Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46838
Рецензій: 91227

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

РОБИ, ЯК Я

© Zhdana, 08-02-2009
В п’ятнадцять вона ввійшла у нього як господиня. Відтепер кожна трубочка, кожна полірована планка, кожен його подих і схлип стали її. Відтепер вона могла його торкати ізсередини, нишком, і ззовні – в сліпучому сяйві, під поглядом сотень очей. Від цього самого дня.
Володіти ним! Найкращий зі снів.
Вона провела рукою по віндладах, заплющила очі й злизала з пальців його солодкий пил. Сім літ вона поклала, щоб цей день прийшов.
Вона ішла його нутром, поводячи руками по трактурах, зачіпаючи регістри. Вона шепотіла до нього, раз-по-раз притискаючи пальці до тремтячих губів. Хто ще міг стати його серцем?
Відчуття тепла росло у ній, ширилось... Вона вдихнула, затримала подих... Хитнулась вперед і припала губами до металу.
Це був її перший поцілунок. Найпристрасніший.

Він не просто ненавидів такі справи: його від них фізично вивертало. Від дня, коли відкривав провадження, і до передачі у виконавчу службу їв таблетки.
Але щоразу брався за це.
Можливо тому, що був єдиним, здатним їх вести.
Або тому, що не міг рішуче відмовитись.
А може, він справді ненавидів тих гівнюків.
Сергій зайшов у аптеку й купив пачку но-шпи.

Для неї кожна нота мала барву, мелодія була палітрою, з якої вона хапала кольори тонкими пальцями й звивала в повітрі завжди інакший узор. Її раптові імпоровізації змушували вчителя здригатися, коли мелодія ставала в її руках чимсь іншим; з усіх піаністів лиш її він рекомендував до органного класу.
Вона не була найкращою, але коли сідала за мануал, було видно, що створена для цього. Її гра була танцем її ліктів, і пліч, і шиї, і пальців, і всеї постави, а кисті – порцеляновими піалами, повними світла. Вона розчинялася в звуках без осаду, без сумніву – легко, як злітає птах.
Її розум, криштально гострий, оголював сутність предметів, людей і подій, жахаючи її неможливістю фальшу. Говорила мало. Судження її були точні й несподівані, рішення – незмінні.
По неділях із батьком стріляла в тирі, а більш не ходила ніде. Цей зв’язок з інструментом скидався на хворобливу залежність – із тих кохань, які, даючи відчуття повноти існування, врешті руйнують. Рідні не зважали, знали: її розум – сталева рапіра. Вона не зломиться.

Ще кілька років тому він був успішним адвокатом. Брав будь-що, не тому, що нерозбірливий, а тому, що вірив – кожна людина варта співчуття. Це ж так просто – засуджувати. Зрозуміти важче. У кожного вчинка є причина. І він розумів. Різних. Переважно багатих і успішних. Аргументом були не гроші – просто вони уміли переконувати. Без цього не стають ні багатими, ні успішними. Він також це умів, і успіх не полишав його.
Безпринципним не був, але відстоював те, що веліло йому його власне відчуття справедливості. А воно твердило, що правда у кожного своя, і життя у кожного одне, і кожна правда, кожне життя заслуговує на захист. І він раз по раз вигравав, не тільки знанням законів, але й упевненістю, народженою непохитним відчуттям правоти.
Він зламався на справі про аборти. Його підзахисний – лікар-гінеколог – мав неофційний, дуже успішний бізнес. Все чисто, жодної смерті. Суддя вже був їхній. І тоді прокурорша сказала: “Передаю слово потерпілому” – і поставила відео.
Запис операції, знятий міні-камерою зсередини.
Він ніколи не замислювався, як це відбувається, він уявляв аборт чимсь на кшталт виривання зуба – опа! – згусток чужої плоті вийнято і лікар спиняє кровотечу. Все було інакше. На екрані з’явилося маля – він не повірив очам – ручки, ніжки, пальчики, личко; воно ворушилося, трохи страшненьке, але цілком уже людина. Поволі-поволі – видно, лікар намагався не зачепити матір – в поле зору вповзли кусачки. Нащо? – встиг здивуватися він. Поруч з тендітним тільцем їх ріжучий край був неоковирно тупим. А тоді так само повільно кусачки взяли крихітну ручку, мале смикнулося... Опа! Сергій заціпенів. Кусачки з’явилися знову, сліпо ткнулися в тільце, намацали другу ручку...
Воно кричало.
Слава Богу, не включили звук, але він бачив, що воно кричить. Його кров хмарками плавала у воді.
Поки кусачки черговим лінивим рухом перервали тонку шийку.
Ця справа закінчила його кар’єру: важко виграти, коли ти блюєш в коридорі суду.
За кілька років він повернувся, але вже в іншій ролі. Це була важка зміна. Коли він захищав людину, він розумів, що чинить їй добре. Але коли захищав державу – кому ставало краще? Хіба держава мислить, відчуває?
Він брав справи про заподіяння шкоди і завдання ушкоджень. Тоді він чітко знав, на чиєму боці правда.

