- Хто король? – Кричав Петро, звісившись з балкону двадцять восьмого поверху готелю «Caesars Palace». – Я король! – Відповідав він сам собі.
Напівпорожня пляшка віскі полетіла вниз, розбившись вщент десь там на бруківці.
Чи міг він, хлопець з Нікополя, ще кілька років тому бодай мріяти про те, що відбувається з ним зараз?
- Це-зарс-пе-лес. – Прочитав він, посміхаючись, золоті літери на своїх тапочках.
Так! Так! Так! «Caesars Palace»! Саме те легендарне казино, яке він колись ще в Україні багато разів бачив у кіно. Бачив, і навіть не мріяв колись потрапити сюди – на двадцять восьмий поверх корпусу «Центуріон», п’є дорогі алкогольні напої, мочиться зверху на цей клятий світ, щодня дрюкає повій різного віку та рас, грає в рулетку та всіма іншими можливими способами солодко пройобує гроші. Рай, а не життя! Куди там його колишнім однокласникам – металургам і наркоманам. Він живе у тому самому номері, де планували свої злочинні дії герої фільму «Одинадцять друзів Оушена». А ті йолопи навіть такого кіна й не дивилися!
- Хто король? – Закричав Петро ще раз. – Я король! – Відповів він сам собі.
Вчора Петро у казино просрав багато грошей. І сьогодні мав намір розстатися з не менш представницьким зібранням мертвих президентів.
Але спочатку в бар. Залишки його останнього напою зараз уже мабуть повністю вбралися в бруківку навколо басейну, а уламки скла прибиральники, напевно, вже прибрали. Петрові ж дуже хотілося пити й пити. Не для того ж він сюди приїхав, аби ходити тверезим!
Петро зразу впізнав цей бар. Тут у 1988 році Дастін Гофман геніально прикидався аутістом, що прийшов на своє перше в житті побачення. Єбать-капать! Він сидів на цьому самому місці!
Петро випив чарку та переможно підняв руки. На цьому самому місці!
- Нагребло? – Спитав у нього старий товстун, що сидів поруч.
- Перепрошую. – Не зрозумів новоспечений нікопольський міліонер.
- Кажу, пити тобі досить.
- Вибачте, а можна з вами сфотографуватися? – Петро посміхався у весь рот. Саме так собі він і уявляв Лас-Вегас: казино на казині, піраміди, хвойди та Елвіси на кожному кроці.
- Десять доларів! – Відповів йому двійник мертвої зірки.
Петро витяг з нагрудної кишені сотню:
- Тримай, королю!
Дзинь! Чік! І на мобільнику Петра залишилась фотка початку унікального пияцтва пристарілого двійника Елвіса та українського кіномана.
- Нагадай, звідки ти? – Вже котре спитав у Петра на неабиякому підпитку «Елвіс».
- З України.
- За Україну! – «Елвіс» знов підняв келих.
Дзинь!
- А я був десь там поруч. У Германії.
- Що робив?
- Служив.
- Прямо, як справжній Елвіс!
- Ага…
- І що, як тобі працювати Елвісом?
- Кращого заняття в світі немає!
- Нічого, що ти старий, як для Короля?
- А скільки, по-твоєму, Елвісу зараз років?
«Елвісу» зателефонували.
- Та йду вже, йду. – Кричав він комусь у слухавку своїм глибоким нетверезим голосом. – ...та майже не пив!
- Ходімо зі мною, синку!
- Куди?
- Побачиш.
Петро засунув недопиту пляшку в кишеню та рушив за новим знайомим.
- Цей зі мною. – Кинув «Елвіс» охоронцям на вході до концертного залу.
Петро впізнав це приміщення. Тут знімалася танцювальна частина «Шоугерлз», фільму, касету з яким він із друзями у підлітковому віці задивились до дірок – настільки незвичайним, чарівливим та еротичним він був. Петро потягував віскі прямо з пляшки та насолоджувався тим, що відбувалося навколо нього.
Цього вечора у залі зібралися не втомлені збуджені представники середнього класу з усього світу, як було у згаданому фільмі. Тут зібралися симпатичні старички, хто на інвалідному кріслі, хто зі слуховим апаратом, а хто в нормальній фізичній формі. Були й люди середнього віку, але вони явно губилися серед цього кагалу пенсіонерів.
- Добрий вечір, пані та панове! Добрий вечір, мої напівживі товариші! – Почав ведучий. Усі засміялись. – Бачу, з останньої нашої зустрічі усі ви подорослішали, посерйознішали. Дехто перестав носити памперси (смішки в залі), а у цього кольорового хлопця навіть почало рости волосся на обличчі. – Десь сорокарічний афроамериканець у відповідь показав ведучому міжнародний знак зневаги.
Виступ ведучого тривав хвилин п'ятнадцять, за які він встиг пройтися катком по багатьом з присутніх в залі. Дивувало, що всі тут один одного знали. Певно, це зустріч якихось чи то випускників різних генерацій факультету, чи то ветеранів профспілкового руху 50-80-х років. Що не подобалося, так це те, що той чоловік на сцені забагато кривлявся, нагадуючи Джима Керрі. А Петро не дуже любив цього артиста.
