Сезонне життя
Присвячується усім поціновувачам серіалів.
Моєму життю заздрять Ахілл та Наполеон. Моєму життю важко не заздрити, адже я – легенда. Що? Ви ледь не захопили півсвіту, Адольфе? Дріб’язок. Тобі не вистачило часу сколихнути світ, Ганді? Облиш... Облиш, і ти, Елвісе, що «покинув будівлю». Все це не вартує і миті мого життя. Усе це панство плюється у власній лаві, чи на хмаринках; серед сімдесяти незайманих дівчат чи Ніде. Адже є я; є моє життя, як приклад, що спростовує усі їхні принципи та ідеї, усю їхню філософію, що так чи інакше дозволила їм прожити, давайте скажемо відверто, обмежене життя. Я маю на увазі лише те, що хтось повністю зациклився на музиці. Еге ж, Курте? Комусь не спалося від ідеї спаплюжити капіталізм. Я правильно говорю, Марксе? А хтось і взагалі весь час купався в променях власної слави, при цьому не помічаючи нічого довкола.
І все це було б не так паскудно. Все це було б навіть пристойно (адже переважна більшість людей живе у власному світі, що обертається навколо невеликої кількості речей), якби не було мене… Ну і ще того Фореста. Але мова зараз не про нього, а про мене.
Отож, чим моє життя таке особливе, що навіть Матір Тереза стала у чергу на реінкарнацію, побачивши мій приклад? Загалом, мабуть, нічим. Я народився у маленькому провінційному містечку, штат Колорадо, під назвою Південний Парк. Там мій батько працював геологом, мати була відчайдушною домогосподаркою, ну а я зростав, набирався сил і як міг соціалізовувався у їхній початковій школі. Ми з друзяками і тим жирним чимало нашкодили, засвоюючи основи життя та відносин людей. Боролися з терористами, відправляли у космос кита, допомагала Дияволу та Ісусу, гралися з Джексоном та Брітні… І все б було спокійно і трохи навіть нудно, якби мої батьки не переїхали у Спрінгфілд. Татові запропонували роботу на АЕС і він враз став тупим та ледачим. Загалом, моє дитинство не відрізнялося від переважної більшості дітей. У нас сусідами були тупі релігійні фанатики, водієм шкільного автобуса – наркоман, а про вчителів і друзів я взагалі мовчу – суцільні стереотипи. Так, Нельсоне, с-т-е-р-е-о-т-и-п-и. Коли я кажу «в нас», то маю на увазі мене і мою сестру, яка народилася невдовзі після переїзду. Час в Спрінгфілді минав швидко. Кожного дня – нова пригода. То держава вирішує ізолювати нас велетенським куполом, то місцевий мільярдер хоче забрати з неба Сонце, то мій отупілий від радіації батько в черговий раз ледь не знищує усе місто. Час минав швидко, я набирався досвіду, дивлячись по телевізору Чуха та Сверблячку вкупі з тим клоуном. Ну, ви його знаєте. І це також було б нормально: згодом я міг влаштуватися підривником старих непотрібних будівель, чи працівником АЕС, чи на місцевий телеканал. Життя, вважайте, склалося.
Однак мені хотілось більшого. Кров у моїх жилах кипіла від нереалізованих бажань у провінційному (без образ, Спрінгфілде) місті. І тому я переїхав у Нью-Йорк, зняв квартиру і почав жити чудовим мегаполісним життям. Познайомився зі своїми сусідами: дурнуватим, зате щирим Джоуі, дивакуватою Фібі, завченим Росом, закомплексованим Чендлером та ще парочкою людей. З ними минали дні, тижні, цілі сезони. Нью-йоркський період в моєму житті був з присмаком солодкавого апельсину та ароматом кави. Я пив каву у тому кафе, де мої вірні та дотепні друзі часто засиджувалися за розмовами про буденні справи, страхи і тривоги звичайного міського жителя, з усіма комплексами та традиціями, що властиві для цих істот.
Я пив каву, слухаючи переживання Джоуі щодо своєї кар’єри. Я був присутнім, коли Чендлер нарешті освідчився Моніці. Я пам’ятаю купу приємних дрібничок з того життя. Так само, як і пам’ятаю той дивний сміх, що супроводжував нас, куди б ми не йшли. Ні, серйозно, іноді він просто діставав і мені та моїм міським друзям доводилося ховатися від нього у темних коморах. Але вся ця міська ідилія не могла тривати вічно. Доля посилала нам нові виклики, нові пригоди. Час нашої тісної дружби завершився так само швидко як і почався.
Одного дня бос викликав мене і сказав, що мені потрібно летіти в Австралію. Там в нашому регіональному представництві ніяк не можуть справитися з дистрибуцією, тому їм потрібні спеціалісти з центрального офісу. І я полетів. Озираючись назад, можу сказати, що той рейс до Австралії різко змінив хід мого життя.
Наш літак впав і розбився на дивному острові. Спочатку ми сподівалися, що нас знайдуть, але згодом змирилися будувати свої життя наново на тому клаптику, оточеному водою. На острові ми опинилися в самому епіцентрі якоїсь великої таємниці. Там жили люди, яких ми стали називати «інші». «Інші» чомусь не хотіли, щоб ми покидали острів, який сам по собі з кожним днем відкривався для нас під новим кутом зору. Кожного дня ми відкривали про острів щось нове. Ним гуляла дивна хмара, що могла тебе вбити. На ньому лунала моторошна музика, з’являлися близькі нам люди з колишнього життя, іноді навіть мерці. Ми переводили таймер, щоб не вибухнув світ. Мушу зізнатися, це зближувало нас. Зближувало аж до тієї миті, коли ми, якимось дивом врешті той острів не залишили. Я втік від нього подалі, адже чув, що з моїми друзями почало відбуватися щось дивне. Острів просто не міг їх відпустити. Тому не чекаючи розвитку подій, я вирішив відпустити острів: стерти зі своєї пам’яті усе про ті кілька місяців раз і назавжди.
Однак це виявилося не так легко. Я маю на увазі, що загалом я все зробив правильно, просто дуже важко відпустити щось, що одного разу, на курсах водіїв, починає душити тебе і ти втрачаєш свідомість.
Мене привезли в лікарню з діагностичним відділенням. Головою цього відділення був кульгавий лікар - справжній корінний цинік, який сказав мені просто у вічі: «У вас дуже складний випадок, можна навіть сказати - унікальний. Ви останнім часом були в якихось екзотичних місцях? Не переймайтесь – можете не відповідати. При розтині я сам про все довідаюсь»
Ну, звісно мені довелося йому розповісти і про острів, і про таємничих «Інших», і про ту компанію, яка все заварила та загалом - усе, що я так відчайдушно намагався забути. І знаєте, що? Той кульгавий доктор мені повірив. От до чого він був пришелепкуватим. І він наказав своїм асистентам знайти той острів та перевірити його на предмет екзотичних вірусів. Вони так і зробили. Коли надій вже майже не залишалося, а я готувався до покеру з Луїсом Армстронгом, той чорний чувак забіг до мене в палату та ввів мені ліки, що загалом були небезпечними і експериментальними, та все ж подіяли.
Подякувавши шкандибайлу за те, що виховав таких чудових асистентів, я пішов додому. А назавтра, роблячи сніданок, виявив у себе надзвичайні здібності. Можливо, то був результат від ліків чи від дитинства, яке провів поблизу АЕС. Не знаю. Зате відтепер, я кожного тижня в четвер мушу допомагати моїм новим друзям рятувати цю нещасну планету. Скільки це триватиме мені не кажуть, та я впевнений: ще не один раз на мене чекатиме несподівана зміна сюжету мого, в усіх відношеннях, унікального життя.
Приємного перегляду.
