Я вже майже добігла до кінцевої трамваю, коли зауважила, що під дахом зупинки з’юрмилося втричі більше народу, аніж насправді могло там поміститися. Люди сховалися від дощу, що саме починався. Від самого полудня страшенно парило. Над містом нависали ліниві череваті хмари, що цим травневим надвечір’ям розродилися врешті рясним дощем. Небо спочатку грізно потемніло, потім здригнулося велетенським фотоспалахом й озвалося врешті моторошним гуркотом громовиці.
І як тут було не картати себе за оту легковажність, з якою я відмовилась від парасольки, що запропонувала кума, коли ми прощалися у тісному передпокої її квартири. Мабуть ота пляшка молдавського вина, що ми вицмулили вдвох підчас бабських посиденьок, таки добряче намішала мені у голові. От я й відмахнулась від Наталчиної парасольки. А тепер важкі холодні краплі дощу за кілька хвилин безжально змочили мене геть усю.
Дощ швидко перейшов у справжню зливу. У моїх босоніжках хлюпала вода, голову я безуспішно пробувала прикривати своєю радше символічною сумочкою. Льняне плаття вмить перетворилося у мокрий зашкарублий панцир, а білизна неприємно прилипла до тіла. Відчутно похолоднішало. Трамваю не було видно. У цьому місті трамваї чомусь полюбляли їздити стадно, як слони, чи бізони. І зараз це стадо деренчливих мастодонтів мігрувало собі деінде. Потрапити під дашок зупинки було просто неможливо. Тож я тепер мокла і мерзла, мов бездомний цуцик.
«Ото дурна баба, давали ж тобі парасолю... Тепер і светрик не завадив би... Ну нічого-нічого, нас не з цукру зроблено, тато наш кондитером не були... І градуси нас іще гріють, аякже... Не розкисати! І все ж таки ти страшенна задниця... Ну візьми, поклади оту парасольку в сумочку...»
– Ви дозволите?
Я обернулась на чийсь несподіваний голос. Переді мною стояв молодик з відкритою великою парасолею ув одній руці й кейсом у другій. На мій здивований погляд він почав тлумачитись:
– У мене під парасолею є місце, а ви стоїте прямо переді мною і мокнете. Ставайте поруч, бо невідомо, коли ще той трамвай буде. Кажуть, що на лінії якась аварія.
Я секунди три повагалась, але майже відразу погодилась:
– Не відмовлюся. Хоч на мені вже сухої нитки нема, якщо чесно. Хіба що на голову так не ллятиме...
Милосердний самарянин був майже одного зросту зі мною і було йому, на моє око, дещо за тридцять. Від нього приємно пахло. Краєм ока я вихопила його охайний одяг, коротко стрижене світле волосся і доглянуті руки. Може трохи занадто кремезна статура... На тім моя цікавість до цього ґречного громадянина вигасла. До того ж, пам’ятаючи про нещодавно спожите вино, я відвернула обличчя й намагалася дихати у протилежний бік. Потім згадала, що маю при собі м’ятну жуйку і почала ненав’язливо нишпорити по кишеньках сумочки у її пошуках.
– А давайте познайомимось? Бо якось незручно отак стояти... Мене звати Іван.
Він посміхнувся, не забувши, однак, окинути мене оцінюючим поглядом – занадто тривалим, як на мене.
«Ну от, починається... Шляхетний рятівник мокрої курки поволі перетворюється у звичайненького лиса-ловеласа, що точить зуби на випадкове м’ясце. Та-a-ак я тобі й сказала, як мене звуть, аякже!»
– Дуже приємно. А мене – Наталка.
«Ото кума посміялась би, коли взнала б як я експлуатую її ім’я! Хоча зараз я, мабуть, більше схожа на Муму...»
– Гарне ім’я. Пасує вам. Ви заміжня?
Його погляд торкнувся на мить моєї правої руки, та нічого там не знайшов. Звідкіля йому було знати, що напередодні ми з чоловіком фарбували на дачі огорожу. Тож я зняла тоді з руки обручку, а одягти знову просто забула.
І тут мене раптом понесло – наче невидимі гальма відмовили:
– Ні, чоловіка у мене немає. Зате у мене є шестирічний син, якого я виховую одна.
«Що надмір алкоголю робить з людиною... Добре хоч, що мій благовірний цього не чує! Зате зараз oцей Казанова місцевого розливу відпаде назавжди.»
Однак звістка про сина не відлякала мого потенційного залицяльника.
– Дитина – це чудово. Мене теж мама сама виховувала. А ви з роботи їдете, Наталочко?
– Ні, я працюю деінде. Просто була на дні народження, а тепер ось повертаюсь додому.
– А син з ким залишився?
– З моїми батьками.
– А де ви живете?
– У центрі.
– А ким працюєте? Якщо це не військова таємниця, звичайно.
– Ні, не таємниця. Бухгалтером. У похоронному бюро. «Останній гудок» називається... Послухайте, Іване, а ви, бува, не слідчий?
– З чого ви це взяли, Наталочко? Ні, я – зубний технік. Живу тут, ось тільки працюю у С. У нашому місті з роботою для дантистів тепер важкувато, вакансій бракує. Мама моя, щоправда, нарікає на оті мої доїзди, мовляв, часу не маєш зовсім, та я вже звик...
«Е-е, дантисте, то ти ще й мамусин синок, виявляється?»
На горизонті нарешті з’явився трамвай, за ним – другий, третій... Народ на зупинці захвилювався-заворушився – почав обтрушуватись, складати парасольки й відраховувати копійки за проїзд.
– Ну, Іване, дякую вам за місце під парасолею! Приємно було...
– Почекайте, ми ж оце лише познайомились, а ви вже тікаєте від мене, наче я Франкенштейн який... Ви до центру їдете? І мені туди.
«Ого, здається, що від цього індивіда не відхрестишся. Думає, що напав на легку здобич. Ну нічого, братику, ми й не таких динамили...»
Я проскочила у відчинені двері трамваю, та проштовхатись у середину вагону не змогла – людей було повнісінько. Біля мене знову виріс Іван. Я відчула його теплий подих на своєму плечі.
– Наталочко, а мені шкода, що трамвай так швидко приїхав, чесно. Я б міг стояти біля вас цілу вічність, повірте.
«Вже повірила, аміґо... Отак з розбігу й повірила!»
Все ж у його сіро-блакитних очах світилась така неприхована радість, що мені на мить стало ніяково. Я швидко відвела погляд, щоб свіжоспечений залицяльник не помітив бісиків у моїх.
– Цікаво, а що б сказала на це ваша дружина?
– А хто вам сказав, що вона у мене є? Я й досі холостякую. І тим самим дуже засмучую свою маму...
«Так і є: мамусин синок-перестарок!»
– ...вважає, що я давно вже повинен мати принаймі двійко дітей...
«Тут я вам нічим не допоможу, голубе – ні тобі, ні твоїй мамі!»
– ... вас побачив, то подумав...
«Думати – це для дантистів дуже шкідлива звичка, Іване. Вони можуть від цього, чого доброго, перетворитися на дантесів-дантонів- ...»
– ... зустрінемось, посидимо собі у якійсь гарній кав’ярні. До речі, недалеко звідси, де ми з вами саме проїжджаємо, є дуже затишне місце. Там вечорами оркестр грає хорошу музику. Ви любите джаз, Наталочко?
«Наталочко, Наталочко... Так солодиш, хлопче, що аж нудко...»
– Звісно, я просто жити не можу без джазу. Хочете, я вам зараз щось з репертуару Елли Фіцджеральд заспіваю? Ну майже її голосом?
– А ви весела людина, Наталочко... То як, дасте мені номер свого телефону?
– Гаразд, пишіть.
І без найменших докорів сумління я продиктувала йому номер нашого ЖЕУ, куди безнадійно додзвонювалась напередодні, щоб викликати сантехніка. Останній перебував у стані перманентного запою, а тому довелося шукати фахівця деінде.
Трохи згодом, зійшовши на своїй зупинці, я помахала на прощання рукою радісному Іванові, який у блаженній несвідомости поїхав собі далі.
«А він нічого... Трохи вайлуватий, зате, здається, щирий... Ну добре, шановна, продинамили й забули. На тебе вдома чекає сім’я. Зараз, мабуть, питатимуть про вечерю...»
І пригода ця остаточно вивітрилась з моєї голови – разом із рештками винних випарів.
***
Літнього недільного ранку ми з чоловіком снідали. Син iще спав. Благовірний мій, як завжди, слухав новини, включивши радіо на повний регулятор. Між ковтками кави я розсіяно проглядала газети. І несподівано, ув одній з них, у рубриці «Різне», поміж оголошеннями про продаж шлюбної сукні та цуценят лабрадора, зустріч випускників та загублені-знайдені документи, прочитала наступне:
«Наталочко! 24 травня, на кінцевій зупинці трамваю № 3, ми стояли з Вами під однією парасолею. Річ у тім, що я невірно записав Ваш номер. Відтоді я думаю лише про нашу зустріч. Відгукніться, будь ласка! Іван. Телефон: ...»
Гаряча хвиля вдарила у моє обличчя. Дивні почуття змішались нараз у душі. Це була дрібка ніжности до того трохи незугарного трамвайного залицяльника, що, однак, виявився по-дитячому відвертим у своїх почуттях. І дошкульний сором за мій легковажний, ба, навіть стервозний вчинок. І якесь щемке відчуття чогось непідробно справжнього, що пройшло повз. Я несвідомо посміхнулась, пригадуючи...
Голос чоловіка повернув мене до дійсности:
– ...говорю до тебе, а ти наче мене не чуєш. Чого це ти зуби сушиш до газети?
– Та, знаєш, таке-е-е людиська виписують...
– Ти краще йди й поклади мені ще яєчні. І ковбаси доріж. А я поки почитаю оцю твою смішну газетку...
