Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза хроніки міста вічної осені

про дельфіна і птахів

© Ніка Новікова, 06-02-2009
раніше ми з батьками кожного літа їздили на море. тобто, з тих самих пір, які я ніби не пам'ятаю (насправді ж я пам'ятаю геть усе) кожного літа ми їздили на море. я навіть не могла собі уявити ніколи, що хтось не їздить, або - ого! - що хтось ніколи не був коло моря. що ви! як можна!

ми їздили до тітки у Крим, ми їздили у якісь старі радянські пансіонати або дикунами куди завгодно - от таке бувало найчастіше. хоча мама страшенно не любить, коли незручно. а нам з татом було байдуже до комфорту. ну, буває ж таке: всі (окрім мами) хотіли хлопчика, а народилась я. не хлопчик, якщо ви не знаєте. і коли таке трапляється, коли очікування багатьох обламуються об реальний стан речей, цей самий стан речей мусить якось пристосовуватись до очікувань.
ну, словом, я довго не відчувала різниці між статями, тобто, не ідентифікувала себе як дівчинку. скоріше як людину (руки-ноги-голова), як якийсь такий об'єкт, з якого я - прозора і невидима - дивлюсь на світ. тому і робила все підряд, що тільки можна було. і спілкувалась з усіма підряд. а головне: якщо мене вже і вивчили до того часу, що жінки люблять комфорт, зручності і затишок, мені це не зашкодило. бо мене не вивчили, що я теж відношусь до жінок.
чесне слово, дуже легко було жити.

наприклад,
...мій тато - рибалка. от іде він вночі на сиваш - сітки ставити. мене з собою бере. і я іду. бо цікаво. спати не хочеться, намокнути не боюся, а злипнеться волосся від солі - байдуже. завтра в морі вимию... а там шторм. і човник хитає... а мені весело.
тоді мене ще не навчили боятися багатьох речей. а потім вже було пізно.
це як: навчитись страху води можна лише до того, як навчишся плавати. потім - пізно, самі знаєте.

ще якось вимило на берег дельфіна.
ніколи не забуду. ніколи.
його ще до того довго по дну коло берега тягало, і якби не сказали, що то дельфін - я б не здогадалась. хоча деякі казали, що спочатку він ще був живий, але без води задихнувся (сказати чесно, у 4-ри роки це виглядає страшенно дивно - задихнутись без води).
і всі його обходили, боялись. ні, спочатку звісно набігло народу, але потім (він три доби цілі пролежав на пляжі) всі обходили, і його чайки клювали. а мене до нього не пустили, ясне діло. мама була поруч, а мені всього чотири - ніяких особистих прав. і я просто кидала камінці у той бік. щоб птахи летіли геть. але камінці не долітали.
так часто буває.

іншого разу нам треба було через поле йти, через виноградники кожного дня. далеко було до моря, а ходили тоді вчотирьох: я, мама, і її подруга - тьотя Ларіса, з сином Юрою. страшенно не любила я цього хлопця. вічно він вигадає щось таке, або позабирає шприци з набора юного лікаря (а то було найцікавіше в тому наборі!), або почне мені казати, що тітка Рая - їхня родичка, а ми - просто у гості приїхали. а це ж не правда! у шість років неправда чомусь дратує набагато більше, скажу я вам.
ну то йдемо вчотирьох, аж дощ. і такиииий, злива прямо, з ніг збиває, а ми посеред поля. шльопанці позлітали, стерня ноги коле, не видно геть нічого... а дорослі наші знаєте які були? ну, кажуть, бігом у копицю! отак, у копицю! ми і залізли. пересиділи дощ... потім було страшенно холодно йди додому, і боліло усе, як зараз пам'ятаю, а Юра йде і скиглить: втомився він, холодно, їсти хоче, ноги болять, проситься на руки..
прямо слухаю і дивуюсь: такий великий і на руки. страшенно він мене дратував. а от якби я до того знала, що хлопці залицяються до дівчат, і він би до мене, наприклад, залицявся,
мабуть не дратував би так.
бачите як воно...

до одинадцяти років, напевно щось змінилось. і дещо я таки дізналась, бо точно пам'ятаю - Саша (син наших друзів, з якими ми того разу їхали) мене зовсім не дратував. попервах. потім виявилось, що він страшенний боягуз, а я страх як не любила хлопців-боягузів. могла навіть водою оббризкати, щось заховати або зумисне налякати - аби потім показати, що це робиться дуже просто і боятись тут нічого. але з цього ніколи не виходило нічого путнього.
так, те, про що я дізналась до 11-ти, ще не сильно заважало мені жити.
в усякому разі не можу сказати, що я щось там собі уже почала надумувати, або переживати за те, як я виглядаю. ні, точно не почала.

того разу ми жили у наметах.
нас було три сім'ї. в одній двоє дітей: дівчинка і хлопець, в іншій двоє: дві дівчинки. і ми з татом. дівчата часто між собою говорили про всяке. а я йшла собі лазити берегом, або аличу по кущах рвати. так, тоді мені було легше жити, ніж їм. мене нічого не хвилювало. мені було потрібним лише те, що було довкола мене. що і так було моїм. і їхнім теж. і досі є.

а потім почались шторми. страшенні шторми. і вода плюс п*ять. хвилі гналиии... правда, це ще нічого не значило, бо інколи ми однаково купались. сама не знаю... холодно, хвилі. а я лізу...
мабуть, це почалось після того, як татові друзі вкинули мене у чорну воду уперше. до того я ще дуже боялась шторму, навіть до води не підходила. мені все здавалось, що буде як у повісті Муракамі про величезну хвилю, пам'ятаєте? "сьомий", здається... так, точно "сьомий." ну, але страх - він як наживка, справжній маяк: якщо не ти, хтось неодмінно захоче випробувати твій страх. то одного разу вони схопили мене, жартома звісно, і вкинули у воду. я досі навіть не знала якою холодною може бути вода. дихання перехопило, все тіло зразу оніміло і пішло на дно. я одразу ж наковталась води. пам'ятаю, навіть в очах потемніло, а воно ще і хвилі набігли, протягли мене по камінню, аж поки я вилізла з води і впала на гальку віддихатись.
не скажу, що я образилась. навряд.
навпаки, відтоді я не боялась.

а за два дні на берег винесло хлопця.
навіть не так. тоді постійно щось прибивало до берега - шторм був жахливий, нам навіть намети довелось переставляти. і того разу люди задовго помітили у воді щось біле. але мало що... роздивились лише коли він за пів дня потроху додрейфував до берега.
поки роздивились, що то людина, поки витягли...

все це було зовсім поруч з нашими наметами.
прекрасно видно. навіть підходити не треба.

за годину прийшли лікарі. перевернули його, висунули язика, трясли. потім робили масаж серця, навіть штучне дихання. але він не ворушився. про подібні речі я тоді ще нічого не знала, але чомусь була упевнена, що все це марно. він не живий і всі про це знають.
зате яка купа людей набігла - жах. мені від того було дуже якось гидко. пам'ятаю, я ще постійно кидала злі погляди на натовп, який то густішав, то рідів навколо хлопця. сутеніло вже, а вони такі білі... ходять туди-сюди, заглядають, схиляючи голови по-пташиному набік... ну прямо як чайки по гальці. справді, дуже схоже. і дуже гидко.

за годину лікарі накрили його простирадлом і пішли.
ще за годину стемніло і люди розійшлись.

коли я вийшла наступного ранку, він все ще був на пляжі і я згадала дельфіна.
знаєте, хлопець пролежав на березі три доби.
навряд чи я боялась підійти, просто... це було щось дивне. щось чуже. він лежав на гальці зовсім білий і спокійний. такий спокійний... як каміння. або дерева. або галька. а їм не потрібно, щоб поруч був хтось. щось хтось за ними плакав чи боявся їх; не потрібно, аби шукали причини або винних, аби щось їм пояснювали або виправдовувались. їм взагалі нічого не потрібно, бо у них все так, як було від початку і як має залишатись завжди - це я так тоді собі думала.
сідала на гальку метрів за сім і кидала камінці у його бік.
але вони, звісно, не долітали.
так часто буває.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

так буває нечасто

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Роман RemiK Котик, 13-02-2009

Сага про людей і дельфінів..

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Любов Долик, 07-02-2009

гарно. так не часто буває.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 07-02-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 07-02-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.75959992408752 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури
Реклама: Интернет магазин харьков: детский интернет магазин "avic".

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …