Божевілля прийшло невловимо для його свідомості.
Він навіть не помітив, як світ став яскравішим.
“Божевілля – це чудово, - розмірковував він, переконаний у тому, що з’їхав з глузду. - Весь світ нагадує прекрасну казку, в якій ти – Творець. Цар і Бог. Правиш усім і вершиш, що завгодно. Прекрасно! Хочеш – зробиш світ справедливим і красивим. А хочеш – нестерпним – хоч у петлю лізь. Залежно від настрою.”.
Свої надзвичайні здібності він помітив на похоронах друга.
Спочатку жінки плакали. Він пручався, бо не хотів розпустити пасмами непрохані сльози. Намагався дивитися в небо. Так легше. Та і Сашко, судячи з усього, повинен уже бути там. Угорі.
Коли ж Георгій опустив очі на друга, що лежав у труні, той був живим.
Сашко мружився. Не єхидно. Він ледве стримувався, щоб не обірвати усього, що діялося поруч із ним... Губи міцно стулено, як завжди. А біля очей – характерні рисочки. І Георгій ясно почув:
- Ну, навіщо цей концерт? Гармидер схлипів! Шановні, мені навіть ніяково. Навіщо плакати? Це вам лише ЗДАЄТЬСЯ, що я помер.
- Сашко, ти живий?
- Живіший, ніж ти, Жоро. Чого б я оце з тобою розпатякував?
Георгій обережно повів очима навколо і зрозумів, що нічого не змінилося. Священик у блакитній сорочці з краваткою продовжував спокійно розповідати про Сашкові чесноти.
- Але ж тебе, крім мене, ніхто не чує.
- А багато людей мене чули раніше? Ну, ти, Оксана та ще... ех, - і він замовк.
Останнє зізнання підкосило Георгія. Сльози, які він так довго намагався стримувати, просочилися в очі. Він нагнувся, поцілував друга в чоло і притулився до його незвично холодної голови .
Він не побачив, як присутні заворушилися. Одні повідверталися, ховаючи сльози. Інші вибухнули голосінням. Священик розгубився, замовк і поправив краватку.
Але найбожевільніше Георгій викинув пізніше. Коли понесли труну з Сашком, він почав підходити до хлопців, що несли його друга і доводити, що той живий, мовляв, вони тільки-но розмовляли.
На Георгія майже ніхто не зважав. Дах поїхав у людини. З ким не буває? Той і сам втомився переконувати. Тим більше Сашко, не перестаючи мружитись, сказав:
- Жоро, облиш. Я сам сміюся з усього... Суєта відчепиться від мене.
Після цих слів кращого друга Георгій заголосив. Йому стало шкода себе. “Господи, - думав він, - за що ти позбавляєш мене найближчої людини на землі! Я не гримаю, я питаю тебе, Господи. Це найбільша несправедливість у моєму житті ! Як ти міг це допустити!?”
Він отямився лише на кладовищі. Сашко знову весело озвався:
- Не дурій, Жоро. Насправді нічого не трапилося. Ми з тобою лише не будемо торкатися одне одного. От і все. Як спілкувалися, так і далі говоритимемо. Цьому ніхто, чуєш, ніхто не завадить. Навіть Всевишній. Ось, давай я тобі розкажу, про що я думав, коли нас везли автобусом.
Георгій здивувався, бо не пригадував, як добиралися до кладовища. І поки священик щось начитував з якоїсь книги, він підійшов до Сашка і обняв його голову рукою.
- Так ось, уяви собі, друже, - продовжував Сашко, - мені здалося, що я - Ганс Касторп. Думаю, далося взнаки це погойдування, коли хлопці несли труну.
- А я ж тебе теж носив! Три дні тому. В лікарні ! Я думав, що ти будеш жити...
- Ну, ти упертюх. Я йому про Касторпа, а він знову – в нюні! Не перебивай, бо ображусь! Мені сьогодні не можна заперечувати.
- Ну, слухаю.
- Так ось, лежу я в шезлонгу у Швейцарії поруч з Чарівною горою. Надворі пахне першою світовою. А небо таке зоряне, що ніякої війни та катастроф і бути не може. Тобі здається, що Ганс Касторп – літературний герой? Кинь. Ганс Касторп – це я . До того ж – живий-живісінький. Можеш доторкнутися, поки мене не сховали від тебе. Ти погоджуєшся, що ми дивимось одне одному в очі? Хоча тобі у це важко повірити, адже ти скажеш , що я сліпий.
Дзуськи! Це на перший погляд. Слухай. Ти не уявляєш, як я гарненько тільки-но відпочив. Вкотре пройшов околицями санаторію разом з паном Сеттембріні, Іоахимом, мадам Шошею та іншими. Я і зараз відчуваю аромат повітря. Бачу сніг, який падає влітку. Відчуваю свіжість ранку – це реальніше, ніж гробарі, що готуються до роботи. Вони, як тобі відомо, закопають тільки про людське око. І то ненадовго.
Але ми відволіклися. Я відчув таку реальність, що передати не можу. А коли в санаторії всі влягалися спати, я залишився в холі, ввімкнув програвач і слухав Баха, Бетховена, Генделя, Телемана... Тоді прийшли інші люди. Ти був серед них! Ми говорили про музику. Бетховен прикладав долоню до вуха і спершу підозріло дивився на нас.
Бах пустотливо підморгував, і ми всі весело сміялися. Що може бути краще за компанію людей, які розуміють одне одного з півслова. Радість була чистою, як швейцарський сніг! Бетховен, відчуваючи свою ущемленість, жартує і пропонує нам різноманітні плани святкування 250-річчя з дня смерті Йоганна Себастьяна Баха. Новий вибух сміху розноситься на пагорбі. Ми божевільно веселі від цього жарту! Всі чудово розуміємо, що смерті нема! Ми були і будемо! Для нас не існує часу! І це прекрасно!
Пан Телеман, у свою чергу, запропонував створити з цього приводу месу і присвятити її пану Баху. Він стверджує, що його меса аж ніяк не поступиться месі самого пана Баха. А той, у свою чергу, не хоче залишитися в боргу і замовляє нам вечерю.
Мені спала на думку ідея обговорити план цього святкування біля водоспаду. Ми збираємо все необхідне і дружною юрбою піднімаємося в гори. На вулиці видно. І ми швидко добираємося до місця. Розташовуємося біля водоспаду. Через його шум не чуємо одне одного, але це не заважає любити одне одного високою духовною любов’ю.
Та ось виходить місяць. Біля води стає прохолодно і ми вервечкою спускаємося вузенькою стежкою і бредемо до санаторію. Він уже спить, і ми тихо розходимося по кімнатах.
Я заходжу до себе, ступаю на балкон і знов опускаюсь у шезлонг. Звичним жестом закутуюсь у ковдру. Після такого прекрасного вечора мені особливо хочеться залишитися на самоті і дивитися в зелені очі Бога...
Георгій отямився після того, як Сашка закопали.
Він підійшов до могили і спробував заговорити.
Сашко мовчав.
Георгій думав, що ось-ось збожеволіє. Але ж куди ще? Та друг з’явився. Як тільки Георгій починав напружено думати, де може зараз знаходитися Сашко, то одразу відчував його присутність. Правда, довгих розмов уже не виходило. Вони перекидалися кількома словами. Так удома, коли Георгій повернувся з кладовища, він запитав у друга: що робити далі?
- Увімкни комп’ютер і пограйся, - відповів Сашко. - Просто тупо пограйся в яку–небудь гру.
Через кілька днів після безпросвітної комп’ютерної гри, ходіння тунелями і коридорами з кулеметом, який плювався вогнем, Георгій вийшов на вулицю. Його трохи хитало. Але тільки спочатку. Підійшовши до рогу вулиці, він не повернув, як завжди. Георгій зупинився, повернувся лицем до повороту, зробив крок вправо і тільки тоді пішов прямо.
Він не помічав, як ходить. Його турбувало одне. В одному з каталогів комп’ютера він знайшов декілька файлів. Це були малюночки, помічені червоним хрестиком – перекреслені. Перші спроби їх відкрити закінчилися поразкою. Георгій знав, що це файли Сашка. Їх необхідно відкрити. Тоді прийде Ганс Касторп-Сашко, Бетховен, Бах і вся весела компанія. Разом з ними буде божевільно весело і радісно від спілкування.
листопад 2001р.
