Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2566
Творів: 46621
Рецензій: 90928

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Кінематографічна лірика

Одного разу під Охтиркою_для Клінта Іствуда-4

© Владислав Івченко, 10-02-2009
Вже вранці загін Єрофєєва і Лібермана підходить до Шпилівки. Бачать гармату, яка встряла дулом у землю. Це та сама гармата, яку відкинув від будинку Шпиль. Перекинув болото під пагорбом, докинув аж до села.
- Нічого собі. – каже Єрофєєв, який бачив на війні багато чого, але тільки не таке.
- Далі буде. Всім тримати тишу! Треба підійти непомітно, можливо тоді в нас буде шанс схопити Велетня сплячим. Або накачати ось цим. – каже Ліберман, який вказує на велику сулію зі снодійним. – І не стріляти без наказу.
- Слухай, можна почекаємо, поки підтягнеться артилерія? – каже Єрофєєв.
- Артилерія нам не допоможе. Сам бачиш. – Ліберман вказує на гармату, що встряла у землю. - Залишай людей тут, щоб не було зайвих втрат. Ми візьмемо кілька десятків. І побільше мотузок та кайданів!
Невеличкий загін піднімається на пагорб. Знаходять місце, де був розтрощений загін Крученого. Дивляться на розчавлені і розірвані тіла.
- Що тут було? – дивується Єрофєєв.
- Я ж тобі казав, що це справжня машина! Він голіруч повбивав усіх! – каже Ліберман.
- Оце так сила!
Дає наказ спішитися. Крадькома проходять у розбиті ворота, біжать до будинку, заходять всередину. Там нікого. Спускаються у підвал. І там пусто. Пусто в кімнаті, де спав Шпиль, пусто в сейфі.
- Чорт! Де він міг подітися? – кричить Ліберман. – Обшукати тут все!
Шукають, але Шпиля немає. Всі дивуються, що будинок цілий, не пограбований. Тільки Ліберман не дивується. Прискакує вістовий і сповіщає, що телеграма в Москву відправлена.
- Отримана відповідь! – дає комісару аркуш. Той читає.
- Що там, Борю? – цікавиться Єрофєєв.
- Відповів особисто Фелікс Едмундович! Каже що відправляє сюди кращих людей! Спеціальний загін комісара Берзіньша! Панцерний потяг з ними вже виїхав! А з Харкова сюди доправляють професора Кончалабу, головного спеціаліста по чудовиськам! Справа державного значення! Як я і казав! Що там заслони на шляхах?
- Пусто. – каже Єрофєєв і спльовує. – Загорулько місцевий, він тут всі ходи-виходи знає. Кажуть, що міг податися до ріки Снов.
- Треба і там все перекрити!
- Та там такі місця, що не поймеш, що перекривати.
- Як таке може бути? – дивується комісар.
- А як таке може бути, що у тебе вуха виросли, як лопухи? – відповідає Єрофєєв. – Місця тут такі.
- То нам потрібно йти на ту річку Снів!
- Борю, ти поясни, кого ми шукаємо: велетня чи тих, зі скарбами.
- І тих і цих. Але думаю, що вони разом.
- Разом? – дивується комполка.
- Тому, що велетень якось до тієї дівки пристав. Коли він всіх тут розкидав на мотлох, вона до нього вийшла. Щось сказала і він сів біля неї, як дресирований. Потім вона його в будинок повела.
- Це Міра?
- Вона.
- Диви, навіть чудовисько до рук прибрала. То ти думаєш, що вони його з собою узяли?
- Чи узяли, чи воно само пішло. То вже неважливо. Головне наздогнати їх. Вирушаємо на річку Снів! – кричить Ліберман.
- Та тихіше ти! – рикає на нього Єрофєєв.
- А що?
- А то, що у нас у полку більшість місцеві. І їм скажи на річку Снів йти, так вони розбіжаться відразу, бо чули про ту річку. Хай краще не знають. А ще відпочити людям треба, всю ніч в дорозі.
- Андрію, ніколи відпочивати!
- Борю, я знаю, що кажу. Люди ще потерплять, а коні – ні.
- Тоді підемо пішки! Це наказ! Це важливо! Тут вирішується доля світової революції! Тобто ми все одно переможемо, бо інакше бути не може. Але чи переможемо за рік, чи за десять років! Вперед!

- Слухай, ти наче якийсь тевтонський лицар! – сміється Міра з Дубківського, який натягнув собі на голову чавунок.
- У Кончалаби написано, що це єдиний шанс врятуватися від чорних вершників. – каже серйозний і переляканий Дубківський. – І ви одягайте! – сотник трясе ще двома чавунами, які узяв з павучої хати. – Чорні вершники можуть вбивати думками! Треба захистити голову від їх впливу!
Міра сміється і наганяє коня. Їде біля Чета, який стривожений і напружений.
- Ти теж віриш у чорних вершників? – питає Міра.
- Про них написав професор Харківського університету! Великий дослідник Слобожанщини! Нехай і покидьок! – кричить Дубківський. Чет мовчить. Міра дивиться на нього.
- То ти віриш?
- Не знаю. Погано, що дідусь хоче нас покарати.
- Хто той дідусь?
- Не знаю. Але він тут головний. Нечиста сила. Треба уходити звідси. Хай краще червоні.
- Не панікуй, Чете.
- Ти чуєш? – зненацька питає Чет і оглядається. Міра вперше бачить в його очах майже паніку. Навіть коли він біг з шаблею на загін Крученого, паніки не було, був холодний і відчайдушний розрахунок затримати їх хоч на кілька митей. А ось тут паніка.
- Що таке? – Міра вже не посміхається.
- Давай сюди чавуни! – кричить Чет. – І ти одягай!
- Слухай, Чете, я більше довіряю гвинтівці, аніж чавуну на голові! – кричить Міра.
- Одягай. – каже майже не розтискуючи губ Чет. І вона одягає. Бо бачить, його обличчя. Кам’яне від тривоги. А ще коні знову нервують і навколо стає темно, хоч ще і обіду немає.
- Що це? – дивується Міра.
- Це вони! – кричить Дубківський. Чавун на ньому тримається краще всіх, бо зсередини підпирається вухами.
- Он вони. – каже Чет.
І всі бачать з десяток чорних фігур, одягнених у довгі плащі. На величезних чорних конях, з довгими списами. Вершники летять над землею і стрімко наближаються.
- Ну, почалося. – каже Міра і скидає з плеча гвинтівку. Постріл. Голова одного з чорних вершників відкидається, бо в неї потрапила куля. Але вершник не падає з коня, а мчить собі далі. І голова на місці. Наче нічого і не було.
- Нате вам! – починає стріляти з пістолетів Дубківський. Але чорним вершникам байдуже.
- А якщо так! – каже Чет і вихоплює шаблю. Мчить назустріч, відбиває списи і рубить голову одному з чорних вершників. Он котиться вона разом з капюшоном плащу, але тіло залишилося на коні, тіло розвертає коня, мчить назад, підбирає голову і встановлює її собі на шию. Разом з капюшоном. І все тримається!
Дубківський підпалює і кидає в одного з чорних вершників шашку динаміту. Вибух. Вершник розлітається на шматки разом з конем. Але ті шматки не просто залишаються на землі, а починають сповзатися до кучі і ось вже знову чорний вершник у зборі, а інший вже притиснув Дубківського списом до землі. Тримає. Міра стріляє, лупить в лоби чорним вершникам, потім б’є прикладом гвинтівки та нападникам хоч би що. І ось вже кілька списів зупиняють її. Чет ще рубиться, зносить чергові голови, які знов встановлюються на шиї, Чет ричить і б’ється, коли бачить списи, які притиснули Міру до землі.
- Бийся! Не здавайся! – кричить вона, побачивши його погляд. Але Чет зупиняється, дивиться, кидає шаблю. Плює і сідає.
Чорні вершники задоволено мугикають по-своєму. Вже ясно, що вони не люди, якісь істоти, сховані під своїми чорними, довгими плащами. В’яжуть руки полоненим, коли підскакує Кручений з шоломом на голові.
- Ага, попалися! Втекти думали! Від отамана Крученого ніхто ще не тікав! Навіть ти, солдатику! І ти, красуне! – регоче отаман. Бачить коней з валізами, скаче до них, хапає одну з валіз, починає відв’язувати. – Ось воно! Моє золото! Хотіли забрати моє золото!
Від хвилювання пальці не слухаються Крученого, ніяк не може розв’язати мотузки. Коли удар. І спис одного з чорних вершників пробиває Крученого. Той стогне, дивиться на спис, що виходить у нього з грудей, ще встигає обернутися і падає. Чорні вершники розмовляють між собою. (Титри перекладу: Навіть великий злодій не може обдурити малого чорта).

Загін червоних рисить дорогою. Попереду хутір, де Кручений шукав дідуся. А от і сам дідусь сидить при дорозі, як завжди з кукурудзою, все чисте молочні початки. Не звертає уваги на військо. А це ж цілий полк! З гарматами, кулеметами! Єрофєєв насторожено дивиться на дідуся. Але нічого підозрілого не помічає. Наближаються.
- Добридень, старий. – каже комполка.
- Добридень. – каже дідусь, піднімає голову і мружиться на сонці. Він весь аж жовтуватий, видно, що рідко бачить білий світ. – Шукаєте когось?
- Шукаємо, діду. – каже Єрофєєв, але Ліберман смикає його за рукав. Показує, щоб зайвого не патякав.
- А що діду, знаєш щось? – каже комісар.
- Та щось знаю. – тихенько каже дід і береться за новий початок. – Знаю, що вам от краще тут почекати, а далі не їхати. Тих же, кого шукаєте, привезуть вам.
- А звідки ти знаєш, кого ми шукаємо?
- Та знаю.
- Розповідай все, діду. А то гірше буде. – каже Ліберман. Старий сміється.
- Не буде.
- Це чому?
- Бо документ в мене є.
- Який, такий документ?
- А ось глянь. – з корзини де нечищені початки, бере дідусь аркуш складений і дає Ліберману. Той розгортає і дивиться. Потім показує Єрофєєеву, щоб від’їхати треба.
- Що таке? – питає комполка, коли вони в полі, метрах в ста від дідуся.
- Знаєш що це? – Ліберман папірцем махає.
- Що?
- Розпорядження про невтручання у справи.
- Що?
- Цим розпорядженням забороняється втручання у справи на землях при річці Снов! – скрізь зуби каже Ліберман.
- Борю, ким забороняється? – дивується Єрофєєв.
- Самим Леніним!
- Що? Та не може бути! – обурюється комполка.
- Дивися! Ось почерк його і підпис і печатка Реввоєнради! – Ліберман тицяє аркушом і розгублено киває головою.
- Як це не втручатися, Борю? А якщо контра за цим старим ховається? – дивується Єрофєєв.
- Ти це бачиш! – аж кричить Ліберман і знову тицяє аркушем.
- І що робити?
- Не знаю. Ладно, поїхали до діда.
Той все кукурудзу чисте.
- То ти знайдеш тих, кого ми шукаємо? – питає Ліберман.
- Знайшов уже.
- Дивися, вони люди небезпечні. Так наче упіймав вже їх, а потім раз і немає. Ще ті хитруни.
- Знаю. – дідусь киває головою. – Ви он там за гайком станьте, відпочиньте трохи. А до вечора і привезуть їх.
- Не хочу я погрожувати, діду, але дивися, що у нас тут полк цілий. Якщо спробуєш обдурити, то краще не треба. Випалимо тут все, не дивлячись на документ. – каже Ліберман. Дідусь киває головою, що розуміє. – А ще там окрім людей валізи дві. Вони теж потрібні.
- Валіза одна. – каже дідусь.
- Дві валізи, старий хрич, дві! – вибухає комісар.
- Одна, лебедику, одна. Її привезуть. – відразливо хихикає дідусь.
- Слухай, старий, я ж тебе до стінки за таке поставлю! Думаєш ні? – дратується Ліберман.
- Поставиш. Спочатку ти, потім тебе. Ти ж документ читав.
- Ти документом не прикривайся! Невідомо як ти його отримав! – кричить комісар.
- Каже-кажи та не забалакуйся. – серйозно відповідає старий. І Ліберман осікається.
– Ладно, поїхали, відпочинемо трохи. – каже комісар і дивиться кудись в бік.
- Документ то поверни. – нагадує старий. Ліберман повертає. Розвертають загін, становляться за гаєм. Зброю тримають напоготові, ескадрон один на конях сидить, ладний у будь-яку мить до бою. Гармати встановили.
- Я десяток у розвідку послав, щоб слідкували за хутором. – каже Єрофєєв.  
- Добре.
- Як думаєш, не обдурить нас дід?
- Не знаю. – злиться Ліберман. – Я б його власними б руками пристрелив, якби не документ.
- Та ладно, Борю. Як керівництво видало документ, то мабуть знає, навіщо. Не наша справа.
- Тут все наша справа, Андрію, все! – не погоджується комісар. – Ну нічого, зараз документ, а завтра ми прийдемо, ми тут порядок наведемо, випалимо всю цю нечесть!
- Ти ляж, відпочинь. Скільки вже не спав. Давай. – каже Андрій і плескає товариша по плечу.
- Та не можу заснути, все про цю справу думаю. То про велетня, то про скарби.
- Вже одна валіза?
- Я буду керівництву доповідати! Ми ще за другою валізою повернемося! – Ліберман скрегоче зубами і махає руками, наче січе якогось невидимого ворога.
Єрофєєв переконує друга прилягти в тіньочку, трохи відпочити. Комісар лягає і засипає. Комполка перевіряє охорону, дивується, що від розвідки ніяких звісток. А тут ще коні якісь перелякані стали, іржуть, копитам землю риють, фиркають.
- А ну перевірити, що там з розвідкою! – ще десяток Єрофєєв послав. Швидко повернулися бійці, перелякані всі.
- Товаришу командиру! Ось! – показують кількох хлопців з першого десятку. Очі божевільні, самі всі посивілі і сказати нічого не можуть, тільки тремтять. – Усі такі, весь десяток!
- Що з ними трапилося?
- А бозна. Ми приїхали, а вони лежать ось такі вже. А поруч трійко зв’язаних. І валіза. А коні, коні розбіглися перелякані, не спіймаєш їх.
Єрофєєв дивиться на бійців. Нормальні ж хлопці були, а тепер страшно дивитися.
- От нечиста сила! – спльовує. Хотів перехреститися, але він ж Червоної армії командир, як можна хреститися? Стримується. Дивиться на зв’язаних. – А чавуни на головах для чого?
- А так і було. Ми вирішили не знімати. – доповідають бійці.
- Ось ти, сучко! – це прибіг матрос Жникін, який побачив Міру. - Це ти вістовому голову знесла! – Жникін кидається на неї, задушити хоче чи що, але Міра б’є його головою з чавуном у ніс, а потім ногами і падає матрос, заюшений весь, у пилюку. Хапається за маузер.
- А ну припинити! – наказує Єрофєєв. – Будіть комісара, всім підйом! Повертаємося до Охтирки! Валізу в тачанку, полонених на віз. Подвійну, потрійну охорону! Щоб очей з них не зводили! Жникін, ти відповідальний. Головою!
Полк швидко рушить до Охтирки. Збожеволівших залишають, бо зараз же війна, не до них. Їх швидко ловлять місцеві чудовиська, чи то дерева-людожери чи хатинки чи інші.

У Охтирці полк вже чекає професор Бар-Кончалаба, який був заарештований у Харкові. Його ледь не розстріляли, та потім прийшов наказ з Москви залишити цього видатного спеціаліста по чудовиськам, щоб він допомагав радянській владі. Бар-Кончалаба погодився та й що йому залишалося. Сидів під вартою у Харкові, писав доповідні про можливість використання чудовиськ в революційних цілях. Коли ось привезли його з Харкова. Не просто так, а аеропланом, як велике цабе. Бо наказ був, щоб швидко, а дорогі неспокійні, банди так і рискають, то відправили повітрям. Тепер сидить професор і чекає, міркуючи, чого це приперли його у провінційну Охтирку. Кажуть, що панцерний потяг з Москви чекають. І їде ним сам комісар Берзіньш зі спеціальним загоном. Поки чекали їх, допитували полонених.
- Двох можна уже і до стінки, а бабу залишимо. – сказав Ліберман після допиту.
- А що з бабою? – питає комполка.
- Буде, як наживка. Я бачив, як велетень на неї реагував. Впевнений, що з дому пішов її шукати. Прийде до неї, а тут ми вже чекатимемо.
- Гармати готувати? – Єрофєєв вже готовий йти віддавати наказ.
- Ти що, які гармати! Нам же велетень живий потрібен!
- Як же ти його живого візьмеш?
- Товариш Берзіньш везе спеціальне обладнання. Візьмемо! І відразу до Москви його. Там дослідять, знайдуть рецептуру і налагодять виробництво. Уявляєш, Андрію, коли у тебе буде тисяча ось таких велетнів! Які ані снарядів не бояться, ані куль! Коли один може загін цілий розкидати, як іграшки якісь! – Ліберман захоплено крутить головою.
- Панцирник прибув! – сповіщає солдат, який примчав з вокзалу.
- Поїхали!
Мчать на станцію, яку охороняє ціла рота солдат. Панцирник вже там, ощирився стволами гармат та кулеметів. З вантажних платформ звозять панцирники колісні. Командують всім люди у шкіряних кашкетах і плащах. Це спеціальний загін комісара Берзіньша, якому доручено займатися використанням чудовиськ на користь всесвітньої революції. Ось і сам комісар, керує вивантаженням трьох величезних ящиків.
- Доброго дня, товаришу Берзіньш! – кричить Ліберман і плигає до нього з коня.
- А, привіт, Борю! – обнімаються комісари, цілуються. - Кажуть знайшов ти дещо цікаве?
- Знайшов! А що це ти привіз?
- Поки таємниця, далі сам побачиш. Так, обережно! Обережно!
Поруч з Берзіньшем якийсь чоловік у костюмі-тройці і пенсне.
- Знайомтеся, це Ульрих Туазест, дуже талановитий інженер і великий прихильник всесвітньої революції. – каже Берзіньш. Інженер щось лопотить, здається німецькою. – Так, ставимо на віз, обережно! Обережно! Добре! Тепер везіть в штаб. І ми теж туди, треба все ретельно спланувати! Бо добрий план це половина успіху! – сміється Берзіньш. І всі їдуть до штабу.
Там в окремій кімнаті зачинилися і балакають комісари Ліберман і Берзіньш. Всі плани на завтра обговорили і зараз згадують молодість у підпіллі, як боролися з царатом за нове життя.
- Чесно кажучи, Яне, навіть не думав я, що доживу! – каже Ліберман. – Думав, що добре, якщо хоча б перші промені комуністичного сяйва побачу! А тепер же, якщо поставимо на потік виробництво велетнів, ми ж увесь світ завоюємо!
- Так, Борю, судячи з твоїх розповідей характеристики у цього велетня дійсно чудові. Якби хтось розповідав, то не повірив би, але тобі вірю. Якщо дійсно пряме влучання з гармати не бере, то це я тобі скажу міць! Тільки б керованість створити. Керованість, це з чудовиськами головне. Без неї все інше нічого не варте. Це ж не перша наша спроба. У Тамбовській губернії намагалися драконів використовувати. Одного знайшли, навчили людській мові, щось там навіть про революції пояснили. Перед тим, як на фронт відправляти, вирішили випробувати на боротьбі з кулаками. Там їх багато було. Перші рази все чудово було. Розвідка дає данні, де банду виявлено, дракон вилітає і випалює там все вогнем. До семисот квадратних метрів міг випалити, а хто залишиться, так того щелепами та хвостом добивав! А ще же маневреність, ні на якому коні від нього не втечеш! Плюс добра захищеність від вогнестрільної зброї. Тобто, звісно, якщо з гармати б попали, то пробили б. Але гвинтівки і кулемети луска драконова витримувала. За перший тиждень вісім банд куркулів винищив! Вже хотіли на фронт його, коли приходить інформація, що куркулі дракона купили.
- Дракона? Він же тварина! – дивується Ліберман.
- Так за тваринні інстинкти і узяли! – аж кричить Берзіньш. – Раз полетів на завдання, а куркулі виставили здоровезний жбан браги. То завжди пострілами зустрічали, а то зброю склали, кажуть, що нічого проти дракона не мають і запрошують до столу з поваги. Той дурень і купився! Випив всю брагу, куди там вже контрреволюцію нищити! Ледь злетів, коли біля губЧЕКа сідав, трьох солдат збив. Ще й збрехав, що завдання виконано!
- Він і говорити міг?
- Та навчили трохи. Воно ж неписьменне було, а спілкуватися якось треба! Ото зрозуміли куркулі, як до дракона підходити і давай його напувати. А самі осміліли, чи не кожного дня напади, вішають комуністів, заважають встановленню радянської влади. По доповідях у нас щодня по банді випалюється, а насправді таке враження, що кожного дня по банді додається. Провів я розслідування, виявив, як все насправді. Суд і розстріляли дракона з гармат. Бо він же, гад, почав до зради схилятися, щоб перейти на бік контрреволюції! Його кілька монархістів хотіли використати, щоб визволити громадянина Романова, колишнього царя. Монархістів теж до стінки. Але знаєш, як прикро, що нічим все закінчилося! Я ж на того дракона два місяці вбив! Та аби один я! Весь відділ мій! То великі надії покладаю на цього твого велетня. Країна Рад у оточенні ворогів! Їй необхідна наша допомога! Якщо зможемо дати їй таких солдат, то це буде просто чудово! – каже Берзіньш і стукає кулаком по столу. Потім хапає Лібермана і починає трясти його за плечі. – Борька, як я радий тебе бачити!
Трясе так, що з Лібермана злітає його кашкет і стають видні вуха.
- Господи! Це що ще таке? – дивується Берзіньш.
- Та ось. – ніяковіє Ліберман. – Трапилося тут дещо.
- Як трапилося?
- Та водички попив.
- Що за вода така?
- Та погана вода. Тут є річка така, Снов зветься. Біля неї всякої нечисті тьма прямо. Ми з Єрофєєвим хотіли вичистити тут все, а в них документ. Ільїчем підписаний!
- Ну, як Ільїчем, то нехай, Ільїч помилки не припуститься. – каже Берзіньш, а сам все роздивляється вуха Лібермана. Той квапливо ховає їх у кашкет. – Слухай, дивися, щоб солдати їх не бачили. Бо ти ж комісар, ти ж ідеологічна ланка! На передньому фронті революції, а в тебе вуха, як у блазня!
- Та розумію! Ховаю їх! Оце з цією справою покінчимо, поїду в Харків на операцію. Відріжу під корінь цей сором! – нервує Ліберман і кривиться. – Це ж треба було так водички попити!
В двері стукає Єрофєєв.
- Дозвольте!
- Заходь комполка, що таке? – каже Берзіньш, який тут за головного.
- Та ось розвідка доповіла, що загони махновців з’явилися.
- Махновці? Вони тут що забули?
- Та бозна. Але сили не малі. Десь тисяча шабель не менше. І це можливо не все. Я наказав посилити охорону. Зранку будемо виступати, треба їх відігнати від міста, щоб не заважали. – каже Єрофєєв.
- Відігнати? Не треба. – заперечує Берзіньш. - Навпаки, підмани їй поближче. Ось сюди. – комісар тицяє пальцем у мапу.
- Навіщо? – дивується Єрофєєв.
- Треба. У нас окрім велетня ще одне завдання є. Треба дещо перевірити. То вишли пару ескадронів, нехай ідуть впритул до махновців, а потім відступають. По полку дай наказ, щоб вранці були готові відступати. У махновців точно тут свої люди є, нехай думають, що тікаємо ми, нехай підходять. Зрозуміло? – питає Берзіньш.
- Так точно. – відповідає Єрофєєв, але якось невпевнено. – А точно ось сюди треба махновців виводити? – комполка тицяє в мапу, куди до нього тицяв комісар. – Там же поле і ніяких наших сил. Чим ми їх зустрінемо? Гармати туди не доб’ють.
- Гармати нехай залишаються на обороні міста. Як і весь ваш полк. Зустрічати махновців буде лише мій загін.
- Їх же до тисячі шабель, а вас менше сотні! – дивується Єрофєєв.
- Головне не кількість, а якість. Не хвилюйся, комполка, дамо ми махновцям прикурити. Тільки приведи їх до нас.
- Буде виконано. – каже комполка. Вже збирається уходити.
- Андрію. – каже Ліберман. – Дивися, щоб з полоненими було все нормально. Нам та дівка дуже потрібна.
- Двадцять бійців охороняє. Особисто перевірив.
- Добре.
- А що з ними буде, товаришу комісаре?
- Та що буде. Приборкаємо велетня, а потім до стінки. З ворогами революції у нас розмова коротка.
Єрофєєв уходить, Ліберман дивиться на Берзіньша.
- А що ти з махновцями замислив? Думаєш панцирниками їх налякати, так дарма. Бачили вони їх і навчилися вже з ними воювати.
Берзіньш сміється.
- Не панцирниками буду їх бити, а чимось куди більш міцнішим. Завтра сам все побачиш. А поки будемо виступати.
- Що, в ніч?
- В ніч. До ранку нам ось тут треба буди. – Берзіньш знову показує на те саме місце на мапі. Там вигинається навколо лугу річка Ворскла. Ліберман дивиться на мапу і мало, що розуміє. Але товаришу довіряє.
Скоро вже панцирники і вози з трьома великими ящиками торохтять по дорозі з міста. Перед ним поскакали і ніч два ескадрони, які повинні знайти махновців і привести сюди.
Полонені сидять у підвалі міського будинку фон Шпіла. Чет общупує кожен камінь у надії знайти хоч якісь вихід, Дубківський все балакає про чорних вершників, які його дуже вразили, Міра сидить мовчки.
- Ото чудовиська! Якби не чавуни, ми б збожеволіли! Бачили, що трапилося з розвідкою червоних! В одну мить стали, як навіжені! Врятували нас ті чавуни! І це я придумав! Треба буде обов’язково написати про це! Я ж книжку буду писати про цих всіх чудовиськ. Всі думають, що Бар-Кончалаба описав тут все! А воно зовсім навіть не все! Зовсім! Тут ще писати і писати! То дерева-хапуни, то хижохатки, то чорні вершники! А скільки ми про Шпиля дізналися! Оце б його сфотографувати! Та таку б книжку з рук виривали! – Дубківський аж підхоплюється у захваті. – А ще б чорних вершників зняти! Їх же навіть ти злякався, так, Чете?
Чете не відповідає. Знай собі мацає кам’яні стіни. Вже по третьому разу їх перевіряє, щоб тільки не сидіти і не чекати ранку, коли їх розстріляють. Що так буде, у Чета сумнівів немає. Війна зараз, з ворогами не чикаються. Не для того за ними ганялися, щоб відпустити. Тут вже точно до стінки поставлять.
- Чете. – зненацька каже Міра, яка мовчала аж з самого полонення. Тихо каже, але наче стріляє, бо Чет замирає, кам’яніє біля каміння стіни.
- Що тобі, Міро? – встряє в розмову Дубківський, якому хочеться з кимось поговорити.
- Не лізь. – шипить на нього Чет. Йде до Міри, стає біля, присідає, дивиться кудись в бік. – Що?
- Іди до мене. – тихенько каже Міра.
- Що? – ледь чутно питає Чет. Вона обхоплює його шию і тягне до себе. Дубківський спочатку не розуміє, що там відбувається, потім чує характерні звуки, відвертається і відходить у дальній кут. Там сідає і думаю про книгу. Ох і напише ж він книгу! Таку книгу напишу, що всі про неї тільки і балакатимуть! Про те, що завтра їх розстріляють не думає. Вірить, що якось все владнається. Як же можна вмирати, коли стільки не зроблено ще! Коли чудова книга ще не написана!
Дубківський знову у думках про книгу, навіть вже не чує солодких стогонів закоханої парочки, щось собі сам шепоче, формулює з чого буде починати. Коли чутно, як гримлять замки на дверях, що ведуть у підвал. Кілька замків знімаються, поки двері відчиняються і в підвал заходить комполка Єрофєєв з гасовим ліхтарем. Світить, дивиться, зачиняє за собою двері. Спускається сходами, підходить до грат за якими полонені.
- Чете, підійди.  
Чет підводиться. Вони з Мірою вже просто лежали поруч. Підходить.
- Завтра вас розстріляють. – шепоче Єрофєєв. Чет киває головою. – Ти мені життя врятував. Я пам’ятаю. Я тебе витягну. Чуєш?
- Я сам не піду. – каже Чет.
- Що?
- Тільки з нею.
- З нею не можна!
- Тільки з нею.
- Дурень, тебе ж завтра розстріляють!
- Я знаю.
Єрофєєв дивиться на Чета, крутить головою.
- Я не можу і її відпустити. Не можу. – комполка ледь не плаче. – Чуєш, не можу!
- Я знаю. – каже Чет.
- Але тебе, тебе можу!
- Ні.
- Чете…
- Все. – Чет плескає Єрофєєва по плечу. – Все. Бувай. – він йде у темряву, в якій його чекає Міра. Сідає поруч. Комполка не дивиться в їх бік, стоїть. Здається дійсно плаче. Дивно, можливо перший раз у житті. Потім уходить. Темрява і тиша. Дубківський хоче спитати, чого приходив червоний, він не чув розмови Єрофєєва і Чета, але не наважується. Якась така тиша, яку важко порушити. Дубківський зосереджується на думках про книгу, щоб сховатися від цієї тиші, яка вже починає його лякати. Думає собі щось, Чет та Міра лежать тихо, притиснувшись один до одного.
На вулиці нервово палить Єрофєєв. Важко ковтає, крутить головою. Переконує сам себе, що більше нічого зробити не може. Він і так переступав багато через що, якби відпустив Чета. А відпустити і ту дівку, це вже піти проти революції, цього комполка дозволити собі не міг, хоч якби не гірко було відправляти на смерть товариша.
Чутно якийсь вий. Не вовчий, басовитий.
- Що це? – питає Єрофєєв у солдат.
- Та бозна. Вже третій раз виє щось. Не вовки.
Єрофєєв і сам розуміє, що вовки так не виють. Плює недопалок у пилюку і біжить в штаб. Завтра буде важкий день, треба хоч трохи відпочити. Але йому не спиться. Комполка ворочається на м’якому дивані, думає, що це саме буржуазійність меблів заважає йому заснути, лягає на підлогу, щоправда не на саму підлогу, а на килим, вкривається з головою шинеллю і закриває очі. Наказує собі заснути, але бачить перед собою Чета і комполку якось соромно та ніяково. Підводиться, набирає з фляги спирту, гилить, запиває водою, видихає, падає на килим, відчуває, як алкоголь розходиться по крові і тоді вже заспокоюється. Спить.
Вранці все йде, як по плану. Ескадрони ведуть за собою махновців. Був ризик, що загони батька таки спробують напасти на місто, але вони пішли добивати ескадрони, саме туди, куди показував на мапі комісар Берзіньш. Єрофєєв вже двічі посилав вістових, щоб пересвідчиться, що комісари дійсно готові і їм не потрібна допомога полку. Вони відповідали, що готові.
- Так що вони роблять? Хоч окопи вирили? – питає знервований Єрофєєв у вістового.
- Та нічого не вирили. Зовсім. Тільки панцерники поховали у соломі і все.
- У соломі? Їх же підпалити так легко!
- Не знаю. А попереду оті три ящики, що вони з собою возять, стоять. – доповідають солдати.
- А що в них?
- Та ніхто не знає. Ми спробували хлопців розпитати, а вони мовчать.  
- Добре, йди. – комполка знову дивиться на мапу. Взагалі то він би міг дуже і не перейматися. Позиції в місті мав сильні, махновці звідси не виб’ють, до того ж виконував наказ, але Єрофєєв вважав за краще думати саме про операцію, аніж згадувати, що скоро його друг піде до стінки. – Погана позиція, ой погана! – каже комполка і стукає пальцем по тому самому місці на мапі. Луг, який з трьох боків оточує Ворскла. Махновці ударять звідси і якщо успішно, то відступати загону комісарів не буде куди. Та ще з панцирниками.
Єрофєєв наказує посилити позиції на околицях міста, а сам з ротою солдат виступає до лугу. Вирішив, що якщо вже стане комісарам дуже погано, то вдарити махновцям у тил і відволікти. Ось вже на місті, Єрофєєв наказує роті сховатися у лісі, сам лізе на сосну, з неї дивиться у бінокль. Позицій у комісарського загону дійсно немає. Жодного окопчика. На що вони розраховують? – нервує комполка. Махновці, це ж тобі, не якась банда, махновці вміють воювати! З ними так не можна!
Комполка бачить в бінокль, як ліворуч з’являються його ескадрони. Заморені нічною гонитвою, але порядок тримають, готові до бою. Позаду чотири тачанки з кулеметами, прикривають відхід. Є від кого прикривати, бо ескадрони ще й половини лугу не пройшли, як он з’являються махновці. Відразу двома загонами, які наче крила хижого птаха розкинулися на два боки, щоб потім зімкнутися у оточенні. Єрофєєв дивиться на комісарів, а там наче і не знають, що ворог вже поруч. Ніяких рухів. Навіть тривоги не піднімають. Невже ж не бачать! Єрофєєв вже навіть думає вистрелити, щоб привернути увагу, коли помічає в бінокль комісарів. Вони дивляться в бік махновців. То бачать ворога! Чого ж тоді нічого не роблять!
Єрофєєв нервує, хочеться покурити, але він і так ризикує, що ото здерся на дерево, куди там ще курити. Помітить махновець, пустить кулю, а стріляють вони добре. Комполка дивиться, як його ескадрони вже біля позиції комісарів. Ось тут би відвести кінноту, згрупувати її, потім підпустити махновців, зупинити кулеметами з панцирників, а потім вже вдарити ескадронами. Але кінноту не групують, а наче розмазують по берегу тонкою смужкою. Та що ж вони роблять? Та хіба ж так можна? Комполка аж гилить сам себе по голові з відчаю. Не чекав такої дурості від комісарів, ой не чекав. Тобто зрозуміло, що вони люди цивільні, у військовій справі багато чого не розуміють, але ж тут же повинні побачити, що загнали самі себе у глухий кут! І самі загинуть і два ескадрони його погублять! А в нього ж і так кінноти мало, кожен вершник на вагу золота!
Комполка нервує і потіє, бачить, як махновці розгортаються для атаки, як набирають швидкість і он вже котяться лавиною, яку ніщо не може зупинити. Єрофєєв наводить бінокль на комісарів. Ліберман, Берзіньш і з ними той смішний німець. Ось Берзіньш киває рукою. Он його люди в чорних шкірянках біжать до куп соломи, розгрібають її, а там ті три ящики, які возять з собою ще з вокзалу. Удари сокирою і стінки ящиків падають.
- Матір Божа! – каже Єрофєєв, хоч він же командир полку Червоної Армії і не може таке казати при підлеглих. Але ж здивувався, бо бачить три якихось одоробла, не схожі ні на що. Ті одоробла зненацька починають гудіти і плюватися чорним димом. На що вони схожі? Єрофєєву важко з чимось порівняти. Ну, вони наче люди, зроблені з заліза. Комполка наводить максимальну різкість і бачить заклепки на їх чавунних тілах. Це великі залізні люди, ось коли вони встали, вони заввишки метра чотири. Ось вони протягують до махновців свої руки. – Чорт! – кричить Єрофєєв, але його ніхто не чує, бо на лугу починається страшна стрілянина. Комполка дивиться у бінокль і бачить, як з рук залізних людей вириваються шматки полум’я. Якщо придивитися, то видно, що замість рук у тих людей кулемети. По два на кожній, наче величезні пальці смерті, які тицяють у махновців і січуть їх вогнем. Більш того, залізні люди починають сунутися на махновців. Йдуть незграбно, як п’яні дядьки, хитаються, але йдуть! І стріляють! Січуть, розносять все в мотлох! Махновці стріляють у залізних людей, розвертають свої тачанки, щоб відповісти з кулеметів, але не встигають, бо їх накриває вогняний вал. Три залізних людини, шість рук, на кожній по два кулемета. Дванадцять кулеметів, які не зупиняються і на мить! Хвилі вогню косять все під чисту!  
Махновці, хто ще залишився живий, починають повертати коней і тікати. Ось тут би вдарити двома ескадронами, гнати і рубити! Але комісари не дають наказу. Більш того, Берзіньш сам зупиняє командирів ескадронів, які хотіли вдарити по ворогу. Чому? Єрофєєв не розуміє, але він знає, що якщо трапляється шанс, то його треба використовувати. Лізе вниз і наказує роті вдарити самостійно. Веде солдат у атаку. По лугу, встигають зачепити і покласти кілька десятків махновців, але ж інші уходять, бо верхи. Єрофєєв стріляє їм у слід.
- Товаришу, командире, йдуть! – кричать йому солдати. Комполка бачить тих залізних людей, що вилізли з ящиків. Вони потроху сунуть лугом і якось недобре озираються своїми головами, схожими на чавуни. Руки з кулеметами опустили і чимчикують, ледь тягнучи свої залізні ноги.
- Тікай! Тікай! – це до них мчить на коні Ліберман.
- Що? – не розуміє Єрофєєв. Від кого це він повинен тікати? Махновці розбиті і зараз самі тікають так, що не нагониш.
- Тікай! – все кричить Ліберман, а залізні люди зненацька починають піднімати руки. І Єрофєєв все розуміє.
- До лісу! – кричить комполка. – І вся його рота біжить за ним до сілу. Окрім сімох бійців, які зацікавилися трупами вбитих махновців. Хтось чоботи знімає, хтось шаблю вподобав, один з годинником вже. Постріли. І всі семеро падають, як отава, скошена гострою косою. Ті ж, хто побіг за комполка, ховаються в лісі, припадають до землі і спостерігають, як залізні люди йдуть дальші, гудять двигунами, пихтять димом, дивляться навкруги. Проходять ще з півкілометра, а потім стає один. Потім ще один, нарешті кам’яніє і останній. Вони не просто зупиняються, а складаються, наче лягають на землю. Тиша. До залізних людей їдуть комісари і Ульрих Туазест. За ними біжить і Єрофєєв. Зупиняються біля людей. Ульрих починає оглядати їх, що белькоче німецькою.
- Що це таке? – питає Єрофєєв, який важко дихає і весь спотів.
- Це нова зброя, Андрію. Механічні солдати! – каже Ліберман. – Ти бачив, які вони в дії!
- Але чому вони стріляли по своїм?
- Тому, що не можуть розрізнити свого і чужого. – відповідає Берзіньш. – Ми над цим працюємо, але поки що успіхів мало. Вони розрізняють людину і налаштовані вбивати її. Навчити розрізняти, що саме за людина, ми поки що не можемо.
Берзіньш балакає німецькою до Туазеста. Той щось відповідає, він у захваті, аж кричить, бігаючи навколо залізних людей.
- Товариш Туазест каже, що машини майже не пошкоджені, кілька подряпин не більше. Використали менше половини боєзапасу. Тобто, якби ми залили в них ще більше гасу, то вони б могли наступати і далі. Непогано! – каже Берзіньш.
Єрофєєв підходить до залізних людей. Чугунці ноги, тулуб в середині якого ховається двигун, руки, на кожній з яких по два кулемети. Набої поступають до кулеметів зі спеціальних ящиків за спиною. Єрофєєв стукає по оболонці залізних людей. Товста. Такій не страшні кули.
- Ну як тобі? – питає Ліберман.
- Сильно. Тільки вони не дуже маневрені. – каже Єрофєєв, який не хоче визнавати, що якісь механізми можуть замінити солдат.
- Так, недоліки є. Але головний недолік – вартість. Ці механічні солдати дуже дорогі, занадто дорогі. – каже Берзіньш. – Отої валізи золота, що ви добули, вистачить лише на десяток таких машин. Не більше. А цього ж замало. Тому і прибули сюди, сподіваємося, що ваш велетень буде в дії не гірший, а у виробництві дешевший. До того для залізних солдатів нам треба закупати запчастини в Німеччині, але ми не можемо залежати від капіталістів у такому важливому питанні. То будемо зараз ловити велетня. Прямо ось тут. Везіть сюди полонених.
Єрофєєв посилає за ними цілий ескадрон. Скоро їх привозять. Залізних людей вже сховали в соломі, два вози з кайданами, які збирали по всьому місту, теж поруч. Привезли і професора Бар-Кончалабу, як головного спеціаліста по чудовиськам.
- Ви його будете усипляти? – питає комполка.
- Ні. Він же нежива істота, то снодійне для нього неефективне. – каже професор і трясе головою.
- Тоді як?
- Ця дівчина вміє його заспокоювати. – каже Берзіньш і киває на Міру. – Нехай його приспить, ми зв’яжемо велетня і повеземо в Москву для досліджень.
- А якщо вона щось йому нашепче не те? – питає матрос Жникін, який очолює охорону. – Вона така, затята контра!
- Якщо щось піде не по плану, то ось той товариш накладе головою. – Берзіньш вказує на Чета. – Чуєш, красуне, здається то буде тобі досить неприємно. Чи не так? – звертається він до Міри. Вона мовчить. – Ну і того теж до стінки. – комісар показує на Дубківського.
- Славко! – зненацька аж зойкає Бар-Кончалаба. – Славко! – професор плескає долонями і біжить до возу, на якому сидять полонені. – Славко!
- Стій! – кричить Жникін і наводить пістолет. – Стій, контро!
- Це мій син! Син! Славику! - професор починає плакати і стає перед Жникіним на коліна. – Пропустіть мене будь ласка! Це ж мій син!
- Твій син, контра! І буде розстріляний! – гримить Жникін.
- Ні! Ні! – Бар-Кончалаба кидається до комісарів, падає їм в ноги, цілує запилені чоботи. – Товариші комісари, дорогенькі, врятуйте хлопця! Єдина дитина! Він романтик! Мрійник! Він нічого поганого не робив!
Комісари передивляються.
- Ти диви, яка історія. – сміється Ліберман. – А чого у нього прізвище Дубківський, а в тебе Бар-Кончалаба?
- Він мамине узяв. Жінки моєї, Фросі Яківни, прізвище. Ми з ним трохи посварилися, ось він і взяв. Бар-Кончалаба йому здавалося не достатньо українським, а він книжок перечитав і ото патріотом став, мазепинцем. Але то так, просто він мрійник, мрійник! Врятуйте його! – Бар-Кончалаба цілує чоботи, хапає комісарів за ноги.
- Ганьба! – кричить зненацька Дубківський. – Ти був раб і рабом залишився! Ненавиджу тебе! Ти зрадив маму, зрадив Батьківщину! Ганьба! Не вмів жити достойно, то хоч не заважай мені достойно померти!
- Як драма! – сміється Ліберман.
- Ладно, закінчуй цей балет. – каже Берзіньш. – Нам велетня треба ловити. Значить так, вкопати стовп, дівку до нього. Красуне, коли дам наказ, почнеш співати. Коли велетень прийде, то заспокой його, вложи відпочити. Ми його зв’яжемо. Кайдани кріпити ось сюди! – комісар показує на вже вбиті у землю палі. Їх кілька десятків. – Коли зв’яжемо добре, подивимося за його поведінкою. Може почекати доведеться, а може відразу на станцію повеземо. Все зрозуміло?
- Відпустіть їх. – каже Міра і киває в біг Чета та Дубківського.
- Що? – вибухає Жникін і кидається до неї з кулаками. – А ну закрий рота, контро!
- Припинити! – гиркає Берзіньш. Підходить до Міри.
- Відпустіть їх і я зроблю, все що ви скажете. А як ні, то буду мовчати. – каже вона.
- Дівчинко, ми ж можемо і примусити тебе співати.
- Ні, не можете. – вона дивиться комісару в очі.
- Товаришу комі… - намагається встряти Жникін.
- Цить! – гримає на нього Берзіньш, дивиться Мірі в очі. Мовчанка. - Добре. – каже Берзіньш. – Відпустіть їх.
- Але… - Жникін хоче сказати, що так не можна, відпускати ворогів революції.
- Виконувати наказ! – гримає Берзіньш. Він невисокий, з бородою, зовсім не кремезний, але вміє говорити так, щоб люди слухалися. І Жникін розв’язує руки Чету та Дубківського. – Дивись, дівчинко, якщо щось задумала, то і тебе вб’ємо і їх знайдемо. – каже комісар. Міра киває головою, а Чет аж сіпається.
- Я не піду. – каже він.
- Підеш. – каже Міра і дивиться на нього. Так дивиться, що він відвертається і киває головою.
За кілька хвилин Чет та Дубківський вже біжать до ліса, який поруч. Коли зникають у кущах, Міра чекає ще хвилин десять. Потім її прив’язують до стовпа і всі ховаються у копах сіна, яких навезли з усього лугу. Міра співає, але жодної реакції.
- Дайте їй гучномовець. – наказує Берзіньш. З панцирника дістають потрібну апаратуру. І ось же голос Міри лунає над всім лугом, легко перестрибує Ворсклу і несеться далі. Майже відразу чутно рев. – Узяв карась наживку. – шепоче комісар.
- Чуєш? Земля трясеться. – каже Ліберман.
Земля дійсно трясеться. Ледь-ледь, але все сильніше. Комісари дивляться у бінокль. Єрофєєв теж. Він перший помічає Шпиля.
- Чорт! Он він!
Бачать, як полем на іншому березі Ворскли несеться велетень. Справжній велетень! Навіть на великій відстані видно, який він здоровезний. І як швидко біжить. Точніше не біжить, а майже летить, лише іноді відштовхуючись від землі своїми товстими ногами. Від ударів його ніг земля і трясеться. Шпиль стрімко наближається, ось плигає і перелітає через Ворсклу. А вона ж тут не менше метрів сімдесяти завширшки! Ось вже на цьому берегу. Летить! Господи, який же він здоровезний! Ці його ноги, завтовшки у віковий дуб кожна! А руки, випнуті м’язами! А чого варті кулаки, кожен з яких більше людини! Земля вже аж ходором ходить, наче при землетрусі, аж поки Шпиль не зупиняється перед Мірою. Рикає, дубасить себе кулаками по голові, потім сідає. І рик переходить у муркіт. Він муркоче, як кіт! Вказівним пальцем торкається Міри. А його ж палець завтовшки, як людська нога! Щось мугикає дівчині. Міра відповідає, щось ласкаве, а потім починає співати. Колискову. Шпиль влягається біля неї, голову кладе так, щоб бачити її, носом ледь не торкається. Міра все співає і він закриває очі. Кілька хвилин і він вже спить, спить посміхаючись, як дитя, яке тільки-но посмоктало маминої циці і зараз бачить якісь щасливі сни.
(Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 12-02-2009

чекаю продовження.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© гелена, 11-02-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.75019693374634 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …