| © Гелена Лаврів, 14-02-2009
|
Голова переповнювалась глухим наростаючим шумом, і навіть смалкий, холодний вітер з розбитого вікна в обличчя не допомагав, не розвіював цього марення. Марку здавалось що десь, прямо за очима, під лобною кісткою, оселився вулик бджіл, білих бджіл, дрібних бджіл, дрібних білих бджіл, і вони там безпереривно гули, тикаючись своїми дрібними білими головешками, з такими ж дрібними білими фасетковими баньками, йому в очі з того боку, й норовили витиснути їх геть, щоб вирватись на двір, летіти по своїм незрозумілим бджолиним справам. Вулику було тісно в його черепі. Вулик намагався втекти.
Марко хотів потерти руками скроні, щоб задобрити божевільних комах, але власні руки стали свинцевими, немічними, безсилими, й відмовились підкорятись. Єдине що йому залишилось, розслабитись, і отримувати задоволення, рахувати видихи з вдихами, відчувати прохолоду сліз на лиці, що їх витискав гучний нестримний вітер.
Марела скоса на нього глипнула, не наважуючись надовго відірвати погляд від дороги, Марко сидів не природньо випростаний, тримаючи голову рівно, час від часу повільно зморгуючи з вій кров, що заливала очі, й на червоному тлі, вони сяяли - сліпуче сині. Йому ставало все гірше, навіть про неї вже думати не міг, а це було майже неможливо.
-Мак, ти тримаєшся?
Кивнути він не наважився, розтулив присохлі одна до одної уста, віддер язик від піднебіння.
-Нормально, жити буду, якщо досі не вмер.
Зауваження цілком слушне, якщо прожив перших пів години після аварії, при тямі й в здоровому глузді, то імовірніше за все виживе. Якщо вона встигне довести його до лепрозорію.
Його китель на грудях зліва висів дрантивими клаптями, мов хтось намагався вирвати Маркове серце. Серце... Маркове серце...
Ні! Китель, триста хирувимів вкупі, Китель!
Марела перелякано округлила очі, потягла кермо на себе, гальма жалібно запищали, просячи пощади, навіть Марко вийшов на мить з свого трансу, забувши про рахування подихів.
-Що! Що сталось?
На язиці вертілось одне слово “БІДА” , але воно звісно нічого не пояснювало, а пояснення тут необхідні.
-Я забула свій китель, там в яру. Його знайдуть слідаки з ВНАіР-у і вийдуть на мене по ідентифікаційному номеру.
На деякий час ясність розуму повернулась в скалічину голову Марка, він , страшенно з цого радий, користав моментом.
-Ну на нас вони б вийшли всеодно, питання тільки в тім коли. Тож це не така вже й трагедія, а от деталі амулету де?
Вони достатньо довго працювали разом, щоб навчитись просліджувати хід думок один одного по напівфразах, Маа все швидко зметикувала, полегшено зітхнула, розтисла праву руку, два трикутничка з зім”ятим папірцем вп”ялись в її рожеву гладь, перекреслену старим білим шрамом.
-Ну от і добре, а все решту-дурниці, головне ні в чому не зізнаватись, без наших свідчень в них немає ніяких доказів, окрім того що якось знялась печать.-Марко дивився прямо перед собою, в жерло пустого вікна, за котрим німо лежало узбіччя, сіре й запилене, промерзле,несміливо підкочуючись до нерівних рядів посадки, дивитись зараз на Марелу не було сил, разом з ясністю думок до нього повернувся й п”янкий спогад про їх поцілунок.
Тоненькі пальці, Іуда казав що в неї руки музиканта, склали клаптик пергаменту, вклали його між уламками артефакту, стисли, й відбулось чудо- замочки заклацнулись, ставши знову одним цілим, й залишилось лиш повернути його в ряд собі подібних. Та скільки не намагалась Марела закріпити трикутник в порожній чарунці, це не виходило, Марко ледь обернувся, тяжко зітхнув. Запропонував хрипко:
-Спробуй іншим боком.
Спробувала, вийшло. Тепер в колі з ламаних ліній рун було п’ять трикутничків темного кольору, й один різюче світлий, являючи собою перловий відтінок тильної сторони амулету, такий світлий, що здавався маже білим в контрасті з чорними співмешканцями, хоча і був насправді матово-жовтявий, кольору старої кістки.
Марко полегшено відкинувся на привітно підставлену м’якість сидіння, без гулу набридливого вітру, було значно краще, але він розумів, що це ненадовго, і зараз Марела знову піддасть його багатостраждальній автівці газу, й пожене, мов ненормальна, по напрочуд пустинній ленті асфальту.
Куди всі поділись?
Відповідь спіткала їх через два кілометри непереривної гонитви з вітром. В вухах Марка ще не встиг влягтися скрип розігрітих шин по підмерзлій дорозі, коли його щиро кохана напарниця витиснула з мотора всі соки, в стрімкому старті, як з-за повороту вигулькнули три багряні постаті. Чоловіки в довгих рясах гнівно замахали руками, з затисненими в них палицями з стрілкою на кінці, вимагаючи негайно зупинитись, Маа неохоче виконала вказівку, під вже майже звичний скрип, умудрилась спинитись прямо коло священників ордену “Хранителів путі”. Вони миттю їх обступили, певно несказанно раді такому щедрому улову, вже готові виписати їм покаяльний борг на два місяці щотижневих літургій, але Марела кинула на капот, от як зручно що не було вікна, чорний клапоть дубленої шкіри з золотою пентаграмою й рунами захисту по кутах, майже всесильний в їх світі, символ того, що його власник- Страж. В часи коли давно скінчились всі війни й міжусобиці, єдиними наділеними владою й дозволом безкарно вбивати, були вони, і ще невеличка жменька таких же відчайдухів, братів по ремеслу, що ганяли з кута в кут, штопаючи дірки в тканині світу, підставляючи свої дупи під антиматерію крилоруких, й страшенно з цього радіючи.
Довгов”язий чолов”яга, напевно людина, принаймні пахло від нього як від людини, взяв в руку посвідчення, перевернув, глянув на написане там ім’я: Марела з роду Біло-червоного Змія, дочка Орса, сина Матея, випробовуюче глянув на пані за кермом, кивнув на Марка, німо запитуюючи, мовляв, а це хто.
