«Регента не стало усього 26 років тому і без нього світ став інший. За його життя світ був такий слухняний. Ми завжди знали чого очікувати і ніколи не боліла голова, бува не сталося би чогось екстраординарного». Думки полонили голову вчорашнього головнокомандувача і повелителя великого народу й то при тому, що основною була думка, а куди тепер і як іти. Невже можливо щоби повелитель великої нації, котрий змушував цілі континенти здригнутися і прийняв собі ім’я великого Цезаря залишився сам один і пішов у небуття зі жменькою вірних слуг. Так, великі повелителі тікали від своєї долі, але то було коли вони стояли, сказати по-правді, лише над своїми близькими родичами, решта народу бачили в них просто поміч та захист. Коли того не було, народ таких повелителів просто волів забути.
«Та чи може народ забути того хто був його батьком? Чи може батько спокійно піти від свого дітища, яке отримало всі його достоїнства та перевершило у прагненнях й уміннях. А головне, у чому дитя перевершило власного батька – то породжувати своїх дітей, репродукувати амбіції та засоби їх задоволення! А як так то і батько чи потрібен? Господи, Ми, монархи, породили нації, а нації породили своїх вождів і захотіли республіки». Монарх роздумував у темній кімнаті і від думок йому ставало усе більш моторошно, ізнадвору долинав листопадовий вітер, у котрому відчувалося щось замогильне. «Невже той холодний вітер, котрий називають вітром свободи, миліший за батькове тепло? І чому у мене самі лише запитання? Який я монарх коли замість відповідей можу ставити самі запитання? І знову запитання. Суцільний вечір запитань. Усі монархи, котрі пішли зі свого престолу починають осипати самих себе питаннями? Ні, не всі, бо більшості із них усе зрозуміло. Вони чудово розуміли чому їх час завершився, вони не брали участі у творенні своїх націй були їх вітчимами, а вітчима нації позбутися дуже легко».
За вікном гримнув новий порив вітру і вчорашній повелитель підвівся та пройшов до вікна. Надворі стояла холодна листопадова ніч, було пусто і лише вітер гойдав дерева, а з неба нависали важкі чорні хмари, неначе бажали упасти на землю і роздавити рештки ілюзій та сподівань. «Думки в унісон обстановці: криво посміхнувшись про себе, подумав повелитель: ліпше пішов би дощ, осінній холодний, дрібний та їдкий дощ. Коли настає осінь світу, осінь ілюзій та сподівань то найліпше омити усе дощем. Нехай би йшов він день, два, тиждень і у своїй холодній воді втопив рештки учорашніх сподівань на майбутнє. Хоча якщо він навіть і піде на тиждень я не побачу результатів його роботи, буду або занадто далеко, або глибоко, сховають мене під землею від того омиваючого дощу і лише деякі краплі туди потраплять».
Повелитель пройшов кімнатою. Він ледь ступав, але виразно відчував свої кроки. За звичкою вони були чіткими, ритмічними, давали можливість відчувати грунт під ногами. «Тверда хода дає можливість відчувати себе іще на цьому світі, котрий колись крутився навколо моїх ідей. Тепер він мене викидає разом із ідеями і вдіяти не маю що. Чому? Невже не можливо той крок, твердий та ясний, котрий може не просто приголомшити кого завгодно, а і убити наповал, здійснити так само твердо, але назад. Ні, я не бажаю повернення до свого старого становища, просто що про мене напишуть в історії? Його просто взяли на зляк. Але я той крок зробив для народу і заради народу, батьком котрого себе вважав. На то скажуть, що я прикриваюсь народом та його бажанням і звідки я його бажання можу знати. Так запитають, а чи питав ти коли-небудь бажання народу? Тебе вони ніколи не цікавили. Творив усе на свій розсуд, хотів бути великим живописцем, створити карту світу на зразок «Мони Лізи» Леонардо да Вінчі, а наліпив «Вершників Апокаліпсису» Дюрера. Та й наліпив невдало, самого ті вершники затоптали. Так, думка народу мене мало цікавила, але чи має монарха цікавити думка народу. Він повинен відповідати лише перед Богом і майбутніми поколіннями як батько відповідає перед майбутнім дитини. Відповідати всеодно доведеться і чим величнішим планував майбутнє своєї дитини, тим більш жорстоко доводиться відповідати».
Повелитель не помітив за думками як опинився у кутку кімнати. Куток був пустий і темний, лише візерунки на стінах його дещо веселили, а позаду відчувалось віяння вітру, дико, люто навздогін. «Куди? У безвістя глухого кута чи назад, назустріч вітру? Знову я маю прийняти рішення. Власне кожен батько має приймати рішення, інакше він таким і не має жодного права бути. Навіть щодо себе, свого майбутнього будь-який батько повинен приймати рішення і сам їх втілювати у життя. Чим більше має дітей батько тим більше він має приймати рішень сам один за багатьох, але коли дитина то нація… А нація як мала дитина, котра завжди залишатиметься малою. Монарх має за неї проживати життя і приймати усі рішення, а, зрештою, і відповідати. Але перед ким він має відповідати зараз, коли майбутнє, яке готував нації вже настало, холодне і моторошне, як ніч за вікном, а Бога немає про що запитати? Про що я питатиму Бога? Чи вірно вчинив полишивши націю та сказавши, що усе роблю заради її бажання. Всеодно як дитина скаже батькові йти і він піде, посилаючись на її бажання. Того навіть уві сні не привидиться. Відповідати доведеться перед власною дитиною. Ось і мені, вочевидь, доведеться перед нацією відповідати, але не перед прийдешніми поколіннями, а перед теперішнім, зазирнувши йому у вічі».
Повелитель пішов від сумного кутка на більш зрозумілу середину кімнати. Кімната була вкрита килимом, візерунки котрого нагадували деякою мірою ту саму карту, котру бажав писати повелитель, але були якісь невеселі, у них змішались суша й океани, країни налазили одна на одну, а гори перетинали усі шляхи. «І ось я бачу ту карту, той витвір, котрий створив, прагнучи увійти в історію як великий митець. Суцільна мішанина. Я навчився розуміти нові мистецькі напрямки, котрі навіть і не розбираю. Ті напрямки я усе життя ненавидів, вони для мене нічого не висловлювали, були кривлянням над моїми поглядами й почуттями, так думав я, але створив живописний твір у тому ненависному собі стилі. Десь так він і має виглядати, та карта світу, яку намазюкав я своєю волею. Її ніхто не забуде, навіть після того як прийде новий митець, авжеж митці, та будуть правити мої недолугі карлюкання. Вона буде зображена у кожному підручнику історії в усьому світі. І чому я взявся писати карту цілого світу, думав, що моїх здібностей та можливостей висточить аби зобразити витвір на цілий світ, а виявилося, слід було братися за дещо менші масштаби. Що сказав би мій регент, покійний регент, котрий знав як писати, умів тримати пензля, володів різноманітними техніками, котрим намагався навчити мене. А я не був старанним учнем. Чому ж не був старанним учнем? Просто намагався працювати більш творчо коли навчався, виявляти ініціативу аж поки не виявив прагнення перевершити власного учителя. Так і став я художником, який знайшов свій стиль, але не той котрий шукав. Учителя перевершив за технікою, але значно поступаюся у виборі сюжетів. Власне коли розпочинав писати не зумів вірно сприйняти сюжет, пішов у пошук накатом, вихоплював різноманітні моменти із планованого сюжету, котрі намагався зрештою зліпити і вийшло то чого навіть не сподівався побачити сам. Хоча, можливо, я не вірно дивлюсь на своє творіння? Можливо я його просто повісив не тим боком, не так падає на нього світло? А то вже не від мене залежить. Вішає картину не митець і світло не він виставляєю. Так і з моєю картою світу, не я її вивішу та направлю на неї світло. То зробить історія, майбутні покоління як розсудить Бог! Тож слід помолитися. Врешті, що за думки навколо якогось візерунку на килимі. Допоки іще дехто у цьому світі мене вважає за монарха накажу цей килим прибрати геть і нехай не навіює усіляких дурниць». Із тією останньою думкою повелитель рушив до письмового столу.
Письмовий стіл у кімнаті був звично великий та громіздкий, його маса втілювала велич рішень, котрі приймалися за ним, але то був не робочий стіл повелителя, він був біля нього лише користувачем. «Ось я вже за чужим столом буду сидіти, а за моїм мені, монархові, і місця не знайдеться. Та й, власне, де він може бути мій стіл? Я тут ким був? Батьком. А батько усе робить заради процвітання власного роду. І мій стіл був одним зі знарядь творіння блага для власного роду, для тих кому був батьком, для нації. Нації я вже не батько, а тому й не потрібні мені жодні знаряддя для творення їй блага. Віддав усе їй, розпрощався назавжди, нехай мої діти самі будуть творцями власного щастя, а я не буду їм заважати. Хоча, чи обирають батька? Чи можуть діти вибрати собі бітька замість того, котрого мали. Але я, батько, сам зрікся відповідальності за власних дітей і відповідальності перед дітьми заодно. І хто мене про то просив, хто силував? Власне ті від кого доля нації не залежала, не залежить і, слава Богу, не буде залежати. Щоправда, від них залежала і залежить моя доля. Вони її вирішили, а тому, виходить, і долю нації разом із нею. То виходить, що батька просто змусили зректися власної дитини, злякали. І що за батько, котрий зрікається власної дитини від страху? Так, лякали тим, що дитя не хоче мати такого батька як я, готове заради того навіть мене погубити. Але будь-яка ідея є дитям творця і може врешті його погубити, за неї можливо й загинути. Не зумів монарх загинути за ідею. Я не Джордано Бруно!»
Зробивши декілька кроків уздовж столу, повелитель сів у крісло біля нього та поклав руки перед собою на стіл. Його руки були випещеними і, водночас, міцними. То були руки фехтувальника і стрільця, вправного вершника і археолога, а, разом із тим, руки монарха, правителя відповідального за долі мільйонів. Повелитель цікавився історією, особливо військовою, він вивчав війну як мистецтво, котре, на його думку, мало бути витонченим неначе розпис грецьких амфор. Він любив кольори війни та прагнув їх найпершими помітити у мистецтві. Червоний та чорний. Два кольори, котрі ділять долі та світ. Кольори імперського прапора. Власне вони на білому тлі перетворюють світ на різнокольорове полотнище. Повелитель не був надто вправний у образотворчому мистецтві, але завжди прагнув його засвоїти і по-своєму розумів, а для себе навіть і пояснював. Щоправда пояснення знаходив переважно червоно-чорним творам. І зараз, у темній кімнаті, перед ним лежали чорні руки, навколо усе було чорним. «Таким є світ після поразки. Такою слід зобразити поразку. Поразку не звичайну, а справжню, за котрою настає цілковитий кінець дійсності і ціла епоха стає вже минулим. Невже моє теперішнє вже всього-навсього минуле до котрого немає повернення. Я-епоха! Моя держава-нова епоха, вона створила нову людину, людину сучасну. Це ми із моїм регентом створили націю! Нехай втішаються дехто, що нація є їхній витвір, нація і ми одне-єдине!». Останні слова повелитель вимовив уголос і підвівся з крісла.
Він нервово заходив уздовж кімнати, думки плутались, але головною думкою була одна: «Навіщо я так багато думаю про акт, котрий звівся до звичайного підпису під клаптем паперу. Я пішов у небуття і всього-навсього. Регент також пішов раніше своєї смерті, але він досі живе у серці кожного і в моїй голові. Цікава дилема, у кожного представника нації регент в серці, а я його ношу в своїй голові. То де його слід мати? Він дав і надію, і розум, вселив віру, і вказав шлях! Я не вірив у нього, а нація вірила. Чому не вірив я? Гординя? Ні, я знав, що регент помирає як регент. Знав, що слід змінити тіло і душу, а не лише душу. Він виростив у нації таку душу котрій мало стало її тіла. І що робив я не так, прагнучи виростити і випестити тіло для нації, справжнє могутнє і, водночас, пластичне тіло». Повелитель зупинився знову біля вікна за котрим стояла і далі темрява. Темрява насувала і повелитель відчув острах перед завтрашнім днем.
«Господи, нехай не настає завтрашній ранок. Мене не чекає страта, не чекає забуття і небуття, а на мене чекає вічна ганьба і пам’ять про неї. Люди довго пам’ятатимуть про мою ганьбу, то ліпше вже горіти на вогнищі за те у що віриш. Мій регент вірив і йому було не страшно помирати. Я, коли давав йому відставку та зрозуміти його непотрібність, думав, що відправляю у небуття, але він не пішов у небуття. Коли помер регент про його смерть шкодували усі хоча водночас усі й знали, що він помирав немічним дідуганом. Я не зможу померти як він оскільки безсмертний від народження. Мене не можливо відправити у небуття оскільки там мені немає місця. Для мене існує лише або перемога, або ганьба, бо монарх не може піти у відставку. Монарх у відставці то всеодно, що Робінзон на своєму острові. Ні, то гірше. Про Робінзона ніхто не знав, а про мене знають, знають усі, що я на безлюдному острові, знають, що заради порятунку потрібно так мало, але ніхто тієї малості не зробить. Мені, мабуть, не вистачало й не вистачає віри регента. Віри у майбутнє, котре настає зараз, саме цієї хвилини і заради того майбутнього працювати, переносити його у сьогодення. Я шукав вдалої хвилину коли стане можливим перенести ціле майбутнє у сьогодення. Знайшов багато хвилин і від усіх був у захваті, але майбутнє так і не переносилося в ті хвилини, а тому доводилося продовжувати пошук. Так і блукав я та водив за собою цілу націю, котра думала, що я, її батько, веду неначе поводир, а виявилося, що я і сам сліпий. Не бачив того, що було прямо біля мого носа, не бачив схованого потенціалу моєї нації, шукаючи можливості реалізувати її потенціал за далекими морями. Врешті, не зумів зрозуміти, що ми не є купецькою нацією. Навіщо нам прагнути стати купцями коли ми більші від купців, коли ми можемо експлуатувати тих хто присвятив себе купецькому ремеслу. Регент знав про то, він прагнув переконати цілу націю у тому, що вони не мають бути торговими агентами, вони є нацією творців і мають створювати шедеври усі й кожен щосекунди. Я зробив так багато, будучи монархом, аби моя нація забула, що вона нація творців та філософів, поетів і митців. Хотів аби моя нація відчула себе господарем морів та суші, гордовито і вільно ступала по заокеанічним берегам, а вийшло, що прагнув позбавити її Батьківщини. А наша земля була і лишається тут, ми у ній коренями і лише на ній можемо бути зодчими, створити імперію прекрасного. Вершиною мого відступу від повчального слова регента стало намагання втілити власні, не нації, а власні творчі потенції у карті світу і тепер я втрачаю самого себе. Монарх без монархії, а хто тепер мої діти і ким їх вважатимуть люди? Нмагався навіть не перекреслити карту світу, а написати нову, написав, але не передбачив на ній місця для себе, для свого майбутнього. Не вкладається у мій титул та батьківську опіку цілий світ, я надто малий для всього світу. Мій титул і батьківська опіка над нацією є глибиною, котра не може бути зображена у двовимірному просторі, вона існує в чотиривимірному просторі. То все має глибину і потребує виміру часом, а я спробував усе виміряти й розкреслити на карті. І чому зі мною не було регента, а одні генерали, котрі добре оперують в двовимірному просторі. Із генералами я став «принцом без регента», хоча й отримав титул співзвучний з іменем великого Цезаря».
Погляд повелителя знову пройшов кімнатою, котра здавалась неймовірно темною. «Темрява як перед самим світанком. Жахлива та німа. Найгірше не знати, що буде на світанку. Чому я не звертав уваги на нічну годину напередодні світанку. Вона не менш велична і, водночас, красива, як сам світанок. Її краса у передчутті, вона породжує передчуття та викликає важкі почуття. Заради тієї години варто було зняти із себе монарший титул і відчути себе ницим і беззахистним перед величчю прекрасного і неповторного, котре насувається невпинно, ось-ось прийде. Після нього і загинути на світанку не страшно коли ласкаве повітря лоскоче. Так і пізнається таємнгиця життя і його сенс. Зняти із себе монарший титул багато важче ніж йти на розстріл на світанку. Довелося стільки пропустити в одну ніч через свій загартований розум. Мій регент вберігав мене від важких думок та поганих помислів, а тепер можу передумати усе чого не вдалося обдумати поки був принцом після регента, після регента, але він залишався зі мною навіть по своїй смерті. Принаймні я мав із ним радитися, із його досвідом. Я був від початку принцом при регенті, але не схотів ним бути, бажав аби регент був при мені, але він був втіленням віри й надії, щоправда лише у образі регента. Я навіть не міг уявити, що він, мій регент, не може бути лише при мені. Мій регент є регент усієї нації, він поза нацією, батьком котрої я себе вважаю. Регент творець цієї нації, а, виходить, він і мене створив. Створив мене таким гордовитим, амбітним, безпринципним і, при тому, я мав за інстинктом думати про націю та жити нацією. І що у результаті сталося зі мною та із нацією. Я втікаю від нації, котрій був потрібен, а тепер ми обоє непотрібні один одному. Так я став спочатку принцом після регента, а згодом і без регента. Чому не зміг бути не принцом? Мене вважала уся нація монархом, але я лишався всього-навсього принцом. А, можливо із цією нацією і не можна бути її монархом, вона не терпить над собою повелителів, занадто гордовита, волелюбна, прагне до перемоги над усім що бажає звеличитися над нею. Тому вона не може мати монарха, лише регента який є душею та тілом від нації. Я був монархом над республіканською в суті нацією!? Намагався приглушити у ній республіканські настрої, переконати її, що монархи є єдиними істинними поводирями нації, кровію, плоттю та мудрістю від неї і, бачу, усе марно. Лише зараз побачив, коли сам зняв із себе монарший титул, став колишнім повелителем нації за власною волею. Лише у цю важку ніч зумів подумати про себе та свою династію, про націю, її минуле і майбутнє. Яке, власне, майбутнє. Не можу я про нього думати, цій нації уже не належу як і вона мені. То ми, моя династія, просто здійснювали насильство над нашою нацією?»
На дворі починало світати, темрява розвіювалась і була вже не такою зловіщою. Вочевидь наставав похмурий осінній ранок. Похмурість супроводжувала вже не один день націю та її повелителя, а тому новий такий ранок був продовженням попереднього і так було день-у-день. Похмурим був і настрій у повелителя, котрий навіювався також похмурими думками. «Я здійснював насильство не лише над власною нацією, а над багатьма іншими та не лише у Європі. Моя надмірність загубила стару мою рідну націю, ту яку створював мій регент, а дала іншу, цинічну й брутальну, надмірну яким був і залишаюсь я сам. А може моя нація не є республіканською, просто я був поганим монархом? Я поганий монарх уже тому, що залишив свою націю. Аби не моя династія то не було би величі моєї нації. Вона не створила би своє багацтво і не реалізувала би свій потенціал. Завдяки моїй династії нація перейшла до нового бюргерського етапу свого поступу, вона перетворилася із купи амбітних безпідставно рицарів та решти народу-селян, котрі складали море із острівцями-містами, на велику цивілізацію. Острівці перетворилися на кораблі, опанували море, воно тепер служить нації. І увесь прогрес відбувся завдяки волі моєї династії, регент її просто виконував, виконував прекрасно, а тому здобув глибоку любов нації та повагу династії. Ми змогли досягнути великого поступу, уникнувши перетворення нації на купецьку гільдію як у наших ворогів у останній війні. І то заслуга маєї династії. Та воля монарха завжди є вирішальною у вибудові могутньої нації із потужною економікою, котра є репродуктивною. Наше багацтво у нашій промисловості, ми підняли із землі руди, продукуємо метали, мишини. Наші гармати змусили здригнутися світ. І то моя династія! То невже нація, котра виросла із моєю династією, за її волі у найвеличнішу націю є республіканською в суті, невже їй потрібен лише регент? Із монархом нація постає у величній можливості продукувати машини і нову людину, але в гордині, яка приходить на вершині поступу, стає республіканською і не бажає бачити монарха над собою. То може бути лише із нацією, яку монархи ведуть до індустріальної величі, лише вона може прийняти учення, здається, Карла Маркса? Чому Англія, купецька імперія, не стала такою нацією як наша, республіканською. Вони люблять свою монархію. Так було споконвіку, купецький народ потребував монарха, котрий не втручався би у його справи, а був на побігеньках у торгашів, їздив до сусідів та домовлявся про право торгівлі для своїх купців. Ми не були такими. Ми змогли створити могутню націю без купецького панування, а тому й виростили республіканізм, пролетарський».
На дворі вже був ранок, а за дверима кімнати вже було чутно кроки. Прокидалося знову життя і наставав новий день. Новий день повелителю не мав принести нічого кращого за день попередній. Похмуре небо наче прагнуло впасти і поховати під своєю масою усю землю, поховати під нею всіх хто брав участь в останній війні, переможених і переможців. Важке осіннє небо немилосердне, від нього віє жахливим кінцем коли помирає теперішнє і відкриває дорогу майбутньому. Виникає бажання запитати: «А як бути тому, хто є частиною теперішнього, котре має померти? Він буде перенесений у майбутнє, котрому поступається теперішнє, чи йти у небуття». «Таке питання мене вбиває. Регент на нього знав відповідь. Знав і пішов з нею зі світу цього»: така думка охопила повелителя, такий світанок і ранок. «Цікаво, а довго протримаються інші монархії після падіння моєї династії над моєю нацією? Невже мій народ після зречення забажає мого повернення, захоче бачити мене і надалі своїм батьком? Я не перший монарх, котрий пішов у небуття й потягнув за собою всю династію. То я погубив своїм вчинком не лише себе, погубив свою династію та започаткував кінець історії. Моя династія так стрімко йшла до власної величі, намагалась вести і свій народ, із нею був мій регент. Завдяки моїй династії регент зумів зробити то, що не мав можливості зробити жоден із моєї династії. Я поставив на усьому крапку і обірвав то, що не мною було розпочато, я зруйнував то, що не будував. То я Герострат, увійду до усіх підручників історії, але як руйнівник. Руйнівник будови, зведеної моєю династією і самої династії».
Раптом думки повелителя перервали кроки за дверима та ритмічний стук в них. – «Увійдіть»: голосно мовив повелитель.
– Ваша величність, вже час: мовив генерал у цивільному, оминаючи численні елементи церемоніалу.
– Невже я іще «величність»?: понуро відповів повелитель.
– Для мене Ви завжди «величність», а щодо інших, навіть як вони не бажають до Вас так звертатись, іншого звертання до Вас немає!
