– А як хтів бись жебим я тебе, батяре, поцілувала ще раз, дістань зірку з неба! – розпашіла Ганнуся хутко відсахнулася від мене, доправила за вухо пасмо золотавого волосся, що було вибилося з-під її сіро-блакитного кашкету, розсміялася дзвінко та й пруднулася назад до своєї подружки.
Дівчата, сміючись, підхопили обабіч величенький, але вже спорожнілий, польовий залізняк-термос і подріботіли зі своєю ношею в напрямку Андріївського узвозу. За кілька кроків Ганнуся заходилася поправляти ремінець карабіна, перекинутого через плече. Обернулася упівока до мене, примружилася, стрільнула чортиками та й гукнула, ніби вщипнула:
– Василечку, як дістанеш мені зірку! Поцілую разів сорок! На Хоревиці.
Її подружка враз пирснула. Ганнуся й собі лунко залилася. А тоді додала ще дрібку перцю:
– Затямив? Васильку, червону та велику! Паки ж не... червоні чобітки, небораку! А з неба зірку!
Геть приголомшений, спантеличений і зашарілий, я не спромігся вичавити з себе анічичирк у відповідь. Зненацька заскочений мов блискавицею тим поцілунком, що Ганнуся обпекла була мене прямо у вуста, я далі знай собі стояв як стовп і заніміло дивився дівчатам услід.
Ой, і ладна ж була Ганнуся! Однострій хвацько огортав її тонкий стан, а кольором гарно личив жвавим сіро-блакитним очам. На рукаві у неї, на жовто-блакитній стрічці, викрашався витіюватий геральдичний знак – грізний лев, що звівся навдибки. До стрункої дівочої спини тулився мужикуватим тілом карабін. Він безпардонно терся дерев’яною щокою прикладу повз Ганнусине стегно, а час до часу нахабно вимацував делікатну опуклість її пругкої сіднички в спідничці, напрочуд вправно пригнаній її тендітними руцями.
Тим часом Ганнусині виточені, легкі ніжки у вовняних панчохах і намащених до лиску чорних черевичках вже дрібно зацокотіли спершу чавунними сходами, а далі – бруківкою Андріївського узвозу. Помалу минало моє заціпеніння...
– Ги-ги-ги! Еге ж, «поцілує разів сорок»! Жди, Васю, жди…
Я мовби прокидався зі сну, де весь світ білий сяяв Ганнусею. Щойно почав приходити до тями, чути звуки й бачити довкілля, як раптом пронизливо усвідомив, що мені добряче пече в руки. Авжеж, забув, що тримаю казанок. Ич, як звідти всмак парує гарячим кулішем! А поруч – кепкує мій глузливий товариш Юрко Мірошниченко:
– Вась, а Вась, які такі «червоні чобітки»? Ги-ги-ги!
Я рвучко повернувся до нього і штурхонув плечем:
– Класиків треба читати, бовдуре!
Наступної миті враз гостро відчув пожадливу жагу до гарячого. Похапцем присів на ящик з-під набоїв і поставив на нього свій польовий казанок, заладнав розкладну алюмінієву ложку-виделку й накинувся на смачнючий наваристий гуляш, щедро здобрений смаженою цибулею і шкварками. Настрій у мене ставав ще більш піднесеним, тож Юркові шпичаки й реготня тільки підбадьорювали до задиристої відповіді:
– Юрку, а Гоголя? Хіба не вчив, Донбасе ти індустріальний? Краю шахтарський! То такі «червоні чобітки», що від цариці вашої, московської...
Юрій Мірошниченко і справді був родом з Донеччини. Або, як він сам поважно подейкував, «з давнього і славетного села Андріївки», заснованого буцімто ватагою запорізьких козаків, що верталися були з турецького походу, але відбилися від коша ще на морі й тому йшли на Січ кружним шляхом. Очолював тих запорожців нібито курінний отаман Андрій, якого вважали характерником. Цей легендарний отаман через свої численні бойові поранення у поході був закволий вирушати з товариством далі, тому залишився на оселі, названій на його честь. Збудував собі млин і став мельником, себто «Мірошником». Так його й почали відтоді кликати. Справжнього ж козацького прізвища-прізвиська, – скажімо, якогось характерного Зірвиголова чи Вернигора, Убийвовк чи Перебийніс, Вирвидуб чи Затуливітер – уже й годі тепер дошукуватися. Історія про це мовчить, бо Юрко нічого не сказав.
Натомість він вихвалявся, що саме від того легендарного Андрія йшов його родовід. Буцімто Мірошниченки – сини мірошника, себто потомки козака «Мірошника», славетного отамана-характерника з його власного села його ж власного імени. Ще б пак, від кого було б іще почути таку правдиву байку, як не від одного Мірошниченка з села Андріївки! Ги-ги-ги!
Щиро кажучи, у нашому підрозділі всі юнаки були з Подніпров’я, Наддніпрянщини, Великої України, зокрема, її східних земель. Тому на рукаві, на жовто-блакитній стрічці, ми мали наш питомий знак – княжий тризуб Святого Володимира. Замість химерного нетутешнього лева, як у Ганнусі та решти дівчат-галичанок.
Тим часом Юрко зосереджено наминав гуляш. Мабуть, обдумував щоб мені таке відповісти. Аж ось – на мить відірвався від казанка. Зсунув кашкета довгим козирцем трохи вбік, почухав потилицю та вицідив, не припиняючи працювати щелепами, майже з повним ротом:
– Тю! То… це там… у Гоголя, де чорт… коваля по небу несе? Та воно ж… не по-нашому писано… Ну, і нашо… воно мені надо…
Я й собі, жадібно поглинаючи харч, лише на хвилю відволікся аби знову скубнути товариша:
– От неук!... А переклад … навіщо ж тоді, Юрку! Це ж… не згірш Гоголя самого … у Лесі Українки і … навіть, у... Рильського, цього... Максима... наче Гоголь рідною мовою пише…
От маєш, здоровеньки були! Отак ми і проґавили, як до нашої позиції крадькома наблизився десятник-підхорунжий Губенко, що завідував майном і постачанням зенітної батареї. Хоча ім’я й по-батькові у нього були Павло Михайлович, але ми його звали «Дід Панько» чи просто «Дід». Мабуть, завдяки його сивій голові й вусам, трохи кутильгавій ході та хрипливому, начеб иржавому голосу. До війни, як він сам розповідав, дід Панько завідував театральним майном у Клубі трамвайників на Лук’янівці. А ще раніше, у темні дореволюційні часи він буцімто починав студіювати історію та словесність у Харківському університеті.
Тож минувшину дід Панько знав «от і до». Частенько сідав до нас і повістував дивовижні байки. Він умів усе так цікаво та виразно закрутити, що часом аж дух захоплювало.
Відтак ми вже знали все, що тільки можна було знати про цей історичний куточок Києва, де стояла наша трофейна зенітка – Замкову гору, Киселівку чи Фролівку. Як і про решту київських гір, на яких розташувалася допоміжна зенітна батарея – від Андріївської гори й аж до гори Юрковиці.
Від діда Панька ми дізналися, що принаймні у щодругому прадавньому вкраїнському місті височіла своя Замкова гора. У Львові та Кременці, в Острозі й Ужгороді, у Житомирі та Чигирині, або й декілька – довкола Чернігова. У Києві ж на цій горі у чотирнадцятому столітті постав дерев’яний замок литовського воєводи. Звідси й назва гори. Утім, замок простояв тут недовго. За намовою московського князя Івана Васильовича, цур йому пек, на Київ напав кримський хан Менґли-Ґірей, цур йому двічі. Під час навали замок і згорів.
Наступного сторіччя на згарищі звели новий замок, ще більший, могутніший і розкішніший. Утім, теж дерев’яний. Бачся, здавна в нас повелося на граблі наступати знову й знову. Тоді деякий час цю гору називали Киселівкою. Бо тут оселився був Адам Кисіль, знавець справ українських, шляхтич волинський, каштелян чернігівський, воєвода брацлавський і київський. Але ж і замок Киселя спіткала доля попередьного погорілля. Спалахнула Хмельниччина. Козаки лютували, різали й сікли, тож заохотки спалили замок того, кого вважали загарбником...
Дід Панько зазвичай розпочинав свої мудрування здалеку і ненав’язливо. Заверне щось, ні сіло ні впало, буцім запитання має. А тоді ніби шукає відповідь – а насправді приступає до чергової байки. Ось так і цього разу.
– Ану, скажіть-но мені, козаки-отамани, хто з вас мені, старому, пояснить чому в Андріївській церкві немає дзвонів?
Ми з Юрком одночасно зиркнули вгору. Стрункий обрис храму здіймався над нами, на крутосхилі старого княжого Києва, історичної місцини міста князя Володимира, побіля Бабиного торжку, де Андріївській увіз виборсувався нагору та линув на злуку з вулицями Десятинною і Володимирською.
Коли я дивився на церкву Святого Андрія, а особливо так, як зараз, знизу, то завжди відчував захват. Мене щоразу не полишало враження, що її легкий купол та стрімкі вежі будь-якої миті готові злетіти в небо. Здавалося, ніби вся будівля ось-ось цілком полине у неосяжну блакить. Начеб це не церква з каменю, а щільний гурт ангелів чи зграя білокрилих казкових птахів…
Від діда Панька ми вже знали про українське бароко і те, що цей храм був його перлиною. Але чому немає дзвонів…
Відтоді, як на Замковій горі розташувалася наша зенітка, я провів тут уже чимало часу. Протягом дня сюди долинало звідусіль, а особливо з Подолу, чимало церковного дзеленчання й дзенькотання, бриніння й теленькання, бренькоту й бемкоту, калатання й баламкання, але з Андріївської церкви таки справді – анітелень.
Натомість, найгучніше тут було чутно дзвони з триярусної дзвіниці Флорівського собору, що починавався відразу під нашою горою. До речі, з минулого дев’ятнадцятого сторіччя Замкову гору називали ще й Флорівською. Або, радше, Флорівкою чи Фролівкою. Саме з-за того, що землю було передано у володіння Свято-Вознесенського Флорівського жіночого монастиря.
Гм, але чому в Андріївській церкві немає дзвонів?
Я уважніше придивився до п’ятиглавого завершення Святого Андрія. Тепер мені враз пригадалося, що я бачив коли відносно недавно мав нагоду вперше завітати туди – а до війни мені, радянському школяру, жовтеняті й піонерові, було й годі мріяти про таке, аби серед білого дня взагалі переступити поріг «культової споруди». І зовсім при цьому не ховаючись! Тоді я зачаровано роздивлявся інтер’єр, зокрема бачив зсередини увесь купол цілком – просторий і височезний. Але жодного дзвону там не було.
А чотири вежі по кутах довкола куполу, прикрашені пілястрами й прикриті трьома парами колон з позолоченими капітелями коринфського ордера, були радше просто глухими стовпами, бодай і рясно декорованими. Як пояснював дід Панько, вони виконували роль «контрфорсів» – тобто мали якусь суто інженерну функцію, а відтак усередині не могли мати місця для жодних дзвонів.
Але ж чи була якась особлива причина для такого браку дзвонів – ну хто ж таке може знати? Зрештою, ми з Юрком перезирнулися і стенули плечима.
Дід Панько всівся на ящик боєзапасів, неквапно дістав люльку, напхав до неї свіжої пайки пахкого зілля, чиркнув сірником, запалив, роздмухав, видихнув пелехи гіркого сивого диму. І почав нарешті свою нову байку.
