Коли направляючись до лісу, вийдеш на пригірок, минувши поросле осокою болітце, то неодмінно побачиш її – стару сосну. Вона стоїть гордо, ніби воїн перед строєм, за сто метрів попереду темної, майже суцільної стіни густого мішаного лісу. Розлога, пошарпана, з повикручуваними вітром гілками. Здається, вже зовсім всохла, з порепаною, потрісканою корою, та коли глянеш на вершки, вони вкриті міцною як панцер темно-зеленою глицею. Дерево настільки старе, що навіть саме не пам’ятає скільки йому років. Воно стояло тут завжди, на передліссі й перше приймало удари буревіїв і вітрів, тому кора в кількох місцях здерта до сухого блискавицями, помережена старечими зморшками, а в товстому стовбурі, біля самої землі чорніє здоровенне дупло. Таке велике, що можна скрутившись клубком туди влізти і слухати шепотіння сторічних гілок. І іноді, коли добре вслухаєшся, можна почути казку.
Берізка
Серед густого високого сосняку росла тендітна берізка. Як вона сюди потрапила знав хіба старий дятел, бо він знав усе. Інші тільки здогадувались: можливо вітер заніс сюди зернятко, а може то птахи, несучи на своє нове гніздо гілку в дзьобі, привітались із сусідами під час польоту. Як би там не було, а виросла вона саме тут серед міцних товстокорих сосен. Ті, можливо, із благородства, помітивши що вона така маленька, тонкокора і тендітна – розступились, даючи найбільше світла молодій сестриці, тому навколо берізки була невеличка галявина. Всі в лісі полюбили берізку, за її незвичайні білокорі гілки. Навіть галасливі сороки злітались сюди посперечатись у кого з них біліші боки і кому більш пасує посидіти на цих білесеньких вітах. Сосни затуляли її від холодних злих зимових вітрів і вона зростала красунею. Будь хто мандруючи лісом не міг не замилуватись помітивши її. Ні в кого не піднімалась рука образити красуню.
В той день було сонячно, люті сніжні місяці уже минули і до лісу завітала весна. Сніг потемнів просів і в деяких місцях уже грілись на сонці темні лисини землі, вкритої прілим листом. Берізка мружилась проти сонця, підставляючи лагідному промінню свої ніжні віти. Вона дуже любила весну: гамірливу, веселу, радісну, що приходила на зміну зимовій тиші. Заслуховувалась гомоном дрібного птаства, дзижчанням пробуджених теплом комах берізка привітно махала білими гілками першим ключам гусей, що повертались із вирію. Вони пролітали зовсім низько і голосно кричали над лісом. Все наповнювалось новими невідомими весняними пахощами.
Несподівано, десь із глибини лісу, до берізки долинули звуки кроків по мокрому розлізлому снігу і тріск гілок. Лісом ішла Недобра людина. Чому саме недобра? Від неї навкруги розходилось недобро . Уся її одежа, постава і погляд виділяли недобро. Сірий плащ, застебнутий під саму шию, сіра плетена шапка натягнена на самі очі, чорні гумові чоботи, жовте загострене обличчя, тонкі губи, маленькі злі очі з колючим поглядом. Все свідчило в цій людині вмерла любов. Вона йшла по лісі і щось постійно бубоніла собі під ніс. Недобра людина не любила весни, не любила нічого красивого живого, та й нічого на світі вона не любила. Тримаючи в руках палицю, вона іноді зупинялась і з люттю збивала сухі сучки із молодих сосен. Навіть гамірливі птахи притихли на вершечках взрівши Недобру людину.
- Яка паршива ця погода. Ненавиджу цей мокрий сніг. Ніде немає порядку! Гілки чіпляються за плащ. Сосни ростуть не рядами. Не має порядку ніде. А це ще, що за деревина? Всі сірі, а вона біла! Що краща за всіх?
Недобра людина підійшла до берізки і кілька разів труснула, намагаючись зігнути красуню. Потім вдарила палицею по корі.
- Куди дивляться лісники, чому не зрубають? Ну немає в нас ніде порядку! Навіть в лісі не можна відпочити.
Недобра людина набрала в жменю мокрої землі й заходилась вимазувати білий стовбур. Потім підстрибнула, вхопила кілька ніжних гілок, зі злістю відломила і кинула на сніг. Із ранок потік сік. Недобра людина спробувала сік на смак.
- Гіркий, тьху! Не ма порядку! – Хляпаючи по розкислому снігу своїми здоровенними чобітьми Недобра людина пішла собі далі.
А берізка заплакала. І плакала вона не так від болю, хоча поламані гілки дуже боліли, як від образи. Для чого, для чого було тій людині так вчиняти з нею? Тільки тому що в неї білі гілки? Нащо було ламати, хіба ж вона заважала їй пройти, чи не було інших сухих гілок? Але ніхто не чув плачу берізки. Та якби Недобра людина і почула берізку, то не змогла б відповісти, бо й сама не знала для чого вона це зробила - просто вона була недобра.
Сльози текли, капотіли із зламаних гілок на посірілий сніг і сльози ті були дійсно гіркі. Берізці було гірко, вона не розуміла, як можна в такий весняний погожий день робити зло. Її сльози нестримно капотіли вимиваючи в талому снігу ямки.
І тут, там під прілим листом, куди збігали берізчині сльози щось заворушилось. Злежаний лист піднявся і звідти визирнули тендітні білі голівки. За кілька хвилин поляна навколо берізки вкрилася чарівними білими пахучими квітами. Їх голівки на тонесеньких шийках дзеленчали, ніби дзвоники.
- Чому так гірко, навколо ж весна? Не плач красуне, ми виросли із твоїх сліз, щоб звеселити тебе. Щоб першими привітати з весною. Відтепер кожна людина навіть недобра побачивши нас посміхнеться і в неї на душі розтане, отой злий, холодний камінь.
Вся галявинка знову наповнилась весною. Берізка посміхнулась, їй уже не боліли свіжі рани і вона щедро поливала квіти своїм, уже солодким соком.