-Мій напарник, ми злетіли з дороги на повороті після Гористрия, везу його в лепрозорій, він втратив багато крові.-І вже суворіше, так як віддавала зазвичай накази.-Я спішу отче.
Двоє його одновірців стояли з обох боків машини, видно день у них нині не рибний, видно хтось пустив розголос про нинішню операцію, видно вони з Марком в них перші, й напевно останні.
-Треба було одразу викликати братів з ордену, ви ж знаєте правила.
І все так само, з марною надією в очах, з явним сподіванням, що вони зловмисники проти віри й законів Прометея чоловік дивився на Марелу. Звичайно він знав хто вона така, всі служителі Віри всіх орденів знали таких як вона поіменно, потенційно-небеспечні суб’єкти, ось хто вони. Й лихо з тим, що більшість керівних посад в миру займають, в силу своїх можливостей, саме такі напівкровки як Маа, в умах отців вони лиш породження бунтівних кланів, супротивників прогресу, поработителів людей, ворогів Прометея, а отже наперед- грішники.
-В нас комунікаторів нема.
Марна спроба виплутатись- священник вже розтулив було рота, щоб сказати щось типу, “Взмолітеся, та почуті будете” , коли втрутився Марко, здорово оцінюючи межі терпіння Марели, з котрою в такому стані й після трьох печатей сперечатись міг лиж йолоп, а тепер, коли вона одною лівою тягає машини- це вірний шлях на той світ. Він втомлено підняв очі на довгого й худого мов хлищ хранителя доріг, тихо сказав.
-Отче, я Марко Севич, племінник Первосвященика Преподобного Давуриїла, я особисто можу поручитись в набожності цієї жінки, і всі її порушення викликані виключно богоугодним бажанням не дати мені передчасно скінчитись, що безумовно засмутить мого дядечка, й він ще, чого доброго, накладе анафему на нерозумних смертних, що ненароком посприяли мому дочасному відходу в кращий світ. Ви ж не хочете бути відлучені від покрови нашої всеохоплюючої і незміримо благої віри? Правда, отче?
І дві крижані шпички лазуритових очей вп’ялись в темно-сірі, мов асфальт на котрім вони всі застрягли, зіниць, потьоки крові довершували все сказане своїм неспинним живописним плином, так що рот служителя віри болісно скривився, від усвідомлення власної помилки, руки, що все ще стискали марелин значок, затряслись, й він, невміло кинутий, не долетів до неї, впав на передню панель. Маа похапцем його сховала, клацнула вимикачем, знову втисла рогате кермо вперед, так що дурень що їх затримав, ледь встиг відскочити, й його злякане.
-Благослови вас Прометей.
немічно летіло їм навздогін.
Двоє помічників невпевнено тримались осторонь від ватага, демонструючи свою непричетність, являючи свій неприхований страх. Всетаки попри всі проповіді їх наставників Демони все ще правлять цим світом, й цього не зміг змінити навіть сам Прометей, тай ще не ясно чи хотів він цього насправді.
Марела дратувалась, це було помітно Марку навіть крізь зливу багрянцю, що застеляла очі, це було помітно його нещасній білій машині, це було помітно яскравому, холодному небу, що зазирало до них крізь розбите вікно, це б помітив кожен. Маа коли не намагалась приховати емоцій, коли була зайнята чимось важливішим ніж це, в таких випадках Маа ставала вибухонебезпечною. Марко з жалістю уявив що чекає бідолашних лікарів в лепрозорію. О, це буде колосально, політ ліжок через весь коридор, биті колби і морди недолугих лічителів тіл. Марела давно, вже цілих два тижні не виходила на полювання, накопичилось багато енергії, і дуже скоро вона її виллє на голови. Шкода лічителів, в них і так життя-не цукор, то аферистами обізвуть, то священники прикриють, а Марела стане просто контрольним вистрілом в голову.
-Не нервуйся, Маа, не треба, це їх робота,і вона теж потрібна. Якби не хранителі доріг з їхніми штрафами, уяви що коїлось би довкола, ніхто б не дотримувався правил. А так, он як вісі перелякались рейду, хоч поперек трасси лягай і спи, так пусто.
Вона шарпнула головою в бік Марка, мимохідь захопивши краєм ока його розслаблену безвільну постать. Нервово підтисла губи,- клятий праведник, сам одною ногою в могилі, все ще намагається все аналізувати, й пояснювати. А чого, власне їй не нервувати, хіба це заборонено? Хіба це погано?
-Вони просто дурні. Троє тупих недолугих дурнів. І відкрутивши їх пусті голови, я не відчула б не те що докорів сумління, навіть вагань:а чи правильно я роблю?
Він вже не намагався посміхатись. Принаймні такою вона хоч на живу схожа, схожа на себе в далекі роки спудейства, коли вони вчотирьох вчились в одній академії-, він, Іуда, Лукіліан і Марела.
-Облиш, це пусте...
Воно і правда було пустим, мов мильна бульбашка, як і її злість, воно вже вщерть випарувалось з маркової голови крізь прорізи в черепі. А він же і справді може померти... Так незвично було це усвідомлювати, так ново, так хвилююче. Розуміння того, що смерть- не щось таке гіпотетично імовірне, навіть нехай більш імовірне ніж у решти нормальних людей, що не дивно,з їх видом діяльності, а геть справжня річ, котра може статись вже наступної миті. Просто видихне повітря, і все, не зробить наступного подиху, й годі. Й нема більше Марка...
Сакральність цих митей, котрих, можливо залишилась жменька, приголомшила Марка, він, навіть обернувся до Марелим, підставивши праву щоку під хльосткі доторки вітру.
-Маа, ти знаєш...
І замовк, не знав що саме перше вартує сказати, занадто нетерплячих думок юрмилось в стомленій голові, занадто мало сил і ясності в ній залишалось. Потім махнув, подумки, рукою на це все, продовжив більш рішуче й невимушено:
-Знаєш, я ненавидів Іуду. Правда, ми ніби були друзями, але я завжди його ненавидів, ще з академки.- спогади були яскравими, майже як видіння після аварйї, тільки більш підконтрольними, більш осягнутими-Пам’ятаєш, як ти прийшла в кінці осені на навчання, з запізненням, з цілою купою речей, приперлась в головний корпус, й стояла в Першій залі?
