Брів дорогою, нікого не залишив позаду, нікого поруч, нікого попереду. Знав, що просто втомлений, це ще не виснаження, коли мозок наказує йти, а нога лиш трохи посувається вперед, підгинається, геть неслухняна, і... падаєш вперше. Ще якийсь час намагаєшся встати і човгати на двох, та недовго. Врешті-решт у порожній голові з’являється геніальна думка й висвітлює просту істину. Краще повзти, не витрачаючи сили на піднімання обважнілого тіла. Куди він преться? Та куди-небудь...
Не визнавав, але добре усвідомлював, що він заздрить отим людям. Так, їм, дурним, жадібним, потворним істотам! Він! Заздрить! Звичайним смертним доступна розкіш сну, та він спати не вміє. Вони живуть лиш мить, а в нього – вічність у минулому. Та, що гірше, і в майбутньому теж...
Тисяча років. Скажеш, та оті слова тривають всього кілька миттєвостей. Але хай би хто спробував рік за роком жити. Порахувати тільки: один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять, двадцять один, двадцять два... Ну як? На довго вистачить? А то ж лише лічба, жити доведеться незмірно довше. Вічність, не тисячу років...
Світлосяйний... Він колись відмовився від тягару, одним порухом скинув геть кляту вагу любові. І його теж спихнули, мов зайвий вантаж. У самісіньке серце пекла, на цю мерзенну землю. Він забув уже, коли востаннє його плоть поривалась на вигляд красуні. Лише перші сто тридцять вісім разів він бавився в оту гру. Скільки це тривало? Двісті сімдесят три роки. Ніжні білявки, чорнокосі вродливиці, руді з лілейною шкірою... Жодна з них не кричала від задоволення, коли він прохромлював безжальною сталлю своєї плоті їхні тіла. Він викрешував з них виття жаху, стогін болю, вереск ненависті й люті...
Двісті сімдесят три роки він пречудово обходився без любові, брав усе, що було доступним у даному йому на власність королівсті. Та настав той день... Він глянув на чергову жінку. Такі народжуються раз на століття, вона була неймовірно гарна. Зараз і тут. Але він виразно побачив її майбутнє: м’ясо, напіврозкладене, зогнивше, в якому вирує черва... І надалі це повторювалось раз у раз. Більше його плоть не озвалася.
Потім йому відмовив смак. Він безліч разів скуштував різні страви, екзотичні фрукти, пив п'янкі трунки - геть усе спробував...
Музика, вино, жінки, азарт... Згодом уже нічого не цікавило.
Він збожеволів. Бог дав йому волю. Його цілковито звільнив Бог...
Віддавна він став причиною нещасть всіх довкола й збурює хвилі нестримного жаху повсюди. І для себе самого став кресалом страху... Навіки...
