас у квартирі не вистачало одного єдиного ліжка.
— Спатимеш на килимку під дверима, — порадував мене вже добряче захмелілий тато.
— Ну, на килимку, то на килимку, — буркнув я.
Але моя мама вигадала кращий вихід з ситуації і попрохала Тедову маму, яка жила на тому ж поверсі всього через одну квартиру від нас, прихистити мене на ніч, бо, бачте, гостей стільки, що двері в хаті не закриваються. Мені пощастило, у Теда вдома якраз був один вільний диванчик, тому справа швидко владналася.
— Так, звичайно, — радо сказала Тедова мама, — хай приходить!
Тедове сімейство проживало тоді у двокімнатній квартирі. Вільна канапа, де я мав прихилити голову, розташовувалась у меншій кімнаті, де спав Тед. Окрім неї там був ще стіл, на якому Тед робив уроки, Тедове ліжко (якраз напроти канапи) і щось середнє між шафою та тумбочкою, куди, зазвичай, складалася постіль, а згори на тій фурнітурі мирно покоїлись чотири чи п’ять вазонів з квітами. У більшій горниці, яку величали залом, спали Тедові тато й мама.
О десятій годині вечора я попрощався з усіма гостями, почистив зуби і потюпав до Теда на квартиру. Двері відчинила його мама.
— Драстє, — чемненько вимовив я.
— Заходь, — з дорогою душею запросила Тедова мама.
Постіль уже була постелена, я почистив зуби, батьки Теда побажали нам обом доброї ночі і прикрили двері кімнати. Відтак ми з Тедом ще погомоніли трохи про життя-буття і повлягалися спати. Ну, тобто, зробили вигляд, що повлягалися. Спати нікому не хотілося.
Десь об одинадцятій, коли ми лежали у повній темряві й тиші, обмацуючи розплющеними очима білу стелю, на мене напала гикавка.
— Гик… гик… гик… — раз-по-раз видавав я.
Тед реготав з мене аж заливався.
— Чого ти… гик… ржеш, козел? — сказав я, відчуваючи, що зараз сам розрегочусь.
— Га-га-га! — заходився Тед, затикаючи рота подушкою.
А сміх — то, знаєте, дуже заразна штука.
— Га-га-га… гик! — зрештою пирснув я, і собі прикриваючись подушкою. — Перестань! Гик!
— Прікол! — не переставав гоготіти Тед. — Ги-ги-ги!
І тоді я вирішив покарати його. Я звісився з тапчана і пошарив по підлозі руками. Намацавши свій масивний гумовий шльопанець на чотири розміри більший від тодішнього розміру моєї ноги, я схопив його і що було сили пожбурив у худеньке Тедове тільце, яке вимальовувалося розмитою продовгуватою плямою у сутінках кімнати. Тапочок смачно врізався в живіт бідоласі й підлетів ледь не до стелі.
— О-о-а! — застогнав Тед. — Гад!!!
А тоді схопив мого шльопанця і запустив назад у мене. Я встиг напнути ногами та руками ковдру, тим самим пом’якшивши удар.
Затим ми почали жбурляти один в одного усе, що тільки потрапляло під руку: капці, подушки, ковдри. Я навіть ледь за вазона не вхопився. Коли зненацька Тед проказав:
— Ш-ш-ш!!! — і ми завмерли.
Від стіни, яка розділяли нашу спальню та залу, долинало сердите гупання. Стукали Тедові батьки, які спали якраз під цією стіною. Точніше уже не спали, бо ми, схоже, здійняли такий гармидер, що добудилися їх. Відтак я з Тедом, наче два ховрахи, мерщій вмостили на місце свої подушки і шугнули під ковдри.
Добрих п’ять хвилин я зберігав повну мовчанку. Тиша здавалася просто нестерпною. Нестримно хотілося реготати, ґелґотати просто так, без причини. А потім, стараючись не шарудіти постіллю, я опустив руку, підібрав шльопанець і знову метнув у Теда. Цього разу прямо в голову.
— А-а-а! Ти гад! — видав Тед. — Знову без попередження!
І тапочка миттю полетіла назад, а за нею інша, вже Тедова, а за нею подушка, і пішло-поїхало. Однак якоїсь миті я чітко розчув характерне клацання дверної ручки і тихенький скрегіт дверей, що сполучали батьківську залу з коридором.
— Шухер! — прошипів я і увіткнувся носом у подушку.
Тед миттю заліг з головою під ковдру на своєму боці.
Я лежав і вслухався в обережні кроки коридором, потім смикання дверної ручки і глухий скрип тепер уже наших дверей. Затим я обережно розплющив одне око і вп’явся ним у темряву перед собою. Навпроти Тедового ліжка манячила, схилившись над хлопцем, його мама. І мовчала.
Якийсь час вона так постояла, а ми натужно сопли, імітуючи глибокий непорушний сон. І все.
Затим двері відчинились і зачинились…
«Пішла», — подумав я і широко розклепив очі. У кімнаті більше нікого не було.
— Оце-то прікол! — приглушено пирскав Тед з-під ковдри. — Ги-ги-ги!
І ми, два бовдури, навіть не дочекавшись, поки батьки заснуть, вкотре почали біситися. У тому було щось приречено-ідіотське, після чого, я те ясно відчував, мав прийти капець. І капець, як казала мій балетмейстер на танцях — «твою дівізію впєрьод» — не забарився.
Вдруге Тедова мама вчинила хитріше. Вона постаралась якомога тихше прочинити залові двері і прокрастись коридором, через що ми геть не засікли її наближення. Двері нашої спальні розчахнулися якраз у той момент, коли я стискав свій шльопанець у руці і ладнався шпурнути ним у Теда. Я миттю усвідомив усю серйозність ситуації, тому, не маючи іншого вибору, блискавично сховав шльопанець під ковдру, хутко повернувся до стіни і старанно захропів.
Я чув, як Тедова мама схилилась спочатку наді мною, потім над Тедом, потому ще постояла трохи і пройшла до дверей нашої опочивальні.
Затим двері відчинились і зачинились…
Я пролежав нерухомо кільканадцять секунд. Тиша. «Пішла», — думаю.
Ось тут могло б бути багато «якби». Якби тапочка не була у моїх руках, я б, певне, потягнувся за нею і все вчасно помітив; якби мені стачило розуму чекати звуку відкриття і закриття других дверей в коридорі, я б відразу розгадав усе; якби ж я спочатку просто розплющив очі, подумав, а лиш потім робив, нічого такого не сталося б… Але жодне з цих «якби» не спрацювало. Я відгорнув ковдру, звів руку і потужно метнув шльопанець у Теда, і в ту ж мить — чорт забирай, точно в ту ж саму мить! — я розгледів у темряві молочно-білу фігуру, яка стояла поміж моєю канапою і широким Тедовим ліжком.
«О, Боже, привид!» — спочатку я аж похолов. Але вже через якусь тисячну долю секунди я подумав, що віддав би усе на світі, аби тільки те, що я побачив, виявилось насправді привидом. Навіть десятьма привидами — десятьма найстрашнішими примарами з потойбіччя. Чим завгодно, ким завгодно, аби тільки не Тедовою мамою в білій нічній сорочці. Вона не пішла. Вона лиш підло, хитро і підступно відкрила і закрила двері. І залишилась в кімнаті…
А шльопанець, знаєте, не горобець, вилетить, не спіймаєш.
А потім я почув звук і зрозумів, що тапочка успішно досягла цілі. Не Теда. То був глухий, але разом з тим якийсь важкий і гримкий звук. Та що я буду тут описувати. Візьміть краще масивний китайський шльопанець і запустіть ним з усього маху з метрової відстані у повній темряві в маму свого кращого друга, і тоді ви самі все побачите… і почуєте, який там був звук.
А потім було… Ой, люди, вам краще не знати, що потім було, але більше я ніколи не ночував у Теда вдома.