Звичайно Марела пам’ятала, й не лише тому що це був перший день. Згадка про минуле одразу згасили в ній жар роздратування, навіть трохи швидкість скинула, щоб Марку було легше говорити, і через наближення до Геєни, за кілька кілометрів мало початись місто, про це ясно говорили розвішині на вітрі стяги, палаючі, яскраві.
-Так, пам’ятаю.
І не стала питати звідки про це знає він, якщо його там не було, й вони познайомились тільки через кілька місяців після того.
Марко добре її знав, занадто добре щоб не прочитати невимовлене питання, і не відповісти на нього.
-Я виходив з зали П’яти Героїв, і побачив тебе, з горою сувоїв, Ти була прекрасна, така стурбована, розгублена й наївно-серйозна, як мій племінник в шість років коли намагався прочитати якесь нове слово. Я так хотів до тебе підійти і заговорити...навіть підібрав слова, котрими мав почати розмову, запропонувати допомогти з речами, спитати твоє їм”я- Пам’ять цікава річ, вона іноді яскравіша ніж самі події нею зафіксовані, й тепер Марко бачив все в таких деталях, наче знову переживав ту фатальну мить- Але я не встиг, з дверй вилетів Ід, і ледво тебе не затоптав, ти обурено на нього закричала, пам’ятаєш? Він вибачився, спитав твоє їм”я, запропонував допомогти з речами...- Марела не дивилась на нього, ця розмова ніяк не в’язалась з скривавленим лицем, з битим склом, й млосною паволокою, що потроху затягувала очі її напарника, просто уважно слухала, доповнюючи виставу спогадів новими епізодами, чудово розуміючи, що для Марка це все дуже важливо і хвилююче.
А він продовжував. Переступивши першу уявну перепону, далі Марка понесло, зриваючи всі барикади.
-Я стояв за пару кроків, і дивився як він краде в мене мрію. Розумієш?- вона не розуміла, але не відповіла ніяк, просто вела його кляту білу машину, подарованоу його клятою стервою-мамусею, й мовчала- Краде тебе! Хирувими, деріть його душу, я ненавидів його майже так само сильно, як любив тебе. І тільки не роби вигляд, що ти про це нічого не знала! Але дружба з ним була єдиним шансом бути поряд з тобою, на жаль я не вмів як Лукіліан грати дурня, й втиратись в любу компанію, доводилось бути з Іудою, щоб бути з тобою.
Саме прикре, що доки він не почав про це говорити, то й сам толком не розумів своїх мотивів, просто робив щось, вигадуючи якесь достатньо логічне прикриття, й намагаючись не докопуватись до справжнього змісту цього. Весь час навчання він справді вважав, що живе в одній кімнаті з Ідом, через те, що в них багато спільного, дуже багато, а не тільки одна Марела.
-Та знаєш, тепер я його не ненавиджу. Правда. Єдине що він зробив доброго в свому житті, це врятував тебе. Знаю що не для мене. І не варто зображати жалість. Ти до мене байдужа, як Прометей до палих деміургів. Та не в цьому річ. Ти жива, і якби він ще й відпустив твою душу, я б його взагалі полюбив. Бо навіщо когось рятувати, щоб потім мучити все подальше життя?
Слова злітали з губ так легко, як ще ніколи досі, навіть не треба бюуло їх підбирати, просто сипались самі собою, не обтяжують скалічину голову своїм змістом, просто лились з нього, як гній з давно запущеної рани, на котрій, нарешті прорвало кірку, й вся скверна вирвалась на волю. З словами приходила полегкість, з словами приходило зцілення.
-В мене немає ніяких шансів, правда? Не було тоді, і немає зараз. Ми будем просто напарниками, я таскатиму тобі прокляті овочі з базару і теплі рукавиці, все те, що занадто дріб’язкове, щоб займати місце в твоїх думках. Ти будеш надалі раз в рік ходити на цвинтар, і зберігати вірність трупу, котрий навіть при житті не бажав відповідати тобі тим же.О Прометей! Маа, я не хочу щоб ти любила мене!- запнувся, раптом зрозумів, що збрехав, трохи помовчав щоб заспокоїтись, і продовжив, вже трохи тихіше:- Точніше, хочу, але не зважай, пусте, не важливо. Більше всього я хочу, щоб ти почала жити. Жити Маа, просто жити, бо до Іда в могилу ти вже не залізеш, пізно, а перетворювати весь навколишній світ на могилу- безглуздо. Змирись з фактом що ти жива. Не знаю,- попий якихось трав, проти депресії, зміни квартиру, поїдь кудись. Живи Маа! Заради всього твого роду, заради батьків, котрі точно не хотіли, щоб ти ставала такою, заради дідуся. Я чув генерал був дуже енергійним і веселим чоловіком. То чого ти похоронила себе заживо? Я не прошу бути зі мною, - ледь скривив губи в прозорій тіні напівусмішки, саркастично додав- швидше за все я і до завтра не доживу, -з задоволенням помітив як вона напружено стисла щелепи,- Я прошу щоб ти мені пообіцяла, що спробуєш вибратись з цього всього. Розумієш про що я? Забудь Іуду. Відпусти. Все, він труп, вже три роки труп. Його нема, а ти є. Пообіцяй що зробиш це.
А їй було моторошно, в основному через те, що так не повинно бути. Це не Марко, це не вона, це все неправда.В глибині свого я вона розуміла сказане, навіть в дечому погоджувалась, але свідома частина Марели люто опиралась спробі зламати усталений світ. Вона не може не скорбити, не може змиритись з смертю, котра так часто навідує її сни, з стеллою з чорного каменю, з ліжком холодним мов крига, з днями пустими мов прірва, не може забути різючу зелень його очей, тепло рук, золоті іскорки в глибині зіниць, і цю усмішку- страшну, надломлену, передсмертну усмішку...
Жити?...