Після дощу вечір пахнув свіжою травою. Подекуди зірки вже вилізли з-за хмар, подекуди ще мрячило. Половина ліхтарів не горіли. Вона не зважала. Зморена задовгою репетицією, брела додому.
Остання зіграна мелодія перекочувалася у ній, вдаряла тіло зсередини, виплюскувалась через широко розкриті очі, осідала піною на ліхтарях, деревах, траві, синіх від темряви кульбабах, тьмяних сутулих постатях під стіною будинку. Вона ступала в такт цим звукам, похитуючи плечима і стегнами, і відведеними в сторони долонями, ніби гладила морську хвилю.
Вона йшла, і все довкіл оживало звуком, який вона несла у собі. Він виповнював простір настільки, що вона мусіла пробиратися крізь плетиво акордів обережно, щоб не зім’яти цю, чутну лиш їй, побудову.
Одна із трьох безформних плям відліпилась від стіни будинку й гойднулась до неї; музика на її шляху збиралась жмутками і рвалась, як павутина. Решта дві рушили услід; їхній нерівний крок, як іржава пила, зминав плетиво звуків. Вона перейшла на інший бік вулиці, щоб не вступити в споганений ними простір. Вони рухалися за нею, вже швидше, і вона відчула цей звук: пила вгризається в цупку деревину, прискорюється, і по шматованому дереву розходиться вібрація, не співмірна жодній мелодії. Вона прискорила крок. Перший із них гойкнув, як на ловах, й вони побігли. Плетиво камінних звуків осипалось крихтами – вона побачила себе, однісіньку на темній вулиці, й своїх загоничів позаду.
Ряди будинків тяглися далі й угору, і їхні наглухо замуровані під’їзди, сліпі загратовані вікна шикувалися у дві стіни, що не давали звернути із визначеного їй шляху. Була одна дорога – вперед, і все, що лишалося їй – тікати.
Вона бігла вгору і розуміла, що не втече.
Мужики за спиною тупали, хекали і були схожі на диких псів, які гризуть не тому, що не знають ні любові, ні жалю, але тому, що знецінили у собі це знання. Ніколи в житті вона так не бігла; не збавляючи кроку, скинула сумку з плеча і стисла обіруч. Перший із переслідувачів вже близько... за крок...
Вона розвернулась, завертівши сумку, і щосили гупнула по простягнутих до неї лапах. Лапи вчепилися в сумку, силою руху її кинуло на нього... Вона відсахнулась. Сумка тріснула по шву і ноти посипалися з розв’язаної теки. Вона схопила грубий збірник прелюдій і фуг Баха і щосили вгатила ним по голові другого мужика, який щойно надбіг. Той хитнувся, але встояв. Нотні аркуші розліталися, як японські журавлики, намертво прикипаючи до мокрого асфальту.
– Сучка йобана, я тя зара так трахну, що горлом вилізе, – прохрипів тюкнутий Бахом мужик і схопив її за рукав. Вона вивернулась і вдруге приклала його по голові. Перший, найбільше вгашений, порпався у розтерзаній сумці. Третій хекав віддалік, добігаючи.
Вона кинулась навтьоки, петляючи, мов заєць. Не крикнула, нікого не кликала – від страху їй перетиснуло горло, вимело всі думки, крім однієї – бігти. Матірно лаючись, другий мужик кинувся навздогін.
Вона пробігла ще квартал, і побачила, що вулиця перегороджена зеленим будівельним парканом. Оглянулась – направо чорніла незнайома підворітня. Не думаючи, кинулась туди, і вже під низьким склепінням почула, як другий, спиняючись, крикнув:
– Біжи! Біжи! – і гидко, з присвистом, заіржав.
Вона спотикнулась, але не впала. Далі, далі звідси! Луна лупила її по голові мідною тарілкою. Хвиля сморіду розступилася перед нею і знов зійшлася позаду, міцно огорнувши. Аміак, гниль і мокра собача вовна.
Двір був вузький, квадратний і абсолютно нежилий. Чорна паща другої підворітні розчахнулась навпроти. Вона щосили кинулась туди, в темряву, в невідомість...
Невідомість і темрява харконули у неї трьома немитими тілами. Вона ткнулась обличчям у ватянисте черево, піднесла руку й тицьнула в кадик, який стримів між складок вола. Не влучила, і зразу ж кисть прошив біль – стала кров у пальцях, стиснутих брудною лапою. По-дівчачому невміло махнула другою рукою, та її сіпнуло, закрутило, вивертаючи суглоби, ноги відірвалися від землі, політ – і її зім’ято між асфальтом і центнером сальцюватої плоті із запахом бруду і тютюну. Рот, ніс затуляє чуже м’ясо... ліва рука, заведена за спину, горить і пульсує... груди давить тягар і задуха... між коліна боляче влазить тверде... права рука рибою б’ється об асфальт... вдихнути! Вдихнути!!
Вона потяглась звільнити обличчя – і вчепилася нігтями у пітну подушку, що заважала дихати. Дряпала її, роздирала... чуючи, як під нігті набивається знята шкіра... вони в’язнуть в мокрому... ламаються... туша на ній ричить і сіпається... її хапають за руку... смикають... тягнуть... ребриста підошва розплющує її долоню... по одному хрупають суглоби, кісточки, кришачись ущент...
Це було більше, ніж біль – це був крик органних клавіш того дня, коли орда Чингізхана на конях в’їхала у собор.
Її тіло агонійно вигнулось, не знати якою силою підкидаючи розпластану на ній тушу... вона вдхнула, розкрила очі... близько, так близько перед собою побачила масну, як кров’яна ковбаса, шию... захлинулась запахом старого поту... вищерила зуби й безтямно вгризлася в ці набряклі холестерином шкіряні мішки.
Мужик завив... скинувся, як щука... упав на неї всією вагою... різко, люто здвигнув тазом... вона проїхала спиною по асфальту, роздираючи одяг і шкіру... ще раз підвівся на ній і знов упав, вибивши їй дихання...
Її рука, заведена за спину, хруснула вище ліктя, обливши болем лівий бік. Долоню правої рифлена підошва методично вдавлювала в землю, розтираючи, мов недопалок.
Вона щосили стиснула зуби на чужому горлі й зомліла.

Дівчина була тонка, як рапіра. Світле волосся зібране в куций хвостик. Ліва рука загіпсована від плеча до кисті, видно тільки бліді пальчики. В правої пов’язки ховають усю долоню. Сергій з’їв но-шпу і привітався:
– Сергій Андрійович, прокурор. Я переглянув матеріали. Справа ваша... наша... безперечно, важка й неприємна, але проста. Ми подали позов за частиною четвертою статті... 152, – він спинився, ледь не вимовивши назву. Дівчина кліпала швидко-швидко. Глянула вгору, вбік, знову вгору. Призахідне сонце крізь вікно зробило її голову рудою, а щоки – майже живими.
Наскільки легше було з батьком! Сергій досадував. Обійшлись би без її свідчень! Відвів очі, відкашлявся. Погляд його упав на її пальці, що тремтіли, як мишачий хвостик.
– Враховуючи всі обставини... – присилував себе підняти очі. На диво, вона видавалась спокійною. – ...нашої справи, можна також застосувати частину першу статті 122 та частину п’яту і тринадцяту статті 67. Покарання, передбачене цими статтями... – вона зіщулилась, мов ховалася. Таке він бачив щоразу. – ...може бути поглинуте основною статтею обвинувачення, але ми будемо добиватися складання термінів... Думаю, це можливо...
Її дихання стало нерівним, вона скособочилася на стільці й почала сповзати на підлогу.
– Вам зле? – він підхопив її під пахви, всадив на місце. Тіло її на дотик нагадувало дротяний каркас – скручений, переламаний.
Врешті, так і було.
Вона похитала головою. Щось в її обличчі... Страх? Відраза? Він відсунувся. Вона знову глянула вгору, вбік, вгору... В неї були зелені, як трава, очі, бліде серцевидне личко, погляд ельфа – і гіпсові колоди замість обох рук.
– В найкращому разі термін може становити дванадцять років. – Глибоко видихнув: – ...але для цього необхідні ваші свідчення... щодо обставин...
Вона заплющила очі і відчайдушно закрутила головою. Так теж бувало щоразу. Найм’якшим своїм тоном він продовжив:
– Ви можете розповісти усе в присутності лише двох людей, під запис... тоді ви можете не приходити на слухання... все вирішиться без вас... – здавалось, вона ладна зомліти: блідий лоб укрився потом, дихання буле швидке, нерівне...
– Я ні... я не... я не... – видихнула вона.
– Болить? – спитав він.
Дівчина кивнула. Її губи були геть білими. Він понишпорив у шухляді, витяг пігулку й простягнув їй. Зустрів її погляд і пояснив:
– Трамадол. Знаєте?
Вона повагалася мить, взяла пігулку кінчиками пальців, потягнулася за склянкою... Він швидко встав, схопив склянку, обійшов стіл і схилився над нею, притуливши край склянки їй до губів. Він не робив такого раніше. Надто перехилив, вона похлинулась, підбила його... вода хлюпнулась їй на груди. Він спробував струсити воду з її светра. Вона кашляла і кашляла, мокрий одяг обліпив тіло. Він схопив паперову хустинку, притиснув до плями... Її серце билося швидко-швидко, сильно-сильно, вона задихалась, кашлала і задихалась... Він зрозумів – вона плаче.
Він відвернувся. Ця дівчина була незвичною. Коли кашель стих, він глянув на неї – і зустрів світлий погляд ельфа.
Він дивився їй в очі. Зіниці збігалися в цяточку, обличчя посіріло. Вона сковтнула пару разів, видихнула довго і переривчасто.
Він і раніше бачив ефект, звісно, але перехід спостерішав уперше.
– Вибачте. Вибачте, це так важко, це так... – затнулась, а потім додала, дуже швидко:
– Я дам свідчення. Ви можете піти зі мною? Це недалеко, – він вагався, і вона мовила, дуже тихо і чомусь двічі: – Ходімо. Ходімо.

Хоч як швидко він йшов, порівнятися із нею не виходило, і йому лишалося тільки слідувати за білою латкою її хвостика. Її рухи були швидкі й поривчасті, як північний вітер, як фуга соль-мажор. Чомусь він чув музику в її рухах, відчував ритм коливання її короткої сукенки, він йшов і дивився їй в спину, навіть не спитавши куди, без жодної думки. Було по шостій, робочий день скінчився, і хоч би куди вона його вела, він міг їй це дозволити. Вона знала, що він не згубиться, і не оглядалася. Зупинилася, тільки коли підійшла до вхідної арки із сірого бетону. Він теж загальмував, обішов і відкрив перед нею двері – її руки цього не могли.
Він знав це місце, але вона не дала йому нічого сказати, сковзнула повз нього, шепнувши:
– Сюди, прошу вас.
Він скорився. Високі стіни зали проводжали його здивованими поглядами, коли він ішов за тендітною дівчинкою. Він знав, чого вони: він сам дивувався. Замість закритися в кабінеті з нею та стенографісткою, дозволив привести себе сюди. Він розумів, що вона не даватиме свідчень. Але що вона замислила?
– Мені так шкода... Ми не зможемо увійти всередину.
Він здивувався. Про що вона?
Вона оглянула ряд стільців, оббитих червоним оксамитом, і вибрала один в закутку за колоною. Він сів поруч. Звідси він міг бачити небагато: її ясне волосся і прозоре на просвіт вухо, плече у чорному светрі, канелюри колони, спинку стільця і органну кафедру попереду, залиту сліпучим сяйвом, оточену сотнями очей. Всі мовчки чекали. Він теж завмер.
– Вибачте, що я так сіла, – прошепотіла вона. – Не хочу, щоб мене бачили.
Він кивнув. Вона не озирнулась, але відчула.
На майданчик перед кафедрою вийшла дебела жінка в жовтому балахоні, схожа на імітацію привида в самодіяльному театрі.
– Моя вчителька, – пошепки сказала вона йому.
Навколо заплескали, і він теж пару разів для годиться ляпнув долонями.
Він чекав.
Органістка вклонилася і сіла за мануал.
Звук почався раптово, низькими нотами, які струснули його і стілець під ним. Здавалося, він іде знизу, пробиваючись крізь тріщини камінної підлоги. Він піднімався вище, як вода, затоплював коліна, входив у живіт, хвилями проходив крізь горло, виривався крізь відкриті очі. Він ішов не суцільним фронтом, але хвилями, де кожна повторювала попередню – і змінювала її, вливаючись. Звук піднімався й спадав, піднімався й спадав, шумовиння високих нот виносилося все вище повторами основної теми. Цей звук був густий, як живиця, Сергій відчував, як ця в’язка субстанція підносить його разом зі стільцем – легко, як те шумовиння, хилитаючи в акордах, в голові запаморочилося, він заплющив очі – й віддався на волю звуку. Його тіло більше було не шматком м’яса: воно зринало, невагоме, воно повнилося світлом, прозоре, воно повторювало кожен акорд, лунке. За хвилю він вже не міг сказати, де верх, де низ, чого торкаються його руки, плечі, коліна... Він став часткою цього потоку, він рухався із ним, прямовисно й по колу, він відчував, як в глибині потоку зароджується нова хвиля – дзвінкий сплеск шампанського. Ось вона підімається, пробиваючи кратер у густій субстанції теми, вихлюпується, розливається по залу – щоб знов опасти, заспокоїтися, осісти в тріщинах підлоги... І знову піднятися, і знову піднятися, і знову... І ось останній дев’ятий вал здіймає хвилю гуків, підноситься вгору, вгору, вгору... безнадійно лишаючи його, заважкого для цього злету, внизу... Цей звук на три секунди завис над їхніми головами, вдарив у склепіння, напнув вітражі, і – вибивши подих їм з грудей, втиснувши їх у крісла – впав на залу і стік на підлогу.
Тоді вона почала говорити.
– Мій батько, – сказала вона, – він збудував цей орган. Ми з ним однолітки; малою я так часто бувала всередині, що він став мені навіть не домом – другою шкірою.
– Знаєте, що там? – Вона не глянула на нього, не чекала на відповідь, продовживши: – Сам орган не тут, а за тою стіною, це – лиш кафедра із мануалом, але музика народжується не тут. Від клавіш до інструмента йдуть механізми, тягнуться провідки, їх стільки – де там комп’ютеру! Цілий лабіринт із віндладів – повітряних ящиків і труб, вставлених у них – алеї блокфлейт-переростків, і тонких, як вишнева гілка, і товстих, як ліхтарний стовп. Оце, що перед нами – лиш фасад; мало яка з цих труб грає.
Йому – тисячі років. Не йому самому, але таким, як він. Це – кристал нашої цивілізації, її голографічний запис. В ньому одному – всі наші міста, собори, транспортні розв’язки, хайвеї, космодроми, нарколабораторії, операційні нейрохірургів, оранжереї – усе. Найтонше, найдивніше. Створюване віками. Те, що так легко розбити.
Життя – це рух і творіння; поки ми здатні творити – ми живем, поки ми здатні віддати перевагу життю – ми живем, поки ми здатні відчути різницю між розумом і звіром всередині нас – ми будем жити.
В цьому світі я можу робити лише дві речі: творити чи нищити. І лиш мій вибір визначає, хто я... лиш мої власні вчинки. В мене відняли можливість творити, але мій вибір – за мною, і ніщо й ніколи... ніщо й ніколи не змусить мене вчинити так само... вчинити так із ними.
У житті... так багато різного... А в смерті немає нічого, крім смерті.
Ці сорок п’ять днів, поки я і могла, що дивитися в стелю... Не біль страшний, ні... Найгірше – нерухомість. Не могти втримати ложку. Не вміти зняти труси, коли підносять судно. Несвобода...
Зробити таке людині – це... ні, не вбити, голова-то лишається, але – відібрати життя... Це різні речі, розумієте.
Це страшно, це боляче, але от що я подумала... за ті сорок п’ять днів, дивлячись у стелю... Гірше за це – лиш руйнувати самому.
Власноруч робити з живого мертве... множити несвободу... неправду...  
Так від життя, створеного нами, від усього, створеного нами, нічого не лишиться. Це ж так просто – нищити...
Фуга соль-мажор Йогана Себастьяна Баха... була останнім, що я зіграла. Хотіла, щоб ви почули.
По тому встала й пішла. Він лишився сидіти.
Він не знав, що говорять у таких випадках.

За три дні він прийшов на друге, остаточне засідання. Під очима мав синці, під пахвою – грубу теку із довідками, свідченнями, виписками лікарів. Сумніви згризли його до кістки. Йому хотілося не просто зробити свою справу, не справедливості, ні... Він хотів змін. Не знав, яких, не чув, що говорить захисник, вірніше, не слухав. Відчуття неправильності всього довкола тримало його, як похмільний туман, заважало зосередитися, подумати. Намагався не дивитись направо – там налякано щулилися ті, кого він вбив би, не думаючи. Біль терзав його тіло без перестанку.
Як вона там?
Чомусь уявляв її в шкатулці-лабіринті, повній музики і шелесту хвиль. Ось вона йде, торкаючи дерев’яні стіни...
Він віддав би своє тіло її болю.
Але все, що він міг – сидіти в цій залі й вертіти в руках олівець.
Що їм сказати?
Про її пальці, тонкі, як вишневі гілочки?
Про іскру, що спалахує між ними й кістю клавіш?
Про хвилю звуку, яка надимає вітражі, вивертаючи із гнізд рами? Для тих, хто не чув, це – тільки слова, порожній звук. А він віднедавна знав, що звук не буває порожнім...
– ...Прошу до завершального слова державне обвинувачення.
Він здригнувся.
Думки його посипались, як горіхи з долоні.
Встав.
Розклав папери.
Глибоко затягнувся повітрям.
Звів на суддю очі... й зрозумів, що не має чого сказати. Що нічого із того, що він знає, не змінить ані звуку у фузі соль-мажор, не торкне жодної клавіші, не зростить жодної кісточки в людському тілі, не доточить жодної зв’язки. І все, що він може – лиш забрати в цих людей на кілька років життя більше. Все, що він може – сильніше стиснути їх за горло, відкраяти більший шмат їхнього неба, глибше ввігнати ікла в їхню плоть, щоб впорснути свою лють, своє безсилля...
Все, що він може – лиш руйнувати. Як і вони.
І йому стало страшно від того, що це – його єдине уміння. Що єдина річ, на яку він здатен – непотріб, і що вона перша матиме до нього страх і відразу, вчини він так.
Він не знав, на що спертися тепер, і жодне визначення, жоден кодекс не могли йому зарадити.
Він відчував спиною погляди нечисленних присутніх, відчував очікування судді, страх тих злиднів...
Вся його воля пішла на те, щоб стояти перед ними, не крикнути, не втекти... Ніколи він не знав такого.
– Я ні... я не... я не... – видушив він із себе.
Суддя здивовано глянув на нього.
– Вам зле?
Сергій похитав головою. Зібрався із силами й мовив:
– Обвинувачення знімає додаткові статті й вимагає покарання лише за основним пунктом...
Шепіт пробіг залою. Суддя пильно глянув на нього. Йому забракло повітря, він спалахнув... послабив комір... Прокурор, який зменшує термін покарання? Він зрозумів – усе, він більше не ввійде до цієї зали.
Йому не стало краще. Але тепер він дивився всередину шкатулки-лабіринту, схованої в собі, без остраху, що раптом дівчинка обернеться, а він не зможе глянути їй у вічі... Він увійшов у лабіринт і поволі рушив за нею... Біла латка її хвостика майоріла попереду. Це марення тривало до оголошення вироку – на п’ять років меншого, ніж мав бути.  
Але це вже не мало значення.
Він вийшов із зали суду. Вперше йому не боліло.
Може – подумав він – може, це знак, що я врешті хоч щось зробив правильно?
На прозі він спинився, не впевнений ні в чому. Стиснув кулак і щосили вгатив у стіну, вибіливши кісточки пальців. Він перевів подих і вдарив знову. Стіна не зрушилась.

Вони зустрілися знову через три з половиною місяці. Вона була без гіпсу. Він відкрив перед нею двері – її руки висіли сухими галузками. Вона пройшла всю залу, не похитнувшись, не схибивши, просто до кафедри, вона стала перед нею і дивилася – мовчки і непорушно. Не торкнулася. Не змогла.
Він стояв віддалік. Все було геть не так, як він уявляв.
Тиша – важка, як вулканічний попіл – осіла на нього, його обличчя посіріло, губи згіркли, а горло стискали сухі спазми.
Він не завважив, коли вона вийшла.
Але орган задихався довше, тяжче; він хрипів, і кашляв, і затинався. Він нікого не чув і не корився нікому – ще довгі роки він чекав на неї.
Більше ніхто й ніколи її не бачив. Як скалічений звір, вона зникла – щоб лишити по собі почуття інакші, ніж жалість.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Пронизлива річ

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Тарас В'єнц, 12-02-2009

Я не антифемініст, але...

© onore_de_balzam, 11-02-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 10-02-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 09-02-2009

Неймовірна сила...

© Юлія-Ванда Мусаковська, 09-02-2009

Що тут можна написати,

© , 08-02-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.66848611831665 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …