(Marena-TV є складовою частиною роману «Новітні міфи міста Києва» літературно-мистецької ватаги ТРИПЕРА)
Батьків Ростислава вбили невдовзі по тому як хлопцю виповнилось 12 років. В період первинного накопичення капіталу в Україні Олександр Андрійович – батько Ростислава – заснував свій бізнес, який зовсім неочікувано почав приносити досить такі пристойні гроші. Неочікувано не тільки для рідних та близьких, але і для поважних людей, які небезпідставно вважали себе монополістами на ринку послуг, куди нахабно вдерся Олександр Андрійович. «Дєдушка Ленін казав – ділитись треба...» - тонко натякнули «поважні люди». Олександр Андрійович необачливо не дослухався до цих натяків. В результаті в їхній квартирі пролунав вибух. На щастя на той момент вдома нікого не було: Ростислав з бабкою відпочивали на морі, а батьки поїхали до знайомих в інше місто.
Та вже за кілька днів Олександр Андрійович та його молода дружина були знайдені мертвими в обгорілому авті за містом.
Справу зам’яли.
Батьківську фірму дуже швидко прибрав до рук дядя Сєрьожа – молодший брат батька, який на відміну від свого попередника був набагато поступливішим до порад “поважних людей”.
Ростислава забрала до себе бабка. Дядя Сєрьожа теж не забував племінника і щомісяця Ростислав отримував невеличкий конвертик з кількома купюрами “made in usa”, яких цілком вистачало аби не залежати від взаємин бабки із Пенсійним Фондом.
Безпосередньо від батьків Ростислав у спадок нічого не отримав. Що не встиг забрати дядя Серьожа, якимось дивом опинилось у людей, які стояли за вбивством батьків.
Життя продовжувалось.
Увесь спадок: дві надгробні плити на кладовищі та ім’я.
Зрештою, навіть імені Ростислав не успадкував.
Якось на квартирі у старших друзів Ростислав подивився фільм. Відео-магнітофон – один з перших у місті (!) – заковтнувши касету з якимось безумовно забороненим їхнім фільмом, нагородив Ростислава не тільки знанням про усі подробиці того, звідки беруться діти і що треба робити аби отримати задоволення, а дітей тих не мати, але й кількома новими словами. В їхній компанії усі старші хлопці мали якісь прізвиська – Толстий, Каратіст, Рокєр, Сержант... Один Ростислав був просто “Ростіком”. Аби бути схожим на старших, самих лише спроб палити було, здається, замало і Ростік оголосив усім, що тепер його треба називати Растаманом.
Усі зареготали.
- Ну, який же ти Растаман? – Спитав Рокєр – Ростік, ти не Растаман. Малий ще. Ти поки що Растік.
Усі знов почали сміятися. Ростік, а точніше, відтепер – Растік, трохи не розплакався, але все ж таки зміг втриматись і не виказати свою образу.
А за кілька днів Рокєр – хлопець який вигадав образливе прізвисько, розбився на мотоциклі.
Коли трагічна звістка підкосила маму Рокєра, Растік якраз був у нього вдома, бо хотів сказати Рокєру щось дуже важливе. Почувши, що Рокєр загинув, Растік прийняв цю звістку дуже близько до серця. В істериці він прибіг до дому і більше тижня боявся вийти на вулицю.
Знайомі й близькі приписували таку поведінку великій чутливості хлопця. Бідолашний, він же так дружив з Рокєром, хоч той і був значно старший.
Коли у двір винесли труну з Рокєром, Растік забився у дальню кімнату під ліжко. Настільки живо він уявив, ніби Рокєр підіймається з труни і каже: “Шо ж ти, падла, мені з гальмами зробив, а? Шо я тобі поганого зробив?”
На це останнє запитання Растік і сам не знав що відповісти – бо зараз нічого образливого у своєму новому прізвиську вже й не бачив. Більше того, Растік зрозумів, що вчинив погано вже наступного дня. Тому й поспішив до Рокєра додому. А коли його мама сказала, що того поки немає, попросився почекати – хотів попередити, про те що накоїв і вибачитись.
Але не встиг.
Пройшло багато років. Переживання дитинства залишились у минулому. Ну, хіба що іноді, як правило весною, уві сні до нього навідувався обгорілий Рокєр і мовчки дивився на Растіка, ніби й досі не міг зрозуміти, за що той його вбив.
А прізвисько – Растік – так і залишилось…
Весна.
Квітень.
Ото сьогодні вночі якраз знов приходив Рокєр. Все так же здивовано мовчав. Колись на початку Растік намагався спілкуватись зі своїм нічним кошмаром, просив пробачення, кричав, плакав... Але той ніяк не реагував. Просто стояв і мовчав. Краще б вже вдарив, думав Растік.
З часом Растік не те щоб звик до цього, але принаймні такі сни не виводили його з рівноваги на кілька днів, як це бувало раніше. Так... Неприємні спогади, які відступали перед першою ж пляшкою пива.
Сьогодні й поготів не було причин аби надовго тримати у пам’яті Рокєра.
Афера з квартирою завершена вдало!
“Стоп. Чому це – афера?” – Одразу ж виправив сам себе Растік - “З мого боку все чисто.”
Після того як взимку померла бабка, Растік нарешті зміг втілити в життя давно омріяний план. Бабка мала у своїй власності здоровезну квартиру на Печерську. Сім кімнат було забагато навіть коли бабка ще жила. Але реалізувати свою ідею за живої бабки можливості ніякої не було. Ірина Владленівна надто вже звикла до квартири, де, як вона вважала, й досі жили духи її батьків. Растіку ж не хотілось засмучувати бабку – справді найдорожчу Растикові людину. Тому розмов про розмін квартири він ніколи не заводив.
Але зараз ситуація була вже кардинально іншою. Квартира тепер його і тільки його. Це стартовий капітал У духи предків Растік не вірив. Точніше він був переконаний, що принаймні духи його предків у цій квартирі не мешкали. Так багато місця для проживання йому не потрібно. Навіть якщо Наталка перебереться до нього на постійній основі... Навіть якщо уявити, що колись він таки одружиться і в нього будуть діти – сім кімнат не знадобиться.
То ж і вирішив, що продавши квартиру, він спокійно зможе придбати собі щось 2-3 кімнатне у новобудовах на Оболоні чи на Подолі, а різницю частково покласти в банк, а частково інвестувати у здійснення кількох своїх заповітних Мрій.
По-перше, байк.
Чорна шкіряна куртка, такі ж чорні, шкіряні штані, бондана і він – на справжньому Харлеї! По Хрещатику! Позаду сидітиме Наталка (“Своя Наташка – бліже к тєлу!”) й обійматиме його руками!
По-друге, закупити купу пристойної апаратури і обладнати собі невеличку домашню студію звукозапису.
По-третє, можна було б нарешті зібрати до купи різні свої вправи із прозової словотворчості та видати їх власним коштом. Навіть якщо нікому то й не буде потрібним – буду знайомим на дні народження дарувати, посміхнувся Растік.
Ретельно вивчивши ціни на квартири в Києві, Растік дійшов висновку, що в принципі Мрії свої він цілком реально зможе реалізувати.
Місяць тому Растік зміг дуже вигідно продати квартиру на Печерську, зняв собі тимчасове помешкання і приступив до пошуків нового житла. Брокери відчувши можливість поживи, обривали телефон
Растік не поспішав.
Він хотів обрати те, де б дійсно зміг жити. Поки що нічого подібного ніхто не пропонував і тому, коли зателефонував Анатолій Борисович – брокер з яким Растік вже їздив по кількох квартирах, він особливо ні на що не сподівався. Та на всяк випадок вирішив проїхатись подивитись. Треба віддати належне Анатолію Борисовичу – принаймні заінтригувати він зміг.
- Ростислав Олександрович, здається я знайшов те, що вам потрібно.
- І що це за квартира? – поцікавився Растік.
- Це – ваша квартира – загадково сказав брокер. – Я спеціально не хочу розповідати вам якихось подробиць. Метраж-етаж – то все не суттєво. Вам треба просто побачити і ви зрозумієте, що це – ваше.
- Добре-добре – посміхнувся Растік – Де вона хоч знаходиться?
- На Суворова.
- Мабуть якійсь “убой”?
- Ростислав Олександрович, довіртесь мені.
Ну, то Растік і довірився...
Коли вони з брокером зустрілись на Арсенальній, Растік раптом відчув, що брокер дійсно покаже те, що треба. До цього моменту він серйозно не сприймав запропонований варіант, то ж навіть і ціною не поцікавився. А тепер несподівано почав хвилюватись – на гарну квартиру в цьому районі навряд чи вистачить грошей. Шкода, подумав Растік, але вже якщо прийшли – треба хоч подивитись.
- Я сподіваюсь тринадцятий поверх вас не відлякуватиме? – спитав Анатолій Борисович, коли вони вже підходили до потрібного будинку.
- Анітрохи – посміхнувся Растік.
- Ну тоді, прошу – сказав брокер і, театральним жестом розпахнувши двері перед Растіком, пропустив того вперед.
Растік пройшов у здоровезний хол метрів під сто. Диван, крісла, дзеркала, картини на стінах. Охоронець, що дивився телевізор, підвів очі. “Ми у дев’яносто другу. – кинув Анатолій Борисович охоронцю – В ту що продається”. Охоронець кудись подзвонив, після чого кивнув головою.
Ліфт.
Тринадцятий поверх.
Квартира.
Двері відчинив молодик років тридцяти, як згодом з’ясувалось – брокер від хазяїна. Растік набрав у груди повітря, наче перед стрибком у воду і без жодного слова зайшов всередину. Коридор, праворуч велика кімната – швидкий погляд. Балкон виходить у двір. Назад. Ліворуч в торці коридору – кабінет. У вікні – Лавра. Коридор завертає і поруч з кабінетом, ще кімната. Спальня. Розворот. Назад по коридору. Біля входу на кухню двоє брокерів про щось перемовлялись.
- Скільки?
- 50.
- СКІЛЬКИ???
- 50.
Растік переводить здивований погляд на Анатолія Борисовича.
- Анатолію Борисовичу, ви все перевірили? У чому тут підвох?
- Ні в чому Ростислав Олександрович. Їм просто треба швидко продати квартиру. Дуже швидко. Тому й ціна така.
- Ви в цьому впевнені?
- Абсолютно. Я все перевірив. Квартира “чиста”. Один власник. Ніяких родичів. Квартира приватизована, не продана, не віддана під заставу. Все абсолютно чисто.
Ростислав заходить на кухню. І тут вже більш-менш все стає зрозумілим. На кухні сидить людина, яку йому представляють як власника.
Олександр Миколайович.
Оцінюючий погляд. Колишній інтелігент. Зараз без роботи. У довгому і тривалому запої. Потрібні гроші на горілку. (Дивно, що в квартирі здається нічого ще не пропив, та й саме помешкання не перетворилось на бомжатнік.) Хоче продати і купити щось більш скромне.
Банально.
Зрештою і сам Растік діяв за схожим планом. Тільки Растік збирався різницю частково покласти в банк й отримувати відсотки, а частково інвестувати у власний розвиток, а ось хазяїн здається збирається якнайшвидше пропити отримані гроші. У чому йому безумовно допоможуть численні друзі, які з’являться одразу тільки-но відчують запах грошей. Як тільки гроші закінчаться – така ж сама операція. Продати і купити ще дешевше.
Растік бачив це настільки яскраво, ніби оце зараз за хвилину сам прожив таке “яскраве” життя. Хоча перевівши погляд на брокера від хазяїна – Ігоря – змушений був внести певні корективи. Здається той зовсім не на комісійні розраховував. Не за них він працює зараз. “Кине” хазяїна. Точно “кине”. Аби очистити совість Растік спитав у власника:
- Ви дійсно хочете продати вашу квартиру?
- Всєнєпрємєнно – відповів власник, тхнувши перегаром.
- Ваша ціна - 50 тисяч доларів?
- Всєнєпрємєнно – повторив хазяїн і після невеличкої паузи додав – вот Ігорь сказал, что сєйчас спрос нєбольшой... а мнє дєньгі нужни... понімаєтє лі...
Растік розумів. Розумів навіть краще за власне хазяїна.
- У вас буде де жити? – задав Ростік останнє запитання.
- Так вот Ігорь прісмотрєл мнє нєплохую квартірку на Віноградарє... ми уже і задаток далі... потому і спєшу продать свою.
Растік подивися на Ігора. Той відвів погляд.
Звичайно, за існуючим законом, не можна людину висилити “в нікуди” - обов’язково потрібна довідка, що людина має якесь житло. І напевно Ігор покаже нотаріусу усі потрібні документи. І договір купівлі-продажу буде укладено без проблем. Ось тільки чомусь Растік був переконаний, що ніякої квартири на Виноградарі немає. Тобто квартира може є, але ось жити цьому Олександру Миколайовичу там навряд чи доведеться. Ігор явно розраховував якимось чином кинути того та отримати собі гроші за квартиру. “Зрештою, мене це не повинно стосуватись” – подумав Растік. Не треба було звертатись до сумнівних агентств.
Усі деталі з купівлі квартири вдалося владнати дуже швидко. Хазяїна квартири Растік бачив ще тільки раз – у нотаріуса. Коли все було завершено, брокер Ігор помітно заспокоївся, і навіть запропонував Растіку відмітити вдалу покупку. Растік відмовився. Він презирливо подивився на Ігора і поцікавився:
- А скільки ти збираєшься хазяїну грошей залишити?
- Что ти імєєш в віду?! – награно здивувався той, але під скептичним поглядом Растіка швидко зізнався – А дам єму пару сотєнь баксов – пускай побухаєт под конєц . Всьо равно єму долго нє жить. У нєго рак. Какой смисл отдавать такіє дєньгі чєловєку которого завтра уже нє будєт. Тєм болєє, что і прожить іх по-чєловєчєскі он нє сумєєт. Просто пробухаєт. Єслі еті дєньгі нє возьму я, то іх растянут такіє же алкаши. Ілі какой-нібудь другой брокер возьмьот єго в оборот. Ну, а раз одін результат, то лучше уже я.
Растік презирливо сплюнув і пішов геть, навіть не попрощавшись. Не любив він таких людей. Гієни. Добивають слабкого.
Але як би там не було, в результаті Растік отримав собі шикарну квартиру в центрі Києва і причому – неймовірно дешево! Супер? Супер-пупер!!! Потягуючи “Нефільтроване Біле”, Растік повільно підіймався Андріївським узвозом.
Це не просто приємний весняний день. Це – початок нового життя! Вчора Растік переїхав до нової квартири й до сих пір перебував у стані ейфорії
І тут тепле повітря згустилось перед ним, й зіткався з цього повітря прозорий чоловік бомжацького вигляду. На маленькій голові жокейський картузик, клітчатий легенький піджачок... Чоловік зросту був у сажень, але в плечах вузький, худий неймовірно, і фізіономія, прошу зауважити, глузлива.
Не те що б Растік ставився до усіляких примар скептично. Але з іншого боку раніше ось так нагло серед білого дня примари йому на дорозі не траплялись. А цей довгий, крізь якого було видно, чоловік, не торкаючись землі, качався перед ним вліво й вправо.
Зацікавившись цим оптичним феноменом, Растік зупинився і про всяк випадок закрив щосили очі. А коли він їх відкрив, побачив, що все закінчилось, мара зникла, клітчатий зник.
“Здалося...” – подумав Растік і знову занурився у думки про квартиру.
Виїжджаючи старий хазяїн залишив багато своїх речей. Частина меблів також дісталась Растіку. Аби не чекати поки власник розпродасть свій мотлох, Растік накинув пару сотень баксів – тільки б якнайшвидше в’їхати. Поступово обставляючи квартиру він буде позбавлятись речей попереднього власника. А поки що цей культурний шар може бути не тільки корисним, але й до біса цікавим! Растік відчував себе археологом, який приступає до вивчення невідомого науці поселення первинних людей. Растік присів на бордюр неподалік від музею Булгакова, що на Андріївському узвозі 13. Прикривши очі, він уявляв як буде обережно звільняти від бруду й пилу цінні артефакти, вибудовувати гіпотези як використовував попередній мешканець квартири різні загадкові предмети, які він неодмінно знайде на цьому розкопі…
Кілька фраз випадково долетіли до свідомості Растіка.
Голос.
Десь він чув цей голос. Растік відкрив очі. Озирнувся. Якась парочка, яка тільки що пройшла повз нього, зараз знаходилась кількома метрами вище по вулиці і йшла далі. Хлопець в джинсах і футболці з написом на спині “НЕ ПРИТУЛЯТИСЯ”. Саме його голос видався Растіку знайомим. В круговерті спогадів на перший план невпевнено виповзло обличчя. Оточення – якась вечірка. Купа народу. А з цим кадром ми про щось весь вечір тоді тринділи, згадував Растік. Здається... Ой і набрався ж я тоді... Точно це він. Але коли і де ми познайомились? Та й зрештою, хто він взагалі?
Растік, ще подумав було підірватись, та наздогнати загадкового хлопця, якого він, здається звідкись знав. “Ну, нах.” – врешті вирішив Растік і зробив черговий ковток пива.
Вже відірвавши пляшку від рота Растік побачив, що до нього наближається бомж. “Доведеться тобі почекати, мисливець за порожніми пляшками…” – подумав Растік. І одразу ж – “Оп-па! Здається я навчився бачити майбутнє...”. Бомж що підходив до Растіка був один в один – та мара на початку Андріївського – довгий й неймовірно худий у легенькому клітчатому піджачку. Тільки зараз був він не прозорий, а самий що не є звичайний. З плоті й крові. Растік чітко розгледів, що маленькі вуса в нього як куряче пір’я, оченята маленькі, іронічні й напівп’яні, а брюки клітчаті, підтягнуті настільки, що видно брудні білі шкарпетки.
- Молодой чєловєк... – почав бомж.
- Я ще не допив – перебив його Растік, показуючи на пляшку з пивом.
- Да, нєт... я нє за бутилочкой. Скажітє, молодой чєловєк, вам тєлєвізор нє нужен случайно?
- Телевізор?
- Да, новий, цвєтной... Недорого! Савсєм недорого. – посміхаючись, наче справжній комівояжер, бомж присів поруч.
Не можна сказати, що телевізор Растіку був не потрібен. Як раз навпаки: сподівання на телевізор який залишив по собі власник квартири, не виправдалися. Перша ж спроба включити, закінчилась фатально. Від старенького “Електрону” запахло паленим, зображення блимнуло й зникло. Растік спокійно поставився до цього інциденту – все одно він збирався купувати собі щось більш сучасне.
Отже попит був. Пропозиція тільки якась сумнівна... Растік скептично оглянув бомжа – якщо той дійсно мав, що запропонувати, то це міг бути або крадений, або така ж рухлядь, як і згорілий “Електрон”.
- Ви нє подумайте – нє ворований. Ні в коєм разє – заперечив клітчатий чоловік, безпомилково вгадавши хід думок Растіка – Ми, ета, с Ніколаічєм, дружком моім, помогалі крутим какім-то фуру разгружать со всякой тєхнікой. Так вот, ета, значіт, оні с намі і расчіталісь... натурой. А на кой ляд нам с Николаічєм тєлєвізор? Нам і подключіть єго нєкуда... А колі б і било куда – на хєр оно надобно? Піздят і піздят сєбє целимі днямі – морди наєлі в екран нє влазят. Ілі там баби сіськамі трясут... Так Ніколаіч і говоріт, мол, продай, да похарчуємся хоть какоє-то врємя нормально... Дик, вот, значітся так дєло обстоіт...
Растік зробив довгий ковток пива.
- Ну що, голуба, пішли в закрома? – він різко піднявся і посміхнувся бомжу.
- Ето тута рядишком, я єго во дворє оставіл. Тут нєдалєко – швидко заговорив бомж.
І таки дійсно – йти довелося недовго. Бомж і за ним Растік спустились по Андріївському повз музей Булгакова, залишили позаду здоровезного котяру, на вході до ресторану “МЯСОЄДОFF” і завернули праворуч.
Арка.
Довгий тунель у двір будинку закінчувався глухою стіною. Двір угадувався вкінці праворуч. Клітчатий пропустив Растіка уперед.
Крок, другий... Раптом він відчув нереальність подій.
Ну, хто це візьме бомжів фуру розвантажувати? Бля, ну, ти Растік даєш! Це ж пастка!
Третій крок.
Четвертий...
...ну точно. Позаду цей доходяга. Попереду - у дворі за рогом, напевно його дружки засіли...
П’ятий.
От, блядь! Може закричати? Та нє... сам впораюсь. Так навіть цікавіше...
Шостий крок,
Сьомий.
Восьмий.
Хєр мєня возьмьош! Зараз я вам покажу...
Дев’ятий.
Десятий.
Одинадцятий.
Растік припав до пляшки з пивом й у кілька ковтків допив пиво.
Дванадцятий...
І на тринадцятому кроці перекинувши пляшку у руці, натренованим рухом Растік розбив її об ріг будинку і в надії перехопити ініціативу у потенційних нападників, буквально вистрибнув з-за рогу з гирлом пляшки, що виблиснуло гострими краями, стиснутим у правій руці і готовий до будь-якої сутички.
Але двір виявився порожнім.
Жодної людини.
Ніяких нападників.
Звичайний “колодязь”. З трьох сторін – невеличкі трьох-чотирьох поверхові будинки, з четвертої – кам’яна стіна. Прямо – якісь двері, мабуть службовий вхід ресторану.
Бомж печально подивився на розбиту пляшку, але промовчав і пройшов у двір.
- Вот, я сюда єго пока поставіл – сказав він указуючи на картонну коробку біля входу до будинку ліворуч
Растік підійшов ближче. Відкрив коробку. Всередині й справді виявився телевізор. Принаймні на вигляд – сучасний. Звичайно гарантії, що він в робочому стані – ніякої не було.
- Нє ізвольтє сумнєваться! Работаєт! Ми єго с Ніколаічєм, там где фуру разгружалі, на складє включалі. – знову продемонстрував клітчатий чоловік здатність відгадувати хід думок – А потом нєслі очєнь акуратно.
- І ото чому я повинен тобі вірити? А якщо я візьму його, а він не буде працювати – де я тебе знайду?
- Нє ізвольтє волноваться! Я тута завсєгда обітаю! Да і зачєм вам мєня іскать? Я і сам к вам навєдаюсь обязатєльно – ви только скажітє куда подойті...
- Ото все життя мріяв в гостях тебе приймати – посміхнувся Растік – І скільки ти хочеш за це?
- Тищу грівєн!
Растік засміявся.
- Ну, давай, 800.
- Чуєш, ти, що – зовсім здурів? Та за ці гроші я куплю телевізор і в магазині. З гарантією і доставкою.
- Ну, хотя б 500 дай, а?
- Так, я втомився. Зачекай тут трохи, я зараз ментів викличу, скажу, що ти крадене продаєш.
- Да пачєму же крадєноє? Ми же с Ніколаічєм чесно єго заработалі!
- То ти ментам будеш грузити, що і де ви заробляли, а я пішов.
- Ну, харашо! Харашо! 100 грівєн і по рукам.
- 50 і жодної копійки більше – відрізав Растік.
З того, що бомж помітно зрадів і з полегшенням зітхнув, Растік зрозумів, що навіть на 50 той не розраховував – треба було далі торгуватись.
- Харашо. Давай 50 грівєн і забірай єго.
- Зачекай. Гроші отримаєш, коли зі своїм напарником донесете телевізор мені до дому і я переконаюсь, що він працює.
Було видно, що пропозиція така бомжу аж ніяк не сподобалась. На якийсь момент він задумався, та зрештою махнув рукою і сказав – Ех, ладно, абажді, я сєйчас Ніколаіча попробую найті...
Одразу як бомж зник з двору, Растік витяг мобільний телефон і набрав номер.
- Алло, добрий день, мені потрібна машина, терміново. Андріївський узвіз 11 – Суворова 7... Скільки? Добре я чекаю – Растік витяг з кишені 10 гривень, придавив купюру камінням на тому місці де стояв телевізор. Обхопив коробку і поспішив з двору...
* * *
... Наступного дня прокинувся Растік пізно – Сонце вже заходило і кривавило стелю та стіни спальні.
Вчора, коли повернувся до дому, часу розбиратись із придбаним телевізором не було – подзвонила Наталка і таємничим голосом запросила у гості. Попередила, що батьків до завтра не буде, натомість буде в неї для Растіка сюрприз.
Растік прийняв душ та мерщій поспішив до дівчини.
Наталка була на вісім років молодша за Растіка і довгий час ця різниця у віці змушувала не дуже серйозно ставитись до молодшої сестри одного з друзів. Але час біг.
Коли їй виповнилось 16, Растік вперше подивився на неї як на дівчину, але все ж втримався від якихось кроків.
Ще одна весна промайнула і сексуальна енергія Наталки повністю позбавила Растіка залишків обережності. На щастя Наталчин брат, мешкав вже окремо, а батьки здається в упор не бачили – мабуть, не хотіли бачити, посміхався Растік – що дівчинка їхня вже давно не дівчинка і Растік на повну котушку користався усіма можливостями для задоволення, які надавало молоде, сповнене енергії, дівоче тіло.
Ось і цього разу, від’їзд батьків гарантував Растіку ніч задоволення. Від самих лише думок він ледь не оргазмував у передчутті чогось надзвичайного.
Двері відчиняються. Наталка з порогу кидається Растіку на шию і впивається в губи. Сплетіння язиків – і хвиля гарячої крові затоплює тіла. Танок рук по тілах одне одного – одяг не перепона, а лише додатковий засіб збудження. Дихання збивається. Растік відчуває, що зараз він не втримається і зірвавши Наталчин одяг просто на порозі, буде мати її на сходах, а їхнє двоголосся задоволення хтивою луною рознесеться парадним. З останніх сил Наталка змушує себе відірватись від Растіка і ступивши крок назад промовити розчервонілими губами: “Заходь. Швидше. Я тебе хочу. Але зачекай. Маю для тебе сюрприз.” Растік заходить і скинувши взуття в коридорі, поспішає до спальні Наталчиних батьків. Займатись коханням на ліжку батьків – це те, що заводить Наталку найбільше. Але у дверях спальні Растік зупиняється.
Сюрприз.
На нього дивиться якась мала. Чимось віддалено схожа на Наталку. Але рочків так на п’ять молодша. Мала привітливо посміхається. Растік робить кілька глибоких вдихів – треба заспокоїтись після сексотерапії з Наталкою. Усамітнитись у спальні, мабуть, зараз не вдасться. Растік намагається посміхнутись у відповідь і сяк-так то в нього виходить, коли з-за спини чується: “Ну, як тобі моя сестричка? – сміється позаду нього Наталка – “Познайомтесь – Віка, Растік.” “Той самий?” – питає мала. “Ага, той самий.” – загадково додає Наталка і підбігаючи до Віки кидає Растіку: “Ну, як? Схожа на мене?”. Обидві посміхаються. Віка нижче Наталки. Вдягнута у шорти і червону футболку – здається з Наталчиного гардеробу. Через свій невеликий зріст видається молодшою ніж насправді. “Мабуть 14... а то й усі 15” – вирішує Растік. Через силу відриває очі та переводить здивований погляд на Наталку. А та продовжує усміхатись.
- Уявляєш, вчора приїздять родичі з Полтави. Залишають мені оце янголятко і прямують з батьками на дачу. Розслаблятись. Мені післязавтра в універ, Віку, мабуть не схтіли травмувати картинкою п’янючих батьків – тож ми лишаємось вдвох у квартирі! Хіба не супер!
- Да... класно... – все ще трохи розгублено погоджується Растік.
- Тож і я кажу. Віка - троюрідна сестра. Не бачились із нею років, мабуть, п’ять. Пам’ятаю її зовсім малою. А тут виявляється, що вона вже така доросла! Вчора взяли вина і так суперово час провели! Тобі дзвонила – так і не видзвонила...
- Я ж вчора нарешті переїхав на нову хату, а мобільник – вкрали. Тільки сьогодні на Радіоринку новий собі придбав...
- Ну, коротше довелось гуляти вдвох. Без тебе. Але то вчора, а сьогодні ти від нас не втечеш! Пішли скоріше за стіл, а то я голодна що готова тебе з’їсти!
- Ой не їж мене! – сміється Растік – Я тобі ще знагоджусь.
Стіл. Вечеря. Шампанське. За знайомство. За все добре. Просто – Будьмо! Дівчатка час від часу втаємничено переглядаються Нарешті Наталка не в змозі більше стримувати своє тіло, надовго припадає до Растіка. І знову кров шаленіє і затоплює свідомість. Рука Растіка вже у Наталки під блузкою мне ніжні груди. Наталка починає тихенько стогнати. Растік сп’янілий не стільки від шампанського, скільки від цього безумства, на мить відводить погляд на інший кінець дивану: Віка забралась на диван з ногами, подих збитий, очі блищать, а маленька ручка – у трусиках, шорти приспущені. “Йди до нас” – шепоче Наталка Вікє, а потім Растіку – “Ти навіть не уявляєш собі. Така маленька, а вже така пристрасна! І при всьому при тому – досі незаймана. Хотіла аби я їй допомогла. А я й думаю – Растік впорається найкраще. Ну, то як тобі мій сюрприз? Вистачить тебе на нас двох?”
...І так цілу ніч. Від заходу до світанку. З тривалими перервами на розмови, каву, шампанське з консервованими фруктами. А музичний центр лагідно обгортає кімнату музикою, з поставленого на повтор мп3шника Наутілуса, перекриваючи легке, незадоволене ранніми сексуальними зв’язками, бурмотіння пральної машини, що у холодній воді крутила скривавлену білизну.
...От про що ніколи Растік ніяких фантазій не мав, так це – позбавити якусь дівчину цноти. Але як треба – то треба, усміхнено думав Растік і обережно пестив маленький клітор. “Я не педофіл.” – заспокоював сам себе – “Вона вже досить доросла... Хоч і видається такою маленькою...” В якийсь момент повністю віддавшись процесу з Вікою, Растік ледве зміг вдовольнити Наталку, яка була збуджена надзвичайно. Відпочиваючи Растік із захопленням дивився на двох чарівних дівчат, які ніжно гладили одне одну. “Мабуть, я її дійсно люблю” – думав він про Наталку – “З такими сюрпризами, як ця Віка, мені завжди буде з нею добре...”
Але будемо реалістами. Ціла ніч з двома дівчатами – може й цілком нормально для героїв німецьких порно-фільмів, а для звичайної людини – все ж таки трохи забагато. Тому вранці Растік був геть безсилий. Поцілувавши на прощання дівчаток і домовившись ще повторити таку ніч, допоки не повернулись батьки, він відправився додому і мертвим впав у ліжко.
На цілий день.
Тільки зараз із кривавим заходом сонця зміг нарешті продерти очі.
Після райської ночі з дівчатами, денна сплячка принесла не відпочинок, а якийсь страшнючий неспокій. Кошмарний сон наприкінці, взагалі позбавив Растіка волі й духу. Спочатку з’явився Рокєр.
Як завжди.
Так само мовчав.
Тільки смерділо від нього паленим страшенно.
Нестерпний запах горілої людської шкіри до сих пір переслідував Растіка. Він підповз до вікна і розпахнув його, але запах здавалось відтепер довіку оселився у новій квартирі.
Та Рокер – то був лише початок. Він постояв-постояв, похитав головою і поплескавши Растіка по плечу, розвернувся і, повільно віддаляючись, розчинився у темряві якоїсь незнайомої, безлюдної вулиці. І десь там у ночі почулось як заводиться мотоцикл і луна цього рокоту стрибає від будинку до будинку. Під цей акомпанемент з небуття з’являється чиєсь глузливе хіхікання, яке булькає-пульсує у вухах і поступово переходить у зрозумілі слова.
- Хі-хі-хі Ой, нє могу! Ніколаіч! Глянь сюда! Вот гдє наш благодєтєль спрятался, а ми єго іщєм-іщєм... Ну что, Растаман? – Растік здригнувся – как тєбє тєлєвізор наш? Я думал, ти так єго посмотрєть спєшішь, что даже нас с Ніколаічєм нє дождался. А ти с дєффкамі єблю устроіл! От проказнік! Любішь с двумя? Ща ми тєбя удовлєтворім! – й у смузі світла з’являється глузлива фізіономія клітчатого бомжа.
Растік розвертається і намагається накивати п’ятами, але з іншого боку вулиці його вже чекає інший бомж. Певно той самий “Ніколаіч”, в якому швидко впізнає колишнього власника своєї нової квартири. Той задоволено посміхається. Растік збирається звернути у якійсь двір, але наступної миті його наздоганяє перший бомж і валить на землю. Растік намагається піднятись і надавати добряче цим двом уродам, але бомжі виявляють неочікувану силу і заламавши йому руки змушують змиритись. Растік, щоправда б’ється, намагаючись вирватись, але всі його зусилля схожі на відчуття людини під невдалим наркозом – все відчуваєш, увесь біль, але нічого зробити не можеш. Ані поворухнутись, ані закричати.
- Так, значіт, любіш, сразу с двумя? – глузливо перепитує бомж і стягує з Растіка джинси і ставить його на коліна, в той час як другий пляшкою з під шампанського вибиває Растикові зуби...
...Растік включив холодну воду і став під душ. Крижана вода, гарячим полум’ям злизує з тіла липкі сліди кошмарного сну. А рука мимоволі тягнеться до обличчя, перевіряючи чи насправді усі зуби на місті, а щока не бовтається кровавою ганчіркою перед чиїмось брудними штанами.
Хвилин за п’ять тіло потроху почало позбуватись навіювання сну і Растік навіть спробував посміхнутись, своїй хворій уяві – Фрейд і поруч не валявся, подумав Растік, згадуючи багнюку у якій йому довелось вивалятись уві сні.
Різкий дзвінок телефона легко довів, що Растік ще не повністю відійшов – від несподіванки ледве не впав, але схопившись за батарею, таки втримався і поспішив до апарата.
- Привіт, любий! Як ти там – живий?
- Наче живий – змусив себе посміхнутись Растік.
- Віка видирає трубку. Хоче тебе.
- Алло! Растік, я тебе хочу!!! – дзвінкий голос Віки замінив Наталчин.
- Моя ти, манюня! – розсміявся Растік – Як ви там? Відіспались?
- Ага! І вже навіть трохи засумували без тебе! Приїдеш?
- Приїду...
- Ура!!!
- ...Приїду обов’язково, мої любі, але завтра. Добре? Ви ж почекаєте до завтра?
- Ну, не знаю – вдавано образилась Віка – На тобі Наталку
- Растічєк, то як ти – до нас приєднаєшся?
- Натюрліх, Наталко! Але завтра. Не ображайся. Я геть ніякий. Зараз – користі вам від мене не буде – посміхнувся Растік – Якась така гидота наснилась, що ото тільки під холодним душем зараз трохи відійшов... Мабуть, то моя свідомість не витримує таких чудових емоцій, які були вночі, і намагається компенсувати. Старий я вже – дайте трохи відпочити, а завтра я вже вдосталь пошарудю у ваших щілинках. Так що – готуйтесь!
- Ну, добре, бувай, завтра чекаємо на тебе. Цьомаю!
- Цьомаю й облизую пальчики ваших ніг!
“Ото ж насниться гидота різна... Бр-р-р. Ладно... най усі бомжі йдуть до дупи!” – підбадьорив себе Растік і нарешті приступив до ревізії придбаного телевізора. Розпакувавши й встановивши придбану техніку на звільнене від старенького “Електрону” місце, Растік по діагоналі пробіг очима інструкцію. Серед стандарту мовних варіантів – англійська/російська/українська/польська/турецька – з подивом побачив глаголичну в’язь. Та потім вирішив, що залишки знань отриманих в універі можуть і підвести, а отже то не літери давніх слов’ян, а якась арабська. Принаймні таке пояснення здалося Растіку досить логічним. А ось чого пояснити собі Растік так легко не міг, так це відсутність торгової марки. Ані на самому телевізорі, ані хоч десь в інструкції – ніде не згадувалась назва виробника. Ну добре, Растік і не очікував, що це має бути хтось з “монстрів” побутової техніки, але навіть підпільні заводики, ліплять на свої вироби назви марок відомих в усьому світі, або щось на зразок “SONI”, “Abidas” чи щось подібне. А тут суцільна утаємниченість... Ну, хіба, що якусь експериментальну лінію запустили, чи бракована партія, подумав Растік дещо спантеличено. Зрештою за десять гривень годі було й очікувати отримати щось пристойне, посміхнувся він. Та все ж таки включаючи телевізор – подих затамував.
На диво той не вибухнув, паленим якщо й пахло – та стовідсотково не від телевізора, як це було з його попередником, а хіба що в уяві самого Растіка – підсвідоме навіювання-спомин про жахливий сон. Більше того – телевізор працював!
Растік швиденько повиставляв канали – усе показувало чисто, без поміх. Гра кольору приємно милувала око. Все що треба від звичайного сучасного гарного тєлєка, цей виконував - стовідсотково. Єдине що лишається невідомим – скільки він пропрацює, знову посміхнувся Растік.
Не дуже уважно прослухавши останні новини та не знайшовши у телепросторі нічого більш вартого уваги, Растік залишив музичний канал “М1”. Поклав пульт на журнальний столик, що стояв посеред кімнати і приступив до хоч якогось впорядкування перевезених до нової квартири речей.
Навіть при тому, що з переїздом Растік пов’язував серйозні плани розпочати кардинально нове життя, те що називається – з чистого аркуша, а отже, зі старої квартири він вирішив забрати лише найнеобхідніше, якійсь мінімум, і полишити у минулому увесь мотлох, який накопичувався роками, відсікаючи все зайве, що могло б тягнутись своїми напівзгнилими руками минулих років й заважало б йти вперед; та все ж таки навіть цим кільком коробкам з речами треба було присвятити якійсь час. Растік якнайскоріше хотів позбутись відчуття “вокзал-базар” і наповнити нову квартиру своїм духом. Тільки-но він прийнявся до справи, як пролунав дзвоник. Растік вийшов у коридор та дещо безпечно відкрив вхідні двері. До гарного швидко звикаєш – охорона на вході до будинку заспокоювала. Растік вже готовий був до невід’ємного етапу переїзду у нове житло – знайомство з кимсь з нових сусідів, адже ніхто з друзів та знайомих ще не отримав нової адреси. Але як на диво за дверима нікого не було. Трохи здивований Растік вийшов з дверей й оглянув світлий коридор – нікого. І в цей час, скориставшись моментом, між ніг власника квартири промайнула якась маленька тінь й миттєво зникла у великій кімнаті. Растік чортихнувся й зачинивши двері поспішив за нічним гостем. Перший огляд не приніс результату. Але довірившись інтуїції, Растік пройшов до дивану і ставши навколішки зазирнув під нього. Два ока відбивали світло.
Бєльчонок.
- Звідки ти, малеча, тут взявся? – спробував Растік встановити вербальний контакт. Звісна річ, що той не відповів. – А ну, вилазь, давай.
Бєльчонок не ворухнувся, сидів під диваном лише час від часу блимаючи очима.
- Ото і що з тобою робити... – розмірковував Растік – Кошенят підкидали, бувало... але щоб підкидати білок... Цікавий будиночок... Ладно, вилізеш – подумаємо, що з тобою робити – вирішив він та повернувся до роботи.
Вже під самий кінець, в останній з коробок з речами Растік помітив, що не всі ниточки, які пов’язували його з минулим, вдалося відрубати одним махом – кілька старих альбомів з фотками часів навчання в універі, та навіть – шкільними, перекочували до нового місця мешкання. Растік зайшов на кухню, витяг з холодильнику пляшку ніжинського Портеру “22” і повернувшись до вітальні, занурився у спогади, що спалахували від застиглих у часі і просторі молодих облич, які дивились зі світлин. Подумки посміхаючись Растік згадував усі деталі які були пов’язані з тією або іншою людиною під час якихось вечірок, різних тусовок, що яскравою стрічкою розгортались сторінками фотоальбомів.
Відірвавши погляд від цього віконця у минуле аби зробити черговий ковток пива, Растік раптом завмер із напівпіднесеною до рота пляшкою –прямо перед Растіком, якимсь дивом безшумно залізши на журнальний столик, сидів Бєльчонок і трохи задумливо дивився на Растіка. Обережно аби не злякати сміливця, він неквапливо опустив руку з пляшкою і посміхнувшись гостю, повільно і лагідно, як до малої дитини сказав:
- Ну, здравствуй, малий. Звати тебе як? Я – Растік. Живу тут поки що сам, так що, якщо хочеш – можеш залишатись... Ось тільки чим тебе годувати... Може горішків моїх скуштуєш? – Спитав Растік обережно підсовуючи коробочку з солоними горішками, якими закусував пиво.
Бєльчонок здається вже почував себе впевненіше й хоч і повільно, але таки зазирнув до коробочки з горішками. Та вміст коробочки зрештою його особливо не зацікавив – чи не сподобалось те, що горішки були соленими, а чи просто не був голодним. Бєльчонок посунувся назад, ще раз подивився на Растіка і дуже-дуже повільно – хлопцю навіть здалось, що час раптом застиг на місці і далі почав плинути ледь-ледь помітно, ніби прокручуючи плівку у повільному режимі, так що можна було відслідкувати кожну найдрібнішу деталь, найдрібніший рух – Бєльчонок повернувся і намагаючись злізти зі столику заніс лапу над пультом і дуже-дуже повільно опустив її з дивовижною точністю на кнопку перемикання каналів. Те що картинка на екрані телевізора змінилась, Растік відмітив лише боковим зором, бо затамувавши подих, продовжував вести поглядом рудого гостя. І тільки тоді, коли той зник у своїй вже знайомій схованці – під диваном, Растік посміхнувшись потягнувся за пультом аби переключити назад на “М1”. Але з перемиканням каналу в останню мить вирішив зачекати – на екрані з’явилась мультяшна заставка з трьох літер – “MTV”. Приємно здивувавшись – поки виставляв канали цього наче не помітив. Ну, напевно, то не прямо MTV, а якійсь інший канал крутить МТіВішні програми ще встиг подумати Растік, перш ніж стало зрозуміло, що це взагалі не MTV, тобто не загальновідоме “Музичне” TV. Бо мультяшна заставка з трьох літер розпалась на невідоме Растикові – “Marena TV”. Перемикати канал не довелось – хоч і не MTV, але невідомий канал теж почав крутити музичні кліпи. Растік вирішив, що нічого проти Рамштайна він не має і повернувся до перегляду фотографій.
Хвилин за 15-20, коли вже й фотки закінчились і пиво добігало кінця, а Мерліна Менсона змінила реклама, Растік знову потягнувся до пульта аби на час реклами знайти щось більш приємне, але знову перемикнути канал не судилося. Спочатку Растік не повірив своїм очам і вухам, а далі дивився рекламні ролики не відриваючись.
------------------------------------
Замовні вбивства!
Наш девіз: Якісно! Надійно! І З Любов’ю!
Любов до замовника і до жертви – ось, що вигідно відрізняє роботу наших співробітників. Багаторічна присутність на ринку – кращий доказ нашої якості.
Конкуренти, суперники в політиці й бізнесі, багаті родичі, що не бажають добровільно розлучатись із земним життям, невірні чоловіки й дружини – ніколи більше не будуть перепоною до Вашої самореалізації, якщо Ви поспішите скористатись послугами Killer Inc.
А головне – ми виконуємо свою роботу – з Любов’ю! Killer Inc. – ми задушимо жертву в обіймах... А після цього, звичайно ж, контрольний поцілунок у потилицю!
Поспішайте замовити Вашого конкурента, поки він не встиг замовити Вас!
Killer Inc. – завжди до Ваших послуг.
Постійним клієнтам – гнучка система знижок!
------------------------------------
Після того як останні краплі крові зтекли з об’єктива камери у завершенні ролика, Растік мерщій кинувся на кухню за новою пляшкою пива й одразу ж – назад у кімнату. Аби нічого не пропустити. Растік полюбляв чорний гумор. А тут був не просто гумор, а дійсно якісно зроблений рекламний продукт. Настільки якісний, що могло скластись враження ніби рекламна пропозиція була справжня.
------------------------------------
На чорному екрані одна за одною почали з’являтись червоні літери складаючись у трафаретне – А Н Т И К І Н Д Е Р.
Аборти. Швидко, якісно й конфіденційно. Безкоштовний виїзд до замовника. Повага до традиційних сімейних цінностей – це той принцип, що об’єднує нас і наших клієнтів. Один дзвінок – і небажана дитина не стане на заваді Вашого затишного сімейного щастя!
------------------------------------
З відео-рядом, здається, дещо переборщили подумав Растік, здригаючись від побаченого - усміхнений доктор миє руки, в минулому потенційна мама щасливо посміхається в обіймах свого чоловіка, і щось криваве, що засмоктуються Ніагарою унітаза.
“Бр-р-р... Ідея прикольна, але здається надто вже натуралістично...” – подумав Растік запиваючи думки пивом.
------------------------------------
Нєдрістін – найкращий засіб від проносу! Ми не маємо ліцензії Міністерства Охорони Здоров’я, але відсутність скарг від пацієнтів – це і є наша справжня ліцензія!
------------------------------------
Ще кілька роликів і рекламний блок змінився музикою. Якась готика.
Растік сидів і перетравлював побачене. Враження суперечливі. Оригінально! Яскраво! В’їдливо! Але в той же час надто вже натуралістичний відеоряд, від якого і дух захоплювало, але іноді й вивертало. “І все це – національний виробник!” – захоплено і здивовано подумав Растік. Захоплено, бо давно вже не бачив нічого настільки оригінального, здивовано – бо й не чув нічого про появу нового каналу. Оце дійсно дивувало. Маючи купу знайомих журналістів, в тому числі й на телебаченні, Растік звик бути у курсі всіх тенденцій і новин вітчизняного телевиробництва. Щось не пригадував він ніяких розмов про цю Marena TV.
За цими роздумами музичні кліпи на екрані змінились зображенням київського “Біг Бену” – електронного годинника на Будинку Профспілок, що розташований на Майдані Незалежності. Червоні цифри показували час – “23:59”. Потім цифри зникли, годинник згас і дуже швидко збільшився в розмірах, заповнюючи чорним прямокутником майже всю площу екрану. Потім прямокутник цей тріснув і з щілини блиснув яскравий, пекельний вогонь. Тріщину хтось розсунув зсередини руками і на перший план виліз якийсь потворний чоловічок з мікрофоном, який, порахувавши у зворотному напрямку від 12 до нуля, скрипучим голосом почав співати загальновідому “Як тебе не любити, Києве мій...” З непристойних рухів тіла чоловічка можна було зрозуміти, як саме Київ не любити, в які пози не ставити і які рухи не робити.
“Знову, перегинають...” – подумав Растік.
Тим часом, потворний чоловічок вдосталь настрибавшись, роблячи за допомогою мікрофону різні непристойні рухи, під кінець глузливо розсміявшись, втік з екрану.
Натомість у кадрі з’явилась студія. Враження було таке, ніби камера встановлена в якомусь підвалі – низька стеля, обідрані стіни з непристойними надписами і сумнівного походження патьоками, у куті кімнати – груда порожніх пляшок з-під пива і якогось сміття. І посеред приміщення – суперсучасний офісний стіл за яким сидять двоє молодиків – неформалів. Камера наїжджає на цих двох і зосереджує увагу на косяку – як після затяжки один з хлопців – у старій шкіряній куртці і чорних перчатках з обрізаними пальцями – передає косяк іншому. Той вдихаючи повні легені, затамовує подих і дивиться в об’єктив. Камера з косяка зміщується на обличчя хлопця, ще більше наїжджає на очі, які геть нічого не виражають і затримавшись трохи на сережці у лівому усі у вигляді латинської літери “Z”, нарешті крупним планом показує обох неформалів.
- Все. Міхал, видихай. – каже перший другому і сміється.
- Гарний план – відповідає другий і відкашлявшись запитує – де ти його взяв, Ганжа?
- Де взяв, там вже немає – відповідає той, якого назвали Ганжею – наступного разу, план – з тебе.
- Забілісь, Ганжа! – і вже на камеру – Ну, що, любі діточки! Настала черга вашої улюбленої опівнічної казочки! Ганжа, тягни сюди пиво!
Ганжа вийшов з кімнати і повернувся з двома пляшками пива. Хлопці синхронно відкоркували пляшки, ударились ними й вигукнули:
- Будьмо!
- ГЕЙ!
- Будьмо!
- ГЕЙ!
- БУДЬМО, БУДЬМО, БУДЬМО!!!
- ГЕЙ!!! ГЕЙ!!! ГЕЙ!!!
Після чого, так само синхронно, припали до пляшок і зробили по добрячому ковтку.
Потім Міхал розвалившись на стільці й закинувши ноги на стіл почав розповідь.
- Значить, так, діточки. Сьогодні я розповім вам казочку з Чорного циклу казок для Білявки. Казку про Червону Шапочку і Трьох Поросят.
Жила-була маленька дівчинка.
І дуже полюбляла ця дівчинка їсти м’ясо. Ну, не сире м’ясо, ясна річ, а різноманітні м’ясні страви... Які там страви бувають... Ну, котлети, шашлик-машлик, ковбаса й сосиски (не та ковбаса, що з паперу й не ті сосиски, що із сої, а справжні, там де м’ясо є). Печеня також любила, шинку, відбивні, креветки... Здавалося б – ну, скільки там того м’яса у креветках? А все одно – любила страшенно! Пиріжки з м’ясом теж полюбля... – Міхал зробив черговий ковток пива – ...полюбляла. Власне через ось ці пиріжки наша історія і трапилась.
А ось звали цю дівчинку, між іншим, взагалі й не Білявка, а Червона Шапочка. Тільки це не та Червона Шапочка була, яку вбила зла мачуха у попередній казці, а зовсім інша. Причому вони не однакові прізвища мали і навіть не родичами були з тою першою. Це абсолютно точно, що не родичі. У цієї й родичів - раз, два й усе. Мамка й бабка – ось і вся рідня. Навіть батька не було у нашої Червоної Шапочки. Вже й не знаю, що там з батьком її трапилось... Може на машині розбився, а може на молодку яку задивився та його дружина під зад ногою з дому погнала. А може сусіда з п’яну ножем штрикнув, і до тюряги його засадили, а мамка потім донечці розповідала, що батько в неї був льотчик-випробувач і якось героїчно загинув... А може й не було в неї батька взагалі. Ну, не в тому сенсі, що мамка практикувала непорочне зачаття, а в сенсі зворотному – залетіла як була молодою, а москаль заїжджий відповідальності спужався та й драпанув собі під ранок... Коротше, не знаю чого там з батєй у Червоної Шапки було, а тіко жили вони вдвох із мамахєн.
Ще була у Шапки бабулька, божий одуванчик. Жила бабка в якихось страшнючих єбєнях, куди й асфальт не прокладений. Не на околиці села навіть, а в глуші повній. За річкою бурною, за лісом темним, за яром глибоким й болотом топким...
І що характерно – переїхати до доньки з внучкою, як їй вже неодноразово переконували у Раді Ветеранів Куликовської Битви, ця карга стара ні в яку не бажала. Каже, тут мене мамка на світ народила, тут під кущем калини я й помру. Коротше, на всю голову бабка була патріоткою своєї халупи й переїжджати нікуди не хтіла. І ладно, жила б собі тихесенько, так ні ж – їй ще увага потрібна. Ну, там, потриндіти про політику та на здоров’я своє баб’є пожалітись... Повоняти, що пенсія маленька, а погода за нинішньої влади – нікуди не годиться.
Подружайки бабчини вже й повиздихівали, а хто ще не помер, так все одно в таку далечинь ні фіга б не дістався. Так що ви можете собі уявити, яка моральна відповідальність лежала на Червоній Шапочці – фактично окромя внучки ніхто до бабки вже й не приходив.
Ото, значить, одного разу послала мамка Червону Шапку бабушку провідати – чи не померла? А як не померла, дик, гостинців передати. Пиріжків з м’ясом. Червона Шапка й сама до пиріжків охоча була, але робити нема чого – треба до бабки нести. Значить, зібралась Шапка у дорогу дальню. Покидала у сумочку дезодорант, прокладки, шапочку свою дурновату червоного кольору, розчіску, помаду, зміну білизни, пачку презервативів – не знала Червона Шапочка, що в дорозі їй може зустрітись. Ну й лукошко з пиріжками взяла...
Довго чи коротко йшла Червона Шапочка...
Спочатку дід Харон за пляшку самограю переправив Шапку через річку бурну. Потім прийняла вона для хоробрості сто грам на груди (а груди у Шапки були – то окрема пісня!) і вступила до лісу темного. Йде собі, йде Шапочка, раптом відчуває, що природа бере своє. Слід би підкріпитись, подумала Шапка.
Сіла на пеньок. Тільки руку за пиріжком тягне, аж раптом голос з-за спини страшний: “Не сідай на пеньок, не їж пиріжок!”. Шапка з пеньочку підірвалась, глядь за спину, а там – вовк!
“Пиздець, бля...” – прошепотіла Шапка й грязно вилаялась.
Вовк оцінуючим поглядом окинув юне дівоче тіло, не оминаючи на ньому жодного місця, яке б могло зацікавити старого еротомана, яким був вовк, й хтиво посміхнувся.
Червона Шапочка засмутилась, кров прибігла до голови, й стало обличчя в неї кольору її ж шапочки.
“Роздягайся, дівка, швидко!” – рявкнув вовк.
“Ви мене будете їсти...” – пролепотіла Червона Шапочка.
“Ага, їсти!” – закивав головою вовк й загадково засміявся.
“А я несмачна!” – почала з’їжджати з теми Шапка – “Зате я знаю, де можна знайти багато-багато смачного м’яса!”.
Вовк ще раз кинув на Червону Шапочку хтивий погляд, але тут зрадницьки завурчало у животі, і вовк зрозумів, що “багато-багато смачного м’яса” це як раз те що доктор прописав. Вовк подивився на Шапочку поглядом виражаючи живе зацікавлення. Ну, а що з Шапочки взяти – вона ж не Зоя Космодем’янська. Взяла та й вивалила вовку геть усю секретну інфу – недалеко від бабиної хати пару рочків як оселились Три Хрюндєля. Звали їх Хрий, Хрек і Хорив. Були вони дітьми Свиноматки – шостого елементу – що була зрощена у надсекретних українських лабораторіях для боротьби зі світовим злом. Хрюндєлі ані в армії служити, ані зі світовим злом боротися патологічно не бажали й тому шустренько втекли з лабораторії й оселились у глухій чащобі. Ото саме їх Червона Шапочка й видала вовкові.
Вовк спокусився свининкою й утік. А Червона Шапочка й до зустрічі з вовком голодною була, а від таких переживань взагалі зголодніла – страшне! Сіла вона на пєньочок та й сама того не помітила як зшамала геть усі пиріжки з м’ясом. І тільки доївши останній, злякалась – а з чим же до бобки вона з’явиться! Соромно стало Червоній Шапочці за свій апетит недитячий. Та й з Хрюндєлямі якось незручно вийшло...
Але робити нема чого, що зроблено того не повернеш. Повісила Червона Шапочка голову та й пішла стежкою далі. Йшла вона, йшла. Думи темні її душу краяли, а думки гірки з голови не випадали – як там бідолашні Хрюндєлі? Та що ж я бабушкє скажу?
А вовк тим часом біг-біг і, нарешті, прибіг. Бачить біля стежки стоїть хатинка.
Трав’яна.
А з хатинки поросячий галас долітає. Підійшов до хатинки вовк і каже: “Виходь, Хрюндєль, подобру-поздорову і тоді я тебе не боляче з’їм. А як не вийдеш сам – гірше буде!” Хрюндєль не дурний – виходити не став. Закрився у хатинці й не дихає. Ну, вовк почекав заради ввічливості п’ять хвилин й швиденько розніс халабуду вдрєбєзгі пополам. Звідти Хрюндєль вискочив та й кинувся геть. Вовк за ним. Біжуть-біжуть вони, вовк вже майже наздогнав Хрюндєля, раптом попереду з’явилась друга хатинка.
Дерев’яна.
Хрюндель туди – юрк! І двері на засов. Заглянув вовк у щілинку, бачить – сидять всередині два Хрюндєля й дрижать від страху. Каже вовк: “Виходьте, Хрюндєлі, подобру-поздорову і тоді я вас не боляче з’їм. А як не вийдете самі – гірше буде!” Хрюндєлі може й вийшли б, та від страху вже й поворухнутись не можуть. Ну вовк знову тактовно зачекав п’ять хвилинок та й розніс і цю халабуду вдрєбєзгі пополам. З-під уламків два Хрюндєля вискакують, й – тікати. Вовк за ними. Біжуть-біжуть вони, вовк вже майже наздогнав Хрюндєлєй, раптом попереду з’явилась третя хатинка.
Кам’яна.
Міцна.
Навколо хатинки – протитанкові їжаки, рів з крокодилами і водою отруєною діоксином, по стіні – колючий дріт під напругою, а з бійниці чийсь п’ятачок стирчить. Двійко Хрюндєлєй забігають у цю фортецю і підйомний піст за ними підіймається.
Каже вовк: “Виходьте, Хрюндєлі, подобру-поздорову і тоді я вас не боляче з’їм. А як не вийдете самі – гірше буде!”
А Хрюндєлі відчули себе у безпеці, посмілішали, з бійниць п’ятачки виставили, й давай на вовка плюватись й глумитись по різному.
А зря.
Не любив вовк, коли на нього різні свині невиховані плюються, а тим більше – глумляться
Коротше, розніс він й цю халабуду врєбєзгі пополам, а Хрюндєлєй вбив і почав хавчик зі свинини готувати. Поки готував, та пробував на смак, стежкою вже й Червона Шапочка підійшла. Ото підходить до того що залишилось від фортеці старшого Хрюндєля...
Вовк вже втамував перший голод й був сама гостинність. Шапочку не з’їв, не надругався навіть, а у гості запросив, до столу покликав – поросятинки скуштувати. Ну, а Червона Шапочка що? Ясна річ – слинки течуть! Вона ж м’ясо страшенно любила! Посміхнулась вовку багатозначно, руки помила й за стіл сіла. Потім згадала, що у сумарє заначка в неї була. Дістала пляшку, ефектним жестом поставила на стіл і, значить, сіли вони трапєзнічати. І так файно їм! Шапочка про життя своє розповідає, що мріє стати вчителькою, і що звірят вона різних дуже-дуже полюбляє. Там усіляких котиків-песиків, а вовків так особливо сильно любить. Каже, що давєча ось сон їй снився, ніби йде вона вулицею, а з-за рогу вовк виходить, весь із себе такий гарний і дарує Червоній Шапочці червону моркву... Питає, чи не знає вовк до чого такі сни сняться?
Ну, а вовк, що? Він же селюк немитий! Натяків ніяких не розуміє – каже: “Розумієш, Червона Шапочка, бувають просто сни...”
Коротше, тринділи вони так мило, воркували наче голубки, допоки усю поросятинку не підмели. А потім спати лягли.
А вранці Червона Шапочка прокинулась рано-ранесенько, вся така із себе радісна. По росі босоніж пробіглась, водою з колодязя окотила тіло своє юне, посміхнулась першому проміню сонечка, підбігла до вовка, який ще спав. І зарізала вовка.
Надто вже сильно Червона Шапочка м’ясо любила...
Міхал зробив останній ковток пива і не дивлячись кинув порожню пляшку собі за спину. Витер рукою губи і промовив до глядачів:
- Отака хуйня, малята. Але це ще не кінець казочки. Завтра, якщо не позасинаєте передчасно, матимете змогу почути, які ще пригоди чекали на нашу Червону Шапочку, бо завтра я вам розповім закінчення казочки про Червону Шапочку і Трьох Поросят, а тепер не знаю хто як, а я страшенно хочу відлити, бувайте здорові!
І після цієї промови студія у підвалі знову змінилась музичними кліпами. Невдовзі заколисаний хардкором Растік заснув.
