| © Гелена Лаврів, 10-02-2009
|
Сторукі Гекатонхейри-дерева скрушно гули над білою труною авта, що лежала коло їх корневищ, вони крізь сон бачили віртуозний політ уламку молочної сталі, і чули два голоси сплетені в одну поминальну пісню розпачу і страху. Сторукі Гекатонхейри-дерева кликали на поміч вітер, щоб повернув в груди нещасних загублені в польоті подихи, вони хотіли подивитись чи встане та зламаня лялька, що лежала неподалік, розкинувши руки і ноги, немов в екстазі, припавши до захололого лона землі, і чи відкриються очі схиленої на бік голови. Сторукі Гекатонхейри-дерева хотіли взнати колір їх погляду, щоб потім переказати на провесні ластівкам байку про те , як літала безкрила брила з білої сталі поміж їх сонних постатей.
Перше, що прийшло після темряви-біль, він був найкращим свідком тому, що Марела жива. Цей біль був у її нутрі, мов велетенський спрут, занадто велетенський для її черева, і готовий кожної миті прорватись на волю. Ремні безпеки, ті що надійно, і так естетично припинали її до сидіння, вгризались в скалічене тіло двома хижаками, перетворюючи кожен подих на тортури, але звільнитись від них не було змоги, бо тіло стало суцільною концентрованою мукою, що не давала підняти руки, й поворухнути головою. За спиною гув мотор, все ще переганяючи багрові цівки крові крізь камяні кільця з рунами.
Розбите лобове скло пропускало в салон осінній холод, він тулився до Маа холодними долонями першого морозу, зазирав в очі свіжим подихом північного вітру, наче кликав вийти на двір, подивитись на небо, що він спеціально для неї очистив, і воно тепер, незвично яскраве для осені, не синє, але й не тьмяно-блакитне, як мало б бути, а таке лазуритове...
Спогад про Марка був схожий на удар по обличчю, образливий і болючий, такий що змусив її, попри ікла ременів під ребрами, нервово вдихнути повні груди повітря, яж сльози проступили на очах від тисячі голок що вп”явлись з середини в беззахистну плоть, одразу після цого закашлялась, і не припиняючи спроб вихаркнути власні легені собі на коліна, Марела нарешті розстебнула ремні.
Звільнившись від пут, одразу завальлась вперед, опираючись руками на дорогоцінну розсип битого скла на передній панелі, судоми кашлю не припинялись, відчула як по губам тече слина, але і це нічого не дало, корчі згинали тіло навпіл, кожен подих був схожим на всхлип, повітря застрягало в горлі, й скручувалось там клубком, доводилось його раз пораз вихаркувати назад, повторюючи спробу знову.
Зібравшись з духом відчинила дверцята, на намагання встати, ноги відповіли відвертою непокорою, й вона звалилась на землю, все ще душачись в кашлі, й лежала так, Прометею лиш знати скільки , допоки знову не навчилась дихати. Але, навчена попередньою спобою, вставати навіть не намагалась, зіпнулась на четвереньки, силкуючись не ворушити тулубом, повільно поповзла до розпластаного за кілька мертів Марка. Кілька метрів довжиною в страждання, кожен рух вартував титанічних зусиль, й в цій бородьбі з власним організмом Марела покищо вигравала.
Як не дивно, але Марко не знепритомнів, він пам”ятав усе: як летів крізь вікно в розпістерті обійми чорних гілок, і вибух скла в свому мозку, й кам”яну твердість промерзлої землі. Розуміння содіяного прийшло запізніло, з десять хвилин він лежав мов викинута на узбережжя рибина, оглушений і отетерілий, судомно хапаючи ротом повітря впереміш із чимось соленим, й не наважуючись вільно його видихати, лиш маленькими порціями, так, щоб життя не вислизнуло крізь зуби, не втекло в це дивне, темно-блакитне небо, розпростерте над ним ввігнутим напівпрозорим куполом, крізь котрий він бачив далекі зорі. Чи це лишень іскри запаморочення в його очах? Не важливо, він живий, значить треба вставати, але ця думка, несмілива й уривчаста, мов спалах, одразу ж втонула в навалі сбрреалістичних образів, що миготіли перед очима.
Неправда те, що перед смертю все життя проноситься перед помираючим, як оповідь в іллюзіумі- не все лиш певні кадри, уривки, клапті, те, що вивільнює хворий мозок, даруючи пам”яті дивовижну чіткість.
Звичайно ж все було про неї. Іноді здавалось, що і життя до зустрічі з Марелою не було, так, лишень видимість, фарс, муляж, і тепер він зрів підсумок цьому, історію хвороби під назвою Маа, котру він, напевно, вбив... Ні, не хотілось про це навіть думати, все не може скінчитись так безглуздо, як завгодно, тільки не так! Ні, вона не мертва! Ні1 Ніколи! Ні! Будьласка, Прометею, ні!
І попри все своє невір”я в можливість смарті Марели, не міг змусити себе поглянути в той бік, лиш прислухався, і не чув нічого, навіть вітру, що торкався до лиця, тільки своє серцебиття, і подихи із вдихами, оглушуюче голосні.
Кожен сантиметр доводилось витискати з своїх м”язів, прумушувати себе повзти, все далі, до розпростертого на катафалку з палого листя тіла, вимучено уявляти, яким буде його лице, коли вона його побачить.Напевно він не вижив. Вона б вижила, Лукіліан би вижив-сто відсотків, навіть Іуда, але не Марко, занадто багато людської крові тече в його жилах. Такий удар, таке падіння... Хоча, чи це не пар здіймається над його головою?
Останній метр подолала значно швидше, надія вселила сили в понівечене тіло, й за кілька митей вона була коло Марка, тремтячими рукамиобернула голову обличчям до себе, і, несподівано, наштовхнулась на дві гострі шпиці лазуритового погляду. Він дивився на неї, і холодні очі яскраво світились на залитому кров”ю лиці. Тверді і міцно стиснуті до цього уста, розтулились, але він нічого не вимовив, лишень щасливо й полегшено видихнув, невдало намагаючись посміхнутись. Нічого не вийшло, порізане лице не було спроможне передати його радість, лиш дуще закровило від натуги.
Сонце з цікавістю дивилось вниз, перетворюючи уламки скла в марковому волоссі на розсип діамантів, скривавлених, але сліпуче сяючих, так, що Марела не наважувалась до них торкнутись, і вони так і залишились в його голові, безцінні, й гострі, мов думки генія.
Зараз вона була прекрасніша ніж будь коли, схвильована, з яскрао-червоними устами, схилилась над ним, мов сама Смерть,такаж срібно-сива й гарна, з своїми неповторно-бузковими олчима, хоча, ні, у Смерті очі- чорні, значить вона не Смерть. Вона- Життя, його життя, весь сенс, ціль і причина, і щоб побачити її такою, з чимось окрім байдужості і туги на обличчі, він ладен був іще на сотні падінь!
-Як...?... ти?...
Власний голос здався їй на смак мов полин, і обпікаючий наче рідка сірка. Спрут болю знов запротестував, заворушився, легені вибухнули новими судомами, й Марела захленулась кашлем, згорбившись над сонною землею в листі, обпльовуючи її багровою піною.
А Марко не міг, ні встати, ні відірвати голову від землі, лишень вхопив Марелу за рукав силкуючись підвестись, та вона швидко опанувала себе, ковтнула спрагло повітря, придушила ненависний кашель, підняла голову з іскристо-червоними устами, в кутиках яких стікали малиново-пурпурні потічки.
-Не переймайся, я в порядку, як ти? Рухатись можеш?
Тепер слова давались легше, все ще гірко, але терпимо, і з кожним разом все менше обпікали, стаючи подібними до звичайного окропу.
-Можу, але всати певно-ні, в голові паморочиться.
Не впевнена тішить це її чи ні, Марела обережно просунула руку за комір маркового кителя, сама собі зараз нагадуючи ницу злодюжку, що обкрадає трупи, неочікувано зашарілась від цієї думки, висмикнула руку, спитала тихо, й захрипло:
-Твій комунікатор де?
Нарешті посмішка вилупилась з маркових мук й невдалих спроб, наче мокре ще курча, і несміливо осяяла знівечене обличчя.
-Дома. Я його не взяв, щоб не турбували всякі б”юрократи, доким не доїдем до Геєни. Смішно, правда?
Марко говорив легко, його лице виражало дику суміш затамованого страху, болю і радості. В цю мить він був схожим на божевільного, але, о Прометей, як же Марелі його було шкода!
Глипнула через плече на машину, що на диво лишилась майже ціла, ціліша ніж вони з Марком, без лобового скла, але все ще заведена, й готова для нових польотів. Напевно затаз вона думала, що стала птахом, і треба лиш іще кілька спроб, щоб відростити крила. Автівка, як і її власник, нагадувала зараз божевільну, таку собі худобину, що спинилась пожувати старого листя у ярузі, й помріяти про небо.
-Ні, зовсім не смішно.
Про сміх не було сил навіть згадувати, Марку в цім плані краще, травма голови давала змогу з іншого кута поглянути на ситуацію, Марела ж вгрузла по самі вуха в реалістичному прагматизмі необхідності прийнятих підсвідомістю вже секунду назад рішень, і невідворотності їх виконання.
-Це нормально...
Філосовічне заключення короткої розмови зовсім не стверджувало нормальність того що сталось, просто слугувало виправданням, для того що вона збиралася зробити. А виправдання були Марелі чи не потрібніше ніж повітря, все ще гаряче і гірке, вони були необхідні для заспокоєння сумління хорошої дочки і гідної наслідниці генерала, для того щоб дозволити самій собі вчинити те, що весь її рід, вже мертвий, ще живий, і навіть ненароджений прирівнював до зради, десь між палаючими легенями і стиснутим в кулак шлунком засів дитячий страх справдження прокляття з сімейної легенди, про те що щойно буде зламано четверту печать, як прилетить геральдичний монстр і накинеться на безсоромну єретичку, на неї. Секунди вагань перервав Марко своєю безнадійною спробою підвестись, від котрої його лазуритові очі втонули в кривавому потоці, він розгублено закліпав, відкинувася назад на землю, пробурмотів:
-Нічого не розумію, але ж мене нічого не болить.
Він, певно теж розумів що краще б боліло, Марела, принаймні, засвоїла на відмінно канонічно-вірний урок, “болить-значить живий, нічого не болить тільки в мертвого”, а Марко був за крок від цього, бовтався на межі, мов сліпий еквелібрист, час від часу хитаючись маятником то в один, то в інший бік.
-Ти просто прибився, й трохи порізався, все буде добре.
Брехати йому було значно легше, і приємніше, ніж казати правду, це навіть трохи розслабляло, знімаючи напругу зловісного передчуття. Марела випросталась, стоячи на колінах коло Марка, побалансувавши так кілька митей, оцінюючим прислухаючись до себе, повільно почала вставати, спроквола розрівнюючи неслухняні ноги, слухаючи як всередині рветься якась тоненька плівка, так голосно, що певно й Марко почув.
Вставши, ковтнула два подихи, щоб не розкашлятись, востаннє глянула на напарника, котрий лежав коло її ніг мов на жертовнику, чекаючи своєї участі, й рішуче обернулась. Зрештою, якщо це таке страшне злодіяння, навіщо її навчили як його зробити, для чого дідусь разом із забороною втовкмачував їй в голову, все що для цого потрібно? І чого на четверту печпть накладено табу, а три попередніх дозволені? Якщо її логіка вірна, а вона вірна, то за нею має бути сила, це правомірно, якщо перша-зір, друга-слух, третя-швидкість, четверта мусить бути силою, інакше це святотатство буде вчинено намарно. Та чим довше вона думала, тим більше вагалась, й не витримавши безглуздої суперечки з самою собою, тремтячими від нетерпіння руками почала розстібати китель, стягла його з плечей, підставляючи груди під холодні доторки вітру, й заздрісливі погляди сонця, витягла з під сорочки важкий амулет темний, старий, неймовірно недолугий на білому шовку сорочки, й атласі рожевої шкіри, не знімаючи відімкнула механізм комбінацією знаків, видавила собі на долоню кусок холодного металу з четвертої чарунки, розширюючи проріху в замкнутому колі рун, підчепила нігтем тріщинку на ребрі гострого трикутника відлитого, як кажуть самим Прометеєм, три попередніх були з банального золота, їх замінювало кожне покоління, до цієї ж ніхто не торкався ще з часів Всесвітньої війни. Велике Табу нависло над нею колоссом до самого неба, колоссом на глиняних ногах, котрі розсипались тієї миті, коли пластинка розкололась навпіл, й від грому падіння багатовікового суєвір”я здригнувся увесь світ, на пересічену шрамом дорлоню впав жовтий клаптик пергаменту, (дивно, чого не папір? ). Усе, тепер вже нічого не повернеш, шлях залишився один. Розгорнувши трикутник листа віком в дві з половиною тисячі років, пробігла очима напис, потім ще раз. Чи може бути тут помилка?
Глянула на Марка, що тупо дивився в небо, за звичкою сподіваючись що він все пояснить, й дасть, як завжди, влучну і правильну пораду, але видно не на цей раз, він був не здатний тверезо щось обдумати, напевно скло прошило ту його частину мозку, що відповідала за здоровий глузд, й зібравшись з духом продекламувала вголос сакральне послання древності.
-Слово “ПРОБУДЖЕННЯ”.
Там так і було, саме так, ні довгих заклинань, ні древніх і мудрих слів, одна лиш руна, і все.
В очікуванні чуда, вона роззиралась довкруг, сподіваючись, що щось відбудеться, та хоч би дракон з фамильного герба з”явився б, як говорилось в проклятті, але цілу хвилину ніщо не ставалось, навіть вітер не гув, як досі простягненими в зледенілу вись гілками, світ завмер, затамувавши подих, чекаючи на щось, й ось воно обрушилось на Марелу, непомірною своєю величюю, вдавивши зухвалицю в землю своєю вагою.
Вона лежала придушена самим небом, розпластана між його гострою гладкою гранню, і гливким лоном замлі, і всі скелі світу важили менше ніж небо, що лягло на неї синім склом.
Марелу ніколи не гвалтували, але тепер вона знала, що відчуває жертва наруги, коли в тіло вдирається щось чужорідне, й здається, що наступна мить стане останньою, й вісі м”язи
натягуються капроновими шнурами в марній спробі звішльнитись, але це робить все лиш нестерпніше. Її гвалтувало щось не тільки так, як міг би це зробити чоговік, вона відчувала, що все нутро стало безнадійно осквернене, наче всередині неї вже не було її, щось геть чуже випиналось під шкірою живота, ніг, рук, це щось перетікало в неї з невидимого загарбника, й робилось нею, очі стали осередком солених морів, що втратили береги, й пішли мандрувати по рельєфу лиця, руки і ноги пустили коріння в самі глибокі нетрі землі, й тепер Марела відчувала ними перекочування гігантських глиб під собою, й шалений натиск вогню під ними, рідкого, червоного, а нерви, оголені, проросли в небо, лимоноо-жовтимм пасмами, прагнучи ввібрати весь його холод, все безмежжя, й вона лежала так віність, між вогнем і кригою, п”ючи муку подихами, дивлячись в лазуритову гладь небоозводу, що лило на неї густий дощ, і гриміло.
На кілька митей, чи кілька годин (час для ньго втратив свою істотність, і став чимось вельми умовним), Марко провалився в дивне напівмарення, в голові проносились нерозбірливі кавалькади образів, химерно плетені з дитячих спогадів, і дорослих, несправджених мрій, і лежав так, апсолютно розслабившись і віддавшись на милість галюцинацій, доки голос Марели не вивів його з цого стану. Отямившись, він почув лиш слово “пробудження” і не одразу зрозумів, що відбувалось, лишень коли Маа, болісно зойкнувши, завалилась навзнак, розпростерши руки врізнобіч, й залишилась так лежати, мов розп”ята на всипаній листям землі, він побачив на її долоні чорний трикутничок, розщеплений навпіл, і клаптик паперу, жовтого і цупкого, такого наче то зовсім і не папір, вони безмовно лежали на напружено розпростаній долоні, німими свідками страшного злодіяння проти світу, по котрому зараз ішли тяжкі судоми, Марко це майже фізично бачив, як світ йде хвилями, мов вода від кинутого каменю, щось таке глибинне нервово здригалось від того, що відбувалось зараз на його очах.
А Марела лежала непорушно, мов статуя, скинута з п”єдисталу. Щоб вгледіти що саме з нею коється, Марко припіднявся на руках, побачив її застигле в гримасі невичерпної муки лице, з широко відкритими очима, й роззявленим ротом, з котрого не злітало ні звуку, хоча він був по зав”язку забитий криком, та навіть крик не наважувався потривожити зловісну урочистіть того, що зараз відбувалось.
Не здатний, як здавалось до цого, навіть голови підняти, він зіпнувся на неслухняні ватні ноги, й проковиляв аби як ті кілька мертів, що розділяли його й розпластану горілиць жінку, там впав, полегшено, на коліна, спробував, підняти її голову від землі, але та виявилась неймовірно важкою, чи настільки були напружені м”язи шиї, що він не зміг побороти їх спротив. Що стосується спрпотиву, тут Марелі, при тямі вона чи ні, рівних не було, впертіщих чим напарниця, Марко в житті не зустрічав, Іуда називав це наполегливістю, Іуда завжди вмів підібрати необхідні слова, щоб розтопити кригу й холдність Маа, тут Марко йому не рівня, занадто прямо він висловлює свої думки, все ніяк не навчиться тонкощів дипломатії спілкування з жінками. От і зараз хотілось роздерти її в клоччя, за ту жахливу дурість, що вона зробила, але це бажання дуже швидко, майже миттєво придушив страх, гучний, всеохоплюючий, мов вибух, такий що змусив Марка, кричати в паніці, й трясти Марелу, за плечі, хоча він навіть поворухнути нею не міг.
Небо над нею, лазуритове крижане небо, почало стрімко стискатись, доки не стало двома зіницями, й грім не перетворився в крик, а дощ-в кров на її обличчі, що капала з маркової, схиленої над нею голови. Лиш тепер зрозумівши, що досі не дихала, жадібно хапнула повітря, гасячи його холодом пожежу в грудях, відчуваючи як Марко судомно притискає її до себе, щось говорить щось схоже на “Навіщо?” чи “Для чого?” зміст слів не цілком доходив до неї крізь шум в вухах, й болісні спогади про щойно пережите.
-Маа, дівчинко моя, ти мене чуєш?
Кров стікала з його лиця, на сніжно-білий комірець сорочки, малюючи на ній палаюче-яскраві розводи і плями, роблячи її схожою на червоне вбрання священників, кров неприємно стягала шкіру на лиці Марели, починаючи підсихати, змушуюючи її повернутись в реальність з лабіринтів своєї свідомості.
-Так, Мак, я тут, все добре.
Напевно він полегшено зітхнув, бо груди під щокою Марели високо піднялись, й опали, випустивши гарячий подих на її маківку.
-Ти хоч розумієш, що ти накоїла?
Вона сумнівалась, що так, але йому нізащо в цім не зізналася б.
-Я спрбувала не повторити помилку генерала, й не дати померти тобі через власний страх перед забобонами так, як він дав померти моїй бабусі. Напевне через це він розказав мені, як відкривається решту печатей, щоб в потрібний момент, я зробила те,- що не зміг він. Розумієш?
Єдине що зараз розумів Марко,- це карність того, що вона зробила, а він нізащо не міг дозволити, щоб її покарали через нього.
-Напевно сплеск вже засікли, нам треба швидше звідси вшиватись, доки не з”явились з Комісії по ВНАіР, інакше...
Вона і сама розуміла, що інакше, але ще хвилину позволікала, піднявши до Марка сплямоване обличчя.
-Ти мені вибач, добре, я часто буваю з тобою занатто суворою, ми ж не просто напарники, добре?
І хоч він розумів, що під її “не просто” криється зовсім інше, ніж під його, всеодно не зміг стриматись, здогадуючись, що іншого шансу в ньго не буде, нахилився, й заплющивши очі, впіймав її уста своїми, на якусь кородку мить сп”янілий від відчуття такої близькості, й трохи шокований власною сміливістью, розуміючи, що от зараз вона його відштовхне, ось прямо зарз...
Але... Марела стисла в кулаці тканину кителя в нього на грудях, закривши очі, намагаючись бути відстороненою, й не вдумуватись в суть того, що вони зараз роблять, просто дозволила йому це, як підкріплення свого вибачення, щоб совість опісля була трохи чистіше ніж досі.
Коли врешті вона легенько подалась назад, і Марко відпустив її , він побачив спокійні, можливо навіть трохи лагідні очі, й коли вона вставала, Марела продовжувала на нього дивитись, про щось таке думаючи, що він би страшенно хотів дізнатись, але вже зараз знав що не взнає.
А потім він мовчки дивився, як Маа йде до невдоволено гурчачої машини, все ще стоячи на колінах, все ще не отямившись від неймовірної втіхи надії, що знову прокинулась в ньому, вперше з часів їх спудейства, вперше з миті смерті Іуди, вперше з тих пір, як він став її напарником, і чхати він хтів на голос розсудливості, що зрадливо шепотів про марність цих надій, краще вкрадене щастя, ніж життя без нього. І щойно він вкрав собі клаптик того щастя, що звалось Марела.
Машина дивилась єдиним осліплим оком вікна, на рішучу постать перед собою, і починала гарчати трохи голосніше, напевно, з ревності, машина ,напевно, була закохана в Марка. Машина напевно отримувала задоволення від його присутності, отримувала оргазм щоразу коли він брався за роги її керма. Машина була незміримо щасливішою від Марели, вона могла любити Марка, а жінка, що стояла перед машиною не могла навіть згадати що значить це слово, в випаленій донага душі жили різні монстри, та жоден з них не мав імені Любов.
Вирішивши помститись, з заздрощів до щастя машини, Маа обійшла її, і вхопила там ззаді за хвіст, довгий сталевий трос рятувального хвоста, котрий тягся з-під сталевого черева машини, тонко скриплячи, розмотувався з невидимої пружинної бухти. Особливий заговорений хвіст, тонко плетений з каленого дроту, тричі осфячений, ніразу не випробуваний, тепер от знадобився.
Все ще пам”ятаючи, як розлазилась в пальцях старим дрантям цупка тканина маркового кителя, Марела взяла трос обережно, майже любляче, так щоб не попсувати мереживо його плетіння, задуже гарним він був, майже художнім, майже витонченим. Та й сам Марко був задуже гарним, з його точними лініями вишуканих рис, але що з того, коли вона його не любила, жаліла, цінувала, розуміла, підтримувала, але не любила, і кожного разу коли він на завданні виступав на крок поперед неї, підсвідомо прагнучи повторити безглуздий подвиг Іуди, і можливо перевершити його по безглуздості, безжально обсмикувала, вказуючи на місце, мов шкідливому цуценяті, котре все ще дзюрило на килим. В деякій мірі Марко і був тим цуценям, а вона була його килимом, котрий він все ще не міг перерости, і не знати чи зможе, було щось таке маніакально-незламне в його пристрасті, ні в його слабкості до Марели. Так вони і жили , мов два віслюка, прив”язані з двох боків до одної палиці, простромленої в кільце на жорнові, ходячи по колу, він наздоганяє-вона тікає, але все це не змінює відстань між її хвостом, і його мордою, а зернята днів все перемелюються, сипляться сивим попелом муки часу, падають на землю мукою, їх мукою, мукою їх затвердлих, але все ще живих сердець.
Марко відхилився назад, за його спиною з землі випнулось дерево, старе і чоре, з досконалою симетрією крони, де кожна гілка була віддзеркаленням сусідньої, воно розходилось догори густим мереживом, точно промальованим на фоні чистого неба. З полегкістю перенісши частину тягара свого тіла на холодну гладь стовбура втисся потилицею в вологу кору, відчуваючи якою гарячою, насправді, була його голова, відчуваючи яким, насправді, зломленим і хворим був він сам, і як тяжко було дихати, дивитись жити, наче крізь рани в Марка заповзала, як і в ці досконалі дерева довколо, осінь й потроху його присипляла, і він, вунісон своїм сусідам деревів.
Витягнувши весь трос, Марела пішла вгору, відчуваючи як легко несуть її ноги, як вільно вбирають повітря груди, і біль, навіть згадка про біль, безповоротно зник, розчинився в новітніх відчуттях, що переповняли її зараз, коли вона ступала по схилу, мов по сходах, не помічаючи, зовсім не зважаючи на те, що позаду задкує закохана в Марка машина, гурчить вхолосту, вхолосту дратується на таке неучтиве поводження збоку ненавистної панни з срібним волоссям, з бузковими зіницями з шкірою блідо-рожевого кольору, й устами криво усміхненими, що ще пам”ятають Марків поцілунок, і Маркову кров.
В цьому було щось моторошне, в тім як легко й невимушено вона тягла його авто підгору, мало що не наспівувала, але від того не легше, бо щось кардинально неправильне було в цій картині, і особливо в намотаному на руку тросі, таке нудотно сюрреалістичне, як падіння у прірву ввісні, от тільки на цей раз йому не прокинутись.
Коли машина вперлась задніми колесами в піщану насип, Марела обернулася, а Марко потай від самого себе зрадів, чи то померти хотілось, чи то за свою машину було образливо, але він справді зрараз не хотів нікуди їхати, можливо просто через той перший і останній поцілунок, котрий пам”ятали ці дерева, і це їх опале листя, ї яр, що ледь не став їм з Маа могилою, він певно боявся, що якщо піти звідси, спогад поблякне, а Марко не хотів забувати нічого, жодної найдрібнішої деталі, і якби він помер зараз, це було б прекрасно, бо тоді б цей найдорощий в його житті спогад не встиг би потьмяніти. Але Марела була непорушною в своїй рішучості його рятувати, вона підійшла до автівки, вхопила одною рукою під дно, легко підяла, й перетягла через насип, під охриплий шум мотору, під шурхіт вітру в палому листі, й його свист в гіллі, і в ту мить їй здавалось, що насправді машина зроблена з картону, одна велика пуста коробка, і все, й пальці легко вминали його, доводилось бути такою обережною.
Врешті транспорт було повернуто на його законне місце, й Марела швидко збігла униз, легко й граційно, Марку завжди дуже подобалось дивитись як вона ходить, рухається, було в цім щось заворожуюче, як в танцю полум”я на вітрі, і зараз, після знаття печаті нічого не змінилось, ну хіба що вона стала трохи веселішою, нові відчуття явно приносили втіху безрозсудній наслідниці великого роду. Присівши навпочіпки коло напарника, жінка пильно на нього дивилась, наче зважувала якісь варіанти.
-Навіть не думай мане нести на руках, краще тягни волоком за ногу, чи просто зашпурдель нагору одним влучним кидком, але такого позору я собі не пробачу, вистачить й того що ти вже накоїла.
Видно здогад Марка про її плани був вірним, бо Маа кілька митей мовчала перед тим як відповісти, придумувала певно вибачення, чи переплановувала свої дії, хоча й могла думати про погоду на сьогоджні, що твориться в її голові Марко ніколи навіть уявити не міг, за тими рідкісними випадками, коли це було надто очевидно, як от зараз, коли вона, надто приголомшена, не намагалась приховати свої емоції від стороннього погляду.
-Як скажеш, Мак, як скажеш...
Пробубніла вона це невимушено, й мимоходом, зазвичай вона тек не погоджувалась з його словами, зазвичай вона взагалі не погоджувалась.
Обличчя напарника , в тих місцях де не багровіло від крові, було неймовірно бліде, він явно згасав, сили покидали вимучене тіло, напевно на той ривок, коли вона лежала без тями, пішли останні його ресурси, тепер треба було поспішати.
Вона підхопила Марка попід руки. Поставила простоніж, з усіх сил стараючись не напружувати пальці. Нові можливості старого тіла все ще складно було котролювати, але допомагала думка про те що він, на відміну, від своєї автіки, далеко не залізний, і те що на її дні було вмятинами, на ньому буде дірками.
Та всеодно Марку здалось, що ребра стискають сталеві обценьки, й недовершений подих застряг у нього в горлі, боляче врізавшись в гортань колючим шипованим клубком, так, що аж сльози на очах проступили. Марела, як завжди все помітила, обережно прихилила його до себе, підтримуючи ззаді лиш кінчиками пальців, подих прослиз в легені, Марко притисся вухом до марелиної голови, відчуваючи як вона нервово дихає.
-Все нормально. Я в порядку.
Зараз нікуди йти не хотілось ще більше як досі, підняв руки, поклав їх їй на плечі, не
відсторонюючись ні на йоту, не дивлячись в її лице, просто відчував як за тонкою перепоною тканини і ребер б”ється її серце, так близько від його, і майже вунісон, це було непередаване відчуття злиття, хоча б іллюзії злиття з нею в оне ціле, так щоб вона вже ніколи не стала тим кам”яним ідолом, що він досі бачив поряд з собою, а назавжди залишилась його, живою, схвильованою, такою як зараз, коли Марко впіймав її в вимушенні обійми дружньої помочі, котрі, звичайно ж для нього були чимось геть іншим, чим для неї. Так волни і жили наче поряд, а виходило що в різних світах, де для нього не було нічого окрім його всеспалюючого багаття хворої любові до недосяжної Маа, а для неї нічого крім пам”яті про давно втрачене почуття, холодної законсервованої пам”яті вічної вдови.
Забравши одну його руку з свого плеча, Марела обережно обіймала Марка ззаді, а він спирався на неї, і на опущеному обличчі, крізь кров і запаморочення всеж таки проглядала усмішка щасливого божевільного, котрий нарешті узрів привид своїх галюцинацій в реальному світі, і тепер тішиться думкою про те, що не такий вже він божевільний, а світ, не такий вже правильний, як казали цілителі душ, вводячи йому сни підшкірно.
Якщо машина була картонною, то Марко нагадував скульптуру з легкого взбитого крему, необережний рух- і розлізеться. Це так дратувало, бути настільки обережною, настільки обачною, вона вже відвикла від цого, хотілось випробувати всі свої можливості, підняти граничну вагу, зігнути граничну жорсткість, і потім відчувати блаженну втому у м”язах, а не цяцькатись з металом, мов з порцеляною, з напарником, мов з двуденним немовлям.
Та з всім їй його було таки жаль, і те як він до останнього намагався зберегти власну гідність робило все лиш сумнішим, вона всетаки його поважала, пори всі свої недостатки, Марко мав те , чого в їх час багато хто позбавлений, відчуття гордості, честі і чесності, й попри все він був сміливим вояком, і хорошим напарником, Марела це цінувала, Марела була вдячна йому за це, Марела хотіла щоб він жив.
Ледь торкаючисьт землі кінчиками ніг, Марко плив над землею догори по схилу, боляче не було, було навіть трохи смішно, він завжди так пнувся оберігати Маа, а ось тепер вона несе його однією лівою, надалі буде важче бути їй корисним, хоча на тотальну забудькуватість це швидше за все не вплине, тож він завжди зможе класти їй теплу одіж в форменну шафку в казармі, й приносити запчастини до зброї, котрі вона все так само буде забувати виписувати.
Коли Марела всадила його на пасажирське сидіння він все ще усміхався, й за лазуритовими очима народилась зухвала думка про те , що можливо в нього всетаки є шанс, просто він досі його не міг вгледіти.
Машина гарчала на загарбницю-Марелу, котра святотатно всілась на місце коханого хазяїна, але щойно вона впіймала руль, так сильно, як Марко ніколи не міг, машина покірно взвила мотором, видаючи все на що здатна дла догоди суворій панні, й стрімко стрибнула вперед, підминаючи під себе срібну гадину дороги. Шлях до Геєни почався.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
