|
|
| Авторів: |
1401 |
| Творів: |
21245 |
| Рецензій: |
41611 |
|
|
|
Код:
|
|
| 
Художні твори
Проза
Містика
|
|
|
| © Ігор Скрипник, 15-02-2009 |
„Живий журнал” не затихав ані на мить. Усі лаялись і сварились, бились і мирились, матерились, доводили свою правоту та похибки опонента, жартували, іронізували, стьобалися, висловлювали співчуття, жаліли. Це був один з найбурхливіших епізодів життя блогерів, спричинений грузинсько-російською війною. Олімпіада в Пекіні відійшла на другий план, хоча українці там не пасли задніх і справно поповнювали багажний запас збірної медалями різного ґатунку.
Петро теж полинув у це інтернет-шаленство, дебатуючи, сварячись чи солідаруючись із жж-шниками з різних куточків України та світу. Час від часу він переглядав нові повідомлення на улюблених форумах, новини на сайтах, листи в електронній поштовій скриньці. Цей набір цілком доречно мала б доповнювати аська, проте він її не любив. Після нетривалого статичного життя вона була відправлена у корзину.
- Ось і новий лист! – вигукнув хлопець, відкриваючи сторінку. – Що ж там пишуть?
Відправник був незнайомий. Він уперше бачив цього адресата. Однак, найбільше Петра заінтригувала тема повідомлення: „Ласкаво просимо на новий фестиваль”.
Він підозріло глянув на значок антивірусу. Той вирішив не виходити з підпілля – значить ніяких капостей не передбачалося. Хвильку повагався і клацнув мишкою аби відкрити повідомлення.
„Доброго дня!
Вас вітають організатори нового фестивалю „Покутські фестини”, котрий проводиться вперше в Україні й немає аналогів.
„Покутські фестини” – це крок у минуле до мистецьких та духовних витоків нашої України!
Якщо ви бажаєте стати учасником фестивалю, надсилайте заявки та дані про себе на поштову скриньку pokytfest@ukr.net.
Гості фестивалю матимуть можливість:
- послухати давні українські пісні у виконанні автентичних колективів;
- ознайомитись та купити вироби народних майстрів, виготовлені за прадавніми технологіями та секретами, ознайомитись з процесом їх виробництва;
- відвідати літературні читання, послухати прозу і поезію;
- взяти участь у роботі різноманітних майстер-класів;
- долучитись до виступів клубів історичної реконструкції, зібраних з усього західного регіону, стати учасником відтворення справжніх реальних подій;
- відпочити серед живописної покутської природи та мальовничого Дністра.
Фестиваль проводитиметься з 15 по 17 серпня 2008 року біля с. Стовпичинці Тлумацького району Івано-Франківської області.
Вхід – безкоштовний.
На території фестивалю діятиме наметове містечко.
План доїзду з Івано-Франківська міститься у прикріпленому файлі. У кінцевій точці маршруту вас чекатиме транспорт від організаторів.
Ласкаво просимо на „Покутські фестини”.
Оргкомітет”
Петро замислився і вдруге прочитав текст повідомлення.
Дивина та й годі! Фестиваль відбудеться через кілька днів, а він про нього й гадки не мав! А, здається, ніби все промоніторив у Інтернеті, усе знав, а тут така новина! Гм… А тих, хто відповідає за рекламу варто добре відлупити паском! От нездари! Рекламна кампанія – на двійку! І багато там народу буде? Сумнівно. А втім це не завжди мінус. От тільки хто виступатиме? Ніц не згадано. Це трохи дивує.
Але поїхати було б цікаво, тим паче, що інших фестивалів на ці вихідні ніби не припадало.
Ця звістка таки потрапила на добрий грунт. Петро та його друзі впродовж цього літа побували лише на одному фестивалі в Унежі, а поїздки в Підкамінь та Бескиди зірвала негода і наслідки стихійного лиха, що накрило своїм чорним водяним покривалом майже всю Західну Україну. А поїздка на ще один фестиваль якраз виглядала доречною і згладила б не зовсім приємні та яскраві враження від цього похмурого літа.
Хлопець ввів для пошуку в „Гуглі” назву майбутнього фестивалю, але жодної згадки про нього не знайшов. Усезнаючий Інтернет виявився цього разу безсилим.
Мдааа!!!
Залишалось зв’язатися із колєгами та дізнатись, хто візьме участь у майбутній поїздці.
Через годину він уже про все домовився. На жаль, не всі змогли скласти йому компанію: у когось були сімейні негаразди, хтось мав працювати, дехто йти до знайомих на день народження, але все ж двоє старих добрих друзяк, любителі такого штибу заходів, теж вирішили помандрувати на новий для себе фестиваль.
Опісля, він запостив у своєму ЖЖ інформацію про поїздку на „Покутські фестини” й почав збирати рюкзак у дорогу. Хоча до подорожі час ще був, але він любив робити це заздалегідь, відчуваючи насолоду від самого процесу.
* * *
Засигналивши на прощання вантажний газон зник за поворотом лісової дороги. Дещо замурзані та припорошені вони почали приводити себе у порядок. Петро, Василь та Микола жартували та сміялися, обговорюючи перспективи мандрівок у кузовах „газонів” та радіючи, що раніше він не перевозив гній, а то справді було б непереливки. Добратися до кінця маршруту, позначеного на карті, виявилося на так вже й просто. Хоча, у принципі, до транспорту організаторів залишалося ще кілометрів два ходи.
Вони оглянулися на своїх сусідів – таких же як вони, якщо судити із зовнішнього вигляду, фестивальників. Петро зробив крок назустріч та подав руку.
- Я Петро, це Василь та Микола. Ви певно теж добираєтесь на фестиваль?
- Так. Я – Назар, - представився молодий чоловік.
- А я Оля, – представилася пофарбована в яскраво-рудий колір дівчина, чимось схожа на головну героїню фільму „Амелі”.
- Дуже приємно.
Кілька хвилин вони погомоніли та перекурили, а потім закинули рюкзаки на плечі, взяли сумки в руки.
- Судячи зі всього, - Василь уважно розглядав карту на роздруківці, - нам треба прямувати он тією дорогою, що йде через ліс. Гайда!
Вони заглибилися у лісові нетрі, поринули у приємну лісову прохолоду та спокійний затінок.
Довкола вирувало жваве лісове життя, котре мало знаними молоді звуками свого буття, раз за разом привертало увагу.
- Ляпота! – вдихнув чистого повітря на повні груди Василь. – Знаєте, у мене є мрія поселитись десь у хатинці на краю, або й у самому лісі та зажити спокійно серед буйства природи. А якби ще неподалік було озерце, де б я міг порибалити, то ціни б не було такій місцині та файній затишній хатині.
- Ага! І ще б таку крикливу дружину, котра б перекричала усю довколишню звірину, - зареготав Патлатий, як друзі називали Миколу.
- Нє, я жінку спокійну та лагідну шукатиму і житиму з нею в добрі та злагоді до кінця віку.
- Ти ба! Ще не перевилися на світі романтики!
Назар поправив рюкзак, переклав у іншу руку чохол з наметом.
- Чого ж так? Усього можна добитися, якщо сильно хотіти. Наприклад, ми з дружиною, - Петро в цю мить скосив на руку хлопця, потім глянув на правицю? дівчини, і пересвідчився – не брешуть, обручки є, - змогли втілити свою мрію в життя. Купили собі невеличку хатинку в сільській глибинці на Самбірщині, за досить невеликі гроші, й тепер там живемо та помаленьку ґаздуємо. Завжди мріяли про те, щоб жити в селі.
- А робота?
- Мікроавтобуси регулярно їздять в райцентр, де ми працюємо: я вчителюю, а Оля працює журналістом у місцевій газеті.
- От бачиш, Патлатий, усе може бути.
- Я й не сперечаюсь, але от чи вистачить тобі терпцю!
- Не переживай. Вистачить!
Дорога поволеньки, без зайвого поспіху здавала позиції й залишалася в тилу.
- Лише б не заблукати.
- Не думаю. Все ж це не є такий ліс, як, ті, що простягалися тут давним-давно. Далебі не ті!
- До речі, - Петро зиркнув на нових знайомців. – А як ви дізналися про цей фестиваль? Адже він ніяково піарився.
- Я прочитав у френда в ЖЖ. Так і дізнався.
- А в кого саме.
- У kropetri.
- О! Та це ж я! – Петро засміявся. – А ти у нас…?
- plomenjaka.
- От і розвіртуалилися!
- Дивна штука. Я про цей фест прочитав лише у твоєму „живому журналі”, а більше в неті про нього ні бу-бу!
- Мені на мейл прийшов лист від організаторів. Так я і дізнався. Щоправда звідкіля вони мають адресу поштової скриньки – не відаю!
- Головне, що дізналися про нього. Там, я так собі міркую, ми гарно відпочинемо.
- От хто там буде зі співаків та літераторів – ми не знаємо, - Василь закурив цигарку.
- Тим цікавіше дізнатись. Якщо хтось із відомих чи улюблених – це буде приємною несподіванкою, а коли із невідомих – то їхня творчість може стати для нас справжнім відкриттям.
- Дуже на це сподіваюсь, - зітхнув Петро. – Так чи інакше, але компанія, бачу, підібралася хороша, тож сумувати нам не прийдеться.
Йому сподобалися нові знайомці. Доволі приємні люди. Він дуже любив знайомитися із невідомими людьми, а ця зустріч явно вдавалася.
- О! Гляньте! Дідо йде! – помітив щось нове у навколишньому пейзажі Микола. – Зараз спитаємо дорогу.
Назустріч їм сновигав довготелесий дідуган, який опирався на добряче покоцаний життям ціпок.
- Слава Йсу!
- Слава навіки!
- Діду, а діду, а Стовпичинці далеко?
- Шо?
- Питаю чи ця дорога веде до Стовпичинців?
- Не знаю я такого села.
- Як не знаєте? Це ж у цій місцині!
- Відколи живу, зроду-віку не чував про таке село.
- А куди веде ця дорога?
- До Дністра.
- Дякуємо.
- Та нема за шо. А ви звідки? З міста?
- Так, діду.
- Відпочивати приїхали?
- Так, - Василю вже починала надоїдати ця бесіда. – Ну ми пішли. Щасти вам, діду!
- Щасливої дороги, - відповів той і почимчикував далі.
Вони стояли і мовчки дивились один на одного. Петро чухав потилицю, Назар крутив ґудзик на сорочці, Ольга переводила погляд з одного на другого, а Василь з Миколою з того всього закурили. Врешті дівчина перервала мовчанку.
- І що далі?
- А може в діда склероз?
- Та, ні. Не думаю, - Василь випустив хмарку сизого диму. – Він схоже все розумів і добре мислив. На старечий маразм це не схоже.
- Та це по різному в старих людей буває, - Петро поправив свого солом’яного капелюха, купленого минулоріч у Яремче. – Наприклад, я мав такий випадок. Зайшла якось до мами на роботу її перша вчителька – хотіла щось дізнатися про субсидії. Говорила з матір’ю цілком нормально поки хтось не подзвонив. Після того, як телефонна розмова закінчилася, мама знову продовжила бесіду з вчителькою, а ту наче підмінили. Вона не пам’ятала де вона знаходиться, з ким розмовляє, який сьогодні день. Таке-от. Усе може бути.
- А якщо це звичайний розвод? – Назар уважно глянув на Петра. – Хтось вирішив над тобою пожартувати, ти повівся і пішло-поїхало.
- Чомусь я тепер теж починаю схилятися до цієї думки, - Патлатий глянув на друга. – Забралися в таку глушину, де дідько „Добраніч!” каже.
- Я вважаю, що краще дійти до кінця маршруту вказаного на мапі, а там вже остаточно розбиратися в ситуації. З півдороги вертати я не буду, а ви як хочете.
Хлопець закинув на плечі рюкзак і попростував лісом.
За ним мовчки посунули й інші.
Йшли мовчки. Лише інколи перекидалися репліками, котрі так і не бажали переростати в розмову, а, капітулювавши, розчинялися в напруженій атмосфері невідомості, котра зростала із кожним наступним кроком. Лише патлатий Микола раз по раз цідив крізь зуби: „Розвели, як лохів!” і смачно харкав на невинну лісову землю.
- Скоро кінець! – оголосив Петро, і лишень він це мовив, як спереду захропіли коні та почувся ритмічний скрип коліс.
З-за повороту вигулькнув звичайний селянський віз, щоправда на вже давно небачених дерев’яних колесах.
* * *
- О! Курячий дощ розпочався! – Оля підставила обличчя під рідкі каплі, що падали з безхмарного неба. – Здається, цього року я ще жодного разу його не бачила.
- Вуйку, а ми вже думали, що над нами пожартували і ніякого фестивалю нема, - розмовляв з фірманом Петро. – Зустріли ми в лісі одного діда, то він нам казав, що не знає ніяких Стовпичинців. Добре, що, як ми і думали, в нього склероз, хоча чим далі йшли, тим більше сумнівалися в реальності „Покутських фестин”. Він же ніяк не розкручувався, ми й самі не знаємо на що їдемо. Може ви чули, хто там має бути? – не вгавав ні на мить.
Назар теж підкидав до розмови репліки. Інші зацікавлено розглядалися довкола. Дорога поволеньки спускалася до широкої стрічки Дністра. Позаду залишилася темно-зелена лісова стіна.
Вуйко на фірі попався мовчазний, мляво реагував на питання молоді й лише рідко щось нерозбірливо мугикав у відповідь. Він й був власником того транспорту, котрий доставляв гостей фестивалю до кінцевого пункту.
- А крім нас ще хтось вже приїхав?
Нерозбірливе бурмотання у відповідь.
- Зрозуміло. На місці побачимо, - переклав його відповідь Назар.
Врешті віз спинився і коні стали після звичної команди фірмана „Тпру!!!”
Усі позлазили з воза, подякували дядькові. Той розвернувся й знову помандрував у напрямку лісу за новими гостями.
- І як нам далі бути? – поцікавилася Ольга.
На іншому боці Дністра вони бачили намети, якісь дерев’яні споруди ще невідомого їм призначення та купу різношерстого люду. Фестивальне містечко. І його відмежовували спокійні, але швидкі, води ріки.
Курячий дощ, тим часом не вгавав.
- Треба почекати. Он, - вказав Микола на інший бік, - бачите човен на тім боці? Це мабуть перевізник. Зараз він припливе за нами.
Вони стали чекати. Петро врешті замовк. Коли він дуже хвилювався або ж почувався не у своїй тарілці, то слова невгамовним потоком лилися з нього. Він знав про цю ваду, але практично нічого не міг вдіяти. Діяли лише смішки друзів, котрі починали оголошувати про початок словесного потопу, а точніше поносу. Це інколи допомагало, хоча не завжди. Цього разу йому вдалося заспокоїтися самому, адже історія із фестивалем дійсно починала нагадувати чийсь дурний жарт. Але тепер, коли це перестало бути марою, він цілковито заспокоївся.
Ось до їхнього берега підплив дерев’яний човен із дивними узорами на боках і заскріб днищем по камінню.
Міцний та жилавий весляр із лисою головою, що блистіла крапельками дощу, приязно посміхнувся і блиснув довершеним рядом білих зубів.
- На той бік? – це було не питання, а радше констатація факту.
- Аякже, - Микола взяв рюкзак і пішов до човна. – Якщо ми вже тут, то куди ще нам, як не на той берег.
- Ну завжди можна передумати, - усміхнувся перевізник.
- Не для того ми сюди стільки перлися, аби тепер робити поворот на сто вісімдесят градусів.
- Ваша воля.
Лише Патлатий намірився покласти свої речі в човна, коли його зупинило попереджувальний кашель лисого.
- Здається ви про дещо забули.
- Про що саме? – здивувався Микола.
- Я знаю, - першим здогадався Назар, - треба заплатити за переправу.
Він почав порпатися в кишенях у пошуках грошей. Інші теж заворушилися у пошуках гривень. Врешті українська грошова одиниця першою матеріалізувалася у руках Василя.
- Скільки?
- Я ці гроші не беру, - зауважив перевізник.
- Вибачте, валюти у нас нема, - одразу відреагував Микола.
- Та не потрібні мені чужоземні гроші. Розрахуєтеся зі мною фестивальними грошима, котрі виміняєте на тому боці. Згода.
- Добре.
- А якщо не схочемо? – поцікавився Микола.
- Заплатите, - вишкірив зуби весляр, - куди ж ви подінетесь.
* * *
- Який курс обміну валют? – пожартував Петро.
Спідлоба на нього зиркнув чорнявий міняйло.
- Один до одного.
- Розмінюй півсотку, - сунув у руки фіолетовий папірець. Той швидко відрахував монети і відсипав хлопцю в пригорщу. Відійшов. Його місце зайняли інші фестивальники.
Петро уважно розглянув монети. На вигляд, вони були схожі на мідні та срібні, втім у перших він був упевнений, а в других – сумнівався. З аверса на нього дивився здається польський чи австро-угорський герб, а з реверсу – номінал монети. Втім він мало розбирався у нумізматиці і міг помилятися. Загалом, вони його зацікавили, адже подібні родзинки на попередніх фестивалях він зустрічав лише один раз – в Уніжі, де в обігу ходили бофони*. А тут монети. Оригінально.
Врешті усі здійснили цю фінансову операцію і розплатилися із перевізником.
Лише вони розвернулися, щоб зайти на територію фестивалю, коли шлях їм загородив невеличкий верткий хлопчина з кучмою русявого волосся та цілим стосом папірців у руках. Уважно оглянув усіх, а потім випалив:
- Усі мають пройти реєстрацію.
- Тільки не кажіть, що за реєстрацію ще треба платити, - Василь захвилювався, що зараз його кишені полегшають ще на кілька монет.
- Ні-ні, - хлопчина замахав руками. - Реєстрація – безкоштовна. Просто ми маємо знати хто відвідав наш фестиваль, кількість учасників тощо, аби не виникло плутанини. Це пуста, проте необхідна формальність.
- Давай сюди, зараз заповнимо, - Назар узяв бланки та роздав кожному. – Ех!!!! І тут бюрократи!
Вони швиденько заповнили кожен пункт реєстраційної картки. Петро перечепився через останній рядок, в якому запитувалося, чи вперше він на цьому фестивалі. Поглянув на реєстратора і поцікавився:
- Цей фестиваль проводиться вже не вперше?
- Так.
Петро похитав головою.
- Треба буде поговорити з організаторами на рахунок нікудишньої рекламної кампанії.
- Це така концепція фестивалю. Сюди може потрапити не кожен бажаючий. Для цього треба отримати особисте запрошення. Нам не потрібна гучна піар-кампанія.
- І за якими критеріями вибирають таких щасливчиків?
- Це запитання не до мене, - знизав плечима реєстратор. – Хоча, доволі часто, це може бути просто запрошення попередніх гостей цього дійства.
Хлопець задумався. Хто ж такий вислав йому запрошення? Кого зі своїх знайомих він проґавив, коли спробував вичислити відправника листа?
- Ось бачите, - вказувала якась незнайома дівчина у вишиванці, – садочок та декілька наметів. Розкладайтесь там. Потім знайдете мене біля пункту реєстрації – я покажу і розкажу вам усе, що тут відбувається. Питайте Оксанку.
Вони дійшли до малолюдного наметового містечка і почали отаборюватися. Спершу розклали намети, порозкручували спальні мішки та каремати, поскладали у палатках речі. Потім наносили зі садочку дрів і запалили багаття.
Повитягали всі харчі, зсунули докупи і почали втамовувати голод та й спрагу, котра починала давати про себе знати під суворим безжалісним поглядом пекучого сонця.
Перекусивши, Петро витягнув люльку, акуратно набив її тютюном і закурив. Ароматний димок сизою хмаркою завис над головами фестивальників, котрі вирішили відпочити і ніжилися у прохолодному затінку дерев.
- Як пахне! – вдихнула дим Оля. – Що за тютюн?
- Датський. „Хольгер Данске”. Із ароматом ванілі та манго. Купив, щоб розсмакувати. Знаєш, мені подобається.
- Я чула, що з вишневим присмаком теж непоганий.
- У мене руки до нього ще не дійшли, але вже пробував тютюни зі смаками і шоколаду, і кокосу, але знаєш, цей таки кращий. Щоправда, один мій знайомий говорив, що якби курив люльку, то тютюн лише б оригінальний, без усіляких там ароматизаторів. Такий, як наші діди та прадіди. Як буде можливість, то треба спробувати.
- Чую, що ми тут добряче відірвемося, - перервав їхню тютюнову бесіду Патлатий, котрий мало цим інтересувався. – Лише б десь дізнатися про час і місце проведення усіх заходів.
- Попитаємо в Оксанки, - озвався Василь. – А вона файненька!
Лише він це сказав, як відразу опинився під шквалом жартів та кпинів своїх друзів, які відразу задумали їх оженити та поселити в сусідньому лісі.
- Як не як, фестиваль – дивний! – перервав екзекуцію над бідолашним хлопцем Петро. – Чимало дивного, хоча б цей відбір гостей фестивалю! Цікаво, а як тоді можна стати учасником фестивалю? І хто ж організатор? Відколи ми тут, то про це ані-ані…!
- Ага! – підтримав Микола. – А ще одну прикмету ви помітили? Ніде немає такого бича любого фесту як реклама.
- Ти ба! Й справді нема! – здивувалися інші.
- Ще одна родзинка. Чимало їх вже назбиралося.
Вони оглянулися на інших фестивальників, що отаборилися довкола. Одні сміялись та жартували, інші похмуро сиділи. Настрій гостей цього свята відрізнявся так кардинально, як і чорно-білі смуги на тілі зебри.
- Гайда на фестиваль! – вигукнув Патлатий.
- Ходімо, - підтримав Назар. – Може когось зі знайомих помітимо.
- Беруть мене сумніви, - похитала головою Оля.
Вони попрямували у саму гущу натовпу. Лише Василь вирішив скористатися послугами чарівного гіда. Деякий час вони поблукали між різних цікавинок, а потім загубили одне одного. Назар з Ольгою десь загубилися біля натовпу торгівців, котрі продавали вироби народних майстрів, а Петро з Миколою попростували до місця, де, вочевидь, проходили літературні читання.
А фестиваль жив своїм особливим життям. Більшість люду навколо сновигала у полотняних та льняних сорочках, таких же штанях, у чоботях або ж босяка, в лицарських обладунках і козацьких жупанах, в уніформі австрійських жовнірів чи одностроях воїнів УПА. Лише інколи траплялася молодь у звичайних сучасних бавовняних сорочках із нашитою вишивкою, у футболках чи шортах, в кросівках чи сандалях. Однак, вони, без сумніву, перебували у дуже значній меншості. Десь в пропорції один до десятьох.
Петрові здалося, що цей фестиваль радше для його учасників, ніж для гостей, - так їх було небагато. Тих, кого можна було ідентифікувати як звичайних фестивальників, назбирувалося біля сотні, а кількість осіб, в одязі стилізованому під старовину, або ж у крайньому випадку витягнених із бабусиних скринь, сягала тисячі. Не велелюдний фестиваль, але від того не менш цікавий. Проте, хлопця не полишало відчуття, що він є зайвим на цьому своєрідному закритому корпоративі.
Врешті він сам себе облаяв. Якого чорта він прискіпується? Попав на етнофестиваль – веселися! Чому шукаєш у всьому мінуси? Пояснили ж тобі, що дізнатись та попасти на нього не так вже й просто. От і все пояснення. Але в чому ж тоді суть і вигода? І яка концепція та ідея фестивалю?
Та згодом він позбавився цих думок, адже з головою поринув у літературні читання.
Заспіваю, що минуло,
Передвіцький згану час:
Як весело колись було,
А як сумно нині в нас.
Натхненно завершив читання хворобливого вигляду чоловік. Хвороблива блідість, відкрите чоло та зачесане назад волосся створювали йому імідж аристократа або ж інтелігента часів позаминулого століття.
- А зараз просимо до виступу Якова Щоголіва! – кілька чоловік заплескало, проте решта стояла і без усіляких емоцій спостерігала.
Бачив я, як сильні правду
Бішенно топтали.
Як у бідного багаті
Крихту одривали;
Як сірома попідтинню
Згорблена тулялась,
Над роботою за скибки
Кров'ю обливалась;
І як мати неодмовна
Хворую дитину,
Пригортаючи до серця.
Кутала в ряднину;
Як ту вродницю побідну
Лихо заїдало,
Й молоде та пишне тіло
Дарма пропадало, —
Все я бачив, од усього
Серце надривалось
І тоді журливе слово
На папір прохалось.
Чесно кажучи, що Петро, що Микола, не були вельми обізнаними в поезії, але їм подобалося бути в оточенні богемного натовпу, слухати поезію чи прозу. Їх цікавила зовнішня сторона цього дійства, цих літературних читань. Поезію слухали, але досить рідко сприймали, були такими собі ”чайниками” у цій справі.
Тим часом, надійшов черід іншого поета.
- А зараз я запрошую головного гостя наших читань, - розпинався модератор, незгірше ведучих-крикунів боксерських шоу, - Григорія Сковородуууу!!! – хлопцям здалося, що це протяжне ”у” прозвучало якось фальшиво.
- Певно якась попса, - зауважив Микола. – Чудак назвався іменем Сковороди. Мав би трохи совісті.
- А якщо це його справжнє ім’я? Може вони тезки?
- Навіть якби так, то зміг би узяти собі якийсь інший псевдонім, а не намагався виїхати на авторитеті класика. Фе! – гидливо скривився.
- Певно це все місцеві доморощені ”самородки”.
Однак, Патлатий його вже не чув. Натомість він почув звуки народних інструментів, котрі долинули з іншого краю фестивального містечка.
- Гайда туди! Щось мені набридли ці читання.
Він упевнено попрямував крізь юрбу у тому напрямку, звідки лунала мелодія. Навіть не оглянувся, бо добре знав, що Петро не залишиться сам. Той послідкував за ним, вловивши наостанок поетове:
Смерте страшна, замашная косо!
Ти не щадиш і царських волосов!
Ти не глядиш, де мужик, а де царь —
Все жереш так, як солому пожар…
На сцені вже виступали троїсті музики, котрі вигравали бравих та сумних вкраїнських пісень. Збоку це виглядало весело та колоритно, але виконавський рівень артистів бажав ліпшого. Втім, це могло бути звичайне прискіпування. Он, Патлатий як махає в такт головою та притупує ногою. Значить це лише йому, Петрові, не дуже сподобалося.
Під оплески музики покинули сцену, а нагору піднялася дівчина. І заспівала. Оце дійсно було круто! Тексти народних пісень, котрі вона виконувала, хлопець уже неодноразово чув Вона співала акапелло і її дзвінкий чистий голос пробирався у самі душі слухачів та розбурхував усю гаму почуттів.
Котилися вози з гори, та в долині стали,
Любилися, кохалися, та вже перестали.
Любилися, кохалися, щоб мати не знала,
Не дай Боже розійтися, як та чорна хмара.
Чорна хмара розійдеться, і дощу не буде,
Ми з тобою розійдемось — любощів не буде.
Ой у полі конопелька, верхи зелененькі.
Покидає милий милу — вороги раденькі.
Не тіштеся, воріженьки, не тіштеся з того,
Коли буде Божа воля, то буду я його!
Та й сама вона була дуже файненька! Шкода, він не розчув імені, коли оголошували її вихід. Треба буде опісля підійти та познайомитися.
Дівчина заспівала ще кілька пісень та покинула сцену. Її змінив ведучий, котрий почав оголошувати виступ нового виконавця.
- А зараз на нашій сцені дебютанти нашого фестивалю, а відтепер і його постійні учасники. Запрошую на сцену для звеселяння публіки гурт „Волове око”!!!
Петра накрила хвиля нерозуміння та ірреальності навколишньої дійсності. Що за маячня? Всі учасники гурту „Волове око” загинули навесні цього року в автомобільній катастрофі! Це якийсь фарс, якась буфонада! Як вони посміли взяти назву цього молодого і талановитого гурту, який трагічно перервав свій злет до вершини? Так, широкому загалу вони були маловідомі, але мале своє коло шанувальників, котре поступово розширювалося. Ще й Сковорода із тієї ж партії! Хлопцю здалося, що він перебуває на території якогось химерного мистецького „секонд-хенду”.
Та ось на сцені з’явилися артисти і він обімлів.
Це були вони! Про ніяких двійників тут не могло бути і мови! Це були вони, справжні хлопці із „Волового ока”! Він неодноразово бував на їх виступах, разок навіть перекинувся з ними кількома репліками, тому не міг нічого сплутати.
Це був шок! Інакше пояснити і описати ті відчуття, що почали зроджуватися в його душі він не міг пояснити. Десь вдалині, у раціональних закамарках його свідомості спробувало вигулькнути раціональне пояснення про якусь неймовірну містифікацію, але він одразу відкинув це, бо усім своїм єством відчував, що вони справжні!
Мертві та справжні!
Цього не могло бути, але воно було!
Він подивився на Миколу. Той стояв із роззявленим ротом і зачудовано спостерігав за виступом гурту. І відчував певно те ж саме, що й Петро.
- Що ж це діється? Куди ми попали? – зашепотів Патлатий на вухо. – Ти можеш мені це пояснити?
- Я знаю те, що й ти.
- Мені здається, що нам потрібно звідси вшиватися. І чим скоріше, тим краще.
- Так, шукаємо наших, і драла!
Вони почали вибиратися з натовпу, що скупчився навколо сцени. А позаду лунали перші акорди нової пісеньки.
Василя знайшли неподалік від реєстраційного пункту. Він саме мило воркотав із Оксаною, котра проводила їх до наметового містечка.
- Погнали! Перекусимо! Там напевно вже готовий шашлик! – потягнули хлопці його до своїх палаток.
Той спробував щось заперечити, проте не встиг. Дівчина залишилася позаду, а він і сам замовк, змігши видавити із себе лише тихе „але”, коли ж, опісля, побачив когось у натовпі, то зовсім затих. До місця дислокації він дійшов на автоматі, а хлопці тим часом нервово оглядалися навколо, готові дати драла у будь-який момент.
Безсило попадали на землю та замовкли. Слів, ба більше – запитань, назбиралося через край, але сил на те, щоб їх вимовити не залишилося. Петро заліз у намет, намацав у наплічнику пляшку медовухи, витягнув. Сів навпроти друзів і зробив кілька ковтків. Потім передав Василю. Зробивши декілька кіл бутля спорожніла.
- І що далі?
- Треба шурувати звідси.
- Я дуже сумніваюся, що нас так просто відпустять.
- Чому ти так міркуєш?
- Відчуття погане. Навіть не знаю як це пояснити.
Микола нервово стріпнув своїми патлами.
- То де ми знаходимося?
Петро важко зітхнув.
- У мене дуже лихі підозри і вкрай погані думки з цього приводу. Я не хочу в це вірити, але схоже, що це правда.
- Не тягни.
- Гаразд, - хлопець зібрався з духом. – Значить так.
Певно переломним моментом, коли ті всі підозри, нестиковки, дивини, котрі нас тут зустріли, стали в один ланцюжок і приблизно дали зрозуміти суть того, що діється, став виступ загиблого гурту „Волове око”. Тоді усе ніби стало ясно. Хоча я можу помилятися, і то дуже, але в мене сформувалися ось такі міркування.
Ми здається попали у потойбіччя. У світ мертвих. На це насамперед наштовхують учасники фестивалю. Серед поетів Григорій Сковорода, та й певно інші поети та прозаїки. Серед музик теж саме. Взяти хоча б „Волове око”.
- І Марусю Чурай, - додав Патлатий.
- Не зрозумів.
- Та дівчина, що виступала перед ними. Її представили як Марусю Чурай.
- От ще один доказ.
Йдемо далі.
Відсутність реклами про сам фест, та й на ньому самому немає жодної згадки про будь-якого спонсора.
Одяг усіх присутніх на фестивалі – автентичний, виняток становлять лише такі нещасливці, як ми.
Перевізник, що віз нас через ріку – він нагадав мені Харона, котрий перевозив душі померлих через річку Стікс. Та й здавна у нашого народу ріка слугувала межею, кордоном між світами. Та й той курячий дощ, під який ми потрапили, коли мандрували на возі теж підтверджує це. Адже його часто називають сліпим, а сліпці здавна, вважалося, якось пов’язані із потойбіччям.
Далі – місцева валюта. Я не дуже сильний в нумізматиці, однак вона не є виготовленою під цей фест. Вона автентична. Ні, точніше вона місцева. Ось, гляньте, - він витягнув монети і показав друзям. – На вигляд, мені здається, вони схожі на польські чи австро-угорські, втім я не експерт і точно не скажу.
А насамперед той дідок, який не знав, де знаходяться Стовпичинці.
Це все разом і послужило мені доказом того, що ми знаходимось не в нашому світі, а деінде.
- І як нам звідси вибиратися.
- Я думаю, що так же, як і сюди попали.
- Через Дністер?
- Мене беруть великі сумніви, що це Дністер, хоча все може бути. Цілком можливо, що протилежний берег – дністровий, а цей потойбічний. Але може точка переходу знаходиться на посеред ріки, а десь у лісі.
- А може піти уверх за течією або вниз. Або гайнути туди. Він махнув рукою в бік лісу.
- Я б не радив. На мою думку, але повторюю, вона може бути не зовсім компетентною, я б туди не прямував. Там певно простягаються простори потойбічного світу, про які ми й гадки не маємо. Дідько його знає, що нас там очікує! Я пропоную повертатися тим же шляхом, яким ми сюди прийшли.
- Певно ти маєш рацію.
- До речі, - очуняв із задуми Василь, - а куди поділися наші сьогоднішні знайомці – Назар та Оля?
- Справді, де вони?
- Якщо вони такі самі нещасливці як ми, то думаю, що скоро зрозуміють, куди потрапили і втечуть звідси. Однак, я припускаю і таку думку, що вони можуть бути померлими, котрі могли примандрувати зі світу нашого у цей. Спеціально на цей фестиваль. Або ж… Ну не знаю. Подивимось. Головне врятувати наші шкури. Сподіваюсь, що ми звідси виберемось.
- То що далі?
- Думаю нам варто взяти із собою найнеобхідніше і йти до ріки. Палатки та інше залишаємо тут аби не привернути до себе їх уваги. Заплатимо перевізнику. Хоча, він може бути з ними заодно. Тоді треба думати як вибратися.
- А може не будемо залишати речі, - скупердяй Микола благально глянув на друзів. – Може нас без проблем випустять звідси?
- Чесно кажучи, я сумніваюсь.
- Я теж, - підтримав Василь. – Я б дуже хотів ще з деким тут поговорити, але думаю на це немає часу.
- Та забудь ту дівчину!
- Та я власне…
- Менше з тим, досить теревенити. Збираємось і погнали.
Незабаром вони йшли через територію фестивального містечка. Ніхто не звертав уваги на них. Та й вони цього не хотіли, тож поводилися, як решта, але помаленьку пробиралися до берега ріки, де з одного боку на інший регулярно курсував самотній човен.
Ось і переправа. Навколо нікого. Позаду веселиться місцева і приїжджа публіка. А човник лише почав свій шлях з того боку.
Петро нервував. Хлопці теж. Або зараз, або… Про те, що буде у випадку невдачі, навіть не хотілося думати.
Треба чекати. Ніби не довго, але цей час, який мусить пройти до певного моменту, перетворюється на дуже довгу линву, котра усе не може закінчитися.
- Ви куди зібралися?
Від несподіванки хлопці аж кинулися. Оглянулись.
Позаду стояв той самий верткий русявий хлопчина, у якого вони реєструвались. Не сам. Поруч стояли шестеро парубійків у військовій формі. Один в лицарських обладунках, ще один у формі січових стрільців, решта в козацькій одежі. І всі тримали у руках відповідну зброю.
- Та ми гуляємо, - ляпнув Петро, хоча добре розумів, що їх спробу втечі уже викрито.
- Ми схожі на дурнів? - насупив брови реєстратор.
Він виглядав кумедно, але в даному випадку ситуація була зовсім невеселою.
- Та ні.
- Повертайте назад.
- А що з нами буде? Куди ми потрапили? Хто ви?
- Судячи із вашої реакції, ви про все здогадались.
- Ми б хотіли почути підтвердження наших міркувань із ваших уст.
- Добре.
Він сів на траву. Посідали й невезучі фестивальники. Сторожа, котра мабуть буде наглядати за ними, залишилася стояти.
- Ви зараз перебуваєте у світі померлих. У різних країнах та релігіях його називають по різному, втім це немає особливого значення. І ця ріка – не є Дністром, вона перебуває в потойбіччі. Найвідоміша її назва – Стікс. Я, ці вояки, майже всі на цьому фестивалі – померлі душі.
Цілком логічно у вас виникають питання: Що це за фестиваль? Навіщо його проводять? Що тут робите ви та інші люди зі світу живих?
Цей фестиваль виник дуже-дуже давно. Коли я попав сюди, то він уже існував. Певно він проводиться ще з первісних часів, коли людина почала мислити, а головне – творити. Так, цей фестиваль організували душі митців та їх симпатиків. Для чого? Розумієте наш світ існує дещо за іншими законами. Ми, померлі, не безсмертні. Ми теж можемо померти, як і ви. І можливо після смерті померлого і далі є щось, втім мені це невідомо.
Так-от. Ми можемо померти через брак спогадів та емоцій від живих людей. Поки родичі, близькі та знайомі у людському світі згадують нас, коли переживають горе, біль чи радість за нами, ми живемо, ми цим харчуємось, це підтримує наше позагробне буття. Коли джерело це висихає – ми помираємо. Обмін цим відбувається зі світу живих у наш якимись незбагненними шляхами. Але він є.
Десь у давнину, напередодні створення цього фестивалю, у світ мертвих певно потрапила жива людина, під час спілкування з якою вияснилося, що і тут можна живитися цією енергією, що дає нам життя. Причому ці своєрідні „порції” значно більші та поживніші, ніж ті, котрі приходять безпосередньо з вашого боку. Певно тоді й виникла ідея проводити щось на кшталт цього фестивалю і запрошувати туди гостей зі світу людей. І пішло-поїхало. До речі, найбільше виснажуються через брак емоцій саме митці, котрим таких харчів треба найбільше. Вони купалися серед них за життя і так само багато потребують їх і тут.
- Отже, ми потрапили сюди назавжди, - приречено зітхнув Петро. – Будемо виконувати для вас функції корів, з яких ви будете доїти емоції.
- Може і не назавжди.
- А який вихід?
- Ми можемо вас і не відпустити, але ми такі ж люди, як і ви, тому відпускаємо гостей, щоправда не усіх. Хтось із компанії, що сюди прибула, повинен залишитися на рік, а потім сюди приїжджають друзі й хтось змінює його на наступний рік і так далі. Хоча, буває й так, що людина залишається тут назавжди, бо його дружба не витримує випробовування. Приблизно через десять років такі люди перетворюються на таких ж, як ми - мерців.
- І що це коло ніяк не можна перервати?
- Можна, коли ви приведете сюди на заміну якусь іншу компанію, котрій доведеться залишити на вашому місці когось зі своїх.
- Тепер зрозуміло, як ми сюди потрапили, - зітхнув Микола. – Нас підставили.
- До речі, а хіба ви не можете мандрувати на той бік і живитися емоціями там, у світі живих?
- Таке щастя випало лише декому з нас.
- Тобто цей фестиваль триває круглорічно? – уточнив Микола.
- Саме так.
- І він один такий, чи їх є багато?
- Такі фестивалі порозкидані по цілому світу.
- А чому друга можна змінити через рік, а не через місяць чи тиждень, або привести сюди новачків?
- Тому що перехід між світами буває відкритим лише три дні на рік. Саме тоді ми й заманюємо сюди живих людей.
- Що далі робимо? – Петро обернувся до хлопців.
- Треба визначити, хто із нас тут залишиться. Хтось хоче? – Микола уважно глянув на друзів. Мовчанка. – Тоді тягнемо жереб.
Він витягнув із коробки три сірники й один трішки надламав.
- Хто перший?
* * *
Петро увімкнув комп’ютер і зайшов у Інтернет. Відразу заглянув у поштову скриньку, котра була переповнена. І помітив, що йому надійшов ще один лист від того аноніма, що прислав йому запрошення на фестиваль. Відкрив.
„Вибач, але я мусив це зробити, щоб витягнути з цього пекла свого брата.
Назар.”
- От сволота! – вилаявся Петро, хоча сам розумів, що зробив би так само на його місці. Точніше так зробить. Через рік. Але так чи інакше, коли він якось побачить його, то від усієї душі зацідить в пику. Аби знав, і щоб легше самому на душі стало.
Думки мимоволі поверталися назад. До фестивалю. Йому з Миколою пощастило, бо залишився Василь. Однак й останньому теж підфартило, адже він зустрів там своїх батьків, які давно померли. Він вирішив залишитися на рік із батьками, а за цей час друзі мають підшукати йому заміну. І теж стати сволотами. Отаке життя.
Пролунав дзвінок домашнього телефону. Петро знав, хто це телефонує, однак не хотів піднімати трубку. Хоча рано чи пізно це мало статися. Свого брата Василя шукала Надя.
*Бофони – грошові знаки ОУН-УПА. На фестивалі в Уніжі так само називається місцева валюта.
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
|