Поряд сидів Марко, зовсім поряд, скалічиний, спотворений, скривавлений і розбитий, дивився на неї, мовчав, даючи осмислити сказане і їй і собі. Марко- друг, напарник, не замінимий як повітря, помираючий, але все ще живий, живий на відміну від Іуди, і його її слова ще можуть зачепити, і він все ще може відчувати, хотіти, страждати. Може жити. А вона може?
Може скривдити його, сказавши що смерть для неї- вершина мрій, що все довколо, і він сам- лиш примарні тіні, що не торкають і не цікавлять її, до котрих їй байду,же?...
-Мак, я...- попереду вже було видно гострі шпилі столиці, багрові сполохи над нею, сяючі плями поміж будинків...-Я не байдужа до тебе...
Зізнаватись собі, йому, цій його закоханій автівці, й темному небу над розбитим вікном було так, наче ковтаєш втикане голками яблуко ціляком, не жюючи, не зупиняючись, проштовхуєш його в себе, і прислухаєшся потім, як тоненькі вістрячка рвуть рожеву плоть стравоходу, застрягають в ній, десь над серцем, й кожний подих вганяє їх на міліметр глибше, на дещицю ближче до серця, до живого серця. Як виявляється все ще живого...
-І я обіцяю, спробувати пити ті твої трави, змінити квартиру й кудись зїздити, якщо ти будеш зі мною, якщо ти житимеш. Домовились?
Колюче яблуко правди стояло в неї поперек горла. Марко мовчав, приголомшений. Вона мовчала, не менш приголомшена ніж він. Мовчала втискаючи кермо вперед, довколо починали з”являтись автівки, до головної трасси залишалось недалеко, назустріч ним мчав чорний ваговоз, квадратний, з купою коліс, з шумом і свистом, котрий навіть не здогадувався про розмову за неіснуючим лобовим склом білого авта навпроти. Посадки обабіч перелякано відскочили, втікли в сусідні ліси, давши волю довколишнім травам, пласкому степу, сірому й передсмертно мовчазному, в очікуванні наступного народження на весні.
Марко швидше ніж вона отямився, в дечому він всетаки був сильнішим, цей Марко з його янгольським прагматизмом і логічним мисленням, з його практичністю і передбачливістю, з його батьками і їх планами, з його синіми очима й волоссям в склі, з його великою блідою рукою, опущеною на коліно, долонею догори, з довгими пальцями в крапельках крові, - Марко, котрий так її дратував, так злив, що здається без нього тепер їй буде дуже складно жити жалі. Якщо вона всетаки наважиться жити.
Марко зробив подвиг- спромігся підняти руку, так високо, щоб дістати до її щоки, й спромігся усміхнутись, навіть не дуже потворно, навіть трохи радісно, забувши нарешті про покраєне обличчя, про багряну зливу і тверду кригу в свому мозку, забувши про все. Світ згорувся до однієї руки, одного обличчя, його гладкої атласної шкіри, він і не знав що шкіра Марели така гладка, така гаряча...
-Домовились.
І тепер вже навіть в голву йому не могло прийти щось таке, що мало в собі слово “смерть”, тепер він не збирався помирати, забув про існування самого цого факту. Тепер Марко буде жити вічно...
За триста метрів русло їх дороги вкраплювалось в широченну темно-сіру ріку, по котрій проносились різнобарвні плями всіх можливих відтінків, і форм. На головній автостраді швидкість руху була шаленою. Вслід пролітаючим автівкам мчав пронизливий свист і клуби пари, Марела пригальмувала на обочині перед самим в’їздом.
-Мак, нам прийдеться притримуватись швидкості потоку. Де моя парадна Форма?
Не задумуючись ні на мить, він кивнув позад себе, як і варто того було чекати, речі лежали за перегородкою в багажному відділі, він навіть хотів спочатку дістати їх для неї, але потім вирішив не тривожити рани, котрі тільки-тільки трохи заспокоїлись, перестали безбожно кровити, й Марко міг спокійно дивитись, не кліпаючи безперестанку, не зморгувати надокучливу кров.
Діставши акуратний згорток з-за розсувних дверцят, Марела поквапом його розпечатала, жбурнула де були непотрібні деталі обмундирування, залишивши собі тільки довгий білий китель, шитий золотом, з пентаграмою на всю спину. Випробувально зиркнула на напарника.
-Тобі це точно не сподобається, але я хочу щоб ти цим прикрився.- і простягла Марку свою одіж, мовчазно чекаючи реакції.
Як і передбачалось , він взяв її, тремтячими руками, але взяв, накинув собі на груди, прикрившись по саму шию, тут вона додала своє уточнення:
-З головою, не можна щоб ти до всього іншого ще й пропасницю собі приробив. Добре? Давай ось так.
І сама натягла біле цупке сукно йому на лице, про себе здригнувшись від того, як схожий її жест на прощання з покійником.
На цей раз, як би рідко воно не траплялось в природі, права була Маа. Марко покірно сидів в червоній напівтемряві, відчуваючи на свому лиці гладку і холодну тканину підкладки, чуючи як його напарниця знову рушає в дорогу. До того ж вона про нього хвилюється- заради самого цього факту він би собі на лице сотню павуків пустелі Жехат посадив, не те, що якусь там стирку з пресованої шерсті і шкіри.
Під білим покривом вгадувались риси його лиця, чоло, ніс. Всетаки він був зананадто вродливим для їх роботи, і права була його мамця-стерво, коли прочила Марку сан в церкві Всеосяжного Прометея, йому було б в сто крат краще в справі дядечка з таткового боку, ніж тут, так він би ніколи не зустрів її, і це не принело б стільки болю, не заслуженого і дурного, йому б пасувала фіалетова ряса єпископа, йому б пасувала роскіш храмів, і спокійна мудрість проповідей. Якого лиха він пішов в акдемію Стражів?
Безглуздо тепер про це думати, всеодно нічого вже не змінити, Маа це чудово знала, й не тільки через розуміння безповоротності смерті близьких, її покійна мама витратила пів життя на доведення теорії незламності прямої часу, тож в цьому питанні вона наслухалась науково-обгрунтованих аргументів ще в ранньому дитистві.
Мама була такою розумною, освідченою, витонченою й дужу-дуже вродливою. При згадці про неї, Маа відчувала себе незграбною потворою з інтелектом не бідльше ніж у північних мавпо-людів.
Вклинитись в загальний рух було неважко, пентаграма на капоті діяла краще любої сирени церковників, їх просто ввічливо пропускали вперед, спокійно з відчуттям збереженої гідності, а не розлітались врізнобіч, як від процессій слуг Прометея. Хоча може Марко мав рацію й ордени хранителів всіх мастей були не просто потрібні, а життєво необхідні, нехай вони по саму шию загрузли в бюрократії, й фонатично дотримуються всіх найбезглуздіших правил, але без них все перетворилось би в суцільний безлад. Тим паче організація де працює така одіозна особистість як марків дядечко Давуреїл не може бути докорінно поганою.
При згадці про первосвященника Марела мимоволі усміхнулась. Ще той веселун, кажуть що якби, недай бог, хирувими прорвались в резиденції преподобного, то викликати групу стражів не довелося б, бідолашних просто б порвало на шмаття від його жартів, не гірше ніж від пульсарів, й Давур просто змів би поганців в одну купку.
Межа міста наближалась з кожною миттю, вітер крізь вікно прошивав її наскрізь, крізь груди до м”якої спинки сидіння, натужно гув, свистів, завивав, розсірпував їй коси, мотиляв ними перед лицем. Усмішка, викликана роздумами про маркового дядька, так і примерзла до лиця, стала його невід”ємною частиною, постійним станом, як кристалічні гратки криги, як зморшки на старечій шкірі, як маска на обличчі вуличних акторів. Ставало все холодніше. Коли вони в”їхали в столицю пішов сніг. Дрібний і холодний, схожий на пшонну крупу, або манну, але такий гострий.Він влітав в салон з швидкістю метеору, хлещучи Марелу по щокам, прагнучи залізти їй в очі, за пазуху, під нетривкий покрив білого шовку сорочки, з рядом шістнадцяти маленьких, зграбних, чорних гудзичків, щоб там припасти до беззахистної рожевої шкіри, й колоти її своїми шпичками-гранями, й помирати від насолоди, стікати потічками нижче, залишаючи по собі мемуати мокрих рисочок-русел.
Калейдоскоп скороминущих вулиць, площ і людей зливався в одну різнобарвну стрічку, натягнену з обох боків машини. Перед нею повільно ковиляли незграбні коробки на колесах. Маа оминала їх, проскакувала повз і лишала далеко позаду, засоромлених. Третя печать була знята давно, контролювати швидкість своїх реакцій вона вже добре навчилась, й маркова автівка теж майже навчилась встигати за командами безжальної панянки за кермом. Вдвох вони летіли мов птахи, майже не торкаючись землі.
Марко не наважувався навіть визирнути з-під свого накриву, й не через заборону напарниці, просто боявся, що коли гляне через вікно його знудить, бо від постійних кидків вліво-вправо бідолашного вже добряче мутило, а довершивши все виглядом карколомного спринту по старим вуличкам Геєни, він неодмінно випблює вчорашню вечерю собі на коліна.
А Марелу вже навіть вітер з снігом не дуже турбував, вона майже бачила за поворотом пункт їх призначення, й з нетерпінням вивернула кермо вліво, скинула швидкість, й одразу потягла ручки керування на себе, змушуючи автівку зупинитись, з свистом і скрипом, залишаючи позаду дві чорних каучукових полоси, й запах смаженого м”яса.
Якась тетеря, що не вгледіла вилетілу з провулка машину, з переляку повернула не туди, й гегепнулась в ліхтарний стовп, та при такій черепашачій швидкості, з котрою їхав недолуга,
Марела навіть не глянула в бік аварії, коли виходила з салону. Хтось невдоволено засигналив, чи то через те, що вона стояла на дорозі, чи через недозволену зупинку перед білою висоткою лепрозорію, чи просто ще не розгледів п”ятикутну зірку на машині, але як би воно там не було, Маа байдуже махнула рукою на водія, оббігла їх машину, відчинила дверцята.
-Мак, ми на місці. Ти все ще не хочеш щоб я тебе несла?
Він стягнув з себе її китель, поблажливо похитав головою, дещо розчулений її спробою всетаки помінятись місцями з чоловічою статтю.
-Негоже воно, Маа, коли панни на руках мущин носять. Я то знаю, що для тебе я типу маленької сумочки перекинутої через плече- ваги ніякої, виключно заради краси, але я розраховую залишатись в живих ще достатньо довго, щоб не хотіти бути відомим в миру як “Отой чувак, котрого баба носила”. Розумієш?
Вона так серйозно на нього дивилась, що навіть смішно ставало. З своєю розкуйовдженою зачіскою, пунцовими від морозу щоками, в мокрій наскрізь сорочці, вона була схожа на застукану на гарячому дитину, тільки того, що провини в очах не видно, а так- копія. Марко спробував підвестись. Вона його миттю підхопила, поставивши на ноги, на світло-рожеві плити, вкладені впритул одна до одної, так що і волосини не пропхаєш, на тверді холодні квадрати кольору її шкіри, підтримувала легенько попід руки, зазирала в очі, німо питаючись про стан напрника. Він згідно кивнув.
-Нормально, пішли.
І вони пішли, повільно, Марела тримала його зі спини й за ліву руку, перекинуту їй через плечі, дивилась під їхні ноги, хмурилась, нервово і стурбовано, іноді кидала погляд на сходи перед входом в храм лічителів, звідки чогось іще ніхто не вибігав їм назустріч, до котрого було метрів з п’ятдесять, котрому Марку треба було пройти, шпортаючись і хитаючись, захлинаючись в власній крові. І звідки її в ньому стільки? Тече і тече, за ними по стелився крапковий узор, мальований червоним по рожевому. Марела хвилювалась. Марела злякалась, що напарник не дотримається угоди і помре. Марела дуже не любила коли хтось порушував угоди.
Іще не далеко, ще геть трохи, він це розумів, так як і те, що якщо впаде, вона підхопить його на руки, й донесе так, плюнувши на прохання не позорити. І справа не в соромі, просто так не повинно бути. Він так хотів сам носити її на руках, що не міг дозволити це зробити їй, може давались чути склянні уламки в голові, але Марку здавалось що коли вона це зробить, то сам він Марелу вже не носитиме ніколи. От така от дивна думка, дурна, але достатньо переконлива, щоб змушувати його попри головокружіння нудоту й приступи запаморочення продовжувати йти до сходів. Що буде робити коли дойде, Марко не думав, бо це здавалось настільки нездійсненим, що годі й замислюватись про щось опісля.
Під рукою в Марели злякано билось серце, тріпотіло, мов впіймане соколеня, стукало в грати грудної клітки, мов просилось наволю. Марко вперто продовжував переставляти ноги, доки Маа не вирішила, що вже досить дала йому відчути себе спроможним, й злегка припідняла, намагаючись не втискати руку в пахву, щоб не наробити синців-силу свою вона ще кепсько розраховувала, могла і ребра попереломувати.
Проблема вирішилась сама по собі, Маа, розумниця, легенько його підхопила,миттю дійшла сходів, потім по ним, волочачи маркові ноги білосніжними сходинками. Коли вони спинились перед високими зачиненими дверима, Марела обняла Марка, заглядаючи через його плече, з розмаху вгатила ногою по золотавому дереву, полетіли тріски, трьохметрові полотнища відлетіли в боки, грюкнули об стіну, пропускаючи відвідувачів всередину, де на постаменті стояла молода панянка в зеленому убранні до котиків, з відкритим ротом, й очима мов два мідяки.
Марко повільно скочувався в стан апатії, вже було байдуже, що твориться довкола, єдине що він усвідомлював, це Марела, котру він обіймав за плечі. Він раніше і не помічав, що вона нища, з тієї дистанції на котрій вони завжди спілкувались, Маа здавалась йому рівною, а виявляється вона нижча...
Пані в зеленому зпурхнула з свого п”єдесталу, кинулась кудись вбік, там де за тумбою стирчала якась стара, набігу вона щось щебетала, когось називала по імені, здається Авдейка, чи Аверка, в суцільному тріскаті важко вищеплювались окремі слова. Пані пробігла повз тумбу, кудись втекла.
Біле мов склеп приміщення піднімалось над ними суваро мов сповідник, дивилось вертикалиними зіницями довгих, від підлоги до стелі, вузьких вікон, і зберігало мовчання.
Зберігало мовчання в уособленні незворушної тітки за тумбою, такої ж квадратоподібної, що так само незворушно, як і впаяна в підлогу меблина, і так само нерухомо вичікувала доки двоє відвідувачів підійдуть до неї, до її вівтря, де приносяться щоденні і щедрі жертви божеству Бюрократії.
-Що сталось, на що скаржетиться хворий?
Спитала вона виключно за регламентом, коли Марела підтягла напарника поблище до прийомного терміналу, і в очікуванні завмерла, занісши гостро відточене перо, як найстрашнішу зброю світу.
-На дірки в голові скаржиться хворий! Негайно клич сюда лічителів, а то викину тебе через вікно разом з цим рожевим столом. Чула мене?
Напевно вона її не чула, або була апсолютно впевнена в всеосяжному захисті божества, котрому служила, або просто вдосталь надивилась на біснування родичів хворих, особливо казяться дружини-чоловіки, але що їй з того. тепер то її вже не вражало?
-Ім”я хворого, рід, професія, де проживає, сімсейний стан?
Тітка за нетривкою, зналаб вона наскільки нетривкою, перепоною столу, читала питання з бланка, очікуючи чіткої і повної відповіді. Маа, все сильніше стискала щелепи, силкуючись не стиснути пальці на плоті Марка, стискала аж доти, доки з сухим гіркуватим хрустом рот не наповнив гострий пісок- кутній зуб розикришився в порох, в гострі білі скалочки. Марела відчувала їх на язиці, їх смак меленого рогу, й попелу. Нещасний зуб не витримав тиску, розколовся з розпуки на дрібну труху, й це трохи зняло напругу. Та всеодно кортіло харкнути в лице бабі за рожевим столом, щоб можна було дивитись як стікає по цім зім”ятим щокам, по квадратному підборідку, по пористому, рихлому носі слина, з білими скалочками зубного піску.
Зараз би вліпити їй в мордяку ксивою. Але вона лишилась в машині, маркова десь в глибинах кишень його штанів, таай чи вона тупа, ота курва за тумбою, чи не бачить що вони Стражі, й Марко помирає?
Ще раз глянула на привратницю, пильніше, в”їдливіше, та сиділа за мармуровим столом, як цар на троні, незворушно і зверхньо. Так, що не виникало сумніву в її всевладності.
Марела відсторонила від себе Марка, він кволо мотнув головою, не усвідомлюючи вже певно де він, і він він. Марко згасав, Марко танув, Марко тонув!
Посадивши його коло столу, сперши об дзеркальну холодну грань каменю, Маа, випрямилась перед тіткою. І якби та не була настільки закостеніла за роки праці в цім місці, то вже давно б збагнула, що час вшиватись, якщо самогубство не входить в її плани.
-Натискай свою тривожну кнопку, чи що там у тебе коло ноги. І то вже, якщо мій напарник помре, я все ваше кодло розкидаю на два сектори радіусом. Ти мене розумієш?
Спокійний голос, надто спокійний, твердий і чіткий, відпрацьований за роки служби. Коли в команді чули таикй її голос, зазвичай робили все не просто швидко, а блискавично, бо чим спокійніше говорила Марела, тим блище вона знаходилась до граничної межі вибуху. Нажаль привратниця цого не знала...
-Я не бачу жодних підстав для того щоб турбувати шановних лічителів.- вимовляючи це, вона нервово прицямкувала обвислими губами- Пацієнт в цілком прийнятному стані, зараз я вас зареєструю, і підете собі спокійненько шукати анатома, він десь на третьому чи на п”ятому...
З кожним словом Маа ставала все похмуріша й похмуріша, тітка з дуру подумала, що це вона змиряється з дійсністю, тому була сильно здивована, коли невеличкий зграбний кулак гепнув по столу перед самим її носом.
Це був вибух, не уявний- справжній. Марела гепнула по гранітному столі, по самому центру його, де лежала квитанція. Вгору взметнувся фонтан щепок і білого пороху, стіл розколовся, мов перегрітий гіпс, порісши мереживом тріщин. Він розколовся але вистояв- формально, вмонтований в підлогу, монолітний камінь, формально він не впав, але перед перекошеною міною тітки зяяла глибока яма в камені, наскрізь, крізь всі тридцять сантиметрів мармуру, діра, в котрій вона бачила свої коліна, присипані білою пудрою, від якої росповзались чорні пагони тріщин, сплітаючи свої стабельця, вони зловісно погрожували призвести до катастрофи, й придушити привратницю плитами столу.
-До-по-мо-жіть.....
Самими губами, прошептала вона, не наважуючись ворухнутись, голосно говорити, голосно дихати, все уявляючи як розвалиться тумба, й розмозжить її коліна, вкриті уламками й порохом. А втрачати ноги не хотілось. Зовсім, зовсім не хотілось. Недоречі згадала каліку, який приходив на тому тижні, й як і оця страшна жінка, просив викликати йому лікаря, тітка тоді його послала по сходах на шостий поверх. Цей безногий каліка чогось саме зараз маячив перед її внутрішнім зором, тільки з її лицем. Старий безногий чоловік з її обвислим поморщеним лицем і зеленому чепці поверх сивої куделі.
Через двері, котрими втекла практикантка з караулу, маленька жаліслива й розпустна сучка, вбігло троє чоловіків- людей, молодий анатом, і двоє помагайлів, кремезних мов бики на бійні, і таких же переляканих.
Марела кипіла, мов казан зі свинцем, всередині все заливав розпечений метал, кортіло вилити його комусь на голови, кортіло так, наче це могло врятувати Марка. Марка котрий сидів під понівеченою тумбою, з заплющеними очима і впалою на груди головою, але ще дихав, досі дихав, важко дихав, поки що дихав...
Анатома со други своя врятувало те, що він одразу кинувся до скривавленого стража, а не втихомирювати Марелу, чи рятувати приврятницю, на що остання сильно сподівалась. Взявши обома руками його голову, він легенько її підняв, щоб глянути на лице, на чоло. Щоб оцінити фронт майбутньої роботи, щоб підготувати себе до перемоги, чи поразки.
Дивно, але навіть зараз Марко все ще балансував на грані притомності і забуття, й коли він відчув доторк теплих рук на своїх щоках, його втомлений мозок машинально спроектував на білесу пляму лічителевого лиця, котрого майже вже не сприймали розширенів зіниці, як би швидко не кліпав Марк, марелене обличчя, і він спробував щось сказати, але не зміг, просто захрипів, чи то пак засичав, силкуючись встигнути сказати саме важливе. Йому так не хотілось помирати, тільки не тепер, коли нарешті Маа стала на крок блищою, коли нарешті все зрушило з мертвої точки, коли в нього з”явився примарний, але шанс...
-Давайте хлопці швиденько його на гору, треба поспішати.
Хлопців не треба було просити двічі, вони хутко розгорнули ноші, підхопили Марка, вклали. Мов мале дитя вклали, легко, не напружуючись. Хлопці як гори, широкі розкрили плечей, руки- мов бревна, підборіддя врослі в грубі шиї, і долоні завбільшки з Марелине лице.
Їй якось дивно було усвідомлювати, що кожного з них вона тепер може носити на руках, це було якось не до лиця, навіть соромно. Але це врятувало Марку життя, тож не варто себе картати. Вона звісно буде, але не варто. І чи врятувало? Счправді, чи врятувало?
-Він житиме? Він мусить жити, ви менге чуєте? Це мій напарник, і він має вижити!
Це звучало як наказ, або погроза, в досить тонкому жіночому голосі дзвиніло щось таке, що мороз крався по спині. Молодий анатом вирівнявся, глянув на жінку в мокрій сорочці, що облипала струнке натриноване тіло, повторювала його рельєфи, давала чітке уявлення всього, що під нею .
Молодий анатом був достатньо молодим, щоб це оцінити, і достатньо досвідченим, щоб не мати на цей рахунок іллюзій, він мав досить чітке уявлення про те, хто такі стражі, і чого може йому вартувати те, про що він не думав.
-Ми зробим все, що в наших силах, пані, ми будем намагатись.
Вона дивилась холодно, як його тато, коли він повідомив за обідом, що йде в учні до старого анатома, й майже з таким самим неприховним сумнівом, тільки до всього привішувалась ще й погроза. Німа, холодна, виважена обіцянка, котру він прочитав в прозоро-бузкових очах.
Але Маа змовчала, восновному через те, що Марка вже винесли за двері, й трішечки через відкритий погляд хлопчини, якому вона так само трішечки вірила.
Сходами на гору Марко плив як рікою часу, погойдуючись на лагідних хвилях, відчуваючи глибоке умиротворення і спокій, коли вже нічого не боліло, й ніщо не тривожило. Напевно він спав.
Процесія крокувала вгору, невеличка кавалькада паломників до храму тіла людського. Й коли їх ковтнули ще одні високі двополовинчасті двері, коридор за ними був урочисто пустий і білий. Тепер не дуже вірили в традиційну медицину, більше в молитви і чудеса, й вони неодмінно спрацьовували, й вони неодмінно ставалися, тільки от вони з Марком вже невірили в дива, й не промовляли молитов. В цьому вони були обоє рівні, рівні в свому атавістичному невір’ї в усе крім сили і смерті.
-Ви, не хвилюйтесь головне, я думаю ваш напарник видужає. Він добре тримається, він молодий і сильний, і я бачу, ще й деміург. Так?
Марела не обернула голови на голос лічителя, вона не терпіла коли її втішають, й дивилась зараз в спину помагайла, широку, мов тарифа.
-Дуже трохи, восьме відгалуження з роду Синього Птаха. В Марка значно більше від малефіківських відунів, ніж від ...
Змовкла, не сказавши завершального “Нас”. Мак не любив обговорювати родослівні, цим його ще в дитинстві напхали по зав’язку, як її саму маминими науковими теоріями, та й на хирувима обговорювати це з анатомом?
-А ви ?
От тепер вже обернулась до нього, різко, знервовано.
-А здогадайся?
На його щастя, той не мав коли відповісти, двері в кінці коридору розчинились навстіж, звідтіль вискочила та сама маленька жіночка з п’єдисталу, в зеленому, пропустила вперед носіїв з пораненим, підскочила до анатома, дивлячись, задерши голову, в його буро-зеленковаті очі на пласкому загостреному донизу лиці, з випнутим гостро носом, з непомітними світлими бровами, з родимкою коло блідих повних губ.
-Стап, Міро вже готовий, все необхідне на місцях, чекаєм тільки тебе, і поки хворий засне.Аглата вже приготувала сон-трунок. Ще щось?
Марела дивилась на низеньку темноволосу помічницю, зацікавлено її вивчаючи, як мала дитина на комаху, якої досі ще не бачила. На зверненому догори личку читалось все-все, і цим всім було захоплення й любов. В тім, як вона струнко стояла, як широко відкривала очі, як зазирала в лице начальнику, лиш сліпий би не побачив закоханості.
Анатом був сліпий. Він нахмурився, підтисши кулаком підборіддя, гмикнув щось під ніс, й буркнув коротко, і не розбірливо:
-Добре Лета, зараз буду.
І все, ні тобі усмішки увідповідь, ні дякую за розторопність.
Розчарована помічниця пішла назад. Видно вона вже звикла бути розчарованою. Дивно, як можна не помічати такого? Як можна бути таким тупим, щоб не розуміти, що своєю байдужістю робиш боляче комусь, нівчому не винному.
Марела прикусила язика, щоб себе покарати, згадавши Маркові лазуритові очі, котрими той її їв поїдом, і свою поведінку, куди гіршу ніж в анатома. Їй стало шкода. Не напарника, не оту Лету, і навіть не себе, шкода бідного хлопчину, котрому, як і їй, рано чи пізно прийдеться з цим щось робити.
-Слухай, як там тебе, Стап?- не дуже ввічливо, але примирливо почала Маа, попередньо серйозно насупившись.-Стап, ти одружений?
Малий отетерів. Звичайно звичка брати бика за роги була в срібнокосої пннни на лобі написана, але такої прямолінійності він не очікував ніяк навіть від неї.
-Ні, а до чого це...
-До слупа, -Обірвала вона грубо, продовжила- а дівчина є? Може хтось подобається?
Стапа кинуло в жар, він нервово метикував навіщо це треба стражниці, й чи не хоче вона його....
-Ні, але....
Марела не була налаштована його вислуховувати, отримавши потрібну інформацію швидко заговорила:
-Тоді роззуй очі, і подивись на Лету. Вона в тебе закохана по самі вуха. Як що ти хоч щось не зробиш, закінчиться все дуже погано, або вона зламається, або он як у нас з Маком, буде пізно щось виясняти і пробьувати. Розумієш? Вона ж симпатична, розумна, молода. Що тебе не влаштовує?
Говорити з деміургом, в коридорі перед операцією, коли крізь її мокру сорочку видно соски на округлих грудях і в Стапа ще не пройшов шок від вигляду скла, що стирчить з черепа, і вигляду її металікового волосся налиплого на чоло- це було схоже на подорож по місту в центрифузі.
-Я спробую...
А тепер жінка усміхнулась, так, наче він зробив щось дуже для неї приємне. Якби анатом вже зараз не був червоний мов рак в окропі, то точно б почервонів, дивлячись на цю її усмішку.
-Спробуй, спробуй.- і опісля паузи, відчутної, але занадто малої, щоб він встиг щось вставити, продовжила, змінивши тему.-Тепер скажи мені, тільки чесно, яка імовірність того, що Марко виживе?.
Анатом миттю заспокоївся, коли мова зайшла про професійне, тут він відчував твердий грунт під ногами, й навіть її мокра сорочка не могла того змінити.
-Ніяка, тобто, зараз неможливо нічого сказати. Все виясниться, коли почнемо виймати скло. Це, як лотерея. Розумієте?
Вона розуміла. Ще там в яру розуміла. Але чути вирок з чужих уст було куди складніше, ніж обдумувати все самій. І до того ж лічитель нервував. Його зеленковаті очі видавали внутрішню напругу. Маа звичайно знала, що все залежить від його вправності, ну і від випадку звісно теж.
Коли стражниця почала розстебати гудзики на своїй клятій сорочці, Стапа ледь шляк не трафив. Він похапцем відвів очі вбік, в вузенькі віконця під стелею, над дверима, котрих в коридорі було уйма, але встиг ще помітити криву ухмилку жінки, коли вона зауважила цю його дитячу сором’язливість. Стало ще дуще не по собі.
-Ось, візьми.
Вона простягала йому свій амулет. Сімейну реліквію, чотирьохтисячелітнього віку. Лічительобалділо розкрив рота.
-Я не можу прийняти це. Це...
-Візьми на час операції, він дуже сильний, приносить удачу. Коло Прометея передавалось в нашому роді по чоловічій лінії ще з часів Великої війни. Потім повернеш.
Стап обережно взяв в руки масивну металеву прикрасу на чорленому ланцюгу, вона виглядала як артефакт, напевно ним і була. Стап згадав стіл в приймальні, перепуджену привратницю, це ж вона, це ця жінка розтрощила гранітну плиту голіруч. Треба було голову тій старій ангелиці розчавити, світ би подякував.
-Дякую, я поверну.
І нічого їй не сказав про бабу, не спитав про силу амулету, просто одяг на шию,сховав під зелене сукно роби. Серйозно кивнув.
І добре що ні про що не спитав, бо тільки старовинна прикраса сховалась на його грудях, в коридор вбігло шестеро чоловіків в сірому, з зброєю, й кайданками на палицях.
Без гомону і зайвих питань вони відтіснили анатома від жінки, в котрої він, тільки тепер зрозумів, навіть імені не спитав. Хтось з них, апсолютно безликих, перший тицьнув в неї кайданками з звивистими металевими щупальцями на кінці, вони жадібно потяглись до живої плоті, впились, потім інші, ще і ще. Доки Марела не стояла посеред коридору сперезана, сповита мов немовля.
“Оперативно спрацювали ВНАіРівці, молодці.”- подумала вона, коли хтовсь з них потяг за свою палицю, щоб повалити її на підлогу, щоб потім тягти поволозки до броньовика коло входу в будівлю. Вона все це знала. Вона це вже бачила, так померла її мама.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