- А тепер тріпочіть! Дівчата, вставайте зі своїх інвалідних візків, знімайте білизну та починайте закидати нею сцену, бо зараз сюди вийде Еееееелвіііс Прееееслііііі!
І, дійсно, спритні старенькі, в яких ще жевріли залишки сили, поскакували зі своїх теплих пенсіонних місць та почали галасувати, наче скажені.
На сцену вийшов недавній Пашин знайомий.
- Дякую, Енді! – Сказав «Елвіс» ведучому та вдарив по струнах.
Павлові хотілося і плакати, і сміятися. Пристаркуватий гладкий дід ледь тримався на сцені, проте намагався щось із себе строїти. Але потуги сімдесятирічного чоловіка копіювати рухи та голос молодого Елвіса нічого, окрім коліків у животі, не викликали.
- Головне – не дивитись у зал! Головне – не дивитись у зал! – Повторював собі Павло. – Головне – не дивитись у зал!
А у залі пенсіонерки витворювали таке, що потім буде Павлові снитися у кошмарах. Чоловіки не надто відставали від своїх товарок, але хоч не трусили оголеними грудьми та не кидали бюстгальтери у бік співака, намагаючись потрапити тому в обличчя.
Павло швидко допив залишки віскі у пляшці, яку він приніс з собою з бару та зразу ж замовив ще одну. Інакше позбавитися від цього шоку було неможливо.
«Елвіс» проспівав три пісні, ледь не впустивши гітару з рук, та приєднався до свого українського знайомого.
- Бачив, як я їх? – Цікаво, звідки в нього були сили, щоби ще й розмовляти?
- Та да! Ніколи нічого … подібного не бачив. – Павло також уже ледь знаходив у собі сили ворушити губами.
Тим часом на сцену вийшов патлатий хлопець перед пенсійного віку, що нудно співав щось схоже на музику початку дев’яностих. Виходило це у нього не краще, ніж «That’s All Right, Mama» у виконанні літнього двійника Елвіса.
- Нарік! – Швидко встановив діагноз Павло.
І, дійсно, виступ цього хлопця не можна було назвати вдалим. Він постійно зупинявся, щоби згадати тексти чи прибрати своє довге волосся. Публіка свистіла, гуділа та кидала на сцену скручені серветки. Жваві старички!
- Знаєш, ніколи до цього не зустрічався з Елвісом! – Зізнався Павло.
- А я ніколи не зустрічався з українцем!
- А Паланік?
- Хто такий Паланік?
Світ втрачав свою стаціонарність і почав гойдатися. На сцені псевдо-Кобейна замінив чоловік східної зовнішності у чорній шкіряній куртці.
- Белый снег, серый лед на растрескавшейся земле… - Почав він свою пісню. Публіка припинила незадоволено галасувати та зайнялася своїми справами – розмовами, їжею, реанімацією тих, хто вже не витримував. Лише Павло сидів, не відриваючи очі від сцени. У його країні є поширений стереотип, що всі «чорні» та «жовті» - на одне обличчя. Але, не зважаючи на високий рівень алкогольного сп’яніння, Петро розумів, хто саме зараз стоїть із гітарою на сцені. Не може бути жодних сумнівів! Чтобы предотвратить возможные проблемы с проведением денежных расчетов при игре в онлайн казино на реальные деньги с помощью настоящих сайтов , игроки могут заранее почитать отзывы о площадке, на которой собираются поиграть с реальными ставками. В солидных игровых клубах с выводом средств не будет проблем. Надежные порталы предоставляют комфортные условия для перечисления денег через разные инструменты.
- И упасть, опаленным звездой по имени Солнце. – Тихо підспівував Цою Павло.
- О, ти знаєш цього росіянина? Файний хлопець! – Сказав йому «Елвіс».
Павло відвів свій заворожений погляд від співака й зосередив його на своєму товаришу по чарці.
- Е-елвіс? – Невпевнено спитав він.
- Зрозуміло, що Елвіс. А ти думав, хто, Джон Ленон? – Преслі подивився кудись вбік. – О, Джоне! Саме про тебе згадували!
- Слухайте, хлопці! – Звернувся Павло до своїх відомих друзів після ще кількох чарок міцного напою. – А де Мерилін?
- Он там, ближче до сцени з краю на візку. Бачиш?
- Так! – Сказав Павло та шатаючись попрямував до старенької.
Чи міг він, хлопець з Нікополя, ще кілька років тому бодай мріяти про те, що відбувається з ним зараз? Петро лежав на своєму величезному ліжку та обнюхував постіль, ще нещодавно лежала Вона! Її літній, але досі збуджуючий запах все ще залишався на цих подушках, на цьому простирадлі, яке все ще було теплим від Неї. Нехай, про це не можна розповідати друзям, але сам Петро назавжди запам’ятає цей вечір, цю ніч. І назавжди залишить при собі Її пенсіонні мереживні труси.
- Підкажіть, будь ласка, а де зупинились люди з вчорашньої вечерки для … гм ... пристарілих. – Спитав він у адміністратора.
- Якої вечірки?
