Це був такий… типовий базар. Ряди торгашів, які продають м'ясо, рибу, овочі, фрукти… Значна частина приїжджих, хтось – вже звик тут торгувати.
- Так, так, так, сплачуємо містове. Жіночка? Я до вас звертаюся, сплачуємо містове!
- Та побійтеся Бога, ще нічого не вторгувала. Попит нині на мій товар не дуже, знаєте…
- Мене це має хвилювати? Кажу, платіть…
- Півгодинки, дайте мені півгодинки. З першого покупця я все заплачу вам…
Дід пішов геть, однак пригрозив пальцем і сказав, що повернеться. Наче б то і день сонячний, і людей на базарі вдосталь, а до неї ніхто не підходить.
- Слухай, - радила сусідка. – Ти нащо пов’язку на очі натягла? Люди думають що ти сліпа, тому й не підходять до тебе.
- Я і є сліпа.
- І як ти збираєшся торгувати? І, до речі, де твій товар? Чому на твоєму прилавку так пусто? Тебе мабуть надурили, в тебе ж зовсім нема чого продавати…
- Я так вже надцять століть торгую. Більше двох тисяч років.
- Ага, як же. І дві тисячі нічого не продається… Ну й бувають тут диваки.
Відповідати дівчина нічого не стала. А перехожі вже почали жартувати з її одягу – затяганої нічної сорочки, з того, що торгаш може бути сліпим. Ну а як ще можна сприймати людину, яку бачать вперше, яка одягнена так дивно, з зав’язаними очима і терезами такими старими, що от-от розваляться. До того ж в неї пусто на прилавку.
- А може вона психована? Навіщо сліпій тримати у руці ніж, яким я чищу буряки на городі?
- Хм… дійсно. Щось не так. І що вона збирається вторгувати, як і товару нема. Тьотько, йдіть звідси, а то всіх покупців чого доброго розлякаєте!
Кругом жінки зібралася купа людей. І продавці, і покупці стояли і дивилися. Раптом, до неї підійшов юнак. Такий, нормально одягнений юнак. Дістав з кишені гаманець, що аж розпирало, попрохав всіх заткнутися.
- Будьте ласкаві, півкіло добра, якщо можна.
На обличчі жінки з’явилася посмішка. Вона відклала велетенський ніж вбік, набрала рукою з ящика якогось уявного товару. Так, наче взяла дві жмені насіння, тільки насіння не було, і висипала його на одну шальку. Однак, терези залишилися незворушними.
- Півкіло малувато буде. Певно, зла ви більше зробили?
- Та ні. Нічого особливого, просто змусив дівчину аборт зробити. Нащо мені зараз дитина, коли моє життя саме квітне. Дивно, думав за це півкіло добра куплю, і баланс буде збережено. А скільки треба?
- Ну, як на мене, то не менше, ніж кіло шістьсот.
- Більше ніж півтори кілограми… Невже так дорого нині обходиться згладити провину перед тим, хто навіть не народився… Ну добре давайте.
Жінка насипала ще кілька жмень добра на шальки. Врешті-решт, шалька з уявним добром почала переважувати.
- Скільки з мене?, - запитав хлопчина.
- Зараз товар подорожчав. Кіло нині коштує півтори тисячі гривень…
- Ага, ось гроші. І… де ж він подівся… десь тут був, - хлопчина поліз у задню кишеню джинсів. – Ага, ось – п’ятипроцентний дисконт. Ви мені минулого разу давали.
- Добре, і того виходить…
- Жіночко, ви мені за містове думаєте платити? – почувся голос з натовпу.
- Звичайно. Ось зараз.
Вона висипала уявне добро у поліетиленовий пакет і віддала хлопцю зі словами:
- Якість гарантую. Дорога в рай замовлена. Пам’ятай, постійним покупцям знижка…Ось моя візитка. Там є мобільний.
