Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44530
Рецензій: 87088

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза хроніки міста вічної осені

ті, що проходять повз

© Ніка Новікова, 13-02-2009
туманний був день, точно.
мрячний, похмурий такий... але білий. це теж пам*ятаю.
густе, холодне повітря.
небо і усе-геть-усе довкола одного кольору. пливе, вібрує, тяжке від молока; густого гіркуватого молока білих небесних риб, що його чомусь плутають із туманами...

а у мене під ребрами якраз б*ються маленькі чорні пташки, наганяючи швидкими дрібними крильцями страшенного холоду. в такі хвилини мені чомусь завджи здається, що аби полешало - треба щось утнути. ну просто так. замитись кудись (але якеееее там, холодно надворі, куди тут замиєшся, щоб і з палаткою, і зееелено-зееелено, і  річечка десь, і чайок на вогні, і золоті обличчя, политі світлом від багаття), напитися (спосіб себе дискредитував років так у мої 16ть), виговоритись комусь
або що...

зачинає накрапати дощик.
зимове місто повільно розчинається, втрачає чіткість, втрачає контури і вільно стікає у промерзлу землю.

...чам-чам-чам... - під ногами. ...чам-чам-чам...

моє місто завжди трохи пустувате. моєму місту не вистачає власного імені. воно себе не любить, моє місто, воно себе не знає. і ми його не знаємо. і ми його не любимо, ні. а коли і так, то можливо кілька назв, вулиць, кольорів... але не величезні шрами на білій шкірі, і не дурнуваті звички, як-то, наприклад, ставити капці на підвіконня аби на ранок завжди знати де їх найти...
у мого міста дешеві паперові латки, поліплені по всьому обличчю - "шановні полтавці і гості міста (пляма) притримуйте, будь ласка (розмито кілька літер) ...рі", облущені нігті (будинки, будиночки, паркани, реклами, смітники, лавочки), дешева косметика і чеська біжутерія (сині-червоні-зелені-жовті вогні герлянд, вогні вітрин, вогні альтанки і тинь-тиц-тиц...тинь-тун-тун - весела свєтомузика), у мого міста руки поламані, забиті артерії маленьких його річок, моє місто не знає жодної мови, моє місто хворіє амнезією і атрофією людяності... зрештою, у нього вічно тече з носа - прогнилих стріх і проржавілих труб - то дощами, то сирою сірістю...
а ще, здається, моє місто у страшенній депресії. постійній депресії.
бо знає. все це знає, але нічого з тим не може вдіяти.

...чам-чам-чам... чам-чам-чам...
ноги, звісно ж, давно вже мокрі. так воно якось ведеться.
волосся набрало вологи, закучерявилось і тепер блискучим серпантином вибивається з-під шапки. місто похиляє голову і як старий кудлатий пес, разом струшує воду зі своєї сіро-золотої шерсті. вода осідає мені на повіки, на плечі, на підставлені їй назустріч гарячі долоні... і йти стає важко.
все довкола мокріє. мокрий фонтан, мокрі лавки, мокра я.
а десь там, якщо перейти дорогу і пройти трохи вперед - буде краєзнавчий, згодом - музло, далі - арабеска, гоп-магазін, кілька довоєнних будинків, якесь кафе і врешті, альтанка... було б тепло, пройшлася б туди,
а так зупиняюсь, важко сідаю на мокру лавку, зіпершись всім, просякнутим вологою і туманом, тілом на спинку, закидаю голову і кілька хвилин дивлюсь угору на випадкові лінії нервово розлитої чорної туші гілок, що ріжуть біле небо на химерні шматочки,
на необережно потицяні скрізь чорні крапки ворон десь зовсім високо,
на червоні зсередини повіки, що важко пульсують і що кілька секунд спалахують кольором сьогоднішнього дня...
сиджу. сиджу ще. доки від пташиного потоку не починає йти обертом голова.
врешті, сідаю прямо, чекаю трохи аби з очей повилітали різнокольорові бабки, і дістаю насіння.
у мене його кілька пригоршень. забагато як для мене одної, - скажете ви, і будете праві, бо я його не їм зовсім.
але то не мені.
бачте, як воно :)

наступні пів години я повільно годуватиму голубів, до яких скоро налетять великі галасливі гави. вони собі їстимуть, поспіхом, нервово, метушливо, а я собі радітиму відсторонено, спокійно, з посмішкою.
аж доки мимо пройдуть два чоловіка, скоріше навіть, знаєте, мужичка такі. зупиняться за кілька кроків до мого маленького стада птахів, подивляться пару хвилин на величне дійство зимової годівлі, скажуть: красіво, блін, пройдуть собі повз, а потім менший зростом вернеться назад і стане проти мене, розганяючи моїх птахів.

- вот ти вєдунья, да?
мовчу. посміхаюсь. він же один із них - я точно знаю - один із тих, хто не має власного імені, власної історії, власного дому, а є просто окремою, автономною частиною мого життя і водночас гармонічною частиною цілого світу. вони завжди десь поряд, чують мене, знають мене, живуть мною, бо є такі ж як і я, бо всі ми колись давно роблені з однакової синьої глини та навідміну від інших досі не забули про це... час від часу вони зупиняються, стають, сідають, лягають, проходять десь повз, говорять зі мною і йдуть собі далі. до наступного разу, або наступного життя. бо однаково ми - всього лиш частини одне одного. частини одного світу. молекули єдиного тіла...
- ну, нє атріцай, вєдунья вєдь?
посміхаюсь втомлено. в мені ще забагато туману.
стоїть спокійно, упевнено. низенький. сірий. у старих поношений, але акуратних речах. з характерною авоською. волосся світле, обличчя бліде. смішний...
є в ньому щось від дерева, або від поля. щось дуже природнє.
щось таке, у що просто не можна не вірити.

- я так і знал. а я чего остановился, знаєшь? вот скажи, знаєшь вєдь?
- нє знаю, - говорю.
- я просто мімо нє мог пройті. ти только нічєго не подумай! просто у тебя глаза зельониє очень і на від ти сільно нєобичная. красівая... только ж нє подумай! я почєму говорю... ти словно із 19 вєка, такой образ у тєбя... очєнь хороший. разреши?
бере мою руку. цілує.
посміхаюсь. дивлюсь йому в очі. очі в нього світлі, майже прозорі. сіро-зелені. мені важко дивитись проти яскраво-білого неба, а ще важко дивитись просто йому в обличчя. я до нього ще не звикла.

- і ти сідіш тут, в юбкє длінной, голубєй корміш, а сама с таки-то зельонимі глазамі... а я думаю: вєдунья. і угадал вєдь! нє отріцай, ти і сама знаєшь... как с картіни сошла. а скажи чесно... тєбя как звать? тоєть, не ето чесно... ну, словом...
- Вєра.
тим, хто проходить повз я завжди називаюсь Вєрою.
- Вєрочка... ну точно, Вєра. да, ти Вєра. я би і сам догадался. да что там, я знал. а я - Валєра. сам із Пітєра. ми давно еще с мамой пєрєєхалі... так ти скажи мнє, Вєра, знаєшь гдє у нас тут мєста сіли єсть?
не знаю, мабуть. але зразу згадую парк за Спаським Собором. той, де зустрічала останній др з храмовою кішкою на руках.
- за Успєнскім Собором, там парк єсть, знаєшь? гдє смотровая площадка ещьо?
посміхаюсь. здається, стає трохи тепліше. чи тільки здається?
киваю.

- іх вообщє много, но ето особєнноє. да наш город вообщє красівий. вот ти вєріш в Бога, Вєра?
- так. во что-то там точно... можно назвать і Богом.
але я би краще назвала Небесною Рибою.
- а вот я нє вєрю всєм етім церквям...
говорить про обряди, починаючи з Візантії. поправляю його трохи. погоджуюсь. віра мало залежить від матеріального і зовнішнього. все в середині, все, точно вам кажу. бодай за себе.
- язичнік я. і вєщі нє люблю. ну, скажи, я вот тєбє почіму говорю. я же знаю, что ти мєня понімаєш. по глазам віжу. чувствую. вєдь знаєшь оно как: всьо что внутрі, оно і снаружи отражаєтся. ти посмотрі на тєх... (маше рукою в сторону банку). джипи, ногті крашениє, волоси, души... а самі что? они счастліви, а, Вєра? вот они счасліви? нєт. потому что у ніх нічего нєт. а ти снажури такая, как і внутрі. я знаю. ми - настоящіє - всє такіє. да, Вєра. ти увідішь єщьо.
задумується. дивиться в обличчя.
-  ти умная. ти вєдь с висшим образованієм, да?
киваю. а сама собі: ну ага, умна, якже ш...ха
- а я - нєт. я сам всєму научілся. чітал, думал. а сєйчас знаєш как? я людей очень люблю. вєдь раді чєго єщьо жить, Вєра?
час від часу відволікаюсь на голубів - та це не моя вина, просто знаєте вони які? у... нереальні, ніби ж нема їх, такі вони нереальні, а тут дивишся - є, ходять, в землі гребуться, воду п*ють... ніби звичайні такі, знаєте... з виду і не скажеш, що то святі небесні птахи, ніколи не скажеш.
аж тут Валєра повторює своє чергове "Вєра", і я піднімаю погляд.

-... раді людєй.
- да. главноє - люді, - кажу.
я в це вірю. я це знаю. я про це багато думала.
- вот. ти знаєшь. да. мнє вєдь - что? только раді ніх! купіть что-то кому, єму вон - показує пальцем на друга, що топчеться неподалік - картошкі купіть, ілі помочь чєм. мне-то самому нічєго нє надо. кромє такіх вот как он, дураков. а оні, знаєшь, оні хорошиє, только нап*ются і нє понімают о чьом я говорю. оні хорошіє, и друз*я моі, только оні мєня нє слишат. знаєш, Вєр? ти вєдь знаєшь, как ето - любят, но нє слишат, да, Вєра?
- знаю.
- поетому єсть такіє, как ти. ми вєдь одной крові. я ето чувстсвую. ми можем вот так подойті і поговоріть. потому что понімаєм. хорошо, что єсть такіє... для нас всєх, вєдь правда, Вєр?
- правда, - кажу. я в це вірю.
- ти вот так смотріш... образ у тєбя хороший. ти такой вот і будешь всєгда, і я очєнь рад. за тех, у кого ти єсть, і єщьо будєш, Вєра. і за тебя, потому что все оні будут у тєбя. знаєшь же, что нічего не заканчиваєтся і нє ісчєзаєт бєзвозвратно в етом мірє, Вєр? знаєшь. і ти - ета... как ее.. Зеленая... ну, кіно...
- Вєра Холодная? - дивуюсь. і звідки він знав? :)
- да! она. ти - ето она сейчас. а она - ето ти тогда... разреши?
киваю.
бере мою руку. цілує вдруге.
посміхаюсь.
туман густішає, я починаю мерзнути.

- вот ми сейчас говорім с тобой. тєбє вєдь лєгко со мной, Вєра?
- легко, - зізнаюсь.
- і мнє с тобой хорошо... ти крєщьоная?
- да, - дивуюсь.
- а я вот нєт. і нє тянєт, Вєр. нє тянєт... здесь вєдь что? вся ета автокіфалія... єрєсь одна! а когда-то єта Украіна наконєц поймьот, что всє ми - русічі, тоєсть рускіє! і Кієв - ещьо от Ігоря - рускій... ми рускій народ. а она ложится под каждого, нє думая, что рядом такой могущественний - да-да! нєпобєдімий - брат! вєдь Россія будєт правіть міром, правда, Вєр?
мовчу. посміхаюсь.
скептично і втомлено.
мені нічого йому сказати з цього приводу.
він же просто той, хто проходить повз...

-... а русскій чєловєк - ето часть пріроди, он растворяєтся в пріродє, Вєр! поетому он так сільон... что нам вєщі, ну что? ти вєдь тоже ето знаєшь? сєгодня єсть, завтра нєт. вот помніш, что Задорнов говоріл про рускіх? ти же любішь Задорнова, Вєра?
- да, - зізнаюсь.
голуби ще ходять до руки. знають, що я - до них. товчуться довкола лави, визбирують проталу воду зі швів між камінням, схиляють маленькі голівки набік, дивляться на дивних людей, що бруднять своїми темними тінями чистий молочний туман...
- ......  ..... ..ждьот мєня, замьорз вон, да і ти. мнє очєнь пріятно, Вєра, что я с тобой поговоріл вот так. я от тєбя много енергії хорошей взял. она у тебя очєнь хорошая, ти вєдь знаєшь? тєбє люді должни вєріть, потому что ти їх нє станєшь обманивать, да, Вєра? я знаю. у меня тоже енергія хорошая, ти чувствуєшь? я тєбє пєрєдал.
киваю.
- много любві в тєбє, Вєра. а ето знаєшь как хорошо? оооо! очень... парєнь у тєбя  єсть, Вєра?
- єсть, - брешу.
да. тільки тим, хто проходить повз...
- любіт тєбя?
мав би, - думаю.
посміхаюсь.

- вот он пусть бєрєжот тєбя. потому что ти ранімая очєнь, Вєра. к голубям же прішла, нє к людям... ти роділась нє в то врємя, поетому трудно. но одна ти нє будешь. нікогда. напрімєр, відішь, как ми сєгодня поговорілі?
посміхаюсь.
а, дійсно ж...

- поняла о чьом я?
- да. конєчно... (дивлюсь на біле небо доки не заболять очі) нє буду, - додаю.
здається, туман тоншає, дзвенить кришталем, розбивається об вітер і сріблом падає на волосся.
мені стає радісно.

- до свіданья, Вєра.
бере мою долоню.
цілує.
йде собі.


- спасібо вам, - говорю.
хороший ви, - думаю.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Іванна Ворошилюк, 23-02-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Maryna Montegu, 15-02-2009

тихеньке таке браво

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Біруля Олександр Вікторович, 15-02-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 14-02-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.74616599082947 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Дівчина, яку забрало море
Була собі дівчинка, і звали її — Ірина Кулянда. У шість рочків вона зробила мамі подарунок — першу написану …
«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …