Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50903
Рецензій: 95675

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 13894, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '100.26.196.222')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Кінематографічна лірика

Одного разу під Охтиркою_для Клінта Іствуда-3

© Владислав Івченко, 08-02-2009
Чет піднімає голову. Бачить за огорожею панського будинку Дубківського з кулеметом. Крутить головою, бо не вірить власному щастю.
- Як ви могли? – кричить Дубківський. – Як ви могли? Ви зрадили не мене! Ви зрадили Україну!
- Пішли. – каже Міра. Чет хапає валізи і тягне їх до будинку. Дубківський дає кілька черг по вовчикам, які знову намагаються полізти в атаку, але зупиняються.
Чет кидає валізи.
- Треба ще кулемет.
- Як ви могли? – кричить Дубківський. Ледь не плаче. – Я ж вам повірив! Ви ж наші люди! Чете, ти селянин, український селянин! Це ж твоя Батьківщина! Вперше за багато століть має шанс здобути незалежність! Про це мріяли наші діди-прадіди!
- Слухай, зараз не час. – каже Міра.
- А ти взагалі племінниця самої Лесі Українки! З такого роду! Та ти перша повинна була за Україну стояти! А ти! Як ти могла! Як ви могли?
- До ночі протриматися. А потім уходити. – каже Чет, який виглядає з-за кам’яної огорожі і дивиться на дорогу.
Отаман Кручений внизу слухає своїх бійців, які повернулися з пагорба.
- Кулеметом почали сікти! Ми їх уже майже взяли, а тут кулемет!
- Валізи з ними? – питає отаман.
- З ними.
- Важкі?
- Важкі! Дівка взагалі підняти не могла, лише тягнула. Та й хлопець ледь ніс.
- Це добре. – посміхається отаман.
- То вона! Вона! – знову кричить бандит, який запам’ятав Міру під час пограбування потягу. – Та сучка! Яка в лоба лупить!
- Вона? Добре. – каже отаман і посміхається. – Хороша компанія зібралася. І що ж в тих валізах? Мабуть, щось хороше.
- То вона! Я її впізнав! Пане отамане, впізнав! – ніяк не може заспокоїтися бандит. Постріл і він падає в пилюку.
- Ну, як впізнав, то ти більш не потрібний. – сміється отаман.
- А що з полоненими робити? Як завжди? – питають вовчики.
- Як завжди. – каже отаман.
Полонених, їх з десяток, ставляють на відстані кілька метрів один від одного. Новобранці будуть стинати їм голови. Одним ударом шаблі. Вовча дивізія славиться цим вмінням. Отаман їде біля полонених, думає чи і самому не рубанути, Кручений любить пускати кров. Коли бачить комісара Лібермана. Приглядається. Починає реготати. Бійці з переляком дивляться на свого отамана.
- Пізнаєш мене, жиду? – питає Кручений, який зупинив коня біля Лібермана і дивиться на нього згори. Ліберман дивиться в бік. – Я ось тебе впізнав. Я ж тебе довго шукав, та все ніяк знайти не міг. Навіть з каторги втік, щоб горлянку тобі перегризти.  Та ти ж підпіллі був, спробуй тебе знайти. Пам’ятаєш банк? Як ти нас на сходах поклав. Чесних злодюг, обшустав, як лохів. Перестріляв, гроші забрав. Тільки ось мене не вбив. Тільки продірявив. Ось тут. – Кручений хлопає себе біля серця. – Але я міцний, вижив. Суд пройшов, каторгу, втік звідти, шукав тебе. Уже і забувати став, бо он зараз які веселі часи. Коли ось ти. Цікаво іноді трапляється. – отаман всміхається. Ліберман дивиться в землю. – Тепер я тобі борг віддам. Чуєш, жиду? З відсотками віддам, з пенею, там багато за ці роки набігло. Особисто буду віддавати. У мене є спеціалісти людей катувати, але з тобою сам буду працювати. А я це вмію. То готуйся, жиде. До страшного готуйся. Зараз тих жевжиків візьмемо, подивимося, що там у них в валізах, що так їх бережуть. А потім я тобою займуся. І ти тоді лікті кусатимеш, що не он там в полі лежиш, а в полон потрапив. Лікті, бо що нижче я вже відріжу.
Отаман посміхається і вже збирається їхати, коли хтось з вовчиків каже про вуха.
- Що, вуха? – питає Кручений.
- Вуха в нього того. Водички попив не там, де треба.
Комісару збивають кашкет і Кручений починає реготати, коли бачить вуха Лібермана.
- Оце так лопухи! – Кручений зненацька вихоплює пістолет і стріляє. Куля пробиває вухо, Ліберман скрикує, тече кров. – Ладно, не нудьгуй. Я скоро. І вушками твоїми займуся і тобою. Поїхали!
Отаман їде по дорозі на пагорб. Вовчики доповідають, що кам’яний будинок, навколо мури, за мурами кулемет. І підійти можна тільки з одного боку.
- Ну, кулемет не страшно. На кулемет в нас гармата є, яку ми в червоних узяли. Тягніть її сюди!
Кручений зупиняється, коли до огорожі залишається метрів сто.
- Чете! Чете! – кричить отаман. – Це Кручений! Пам’ятаєш мене?
Чет встановив вже другий кулемет, наносив набої і динаміту.
- Він тебе знає? – питає Міра.
Чет киває головою і згадує, як повертався з фронту. Увечері йшов Охтиркою, коли з темряви вийшло кілька тіней.
- Давай, лебедику, наплічник твій. – сказав один. То був Кручений, тоді ще зовсім не отаман, а звичайний бандит. Виблиснув ножем. – Давай. Як не хочеш тут і сконати.
Чет неквапливо знімає наплічник. Не те що там є щось цінне, але сам факт, що от його, солдата, який повертається з війни, грабують якісь негідники. Зненацька кидає наплічник в обличчя Крученому, інші бандити кидаються на нього, але Чет їм скручує шиї, наче курчатам. Бандити падають. Чет оглядається. Кручений втік. З його наплічником. Здивований крутить головою.
- О, гад! Швидкий.
Тепер ось знову зустрілися.  
- Чете, Георгіївські хрести твої у мене! – кричить Кручений. - І документи. Почитав я їх, бо ж цікаво було, що за хлопець такий меткий! Так ось, Чете, я тебе поважаю, тому і пропоную мир. Чуєш?
- Чую. – відповідає Чет.
- Так ось, я тобі пропоную валізи віддати. І бабу. Я їх візьму і поїду.
- А мені що? – питає Чет.
- А тобі життя. Це ж не мало! – кричить Кручений.
Міра вихоплюється з-за огорожі і стріляє. Куля проходить поруч з головою отамана. Той більше не висовується.
- Ого, яка дівка! Гаряча! Я таких люблю! То як, Чете?
- Ні.
- Що ні?
- Ні.
- Чете, тут або все віддаси і живий, або все віддаси і мертвий. Ти ж розумна людина.
- Потрібні валізи, спробуй узяти. – каже Чет.
- Та спробую. В тебе, звісно, кулемети. Але в мене гармата. Он вже підвозять її. Що ти проти гармати зробиш, лебедику?
Чет мовчить. Дивиться у щілину і бачить, що дійсно вовчики встановлюють гармату.
- То як, Чете? Не хочеш миру? – кричить Кручений.
- Не хочу. – відповідає Чет.
- Ну, моя справа запропонувати. Вогонь! – наказує отаман. Гармата здригається, снаряд летить і в тріски розносить ворота. – Не передумав?
Чет не відповідає.
- Рознесуть вони тут все. – каже Дубківський. – Треба щось робити.
- І що? – питає Міра.
Ще постріл. У стіну. Осколки каміння свистять у повітрі. Міра стріляє. Щоб не сидіти просто так.
- Ще пара пострілів і знесуть огорожу. – каже Дубківський. Дивиться на Чета. Ще постріл. Великий шматок огорожі падає.
- Ну що, Чете, не переконав я тебе? – кричить Кручений. Чет не відповідає. – Вогонь!
Постріл. І валиться кілька метрів огорожі. Зненацька рев. Грізний та страшний. З будинку виходить Шпиль. Трійця дивиться на нього, Дубківський киває головою.
- Нічого собі! – шепоче сотник.
Шпиль дійсно величезний. У темряві вони його не роздивилися, а зараз видно. Заввишки метрів у шість, кремезний, з короткими і товстими ногами, з довгими руками, з головою, яка наче припнута до тулуба, майже без шиї. Він одягнений у якесь хламиддя. В нього грубе, наче витесане сокирою обличчя. Маленькі оченята, що ховаються під величезними надбрівними дугами. Шпиль знову ричить і б’є себе в груди. Шпиля з-за огорожіне видно вовчикам, але рик його їх лякає.
- Що це там у вас таке? – кричить Кручений, який не розуміє, що могло так рикати.
- А зараз подивишся! – відповідає йому Дубківський.
Шпиль було кидається до сотника, але Кручений кричить «вогонь!», гармата стріляє і черговий снаряд зносить частину огорожі. Шпиль вмить забуває про Дубківського  і вискакує з-за огороже, легко перемахнувши її, хоч вона у три метри заввишки.
Коли вовчики бачать Шпиля, то замовкають, ошелешені побаченим.
- Нічого собі. – каже Кручений. – Якого біса?
- Це чудовисько! Чудовисько! – шепотять бандити. – Чудовисько барона! Це воно! – розходиться шелест по загону.
- Пес, давай. – наказує Кручений своєму охоронцю, здоровезному й лисому, озброєному обушком, на кінці якого відразу кілька металевих куль з шипами.
Пес виходить. Він здоровезний, поруч з ним звичайна людина виглядає, як дитина. Але поруч зі Шпилем він, як дитина. Щоправда, озброєна дитина. Потроху підходить. Шпиль дивиться на Песа і шкірить зуби, ричить. Пес посміхається. Починає помахувати своїм обушком. Металеві кулі зі свистом ріжеь повітря. Потім Пес зненацька плигає вперед і гилить Шпиля обушком. Шипи виривають шматки зі Шпиля, але той наче не помітив. Пес знову підходить, плигає, удар, цього разу цілить в голову. Здається, що от такого удару голова Шпиля повинна розколотися, а сам він впасти. Та Шпиль тільки похитнувся. Ричить на Песа. Той заходить з іншого боку, встигає вдарити ще раз, коли Шпиль зненацька кидається до нього, хапає і розриває навпіл. Ричить, відкидає шматки Песа подалі. По загону вовчиків проходить стогін жаху.
- Вогонь! – кричить Кручений, який розуміє, що ще мить і його загін побіжить. Стріляє сам, стріляють інші, гримає гармата. Снаряд потрапляє в Шпиля, валить и вириває в нього з боку великий шматок. Та Шпиль підхоплюється і йде на вовчиків. Сотні куль, які потрапляють в нього, не можуть зупинити велетня. Шпиль плигає і ось вже він серед вовчиків. Хапає їх, рве на шматки, топче, розчавлює своїми здоровезними кулаками. На всі боки розлітаються пошматовані тіла, а Шпиль все вбиває. Зупиняється лише тоді, коли всі вовчики вбиті, або змогли втекти, як отаман Кручений, який завжди вмів вчасно тікати.
Настає тиша, у який чутно лише важке дихання Шпиля і стогони поранених вовчиків. Шпиль підходить до гармати, бере її за ствол, розкручує і кидає в бік болота. Гармата зі свистом улітає. Шпиль йде до огороди. Чет наводить на нього кулемет, та Міра хапає Чета за руку.
- Ні.
Вона біжить у розтрощені ворота до Шпиля. Той, коли бачить її, зупиняється і починає посміхатися. Він здоровезний и весь у крові вбитих, він страшний, але він посміхається, коли бачить Міру. Стоїть і дивиться на неї. Потім сідає і щось бурмотить до неї. Міра гладить його руку, починає щось наспівувати. Веде його додому. Там у підвал. Знову вкладає спати. Повертається хвилин за двадцять. Чет з Дубківським вже спіймали коней вовчиків, навантажили на них скарби.
- Можна їхати. Чудовисько спить. – каже Міра.
- Шпиль. Називай його Шпиль Дубківського. – втручається сотник. Він дивиться на парочку. - Сподіваюся, ви не спробуєте мене знову обманити?
- Третина твоя. – каже Чет. – Заслужив.
- Україні потрібне все золото. – не погоджується Дубківський.
- Моє золото – моє золото. – каже Чет.
- Так не можна говорити! Ми – українці і… - починає Дубківський.
- Слухайте, нам треба ще виїхати звідси. Тоді і поговоримо. – ставить крапку Міра.
Вони сідають на коней і їдуть геть. Тримають зброю напоготові, бо вовчики можуть бути поруч. Але залишки банди отамана Крученого відступали з такого переляку, що змогли зупинитися лише через кілька верст. У відступі ніхто не помітив, як зник комісар Ліберман. Він зміг розв’язати собі руки і зараз біг до Охтирки, де був штаб полку. Натягнув на голову шапку, щоб не бовталися вуха. Він би біг довго, та зустрів загін матроса Жникіна, який повертався з заручниками, жінкою у якої жив Чет та її сином.
- Товаришу комісаре, що трапилося? – питає Жникін у Лібермана, скривавленого і переляканого.
- В штаб! Швидше в штаб! – кричить комісар.
- А де загін? Де хлопці?
- Немає! На Крученого наштовхнулися! Швидше в штаб! – кричить Ліберман. Жникін підозріло дивиться на нього, як на божевільного.
- Що з вами, товаришу комісаре?
- Коня! В штаб! Справа державного значення!
- А заручники?
- Бігом в штаб!
Жникін залишає кількох солдатів з заручниками, а сам мчить зі Жникіним у штаб. За кілька годин вже там.
- Боря, що трапилося? – дивується Єрофєєв, коли бачить скривавленого і нервового товариша.
- Потім, Андрію! Потім! Терміново потрібен телеграф! Зв’язок з Москвою!
Комісара ведуть на телеграф. Там кажуть, що зв’язок перерваний. Він погрожує розстріляти всіх, хапається за наган.
- Борю, та чого ти так? Куди поспішати? – дивується Єрофєєв.
- Туди, що ця справа на контролі у самого Фелікса Едмундовича!
- У самого?
- У самого! Терміново зв’язок!
Але дроти перебиті десь за містом, не залишається нічого, окрім як послати роту на відновлення зв’язку і чекати. Ліберман важко сідає, закурює цигарку, забувається, знімає шапку, помахує нею, бо спекотно.
- Борю, що це у тебе з вухами? – дивується Єрофєєв.
Ліберман червоніє, натягує шапку, ховає вуха.
- Що трапилося, Борю?
- Та контрреволюційний край! З джерела водички попив і ось таке! – кривиться Ліберман. – Але це не важливо!
- А що важливо?
- Те, що ми можемо дуже допомогти перемозі світової революції.
- Таки скарби є?
- Скарби? Я про них і забув! – підхоплюється Ліберман. – Треба перекрити дороги і заарештувати чоловіка та жінку. Ну Чета твого і ту, Міру Б’янко. І з ними ще третій хтось, не знаю його. У них дві валізи золота, ми не повинні їх випустити!
- Добре. – Єрофєєв виходить, віддає накази, потім повертається. – То ти про золото хотів повідомити?
- Ні.
- А про що?
- Про щось надзвичайне.
- Тобто?
- Про чудовисько.
- Про що? – Єрофєєв з подивом дивиться на товариша, потім підходить і нюхає. – Та не, наче тверезий.
- Причому тут! – дратується комісар.
- Притому! Борю, ти ж комуніст! А верзеш про якихось чудовиськ!
- Я комуніст, але чудовиська є! І є спеціальна директива Фелікса Едмундовича про їх використання!
- Кого?
- Чудовиськ! На благо революції! Те, що я бачив, то щось!
- Та що ж ти таке бачив? – дивується Єрофєєв.
- Чудовисько. Велетня! Заввишки з будинок. Метрів шість не менше!
- Людина?
- Схожий на людину, але величезний! А головне, його кулі не беруть! Та що там кулі, снаряди! – аж кричить Ліберман.
- Борю, так не буває. – хитає головою Єрофєєв, який з тривогою дивиться на товариша.
- Андрію! – підхоплюється Ліберман. – Ти мені не віриш?
- Ну а як можна вірити? Ладно куля, але ж снаряд! – каже Єрофєєв якомога спокійніше і бере товариша за плечі. - А ти сідай, сідай.
- Кажу тобі, що пряму влучання, снаряд шматок з нього вирвав, а він підвівся і перебив увесь загін Крученого! – кричить Ліберман і скидає руки Єрофєєва.
- Як перебив? – дивується комполка.
- Голіруч! Розтоптав, розірвав, розчавив! В нього куль висадили кілька сотень і нічого!
- Не розумію, як це так?
- Та і я не розумію як! Але то не важливо! Зате розумію, що якби ось такого велетня поставити на службу революції, то можна було б великі справи робити! А якщо наробити їх кілька тисяч! Ти ми б з рік усіх ворогів революції розтовкли по всьому світі! – Ліберман знову підхопився і аж кричить. - Ось чому треба негайно сповістити Москву. Там спеціалісти є, окремий відділ, який цим займається. Щоб вони приїхали сюди!
- Що ж це виходить, революцію будуть чудовиська робити?
- А хоч би і чудовиська! Хоч хто! Головне, щоб революція перемогла!
- Та якось некрасиво виглядає. – сумнівається Єрофєєв.
- Що там некрасивого! От у нас кулемети англійські, «Максіми». Але ж вони на благо революції працюють! Так і те чудовисько буде на її благо працювати! Ти тільки уяви, Андрію! Якби мати тисячу таких от солдатів, яких і снаряди не беруть! Це хоч зараз можна всю контрреволюції розбити і понести волю народам всього світу! – комісар підхоплюється і починає нервово ходити. – Це такій крок до перемоги всесвітньої революції! Величезний крок! – Ліберман стягує кашкет і втирає ним піт, який виступив на чолі. Єрофєєв стривожено дивиться на комісара. Особливо на його вуха. Потім відводить погляд і киває головою, мовляв згоден. Знає, що товариш Ліберман всією душею за революцію, то не буду аби що торочити.  
Ліберман зупиняється і щось думає.
- Ми не будемо чекати! – кричить комісар.
- Що? – питає комполка.
- Виступимо зараз же! Оточимо будинок фон Шпіла, щоб чудовисько нікуди не втекло! Вперед! – комісар біжить до дверей.
- Борю, стій! – Єрофєєв хапає його за руку.
- Що?
- Вуха сховай! Ти ж комісар!
- А! От чорт! Забув! От це ж треба було так вляпатися! – Ліберман заходиться ховати вуха під кашкет.
- А чого одне діряве?
- Кручений прострелив.
- Як він тебе не вбив?
- На потім залишив. Хотів помучити. Та не встиг.
- Так Крученого чудовисько теж вбило?
- Та куди там! Втік, гад! Тільки побачив, куди все повертається, так і втік. Чудовисько і мене б вбило, та я мертвим прикинувся. Ну, все, сховав чортові вуха! Пішли!
Вони виходять, Єрофєєв наказує виступати. Солдати невдоволені, бо ніч вже скоро, але наказ є наказ.
Чет, Міра та Дубківський їдуть полем. Дубківський примудряється ще читати якийсь зошит. З будинку фон Шпіла він узяв їх декілька.
- Що читаєш? – питає Міра.
- Спогади барона. Про те, як все трапилося.
- Що саме?
- Що він оселився відлюдником на пагорбі, оточеному болотами.
- Хіба він там не завжди жив?
- Ні. У нього був будинок в селі, в Шпилівці. Там барон жив разом з жінкою і дітьми. Їх у нього було троє, старший син вчився у кадетському корпусі, а двоє доньок жили з батьками. Барон пише, що це було ідилічне життя. Він любив своїх селян, побудував для них школу, лікарню, церкву. І селяни його любили, аж поки не відбулися хвилювання 1905-го року, які призвели до трагедії.
- Ваш чудовий народ їх вбив? – питає Міра з презирливою усмішкою. Дубківський кривиться.
- Ну навіщо ви так! Просто люди вимагали більше землі. Бо це ж їх земля! Українська земля належить українцям, а не всяким там фонам! Селяни вимагали збільшити їм наділи. Але барон і слухати не схотів, поводився зухвало, сподівався на сотню козаків, яка була поблизу. Так потім сотню відкликали на охорону полювання харківського генерал-губернатора. Селяни прийшли до будинку барона. Того, який був в Шпилівці. Ми проїздили руїни, то вони. Так ось люди вимагали землі, а барон сказав, що не віддасть ані п’яді. Як пише барон, його розлютило, як швидко селяни забули всю його доброту. То він крикнув у вікно, що не буде розмовляти з бидлом. А це ж вам не якась там Расея, тут же була у свій час Гетьманщина, тут же ще живі спомини про козацтво, тут зовсім інші люди!
Міра зневажливо сміється.
- Так, так! Інші люди! І вони не витримали! – Дубківський у такому завзятті, що аж слиною пирскає. - Узяли і спалили будинок барона! Нажаль, під час пожежі загинули обидві його доньки. А жінка померла через кілька тижнів. Не витримала. Були прислані війська, бунтівників жорстоко покарали. Наступного року Шпиль почав будувати новий будинок. Не в селі, а на пагорбі. Будував з кам'яних брил, які привозили залізницею з родовища десь на півдні. І всі дивувалися, яким чином ті брили переправлялися зі станції аж на місце будівництва. Бо ж барон не наймав селян, він був дуже розсерджений на них.
- І як же він зміг побудувати будинок аж на пагорбі? – питає Міра, якій не те щоб вже дуже цікаво, але коли балакаєш, так дорога швидше йде.
- За допомогою Шпиля! Тобто спочатку барон найняв артіль з-під Курська, але селяни напали і прогнали їх. Вони самі сподівалися отримати ту роботу. Але барон не хотів їм платити. Він десь вичитав про Голема. Про штучну людину, яка б служила своєму господареві. Барон поїхав у Відень, там за великі гроші найняв одного рабина, який знав, як зробити Голема. Рабин приїхав сюди і зробив Шпиля.
- Як зробив?
- Барон так і не зміг дізнатися спосіб. Рабин погодився зробити одного Голема, але не розповів, як їх робити. Барон пише, що основою для Голема було борошно, рабин замовив його біля ста пудів. Ще там різні речовини, на кшталт цукру або яєць. Але головна таємниця в тих речовинах, які рабин привіз з собою. Барон каже, що то було кілька важких ящиків. Рабин, разом з двома помічниками, зачинився у підвалі охтирського будинку фон Шпіла і пробув там шість днів. Невідомо, що він там робив, але коли вийшов, то слідом за ним вийшов і Шпиль. Барон каже, що Голем був такий величезний, що по підвалу міг тільки повзати накарачках. Ну, ми і самі те бачили. Шпиль не проходив в жодні двері, то довелося рити до нього окремий хід. Про велетня в підвалі пішли чутки, прихала поліція, але барон каже, що до цього часу він переправив Шпиля на пагорб, де запланував будувати новий будинок. Він не хотів більше жити в селі, разом с селянами. Але хотів контролювати їх, бо ж навколо залишалися його землі і ліси.
Міра слухає Дубківського, Чет дивиться навколо, прислухається до всього та інколи дивиться на Міру. Закусує губу.
- Барон пише, що рабин відпечатав його перстень на серці Голема, тому той визнав його за свого повелителя. Всього за три дні голими руками Шпиль вирив величезний котлован під фундамент. А потім почав носити брили зі станції. Величезні кам’яні брили, з яких складений будинок! Уявляєте, скільки вони важили? А їх ж треба було нести дванадцять верст від залізниці! Шпиль робив це тільки вночі. Селяни здогадувалися, що щось відбувається. Вони чули, як вночі тремтить земля під ногами. Писали скарги. Але барон був поважною і заможною людиною, то легко проходив все перевірки. Тим часом будинок зростав. Барон каже, що будівництво зайняло менше року! І все робив Шпиль. Звісно, окрім внутрішніх робіт, до яких він непридатний внаслідок слабкого розумового розвитку. Барон пише, що Шпиль, як семирічна дитина. Розуміє не більше. Щось спекотно. Води б попити. – каже Дубківський.
- Та ти вже попив. – сміється Міра. Дубківський червоніє, згадуючи про свої вуха.
- Просто у горлі пересохло. Так ось, менше аніж за рік будинок було побудовано. Величезний будинок з високими стелями, щоб Шпиль міг проходити. Ще десь півроку зайняли оздоблювальні роботи, після чого фон Шпіл переїхав у будинок з Охтирки. Кілька селян вирішили подивитися, чи немає чим розжитися у барона. І зникли. Потім зникли двоє селян, які поїхали рубити ліс барона. Далі зник пастух, який вивів череду на поле барона. Череду щось так налякало, що корів збирали по околицям кілька днів. А пастуха не знайшли. Тільки калюжку крові. І сліди, величезні сліди на землі. Сліди Шпиля! Селяни знову писали жалоби, але вони були ніхто при цараті, на їх не звертали уваги. Вони перестали ходити на землі і ліси барона, припинилися і зникнення. На цьому все і закінчилося, аж до революції. Барон пише, що його будинок кілька разів намагалися пограбувати, але кожного разу Шпиль давав таку відсіч, що грабіжники більше не з’являлися. Барон дуже хвилювався за сина, який був в армії. Чекав його. Але одного дня в будинок прийшли грабіжники. Встигли вбити барона. Ось бачити, аркуш з останнім записом, він у крові. Мабуть, барон не почув, коли увірвалися злочинці. Вони встигли застрелити барона до того, як Шпиль вийшов з підвалу і вбив їх. Так він залишився без господаря і жив сам, поки ми його не знайшли. Ось так історія. О, дивіться, хатка! Я попрошу води!
Дубківський мчить до невеличкої хатки при дорозі. Міра хоче їхати за ним, але Чет її зупиняє.
- Що?
- Підозріла хатка. – каже Чет. Міра дивується.
- Та хатка, як хатка.
Ну так, звичайна селянська хата, щоправда давно вже не білена. Та й дах солом’яний у дірках. Мабуть, живе в ній самотня бабуся, яка вже не в силах порядок підтримувати. Дубківський злазить з коня, підходить до дверей, стукає.
- Є хто живий?
Мовчання. Міра хоче їхати до хатки, вона б і сама попила водички, та Чет тримає її.
- Ну що таке?
- Навіть стежки немає. – каже Чет і вказує на той дивний факт, що хатка стоїть на зеленому лузі і до дверей навіть стежки немає, наче люди в хату не через двері ходять, а якось інакше. Он яка розкішна зелена трава до самих дверей! Чет кладе руку на пістолет. Дубківський підходить до дверей, береться за ручку.
- Є, хто-небудь? Нам би водички. – каже він і, та як ніхто не відповідає, береться відкривати двері. Коли вони зненацька відкриваються самі, хатка робить різкий рух, хапає Дубківського, який зникає в її нетрях. Хатка підхвачується, виявляється на здоровезних, наче курячих лапах, і біжить геть. Не дуже граціозно, але досить швидко.
Два постріли. Чет з пістолета, Міра з гвинтівки. Цілили саме по ногах і влучили, бо хатка починає шкандибати. Чет та Міра наганяють коней. Коні перелякані, фиркають, наче почули вовків, але підкоряються своїм сідокам. Знову постріли. Хатка вже плигає на одній лапі, але так їй не втекти, ще постріли і хатка завалюється на біг. Гребе землю пораненими лапами. Чет та Міра наближаються, ціляться.
- Де в неї голова? – кричить Міра. Вона б стріляла у тулуб, та боїться влучити у Дубківського, якийсь десь в середині.
- А бозна. – каже Чет. Вихоплює шаблю, плигає з коня, підходить до хатки. Вона намагається його вдарити одною з лап, але Чет увертається і починає сікти хату шаблею. Виступає кров, багато крові, хатка ще деякий час пручається, хрипить, намагається вдарити лапою, чи схопити своїми дверима-ротом, а потім стихає. Чет рубить шаблею, великий шрам, але кров вже не тече. Тоді починає різати бік хатки. Через кілька хвилин вже всередині, дістає звідти непритомного Дубківського. Кладе його на траву, плескає по щоках. Дубківський весь у слизу, трохи пом’ятий. Добре, щоч хатка виявилася схожою на птаху, ковтнула не зжувавши.
- Ну у вас і краї! – каже Міра. – Одні чудовиська. У нас на Волині такого немає.
- Тут поруч річка є одна. Ріка Снів. Звідти все і пре. – каже Чет.
Дубківський приходить до тями, відкриває очі.
- Я мертвий? – питає він слабким голосом.
- Ні. – каже Чет.
- А що трапилося?
- Хатка тебе схопила. То не хатка була, а чудовисько. – каже Міра.
Дубківський дивиться на неї, на Чета, зненацька починає плакати.
- Що таке? – дивується Міра.
- Ви мене не зрадили! Не покинули! Врятували! – Дубківський посміхається скрізь сльози.
- Їхати треба. – каже Чет. Допомагає Дубківському підвестися і сісти на коня. Міра обтирає сотнику обличчя жмутком трави. Їдуть далі. Хвилин за десять Дубківський остаточно оживає.
- А цього чудовиська у Бар-Кончалаби в книзі немає! Немає! – радіє Дубківський.
- І що? – дивується Міра.
- Я теж про нього напишу! Я ж його відкрив! Ледь не ціною власного життя! Це буде Хижохатка Дубківського! На моєму рахунку вже два чудовиська! Шпиль та Хижохатка! – аж кричить у захопленні Дубківський.
- Тихіше. – каже Чет.
Їдуть далі якимись вже зовсім дикими місцями, де ані сіл, ані людей, одні чудовиська.
Отаман Кручений їде лісом. Він сам. Більша частина загону полягла біля будинку фон Шпіла, інші розбіглися, хто куди. Але Кручений не дуже за те хвилюється.
- Мені б ті валізки та в Париж! Ох пожив би! – каже він сам собі і посміхається. Ліс закінчується, далі поле і хутір в кілька хат при дорозі. В одній корчма колись була. Випивали тут люди, веселилися. Зараз пусто. Війна. Та Кручений біля корчми зупиняється, злізає з коня, стукає. Довго стукає, бо ніхто не відповідає. Хвилин десять стукає, поки нарешті не виходить до нього якась стара.
- Чого тобі? – каже вона хриплим і злим голосом.
- Доброго дня, бабусю. – каже Кручений підлабузним голосом і аж вклоняється старій.
- Ніякій він не добрий! Чого тобі? Спала я, а ти розбудив! Вештаються тут всякі!
- Бабусю, мені б дідусю побачити. – каже Кручений.
- Якого ще дідусю? Я тут сама живу, в мене чоловік давно вже помер! Їдь звідси, не заважай старій людині відпочити! – бубонить стара і стогне, показуючи як їй важко. Кручений дає їй монету. Червонець золотий.
- Ось тобі бабусю, за труди і за те, що потурбував. Вже вибач. – Кручений аж стелеться перед старою. Та червонець бере, перевіряє чи не єдиним зубом, ховає, вже не бухтить. – Навіщо тобі дідусь?
- По важливій справі. Думаю, що декого шукає він, а я йому допомогти можу.
Бабуся дивиться на Крученого.
- А хто сказав, що дідусю допомога потрібна?
- Ніхто. Просто подумав я, що йому цікаво буде.
- А ти що такий добрий?
- А в мене своя цікавість є.
- Яка?
- От я з дідусем і хочу зустрітися. – Кручений дає старій ще один червонець. Вона бере і зітхає.
- Ну, не знаю. Зайнятий дідусь. Дуже зайнятий.
- А я ж і ненадовго. – третій червонець опиняється у бабусі.
- Добре, почекай тут, щось подумаю. – каже вона і збирається уходити.
- Бабуся, тільки той, не зникай. – каже Кручений і показує пістолет. – Щоб я тут не наробив дурниць.
Стара дивиться на Крученого. Зло дивиться.
- Погрожуєш?
- Попереджую.
- Дарма.
- Про всяк випадок.
Вона киває головою і уходить. Кручений тримає руку на пістолеті і оглядається. Нікого навколо. Спльовує. Наспівує «Ох, валізки, ах, валізки!». Стара повертається.
- Пішли.
Кручений йде за нею в хату. Велика кімната, де раніше засідали люди. Підлога земляна, але чистенько підметена та пісочком струшена. Кручений оглядається. Бабуся підходить до великої пічки, яка стоїть посеред хати. Показує.
- Лізь.
- Туди? – дивується Кручений.
- Сюди. – киває стара. – Тільки швидко. Швидко!
Кручений ще трохи вагається, а потім лізе в піч.
- Зброю залиш. – каже стара.
- Я без зброї не можу… - починає Кручений.
- Зброю залиш. – стара забирає пістолет. – Лізь.
Отаман лізе у темряву, позаду стара закриває піч. Стає зовсім темно. Кручений ще встигає злякатися, що оце обдурила його стара, закрила і що він зробить. Хоче ногами вдарити по дверцям з пічки та не встигає, бо починає провалюватися. Летить кудись, гепається на кучу соломи, падає з неї, підхоплюється. Отаман у невеличкій кімнаті, в якій ще сидить дід і чистить кукурудзу. Молоду кукурудзу з нового врожаю. Дід, як дід. Невеличкий, худенький, з рідкою бородою. Крученого наче і не помітив. Знай собі дере листя з початків. Отаман підходить до старого, вклоняється.
- Добрий день, дідусь.
Старий мовчить.
- Справа в мене до тебе.
Старий дере листя.
- Одні люди тебе образили. Людожерів спалили, ходяче дерево потурбували. Я знаю, хто це.
Мовчить старий. Очистив один початок, поклав його у чавунок, узявся за інший.
- Допоможу їх тобі знайти. Віддам їх тобі у руки. І половину того, що з ними теж тобі. А половину мені. Добре, дідусю?
Старий рве соковите, аж млосне листя.
- То як, домовилися ми? – питає Кручений і ледь не на коліна стає перед дідом. А той все патрає кукурудзу. – Домовилися?
- Ні. – каже дід тихенько і продовжує свою роботу.
- Ні? – дивується Кручений. – Чому ні? Як же ні? Вони ж вас образили, дідусю, вони ж…
- Геть. – каже дідусь. Голос в нього слабенький і тихий, але Крученого, як батогом вдарили, здригнувся і почав задкувати. Потім зупинився, хотів ще щось сказати і не наважився. Задкував, задкував, потім сходи кам’яні. Пішов ними, довго дерся вгору, а видерся біля хутору у кущах, з покинутого колодязя. Виліз, отрусився, плюнув.
- От, чортяко! Самому тепер прийдеться! – пішов до коня.
А дід внизу кукурудзу все чистить. Коли підлітає кажан і сідає йому на плече. Торохтить щось у вухо. Зупиняється старий, не рве вже листя, слухає. Дивиться у чавунок, куди кидав кукурудзу, бачить там зображення хатки, яку Чет шаблею посік. Скрипить старий зубами, потім махає рукою. Нагорі Кручений вже з хутора виїхав, метрів триста проїхав. Коли вітер задув, пилюкою прямо в очі, закрив отаман їх, потім відкриває, а перед ним бабуся стоїть. Аж здригнувся Кручений з переляку.
- А ти тут звідки?
- Дідусь до себе просить. – каже стара.
- До себе? – Кручений посміхається, повертає коня і мчить до хутора. Коли сплигує з коня, стара вже там. – Швидка ти бабуся. – каже отаман і знову лізе в пічку.
У підземеллі стоїть перед старим, який все чистить кукурудзу.
- Ну як, дідуся, згоден?
- Що хочеш?
- Дай мені чорних вершників. – каже Кручений.
Старий посміхається.
- Ніхто окрім них не справиться. Стріляють ті люди занадто добре. Без чорних вершників ніяк. – каже отаман, вклоняючись до старого. – Тільки ти мені оберіг дай, а то ж, хто чорних вершників просто так побачить, той збожеволіє. Даси?
Старий киває головою. І чистить свою кукурудзу. Нігті в нього гостренькі, як кігті. Легко дере соковите листя.
Чет, Міра та Дубківський їдуть полем. Вже починає сутеніти.
- Будемо ночувати в полі? – питає Міра у Чета. Той стинає плечима.
- Поїсти б. – каже Дубківський. – Зранку ані крихти у роті.
- Зате сам у роті побував. – сміється Міра.
- Добре хоч не жували, а ковтнули. – теж сміється Дубківський. – Он дивіться, наче вогники попереду. Хутір якийсь? Поїхали!
- Стій. – каже Чет, вдивляється. Дійсно попереду вогники якісь. Наче хутір.
- Що таке? Купимо поїсти, поспимо по-людські. – каже Дубківський.
- Ти ще не напився? – питає Чет і оглядається.
- При чому тут? – ображається Дубківський. – Кожен міг в таку халепу потрапити. Просто пити тоді хотілося.
- А зараз їсти. – каже Міра, яка теж вдивляється у вогники.  
Стоять, думають.
- Ладно, подивимося. – каже Чет і всі їдуть до вогників.
Дійсно хутір. Справжній, не такій, як ото хижа хатинка серед поля. Тут і садок і сараї і город. Непогано живуть люди. Он і собака з цепу рветься, лає, попереджає про гостей. Під’їхали, Чет постукав у ворота.
- Хто там? – швидко відповів жіночий голос. Зовсім не наляканий, хоч темно вже було.
- Хазяйко, пусти переночувати з дороги. – каже Чет.
- Не пущу. Їдьте собі далі!
- Хазяйко, заморилися ми. – каже Міра.
- О, а ти, дівулю, що, з ними?
- З ними. Разом ми. Люди мирні та смиренні, шкоди не зробимо.
- Ага, знаю я вас мирних! Ось тиждень тому приходили такі мирні, теличку забрали! А така ж теличка була вгодована! Вже б на наступний рік молоко давати почала! Оце такі мирні! Не пущу я вас. Он там копна сіна є, в ній і ночуйте! Тільки не паліть, а то і сіно спалите і хату!
- А поїсти в тебе хоч є щось? – питає Дубківський.
- Та оце всі поїсти вимагають, наче у мене тут склад!
- Ми заплатимо.
- Нащо мені ваші папірці потрібні!
- Золотом заплатимо! – каже Дубківський. Чет та Міра дивляться на нього і засуджуючи кивають головами.
- У вас золото є? – чутно яка жіночка зацікавилася.
- Трохи. То даси поїсти?
- Та подивлюся зараз.
Жінка заходить у хату, хлопають двері. Чет перевіряє копну сіна, штрикає її шаблею, щоб не було там якихось сюрпризів. Дубківський злазить з коня.
- Хух, заморився. Зараз поїм і спатки. – каже він мрійливо.
- Чергувати треба. – нагадує Чет. – По черзі будемо.
- Та що тут чергувати? Тут же нікого немає!
- Треба. – каже Чет.
Гупнули двері, потім клацнули засови на хвіртці, вийшла жінка. З ліхтарем гасовим і їжею, яку склала у біле полотно. Така жіночка років під сорок, досить квітуча.
- Ось вам їжа. – тицяє пакунок. А сама на Міру дивиться. – Це ти дівчина? – питає, бо ж Міра в чоловічій одежі.
- Я. – каже Міра.
- Ось тебе до хати пущу. А хлопці нехай тут ночують. В мене хазяїн на війні, ще плітки підуть, що чоловіків на ніч пускаю.
Дубківський бере їжу.
- І гроші ж давай. – нагадує жінка. Сотник лізе в кишеню, дає червонець. Дрібніше немає нічого. Жінка задоволено посміхається. – Ну що, пішли, красуня.
- Добре. – киває Міра. Чет підходить до неї і шепоче на вухо:
- Не подобається мені вона.
Міра бере його руку і кладе на пістолет у себе за поясом. Шепоче:
- Не хвилюйся.
Уходить з жінкою. Хлопці починають готуватися до ночівля. Чет зв’язує коней, припинає їх до дерева поруч. Дубківський ховає в сіно валізи зі скарбами. Потім сідають повечеряти при місяці. Хазяйка винесла їм хліба, цибулі, сала шматок і кілька варених яєць. Їжу просту і небезпечну. Це тобі не юшка якась, в яку підмішати можна бозна що.
- Молока не пий. – каже Чет і показує на глечик, який винесла жінка.
- Чому?
- Тобі вух мало?
- Ладно, не буду. Може тоді чаю собі погріємо? Багаття розведемо? Невеличке. – каже Дубківський.
- Не треба. – каже Чет.
- Ну, будемо в сухом’ятку. – каже Дубківський і відламує ще кусман хліба.
- На завтра залиш. – бурмотить Чет.
- На завтра? – Дубківський відламує половину того, що відламав і залишає. Інше жує. – Ох, добре як оце поїсти.
- Я перший чергую. – каже Чет. – Поспи. Потім ти будеш.
- Добре. – Дубківський мостить собі під боки сіна, ним вже і вкривається. Затихає на кілька хвилин.
- А ти її кохаєш? – зненацька питає сотник.
- Що? – дивується Чет, який вже думав, що товариш заснув.
- Міру кохаєш?
- Спи давай. – злиться Чет.
- Я ж бачив. Як ти тоді кинувся за нею проти вовчиків. Хоч це ж смерть була. Вірна смерть. Але поліз, з шаблею наголо. Це таке тільки з кохання можна зробити, коли голову втратиш.
- Спи давай!
- Так, кохання дивні речі робить з людиною. – каже Дубківський і солодко зітхає. – В мене одна дівчина є у Охтирці. Така красуня та розумниця! Ти б знав! Я оце хотів скарби для України здобути і потім до Оксани поїхати. Вона мене чекає. Ми один одному пообіцяли чекати, присяглися у вічному коханні.
Зненацька Чет підхоплюється з пістолетами в обох руках.
- Що таке? – лякається Дубківський, сам хапається за зброю, не може її швидко знайти в сіні, нарешті підводиться. – Що?
- Та кажан, чи що пролетів. – каже Чет. Навколо все тихо, ніч, як ніч і коні спокійні. Дубківський знову лізе в сіно. Він хоче розповісти Чету про своє велику кохання, про те, щоб він теж би наклав голову за свою Оксану. Потім згадує про свої вуха і розуміє, що з таким причепом до коханої не прийдеш. Зітхає, вже не мрійливо, а сумно. Хоче ще щось заговорити до Чета, але потім сотника охоплює млосна змореність і він засинає, як дитя. Посапує собі в сіні. Чет сидить зі зброєю напоготові і прислухається. Щось йому тут не подобається, сам не знає що саме.
У хаті жінка пропонує Мірі поїсти.
- Юшка є, чаю зараз підігрію.
- Та ні, дякую, мені б хлібця і вистачить. – каже Міра.  
- Та ну що ти! Що там той хлібець? Хіба хлібцем наїсися. Ти ж подивися, яка ти худа! Шкіра та кістки! Чоловікам такі не подобаються! А ти хлібець та хлібець.
Але Міра стоїть на своєму і нічого окрім хліба не їсть. Жінка пропонує випити самогону, але Міра не п’є. Жінка каже, що нагріла чавун води, помитися можна у великій балії. Але й тут Міра відмовляється. Тоді жінка стелить Мірі на полі біля печі.
- Роздягайся та лягай. – каже жінка.
Міра роздягається.
- Яка ж ти й худа! Ну що шкапа! – жаліє її жінка. – Ось на тобі сорочку нічну.
Міра одягає її і непомітно сує під руку пістолет.
- Ну, добраніч. – жінка уходить в кімнату, гасить там ліхтар і сама лягає спати. Тиша. Потім наче пролетіло щось. Міра стискує рукоять револьвера, дивиться у темряву, але нічого не видно. Обережно відсувається. Жінка її постелила під пічкою, а Міра перекочується в інший бік, до стінки, яка відділяє кухню від кімнати. Під ковдру кладе якісь речі, які нащупала поруч. Якщо придивитися, то наче Міра і спить на тому місці. А вона під стінкою і з пістолетом  руці.
На вулиці Чет сидить, інколи обходить копну з сіном, що зігнати сон. Коли починають фиркати коні. Щось їм не подобається чи тривожить. То стояли тихенько, а то б’ють копитами, рвуться з мотузок. Чет підходить до них, заспокоює. Це трохи діє, але ненадовго. Ось знову коні рвуться з місця, ржуть, наче хочуть втекти. Тільки Дубківський спокійний, знай собі сопе у сіні.
Чету здається, що побачив він у темряві якісь вогники. Ось вони були, а ось вже немає. Потім ще. І коні вже зовсім дуріють від жаху. Чет чоботом штовхає Дубківського. Але той спить, як вбитий. Чет вже збирається смикнути його за ноги сильніше, коли коні стають дибки, а з темряви вилітає чорна тінь. Чет стріляє і котиться по землі. Ще тіні, він стріляє знову і знову, стріляє у вогники, маленькі вогники, що несуться на нього і виплигують з темряви. Набої в обох пістолетах закінчуються, Чет хапає шаблю, шматує нею повітря. Не повітря, якісь тіла, що ричать і намагаються вчепитися у Чета своїми ікластими пащами. Ось Чета збивають з ніг, на нього кидаються відразу кілька істот, коли постріли. Це, нарешті, прокинувся Дубківський. Стріляє з револьвера, його теж збивають з ніг і бозна щоб було, та з хати, де теж чулися постріли, вискакує Міра у нічній сорочці, з пістолетом і сокирою. З лівої стріляє, правою гилить хижаків, що ледь не загризли Чета. Потім допомагає Дубківському.
Коли добиває останнього нападника, настає тиша. Міра Важко дихай, чутно, як сопуть і Чет з сотником. Сидять в темряві, приходять до тями. Дубківський дістає свою запальничку. Запалює. Бачать туші вовків.
- Це ж вовки на нас напали! – дивується Дубківський, який про всяке чув, але не щоб оце вовки цілим навалом нападали.
- Не вовки. Де ти таких великих вовків бачив? – каже Чет.
- А хто?
- Вовкулаки. Ось дивися. – Чет показує на одну з туш. У якої задні лапи ще трохи схожі на людські. – Так поспішали, що не дочекалися, коли повністю вовками стануть.
- Вовкулаки! У Бар-Кончалаби про них є! Читав! – кричить Дубківський.
- А в хаті павук. – каже Міра.
- Хто? – дивується сотник.
- Павук. Дебелий такий. Три кулі, а потім ще сокирою довелося.
- Пішли подивимося! – кричить Дубківський.
- Пістолети перезаряди спочатку. – каже Чет.
Розбирають набої, набивають ними барабани, тоді вже йдуть в хату. Там чутно, як плаче жінка. Запалюють ліхтар і бачать, що жінка плаче біля здоровезного, волохатого чорного павука. Мертвого, з пробитою в кількох містах оболонкою, з якої тече слиз.
- Що ви наробили! – кричить жінка. Вона цілує волохаті павучі ноги і поливає їх сльозами.
- Добре, що я перелягла. А на старому місці ковдру залишила. Павук плигнув і ось цей шип увігнав, де моя голова повинна бути. – каже Міра і показує на довгий хвіст чудовиська з шипом на кінці. Гострим шипом з якого щось сочиться. - Я його з револьвера, а він на мене. Я ще з вечора примітила, де сокира стоїть, з полу сплигнула і нею. Ледь поклала.
- Сучко! Сучко! – стогне жінка.
- Нове чудовисько! – у захваті каже Дубківський. - Чорний павук-людожер Дубківського! Про нього теж у Бар-Кончалаби нічого не написано! Слухайте, я тут наберу чудовий матеріал для книжки! А звідки він виліз?
- З печі. – каже Міра.
- А ну посвіти. – Дубківський лізе в піч.
- Та хоч пістолет в руки візьми. – кричить йому Чет, але Дубківський вже заліз в середину.
- Що там? – питає Міра.
- Склад! – кричить Дубківський. – Я так і думав! Ось, тримай!
З печі сунеться щось незрозуміле. Гепається на підлогу. Потім ще одне. Далі вже вилазить Дубківський.
- Там такого добра багато! – доповідає сотник.
Всі дивляться на кокони з павутиння, в які заплетені люди. Точніше трупи.
- Павучок їх оплітає і ховає собі в нору, а потім п’є сік. Треба ж такому одороблу чимось харчуватися. – Дубківський штовхає павука ногою.
- Не смій його торкатися! Скотино! Ви за все відповісте! Ви вже мертві! Вас вже немає! – кричить жінка і пирскає слиною.
- Ну, це тобі може б так хотілося. – переможно каже Дубківський. – Мертвий твій павучок і ті собаки на вулиці, а ми живі.
- Пішли. – каже Чет.
- Ви мертві! Мертві! Дідусь послав по вас Чорних вершників! Ви мертві! Вас немає! – жінка кричить, плаче і регоче водночас.
Вже на вулиці Дубківський хапає Чета за руку.
- Ти чув?
- Що?
- Про чорних вершників. – Дубківський стривожений і переляканий.  
- І що?
- Про них в книзі Бар-Кончалаби є.
- Що там є? – цікавиться Міра.
- Вони безсмертні. – каже сотник.
- Так не буває. – киває головою Чет.
- Але це не саме страшне. – Дубківський аж тремтить. Його вуха побіліли і тривожно полоскочуть, наче вітрила перед бурею.
(Далі буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Хороше продовження.

© Гелена, 11-02-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0155119895935 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …