Банда отамана Крученого зайшла в село. Місцеві чинили опір, а потім відступили до лісу. Хаті пусті, ніякої поживи, навіть у церкві.
- Так що, панотцю, кажете немає грошей? - питає отаман Кручений. Він сидить в розкішному кріслі біля церковних воріт. Поруч з ним священик, вже трохи побитий і виваляний в пилюці.
- Немає, пане отамане, зовсім немає. – священик квапливо говорить і вклоняється отаману.
- А як же так? Церква самого барона фон Шпіла, першого тут багатія, а грошей немає? – каже Кручений.
- Так, пане отамане, вже ж сім реквізіцій було! – аж стогне священик. - Золото і срібло зі святих образів зрізали, все начиння забрали, навіть хрест з мене зірвали! Звідки ж гроші, пане отамане?
- Ну, немає, так немає. – каже Кручений. Підводиться з крісла, уходить, священик дивиться йому вслід, вже полегшено зітхає, коли постріл. Панотець валиться на землю. Кручений здуває дим з дула пістолета. – Ще один мученик. Скільки вже народу у рай відправив! Страшно прямо! – регоче. – Поїхали, банда!
Отаману подають коня, крісло грузять на віз, де окрім усього ще патефон та рупор з пожежної частини.
- Пане отамане, пане отамане! – мчать кілька вершників вулицею. В шапках з вовчими хвостами. – Нові вісті, пане отамане! – вершники злітають з коней і вклоняються Крученому.
- Ну, слухаю.
- Червоні загін відправили кудись на північ. Кажуть, що на Шпилівку.
- І що за загін?
- Сотня шабель, гармата, кулеметів кілька. А очолює його комісар.
- О, жидок той. Цікаво. Відомо чого поїхали?
- Та не відомо. Наче гоняться вони за якоюсь бабою.
- Бабою?
- Ага. А тут ще поклали наших. Сімох. Вони в лісі були, дорогу на Шпилівку стерегли. Шарпали, як хто їхав. А тут їх пошарпали. У трьох кулі в лобі.
- В лобі?
- Ага! Як тоді, біля потягу.
- Невже та сучка знову тут об'явилася?
- Більше ніхто кулі так точно в лоб не кладе.
- Цікаво, цікаво. – каже отаман. – А поїхали і ми у Шпилівку! Подивимося, чому це так там медом всім намазано, що навіть комісар Ліберман туди поперся.
Банда їде з села. Вершники по троє, за ними кілька тачанок з кулеметами і вози зі здобиччю. Вже майже на виїзді з села Кручений зупиняється. Побачив, як з-за тину дивиться на банду молодиця.
- Диви яке яблучко наливне. Песе, взяти її! – наказує і здоровезний бандит, голий по пояс, той самий, що вибивав вікна у потязі, в якому їхала Міра, кидається у двір. Там до нього кидається літній селянин, мабуть батько.
- Стій! – кричить. Та Пес замахується своїм обушком і збиває чоловіка з ніг, наче травинку. Хапає перелякану, забризкану кров’ю власного батька, дівчину, відштовхує мати, несе до отамана.
- Батько віддавати не хотів, Пес йому голову зніс! – галдять бандити. Які водночас і бояться Песа і захоплюються ним.
- Клади її сюди! – наказує Кручений. Пес кидає дівчину поперек сідла, вона плаче, кричить.
- Та тихіше ти! Тихіше. – каже Кручений і посміхається. Далі їдуть, а отаман мне дівці то сідниці, то груди, посміхається з її скиглення.
Бандити дивляться на ватажка і крутять головами. Ох і душогуб! Сам чорт у людському вигляді!
Загін червоних поспішає до Шпилівки.
- Так, Жникін. Візьми десять людей і їдь на хутір до того Загорулька. Прихвати бабу, з якою він жив, може діти є, їх теж бери. – наказує комісар Ліберман.
- Так товариш Єрофєєв заборонив то робити. – нагадує матрос.
- Товариш Єрофєєв шляхетний занадто. Інколи забуває, що це революція, то не головне як, а головне – перемогти. Візьмеш її і до мене.
- Слухаюсь, товаришу комісаре! – радісно погоджується Жникін.
Уходить, скоро вже відбуває з десятком бійців. Як і личить матросу, досі погано їздить верхи, не любить цього, краще пішки. Але як є наказ їхати, то їде, трясеться на коні, як осиковий листок.
Загін рухається далі. Лісова дорога, та по якій їхали і Чет з Мірою. За годину галявина, а на ній спалена хата.
- Попіл гарячий ще! Вночі спалили! – доповідають бійці.
- Диви, хтось поперед нас іде. Може знайомі наші? – посміхається Ліберман.
Вже за галявиною видно сліди коней.
- Троє коней. – кричать бійці.
- Троє? Дивно. Чи вже знайшли собі товариша? – розмірковує Ліберман. – Ладно, вперед! Треба їх наздогнати!
Наганяє коня, загін увесь теж. Копита коней б'ються по піску, інколи чіпляються за коріння дерев, що виперлося на дорогу.
Чет, Міра та Дубківський їдуть полем. При зброї, Міра одягнена у чоловічій одяг, ще і кепку на голову приторочила. Стала схожа на якогось міського босяка.
- Ну що, скоро вже Шпилівка? – питає у Дубківського.
- Зараз, згадаю. – сотник закриває очі, рухає губами.
- Що ти робиш? – здивовано питає у нього Чет, який думає, що коли відстань треба з’ясувати, то навпаки дивитися треба, а не очі закривати.
- Мапу уявляю. – каже Дубківський, але очей не відкриває. – Так, ми приблизно ось тут. – тицяє кудись пальцем. - Ну тоді ще версти три-чотири до Шпилівки.
- А будинок фон Шпилів далеко? – цікавиться Міра.
- Та недалеко, на пагорбі поруч. Але там болото, його минати треба, гак давати великий. Ну, це так по мапі, може місцеві ще якісь ходи знають.
- Добре. – каже Міра. Їдуть далі. Чет намагається триматися трохи позаду, щоб бачити її хоча б краєм ока. Він остаточно втратив спокій, зробився якийсь знервований. Закусує нижню губу і косирує на Міру. Яка схожа на хлопчика і на коні тримається так, наче все життя тільки верхи їздила. Тільки кілька білих кучерів видають її. Чет відвертається, але потім знову дивиться, не може відірватися.
- Я ж сподіваюся, ви теж за Україну? – зненацька питає Дубківський.
- Тобто? – каже Міра.
- Ну, віддасте скарби на благо Батьківщині.
- Це куди?
- Уряд Української народної республіки є. Щоправда зараз він аж за Дніпром, але це ненадовго. Україні зараз потрібні гроші, щоб зброю купувати, щоб не залежати від когось-там. То домовилися?
- Домовилися. – Міра киває головою і відвертається, що сотник не побачив її посмішки. Та її бачить Чет, аж стогне від надміру пристрасті, яка запалала в ньому пекучим вогнем. Відвертається.
- Що таке Чете? Тобі погано? – питає Міра з посмішкою. – Чете? – дивиться на нього, як мисливець на впольовану дичину.
Він мовчить, потім бачить попереду наче струмочок якийсь.
- Коней треба напувати. – каже і наганяє свого. Всі їдуть за Четом. Воно і дійсно треба напувати, бо спека, а їдуть вже давно і самі пити хочуть.
- Холодна вода! – кричить Дубківський, який підбіг до невеличкого поточку в тіні здоровезного дубу.
- Дивно. – каже Чет, коли дивиться, як його кінь, що тільки-но мчав до струмку, почувши воду, тепер задкує від неї, наче чорт від ладану.
- Що дивного? – питає Дубквський і занурюється в струмок з головою. – Ой яка вода смачна! – ковтає і ковтає.
Міра теж сплигує з коня, підходить до поточку.
- Зачекай. – каже Чет, бере її за плече і тут же смикається, забирає свою руку, наче не Міри торкнувся, а полум’я.
- Що? – Міра дивиться на нього трохи з-під лоба і посміхається.
- Та коні щось не п'ють. – каже Чет, червоніє і відвертається.
І дійсно, всі троє коней тупцюють на місті, але до джерельця не підходять.
- Ой вода як смачна! А ви чого не п'єте? – питає Дубквський, який вже напився і зараз вмивається.
- Та, якось не хочеться. – каже Міра, яка здивовано дивиться за конями. Он як зирять на воду, а не п'ють. – Я зараз прийду.
Відходить до дуба, здоровезного такого, у кілька обхватів. Ховається за ним. Збирається присісти. Ставить поруч рушницю поруч. Коли зненацька гілки тягнуться до Міри, хапають, сповивають руки, закривають рота, деренові щелепи дерева розкриваються і Міра зникає в них, як і не було. Коні починають тривожно іржати, бити копитами, хочуть втекти. Чет ледь їх стримує.
- Тихо! Тихо! Тихо! – відводить від джерела, бо там вони чомусь нервують. Може що ото дуб зашумів, задвигав гілками, хоча дивно це, бо ж вітру немає. Спека і тиша, чого ото дубу шуміти. Може там, на висоті десь вітер, думає Чет і дивиться в гору.
- Давай я потримаю коней, а ти піди попий. – каже Дубківський, який задоволено крекче.
Чет віддає йому поводдя, йде до води, а потім зупиняється. Як щось згадав. Повертається, дивиться на Дубківського, який тримає коней, намагається їх заспокоїти,а ті тільки більше нервують. Сотник бачить здивовану мармизу Чет.
- Що таке?
- А що в тебе з вухами? – питає Чет. Бо у Дубківського вуха зробилися великі, як лопухи. Розміром з дві долоні кожне. А то і більше. Здається, вони досі зростають.
- А що з вухами? – посміхається Дубківський. Мабуть, думає, що якісь жарт, бо в нього акуратні красиві вуха. Ось його кохана з Охтирки, вона полюбляла за ті вуха покусувати. Дубківський згадує солодке минуле і береться одною рукою за вухо, щоб переконатися – хвилюватися немає чого. Мацає його. Посмішка зникає. Кидає поводдя, береться обома руками за вуха. Коні, відчувши волю, скачуть геть. – Господи, що це? – перелякано питає Дубківський. І мацає свої вуха, які не впізнає. – Що це, Чете?
- Міро, не пий! – кричить Чет і кидається до джерела. Міра там немає. Біжить за дуб. Там теж немає. – Міро, де ти? Міро?
Тиша. До джерела підбігає Дубківський, стає на коліна, починає роздивлятися себе у воді.
- О, Господи! – вуха вже, як три долоні. І дійсно схожі на лопухи. Або на слонячі. Чет бачив слонів у звіринці в Могильові, де йому в Ставці Верховного головнокомандувача вручали перший Георгіївський хрест. А Дубківський читав про слонів у книгах про мандри. З картинками книги.
- Міра зникла! – кричить Чет. – Міра зникла! – він смикає затвор гвинтівки і не знає куди бігти і що робити. Дубківський регоче.
- Чого смієшся? – вибухає Чет.
- Я ж читав про це! – аж кричить Чет. – Читав!
- Про що?
- Про цей струмок! В книзі професора Бар-Кончалаби "Сто див Малоросії"! Там був докладний опис! Ну дурень! Як же я не здогадався! – Дубківський гепає себе по лобу. - Телепень!
- Міра зникла! – Чет підбігає до сотника і починає трясти його за плече. – Міра зникла! – потім прибирає руку, якої торкнулося одне з вух Дубківського. Ошелешено дивиться на них.
- Та куди б вона зникла? – каже Дубківський і крутить головою. Його величезні вуха створюють рух повітря. – Диви і віяла не треба!
- На забудь ти про свої вуха! – кричить Чет. – Міра зникла! За дерево зайшла. Ось сліди. – Чет показує на піску невеличкі, наче виточені, сліди Міриних ніг. Ось вона зайшла за дуб, ось гвинтівка її стоїть, а її самої немає. І слідів більше немає.
- Може вона просто втекла? – каже Дубківський. – Схотіла сама узяти скарби, щоб не віддавати Україні?
- Ні, вона б рушницю узяла. – каже Чет.
- Розумно. – погоджується Дубківський.
- Дивися! – скрикує Чет і вказує на шматок картуза, який був на Мірі. Тепер той шматок чомусь стирчить з кори дубу. Стирчить, а потім зникає. Як ото хтось, облизнувся і прибрав залишки їжі на губах. – Ти бачив? – кричить Чет.
- Пішли. – Дубківський хапає його з лікоть.
- Куди? – Чет струшує руку, бо не любить, коли до нього торкаються. Хіба що жінки, та і то не всі.
- Пішли, поговоримо. – каже Дубківський і відходить від дуба. Виглядає трохи знервованим, хоча і намагається виглядати спокійно. Але його вуха аж тремтять і налилися червоним.
- Про що говорити! Міра зникла! – Чет схожий на дикого звіра, махає гвинтівкою, готовий у будь-яку мить кинутися на ворога, тільки скаже де той ворог.
- Пішли! – наполягає сотник та знову хапає Чета за руку, той виривається. Тоді сотник відходить сам. Чет ошелешено дивиться на дуб. Торкається пальцями кори. Кора, як кора.
- Та йди вже сюди! – кричить Дубківський. – Швидше, я знаю, де вона!
- Де? – Чет біжить до нього. Бачить вуха сотника, зупиняється, відвертається від них, щоб не засміятися, бо дуже вже кумедно виглядає Дубківський.
- Міра в дубі. – шепоче сотник на вухо Чету.
- Що? Що ти верзеш? – обурюється Чет.
- Якби я розповів тобі, що мої вуха стали, як лопухи, ти теж би не повірив? – каже Дубківський і береться за своє вухо. Як захоче, він може прикрити одним вухом все своє обличчя. Оце так лопухи!
- Як вона може опинитися в дубі? Та і дупел немає! – дратується Чет.
- Дуб схопив її. Я читав про таке в книзі професора Бар-Кончалаби! – шепоче Дубківський.
- Хто це в біса такий?
- Це дослідник див Слобожанщини. При цараті його книги заборонялося видавати, бо вважалося, що у благодатній імперії Романових не може бути див. То він видавав їх, як художню література, а не наукові праці. Вже після революції кілька книг таки надрукували, як треба. Я читав одну і там було про дубів-викрадачів. Так саме, як і про струмок слонячих вух!
- То вона в дубі? – Чет дивиться на дерево з такою ненавистю, наче хоче спалити його поглядом. Вже хоче бігти туди, щоб звільнити Міру, коли Дубківський зупиняє його.
- Зачекай! Що ти збираєшся робити?
- Я хочу визволити її!
- Голими руками?
- В мене є зброя! – Чет трясе гвинтівкою.
- Твої кулі дубу до дупи! До того ж ти можеш поранити її! – переконує Дубківський.
- Тоді що робити? – аж стогне Чет, так хвилюється за Міру.
- Не знаю. Бар-Кончалаба писав, що дуб можна примусити віддати його жертву, наставивши на нього гармату.
- Але в нас немає гармат!
- Я знаю. Або бомби ще подіють.
- У нас немає і бомб! Вона помре в середині? – Чет аж побілів весь.
- Ні. Дуб викрав Міру, щоб віддати її Володарю ліса. – авторитетно каже Дубківський.
- Кому?
- Чудовиську, яке володарює в лісах. Йому підкорюються всі дерева, вони хапають красунь і віддають їх Володарю ліса, який лягає з ними і красуні народжують йому оцупки, які він садить в лісі і тим самим продовжує його життя.
- Я не віддам Міру нікому! – аж ричить Чет.
- Я знаю, як її врятувати. – шепоче Дубківський з гордим виглядом.
- Як?
- Гас в тебе залишився у каністрі?
- Та щось плескається.
- От ним і налякаємо. І ще готуйся стріляти по корінню. – каже сотник.
- По корінню? В землю? – дивується Чет.
- Ці дуби, вони ходити можуть. На корінні своєму. То стріляй по ньому, щоб не втік разом з Мірою.
- Не втече! – скрізь зуби шепоче Чет і біжить ловити коней, до одного з яких приторочена каністра з гасом.
Банда їде шляхом серед полів.
- Пане, отамане! Червоні розділилися! – доповідають Крученому. Той все мне дівку, яка у нього поперек сідла. Вже і не стогне, бідолашна.
- Як, розділилися?
- Десяток поїхав назад, кудись у бік Старого села. А інші лісом на Шпилівку пішли.
- Дивно. – шкірить зуби Кручений.
- А ще хтось людожерів спалив.
- Спалили? – дивується отаман. – Тих мерзотників? – Кручений крутить головою, наче повірити не може в таке.
- Двері зачинили і підпалили. А на вікнах же ставні зачинені ззовні. Так усі і згоріли.
- Старійшина теж?
- Всі.
- Погано. Це так ніхто і не скаже, де вони своє золото ховали. А золота в них немало. – мрійливо каже Кручений.
- Та звісно ж! Скільки років при дорозі жили, людей різали. – розмірковують вовчики.
- Це гірше за все. Бо ж трупи навіть ми не розбалакаємо. Так, Песе? – сміється Кручений і звертається до свого кремезного охоронця.
Той сміється і киває головою. Він здоровезний, з вузлами м'язів, з голеною головою і тою своєю страшною зброєю – обушком відразу з трьох куль з шипами, на довгих ланцюгах.
- Але пошукайте тут. Може щось і знайдемо. – наказує отаман і банда починає штрикати багнетами у землю, сподіваючись таки знайти золото людожерів.
Знаходять хід у підвал, але там тільки труп одного з людожерів.
- Шию звернули. – доповідають бандити.
- Знаю я, хто так вміє. – регоче Кручений. – І ти тут, Чете. Гарна компанія.
Червоні швидко несуть полем.
- Товаришу, комісаре! Джерело попереду. – доповідають Ліберману.
- Добре, а то пити хочеться, спека он яка. – комісар важко дихає, аж язик висолопив
Загін червоних поспішає до того самого джерела, біля якого зупинялися Чет, Міра та Дубківський. Щоправда, дуба там вже немає. На його місті величезна яма з якої тхне паленим гасом.
- Що це воно тут було? – питає комісар. Сплигує з коня, дивиться на яму, здивовано крутить головою, але якось пояснити те, що бачить, не може. Йде до води.
- Товаришу комісаре, ви б краще не пили. – говорять йому бійці, яким не подобаються коні, що тікають від джерельця.
- Це чому ще? – дивується Ліберман і трохи дратується, бо не любить, коли не може щось пояснити.
- Та воно якось не той. – кажуть солдати. – Он бачите, коні не п'ють.
- То й що? – аж рикає Ліберман.
- Вода тут якась не та. – нітяться солдати.
- Яка це не та?
- Ну, не та, зачарована. Не пийте краще. – бубонять солдати і відводять погляд, бо і самі напевно не знають чим погана вода.
- А ну припинити цю маячню! Ви солдати армії революції, чи хто? Що це ще за чари? Вірити в них, то проявляти дрібнобуржуазний страх! Робітники та селяни ніяких чар не бояться! – кричить комісар і нахиляється до джерела. П'є. Вода прохолодна і смачна на диво. Але ані солдати, ані коні до струмку не підходять. Ліберман піднімає голову, дивиться на них. – А ну на водопій всі! Більше зупинятися не будемо! Пити воду, напувати коней! – комісар п'є далі, бо після вчорашнього спирту з комполка якось сушить.
Солдати починають тягти коней до джерела, але ті пручаються, впираються копитами, що не двинеш з місця. Ліберман ще п'є, потім вмивається, підводиться. Зло дивиться на солдат.
- От вже темна ніч! Дурні і не журяться! Ладно, не хочете, не треба! Але щоб потім водопою не просили! – кричить Ліберман і сідає на коня. Дивиться на ту яму, з-під дуба. Наче снаряд великий вибухнув. І звідки гасом тут тхне? Але не до сторонніх питань зараз. – Поїхали! – наказує комісар. Треба поспішати до Шпилівки.
Загін вирушає, всі дивляться на Лібермана, який з поважним виглядом їде попереду. Проходить кілька хвилин і загоном проходять якісь смішки.
- Що таке? – грізно повертається комісар. Солдати дивляться в землю, ховають посмішки. От вже, селюки! – думає Ліберман. З ким доводиться захищати революцію! Ось коли у нього були балтійські моряки та сормовські робочі, ото була справа! Коли всією душею за світову революцію, коли йшли в атаку і гинули з посмішкою! А ці хохли! Зібрали їх по селам, примусили служити, але хіба про революцію вони думають, про класову боротьбу чи новий чудовий світ, який буде попереду? Ні! Думають вони про свої хатинки, про хліб, що залишився у полі, про скотинку, про землю! Хоч ти їм що кажи, хоч по десять разів на день проводь зайняття з політичною грамотності, а все даремно. Ось і зараз он сміються чомусь. Ну звісно, комісар, жид, він їм чужий, вони давно б вже його на багнетах підняли, якби не дисципліна! Ліберман киває головою і відчуває, як голову йому обвіває приємний вітерець. Сміх позаду посилюється. Комісар грізно повертається і кладе руку на кобуру з маузером. І ось вже солдати не сміються, сидять з кам'яними обличчями. Але тільки відвернувся, як знову хіхікають, дивлячись на вуха, що пнуться з-під шкіряного кашкета комісара.
Вуха ростуть і піднімають кашкет. Комісар замислився над тим, як скоро пожежа світовою революції розгориться і по всій Європі. Він ось хотів побувати у Лондоні, де знаходиться могила Карла Маркса. Вклонитися йому, поспілкуватися з англійськими робітниками, спитати їх, чому так довго квапилися з революцію. Ото якби відразу всі робочі повстали, наскільки б легше було здолати ворогів і встановити всесвітню радянську владу.
Комісар мрійливо думає про великі походи у майбутньому, а смішки позаду продовжуються. І кашкет якось здибився. Ліберман заходиться його поправляти, але він чомусь не хоче сідати на голову, як завжди. Пнеться та пнеться. Рука комісара стикається з чимось незрозумілим. Мацає те незрозуміле. Позаду вже регіт. А Ліберман боїться і повернутися, бо у нього на голові виросло щось таке, що і збагнути важко. Кидає поводдя коня, вже тримається за власні вуха руками. Здоровезні вуха. Лопухи.
- Що це таке? – повертається таки до бійців. Ті ледь стримують посмішки.
- Товаришу комісаре, ми ж казали не пити води тієї. – говорить один з солдатів.
Ліберман вихоплює маузер.
- Всіх до стінки поставлю! Чому не попередили командира? – гримає на бійців.
- Та ми ж і не знали, товаришу комісаре. Просто дивимося, що коні не п'ють. А коні істоти розумні, то ми і подумали, що може якась не та вода. Але що ось так з вухами буде, так ми цього не знали. – бубонять солдати, ледь стримуючи посмішки і анітрохи не боячись його гніву.
- Дайте мені люстерко! – кричить комісар. Але де в загоні солдат, набраному по селах візьметься люстерко? Це у комісара колись воно було, щоб перевіряти грим, коли ще ховався від поліції, перебуваючи у розшуку. Але то давно було, скільки вже часу пройшло. – Як цього позбавитися? – кричить комісар і показує на вуха.
- Та бозна? – солдати кажуть, що наче є якісь рецепти, але де їх узяти невідомо. - По ворожкам треба поїздити, пошукати.
- По ворожкам! – гримає Ліберман. Оце буде комісар червоної Армії по ворожкам їздити! Та як таке подумати навіть можна було! Комісар аж ричить.
- Он вже і Шпилівка! – кажуть йому, щоб хоч якось відволікти. Але Ліберман тільки дратується. Бо ж як він, комісар, солдат революції, заїде у село з такими от вухами, як у циркового блазня. Озирається. Потім складає вуха у трубочки і сує під кашкет. Його натягає глибше. Ну, наче сховав вуха.
- Вперед! – загін поспішає у Шпилівку.
Село, як вимерло все. Жодної людини. Тільки біля одного двору сидить сивий дід, на якого дивишся і дивуєшся, що живий ще. Комісар зупиняється біля нього.
- Доброго дня.
Дід дивиться на комісара і посміхається, але не зрозуміло, чи зрозумів щось, чи нічого, окрім як посміхатися, робити вже не вміє.
- А скажи, діду, чи проїздив тут хтось? – питає Ліберман.
Дід киває головою.
- А хто?
Дід щось буркоче, але зрозуміти його важко. Та ось показує на покручених пальцях, що три.
- Ага, три проїздило. А куди поїхали?
Дід киває рукою кудись в бік. Ліберман дивиться туди і бачить далеко попереду, на пагорбу, будинок, що ховається серед дерев.
- О, так здається то він і є! Будинок фон Шпіла! Вперед!
Загін скаче селом аж до самого пагорбу, але перед ним виявляється болото. Метрів так двісті. Колись тут і міст був, он стоять залишки, але давно вже він зруйнований. А без мосту тут не пройти.
- Обходити треба. – кажуть солдати.
- Та бачу. – Ліберман скрегоче зубами. Коли згори чутно вибух. І якісь рев. Ліберман задирає голову, але що відбувається на пагорбі не видно. – Вперед! – кричить комісар. І загін повертає на дорогу з села, яка веде до будинку в об'їзд.
Чет, Міра та Дубківський вже майже здерлися на пагорб. Чет дивиться на Міру.
- Як ти?
- Та нічого. Пом'яло та не переламало. – сміється вона. Спокійна, наче не побувала у щелепах здоровезного дуба, звідки ледь змогли її визволити. Дубківський у захваті дивиться на неї.
- А ти молодець, смілива. – каже сотник.
- Якби була інша, давно вже б черваків у землі годувала. – каже Міра. Вона не хвалиться, просто каже. Не тремтить, не плаче, спокійна, все дивиться вперед, що там воно.
– Будинок! – першим побачила.
Чет з Мірою готують зброю, Дубківський дивиться на них і теж хапається за гвинтівку. Наближаються. Будинок стоїть серед великих сосен. Сам будинок. Поруч ані сараїв, ані інших будівель. Просто будинок, складений з величезних кам'яних брил. Де такі і взялися тут. Та ще он огорожа навколо будинку. З більш дрібного каміння.
- Вікна цілі. – каже Чет.
І всі на те звертають увагу. Дивно. Бачили і раніше панські будинку, всі були пограбовані, з вибитими вікнами, з обдертими дахами, а тут стоїть ціле все.
- Наче і не грабували його. – каже Міра.
- І тихо як. – додає Дубківський. І дійсно, тиша навколо, навіть пташки не співають. - Може, що спека?
Трійця їде у ворота огорожі, які легко відкриває. Далі прямують до центрального входу у будинок. А давно тут ніхто не бував, бо он вже травичка виросла на кам'яних сходах. Злазять з коней, піднімаються.
- Диви, двері зламані. – каже Чет. – Прикладами.
Штовхає їх, двері зі скрипом відчиняються. Далі ще одні двері. Теж зламані. Заходять, тримають гвинтівки напоготові. Великий зал. Попереду камін, на стінах висять чучела мисливських трофеїв, он де книжкові полиці до самої стелі, а це метрів вісім, не менше.
- Оце так бібліотека! – каже Дубківський і поспішає туди.
- Ціле все. – дивується Міра. – Наче не грабували.
- Або не встигли. – Чет присів біля великої плями на величезному килимі. Поруч ще кілька плям. Чет шкребе пальцем пляму. Роздивляється. – Кров.
- Кров?
- Так. Тут грабіжників вбили, а тіла прибрали. Тільки ось плями на замивали. – Чет бере гвинтівку у дві руки і оглядається.
- Господи, тут такі рідкісні книги! Та цій бібліотеці ціни немає! – аж кричить сотник.
- Тихше! – шипить на нього Чет.
- Веди нас до скарбів. – наказує Міра.
- Але ви віддасте їх Україні? – питає Дубківський.
- Ну звісно. – погоджується вона. – Чет теж згоден. – каже Міра за Чета.
- Я вам не вірю.
- Чому?
- Ви не віддасте скарби заради України. Ви заберете їх собі! Ні, я не покажу вам, де скарби!
Чет наставляє на Дубківського гвинтівку. Але Міра піднімає її ствол у стелю.
- Ти не віриш мені? – питає вона Дубківського і голос її починає аж тремтіти.
- Не вірю. І не повірю! І не треба мене зваблювати! Я знаю, ти вмієш це, ти можеш звести людину з розуму, я бачив, але на мене це не подіє!
- Ти знаєш, хто була моя троюрідна тітка? – питає зненацька Міра. Вона не підморгує, не посміхається, не облизує губи, вона серйозна та трохи грізна.
- Звідки б я знав твоїх родичів? – дивується Дубківський.
- Леся Українка! – урочисто каже Міра.
- Що? – Дубківського наче підстрелили, так він сіпається. – Що ти сказала?
- Мою тітку звали Леся Українка. Моя мати була з роду Косачів. – каже Міра.
- Це правда? – у тихому захопленні питає Дубківський.
- Хіба б я могла про таке брехати? – питає Міра і її голос бринить від образи.
- Але... але.... Господи! Ти родичка Лесі Українки?
- Так! Я з дитинства знаю всі її твори! – голосно стверджує Міра.
- Який улюблений? – ще намагається перевірити сотник.
- "Одержима"!
- О, це велика поема! – аж кричить Дубківський.
- Та тихіше ви! – шипить на них Чет.
- То тепер віриш? – питає Міра, у якої аж сльози на очах.
- Вірю! Тепер вірю! Пішли! – каже Дубківський, що розчулився, бо вважав Лесю Українку за кумира, а тут ось її родичка.
- Куди?
- У будинку повинен бути підвал! Скарби мають бути там! Шукайте двері вниз!
Вони розходяться по залі, щоб шукати ті двері. Дверей багато, але жодні не ведуть вниз, усі в інші кімнати, так само багато оздоблені і цілі. Всі дивуються, як це будинок досі не пограбували. Чет бачить біля сходів, що ведуть на другий поверх, великий світильник, оздоблений золотом та дорогоцінним камінням. Стукає по ньому, перевіряє, чи справді коштовний такий. Потім хоче узяти, але світильник закріплений. Смикає його, напружується, щоб зірвати. Зненацька світильник відклоняється, чується гучний скрегіт. Дубківський так різко розвертається, що б'є себе вухами по обличчі, Міра наводить гвинтівку на шум та й Чет теж.
- Що там, Чете? – питає Міра.
- Хід! В підвал!
Всі поспішають і бачать, що під сходами розійшлася підлога і сходи продовжилися кудись вниз.
- Я ось за світильник смикнув. – пояснює Чет.
- Таємний хід! А у книзі про це не було! – кричить Дубківський.
- Тихіше ти! – наказує Чет. – Дай запальничку! - Він узяв кілька свічок, запалив їх. – Ну що, підемо, подивимося?
- Давайте.
Втрьох спускаються у темряву. Досить довго, підвал глибокий. Нарешті підлога. Кам'яні плити, здоровезні, як і брили, з яких побудований будинок.
- Ось двері. – каже Чет. Дійсно, двері. Величезні, заввишки метра чотири. Як у палацах, чи на вході до соборів. – Треба відкрити.
- А що це? – дивується Дубківський. І вказує свічею в гору. Десь на висоті двох метрів видно ручку. Наче звичайну, яка є на всіх дверях, тільки величезну, у метр завдовжки і сантиметрів тридцять в діаметрі. Вона стирчить паралельно підлозі.
- Нічого собі! – дивується Чет.
Всі стоять і дивляться.
- Ладно, пішли. – каже Чет. Навалюється на двері. – Зачинені. Потримай. – віддає Дубківському свічку, закидає гвинтівку за спину, відходить, розбігається, плигає і повисає на ручці. Сіпається, хоче її зрушити з місця. – Тягни за ноги! Сотнику!
Дубківський віддає свічки Мірі, сам хапає Чет за ноги, тягне. Зненацька ручка починає рух, нахиляється до підлоги. Четові руки пливуть по ручці і ось він же летить шкереберть на Дубківського. Котяться підлогою, а двері відкриваються. З темряви чутні якісь важкі і страшні подихи. За дверима щось є! Це щось стоїть в темряві і дивиться на Міру, яка тримає аж три свічки. Міра відчуває погляд. Вона намагається не тремтіти, вона намагається посміхатися, бо вже знає, що не можна показувати свій страх. З дверей суне якась страшенна маса. Не зрозуміти що це, але зрозуміло, що воно жахливе та вбивче. Сунеться і сунеться до Міри, яка стоїть, наче скам'яніла і дивиться.
Чет стріляє, висаджує всю обойму у ту масу, але вона анітрохи не призупинила свій рух. Сунуться далі. Чет вихопив гвинтівку у Дубківського вистреляв всі набої і з неї, а масі хоч би що. Здавалося, що вона нескінчена. Дубківський, той був наче скам'янілий, а потім дрібнесенько так затремтів, боячись навіть уявити з чим, або з ким зіткнувся. Чет схопив гвинтівку за теплий ствол і кинувся, бив прикладом у темряву, бив наче об стінку, кам’яну стіну. Бив так, що розгилив приклад і тільки тоді маса здригнулася ревом і рухом. Чет, пролетівши поруч з Дубківським, улипнув у стіну, а маса почалася сунутися на них. В темряві не було нічого видно, окрім того, що смерть йде, страшна смерть і невідворотна. Важке дихання, важкі рухи, важкий погляд двох очей, розміром з яблуко, що світилися у пітьмі. Дубківський закрив очі і почав читати "Отче наш", Чет намагався підвестися, весь скривавлений, після удару головою об стіну, смерть наближалася і темрява робилася такою густою, що було аж важко дихати.
- Стій! – крикнула Міра.
І смерть зупинилася. В кількох кроках, зовсім поруч. Дубківський добре відчував холодну важкість, що сунулася на нього. Вона була зовсім поруч, а оце зупинилася і важко дихала своєю міццю, достатньою, щоб розчавити їх усіх, як комах!
- Йди до мене. – сказала Міра вже спокійніше. – Йди сюди, хороший мій. – вона це казала з такою ласкою, наче зверталася до рідної дитини.
І смерть почала віддалятися. Потроху, не поспішаючи. Вона йшла до Міри, яка так і стояла зі свічками. І в їх слабкому, полохливому світлі стало видно людину. Хоча чи можна було назвати ту істоту людиною? Велетня. Метрів у шість заввишки, метра у три завширшки. З руками, товщиною, як дві людини. За пикою грубою і тупою, з пащею як могла б легко переполовинити корову.
- Що це в біса таке? – зашепотів Чет, який потрохи приходив до тями, після того, як його кинуло об стіну. Чудовисько, почувши його голос розгнівано рикнуло.
- Тихо, тихо, тихо! Спокійно! Мій хороший, спокійно. – сказала чудовиську Міра, сказала так, наче зверталася до дитинка, а не до дикого велетня, якого не брали навіть кулі. Сказала і воно стихло, воно сіло біля неї. І це була чудова картина. Глиба, скала, брила чогось грубого поруч з Мірою, втіленням краси у самій тендітній, ніжній, витонченій формі. І сила вклонялося перед красою, підкорювалася їй. – Хлопці ідіть звідси. – сказала тихенько Міра. Вона дивилася у очі чудовиську і говорила наче йому. – Ідіть, я справлюся.
Дубківський підвівся і потягнув за собою Чета. Той пручався, хотів вирватися і кинутися на чудовисько, він не знав страху.
- Іди. – лагідним голосом, не вимовила, а проспівала Міра. Велетень дивився на неї і зачаровано сопів. Чет теж скорився, вони піднялися нагору.
- Ти бачив це? – у захваті запитав Дубківський.
- Що це було?
- Це був Велетень!
- Хто?
- Велетень! Чудовисько зроблене з борошна і оживлене за допомогою Каббали!
- Кого?
- Бар-Кончалаба писав про нього! Що один з великих слобожанських панів заплатив великі гроші рабину з Відню за те, щоб той зробив йому величезного слугу! І той зробив Велетня, який був відданий своєму господарю, як собака, який був могутній та непоборний!
- Що він зробить з нею? – Чет не знаходить собі місця.
- Думаю, що нічого. Він же підкорюється Мірі. Він міг вбити нас у підвалі, але не зробив цього лише через неї.
- Я піду до нього!
- Ти загинеш сам і ризикуватимеш життям Міри.
- Але що робити?
- Чекати! – каже Дубківський. – І як же я відразу не здогадався?
- Про що?
- Що Велетень живе у будинку фон Шпіла. Ну дійсно, це ж все пояснює! Ми дивувалися, що будинок цілий! Але ж хто його пограбує, коли тут такий охоронець!
- Чому його не брали кулі?
- Бо він завеликий. Для нього твої кулі, як для тебе укуси комара! До того ж, його неможливо вбити, бо він неживий!
- Як неживий? Він же ходить!
- Ну, ходити то ще не ознака життя!
- Мертві не ходять!
- Ну, по-перше, той же Бар-Кончалаба, хоч і негідник, але професор, спеціаліст по чудовиськам, так ось він писав, що деякі мертві можуть ходити і навіть нападати на людей. По друге, між мертвими і живими є ще певний прошарок. Ні тих, ні сих! Голем звідти! Він не мертвий і не живий, він може ходити, може вбивати, ше багато чого може! - у захваті пояснює Дубківський.
Чет стогне і гилить кулаками по стіні.
- Тихіше. – Дубківський дивиться на Четове скривлене обличчя і дивується. – Що з тобою, Чете?
Той відвертається.
- Ти що закохався в неї? Ну це ти дарма. Невже ти розумієш, що ця Міра, вона надзвичайна жінка. Вона з тих, про яких краще тільки мріяти, а не тримати у серці. Бо вона розіб'є його! – каже Дубківський і трохи патетично закатує очі. Чет дивиться на нього з презирством. Плює і починає ходити будинком. Перед тим знімає чоботи. Ходить тихенько, як кіт. Заглядає в кімнати, нишпорить по шафах. – Що ти шукаєш, Чете?
- Зброю.
- Навіщо?
- Я не можу без зброї.
- Ну, це правильна звичка у наш час. – погоджується Дубківський. Він ходить з книжкою, щось там вичитує, гортає сторінки. – А знаєш... – тільки намагається він щось сказати.
- Цить! – шипить на нього Чет, бо з підвалу доноситься якийсь звук. Чет кидається туди, прихопивши з собою шаблю, яку зірвав зі стінки.
- Чете, не треба! – намагається зупинити його Дубківський. Навряд чи йому б це вдалося, але з підвалу чути спів Міри. Спокійний, тихій. Не схоже, що вона перелякана. Можливо, вона і зовсім не вміє лякатися. Коли витягли її з дубу, то зовсім не виглядала переляканою. – Чете, зупинися. – каже Дубківський і Чет зупиняється на першій сходинці у підвал. Відступає кілька кроків і сідає прямо на підлозі, кладе шаблю на коліна. Він напружений і ладний у будь-яку мить підхопитися і бігти вниз. – Та не хвилюйся ти так, Чете. Велетень не зробить Мірі нічого поганого. Кажу ж, він легко міг би вбити нас у підвалі, але вона зупинила його, він підкорився їй. То не зробить нічого, принаймні такого, чого б вона не хотіла. – Дубківський сміється, але осікається, коли бачить звірячий погляд Чета. – Чого ти так дивишся?
Чет рубить шаблею повітря.
- Я до того, що це дивно! – намагається виправдатися Дубківський. – Тобто ось Бар-Кончалаба пише, що Велетень не має людських слабостей, тільки і вміє, що служити своєму господарю. Він був налаштований вбивати усіх чужих, а тут якась дівчина його зупинила. Дивно. – Дубківський замислюється. – Невже навіть на таку примітивну і дику істоту могла подіяти краса? Він побачив Міру і вона стала світлим променем у темряві його життя! Мабуть так!
Дубківський починає ходити залою. Мабуть, від розумування, у нього приток крові до голови, вуха червоніють і розстилаються справжніми вітрилами.
- Чоботи зніми. – каже Чет, невдоволений, що кроки сотника чутно.
Дубківський знімає чоботи.
- Уяви, який сюжет! Красуня і чудовисько! Я бачив схоже кіно. Але то кіно, а тут все насправді! Їх же можна буде показувати в театрах!
- Кого?
- Міру і Велетня!
- Що? – обурюється Чет.
- Знаєш, як люди будуть йти на них! Валом валити! Повір мені, я два роки підробляв помічником антрепренера. Ну, треба було ж якось заробляти на життя! То я знаюся на смаках публіки! Красуня і Велетень! Такі великі афіші у три кольори! Білявка підкорила дикуна! Слухай, йому треба вигадати ім'я! Щось з легендою! О! Шпиль! На честь барона, він же був майже батьком йому! Шпиль! Шпиль та Міра! Історія того, як краса перемагає силу!
- Тихо! – каже Чет і прислухається. Спів у підвалі вщух. Нервові хвилини. Аж ось нарешті легкі кроки. Міра!
- Все! – вона злітає нагору так легко, наче в неї є крила. Чет дивиться на неї, їсть поїдом, наче хоче побачити бозна що. Міра бачить цей погляд і сміється.
- Де він? – питає Чет, що засоромився і зніяковів.
- Я заколисала його. – каже Міра.
- Чет дуже хвилювався. Мабуть боявся, щоб чудовисько тебе не зґвалтувало. – каже Дубківський. Чет хапається за шаблю.
- Я тобі вуха повідрубую!
- Припини. – каже Міра. Зовсім тихенько, але цього вистачає, щоб Чет опустив шаблю. – У нас зовсім трохи часу. – каже вона.
- Чого? – дивується Дубківський, який згадав про вуха і ховає їх під капелюх.
- Того, що за нами йдуть червоні. А може і ще хтось. – каже Міра. – Я подивилася, в тій кімнаті, де він спить скарбів немає.
- А, ну так, скарби! – киває головою Дубківський. – Я вже придумав вам зі Шпилем театральну кар'єру.
- З ким? – дивується Міра.
- Я назвав Велетня, ну, те чудовисько з підвалу, Шпилем. Напишу про нього книгу. Це буде Шпиль Дубківського. Ну, як ото кінь Прежевальского, до того ж...
- Але поруч там є кімната. Двері туди замкнені, аби якось можна було тихенько їх відкрити. Думаю, скарби саме там. – каже Міра.
- Я зможу. – Чет підхоплюється. – Мені потрібна булавка.
Булавку знаходять у одній зі спалень. Йдуть до сходів. Перед підвалом Дубківський хапає Чет та Міру за руки.
- Що таке? – дивується Міра.
- Ви ж пам'ятаєте про свою обіцянку? – урочисто питає Дубківський.
- Яку? – хмурить чоло Міра.
- Віддати скарб Україні!
- А, так. Тільки давай швидше, а то ніяких скарбів не отримаємо.
Збігають вниз, йдуть до дверей, які ліворуч. Звичайні двері, явно розраховані не велетня, а на людей. Замкнуті. Чет гне булавку і лізе в замок. Досить впевнено. Кілька секунд і щось там клацає – двері відчиняються.
- Звідки такі навички? – дивується Дубківський. Чет не відповідає. Запалюють свічки. Ця підвальна кімната, як кабінет. Стіл, ще полиці з книгами, кілька картин.
- Он ще двері. – показує Міра. І дійсно за робочим столом ще невеличкі двері. Але Чет помічає сейф і йде до нього. Всі туди ж. Стоять, дивляться.
- Ну що, відкриєш таке? – питає Дубківський і береться за ручку.
- Інструмент потрібен. – каже Чет.
- Давайте подивимося, що за тими дверима. – каже Міра. Двері Чет легко відкриває, а за ними виявляється цілий арсенал. Гвинтівки, пістолети, набої, динамітні шашки.
- Слухайте! Та барон наче до війни готувався! – дивується Дубківський. – Навіть кулемет є!
Дійсно, є навіть кулемет "Максим". Дубківський роздивляється його, а Чет перебирає динамітні шашки. Підходить Міра, дивиться на нього.
- Думаєш, візьмуть?
Чет киває головою.
- Тоді я йду до чудовиська...
- До Шпиля, називай його Шпилем! – перебиває Міру Дубківський. – Шпиль Дубківського, тепер його будуть звати тільки так!
- Його можна теж... – Чет киває на шашки.
- Ні! Ви що! Це ж унікальна істота! Висока цінність для науки! – кричить Дубківський. Але його не слухають.
- Не треба. Я його заспокою. Твоя справа відкрити сейф.
- Але... – починає Чет, але Міра бере його за руку і цього достатньо, щоб він замовчав.
- Готуйся. – каже вона і виходить.
Чет починає обкладати шашками ручку сейфу біля замка. Дубківський йому світить.
- Слухай, а вибух не пошкодить те, що в середині? Там же можуть бути банкноти, цінні папери. Хоча, вони зараз не варті того паперу на якому надруковані. – балакає сотник. - А золоту від вибуху нічого не буде. Правда ж? Хоча можуть постраждати діаманти! Ти знаєш, що діаманти, то те саме вугілля, тобто горить так само! Ні, краще вугілля! І якщо вибух, висока температура, воно може згоріти! Оце буде погано. Чуєш?
Чет знай собі працює, закріпляє вибухівку, потім тягне бікфордів шнур у сусідню кімнату.
- Це треба буди закрити вуха, щоб не пошкодило барабанні перетинки? Так? Я бачив, як один хлопець стояв біля гармати, вона вистрелила, а у нього кров з ушей. Тут треба бути обережними. – Дубківський, мабуть, згадує про власні вуха, то береться за них і замовкає сумний. Чет підпалює свічкою шнур і вогник починає бігти до сейфу. Чет прикриває двері, сам ховається за дубовою шафою. Чекають, потім вибух. І рев Шпиля. А також спів Міри. Чет хапається, у нього в кожній руці по пістолету, але Дубківський зупиняє його.
- Зачекай! Нехай Шпиль заспокоїться!
Та Чет виривається і біжить. Рев стихає, а Міра все співає. Чет зупиняється. Дивиться на знесені дверцята сейфу. Всередині горить папір, Чет його тушить. Прибігає Дубківський. Удвох прислухаються. Міра все співає, але чим далі, тим тихіше. Колискову.
- Яка хоробра жінка! – шепоче Дубківський.
Чет убігає нагору, він босий, то бігає нечутно. Приносить дві валізи, які знайшов у комірці.
- Чете, тут золото! Багато! – шепоче Дубківський, який вже встиг дослідити сейф.
Чет показує, що треба вантажити здобич. Прикладає палець до вуст, мовляв, все треба робити тихо, щоб Шпиль не почув. Так і роблять, але у Дубківського від хвилювання тремтять руки, то один зі зливків випадає і гучно цокотить. Чутно мугикання Шпиля та Міра щось каже йому, заспокоює чудовисько. Чет страшно дивиться на Дубківського, той аж язик висолопив від напруження. Вантажать далі. Золота багато, спочатку зливки, потім мішечки з червонцями і з золотим піском, а ще кілька коробок з дорогоцінностями. Валізи вже майже повні і дуже важкі, коли приходить Міра.
- Де Шпиль? – питає Дубківський.
- Спить, як дитина. Що тут у вас?
- Купа золота! Україна нас не забуде! На ці гроші можна буде купити зброю, боєприпаси, все, що потрібно! – захоплено шепоче Дубківський. Чет дивиться на Міру. Потім підводиться, закриває валізи. Одну тягне сам, іншу Дубківський. Поки витягнули їх на гору, аж запихалися.
- Як ми їх повеземо? – каже Дубківський і втирає піт.
- Кіньми. – каже Чет. Удвох приторочують обидві валізи до найбільшого коня. Потім Чет каже Дубківському, що треба ще спуститися у підвал. – Узяти побільше зброї, вона нам знадобиться.
Повертаються, вниз. Міра каже, що подивиться на Шпиля, а хлопці йдуть до арсеналу. Набирають побільше набоїв, Чет не забуває про динамітні шашки, придивляється, навіть до кулемета, але важкуватий.
- Слухай, а дай ще запальничку. – каже Чет.
Дубківський дістає запальничку і мрійливо на неї дивиться.
- Подарунок мами. Німецька. Дуже надійна!
- Ага, хороша. – Чет узяв запальничку до рук і роздивляється її. - Дивися, а що то? – зненацька питає Чет у Дубківського і дивиться йому за спину. Сотник обертається і отримує рукояттю нагана по голові. Падає. Чет в'яже йому руки бікфордовим шнуром. Виходить, Міра його вже чекає.
- Він зможе розв'язатися?
- З часом.
- Може залишити йому трохи зливків? – питає Міра.
- Він любить книжки. – каже Чет. – Поїхали.
Вони наганяють коней і мчать з пагорбу. Чет та Міра попереду, а за ними на мотузці кінь з валізами, повними скарбів. Мчать, Чет час від часу косирує на Міру. Вже злетіли з пагорба, ось вже скоро роздоріжжя, Чет показує, що треба брати ліворуч. Вилітають на перехрестя і бачать перших вершників з загону комісара Лібермана. Чет збиває пострілами кількох, Міра теж лупить, як завжди у лоб. Наганяють коней.
- Взяти їх! – кричить комісар. Його загін зривається у гонитву.
Женуться вузькою лісовою дорогою, вискакують в поле.
- За той пагорб! - кричить Чет і показує вперед. До пагорбу через поле майже верста. За пагорбом місток через річку. Перескочити, місток висадити в повітря і відірватися від переслідувачів.
Мчать полем, огризаються пострілами. Чет та Міра потроху збивають червоноармійців, але тих все ще забагато. І вони потроху наближаються, розпливаються дугою, як зграя вовків на полюванні. Чет з Мірою вже деруться на пагорб, Чет підпалює кілька динамітних шашок, щоб кинути їх на міст, тільки-но злетять з пагорба. Ось вже скоро вершина, Міра стріляє і валить кількох найближчих вершників. Та на пагорбі Міра ставить коня дибки. Чет теж. Бо по містку, за яким вони хотіли врятуватися, їде загін отамана Крученого. Он і сам отаман, він прислухається до пострілів, що доносяться з-за пагорба, коли ось бачить двійко втікачів на трьох конях.
- О, Чете, яка зустріч! – регоче отаман, який звідкілясь знає Чета.
- Це вона! Вона! – кричить бандит, який залишився в живих після нападу на потяг. Він вказує на Міру.
Чет кидає в бандитів заряди з динамітом. З Мірою розвертають коней і мчать по пагорбу. Позаду вибухи.
- От сучонок! - регоче отаман, який кахикає в пилюці, яку здійняли вибухи. Зкидає непритомну дівчину з сідла і наганяє коня. - За ними!
Банда зривається з місця. Скаче попід пагорбом. З іншого боку пагорба мчить загін комісара Лібермана. Чет і Міра трохи попереду. Женуть коней, іноді огризаються пострілами. Ось пагорб закінчується, Чет та Міра скидаються з нього, позаду постріли і крики. То зійшлися загони Крученого і Лібермана. У Чет та Міри був шанс втекти, але постріл і кінь Міри падає. Вона злітає з нього, підхоплюється, наган не випустила. Стоїть. Розуміє, що бігти у полі немає куди. Вона не обертається, що там з Четом. У нього ж чудова нагода втекти зі скарбами. І ніхто таку нагоду не упустить. Вона не має ілюзій щодо людей, а ще вона знає, що колись таки доведеться помирати. Їй от прямо зараз, здаватися вона не збирається, хоч червоним, а хоч банді. То стрілятиме, поки будуть набої, а останній собі.
Але Чет повертає коней, скаче до Міри. Вона здивовано дивиться на нього. Не чекала.
- Сідай! – кричить Чет.
- Удвох ми не втечемо! – кричить йому Міра. – Їдь!
- Швидше! – він хапає її за руку і затягує до себе. Жене коня. Позаду бійці Крученого, яких більше, дорізають останніх червоних і ось вже знову пускаються в погоню. В них свіжі коні і вони потроху починають наближатися. Міра сидить обличчям до Чета і з-за нього стріляє. Збиває бандитів, але їх занадто багато. Чет між тим повертає до пагорбу на якому будинок фон Шпіла.
- Ти куди? – кричить йому Міра, коли він минає перехрестя.
- В полі нас наздоженуть! А в будинку ми ще повоюємо! – кричить Чет і наганяє коня. В лівій руці тримає мотузку до коня зі скарбами.
Так і мчать, ось вже і пагорб, вузька доріжка до будинку фон Шпіла. Коні всі в милі, Чет не жаліє п’яток, знай собі гилить по боках, Міра пострілами знімає найближчих переслідувачів. До будинку зовсім небагато, коли постріл і падає кінь зі скарбами. Мотузка ледь не вириває Чета з сідла, валізи летять шкереберть по дорозі, Міра плигає з коня.
- Ні! – кричить Чет. Міра стріляє, збиває бандитів, хапає валізи, не може їх підняти, то тягне по землі, не може покинути скарби. Он вже сунеться ціла навала бандитів, Чет знову розвертає коня. Скаче на них, стріляє з обох рук. Біля Міри сплигує, кидає револьвери, в яких вже немає куль. – Тікай! – кричить їй.
Чет пхне Міру до коня, щоб хоч вона врятувалася, бо он вже бандити, зовсім поруч. Чет хапає шаблю і кидається вперед, щоб хоч трошки затримати бандитів, дати Мірі можливість врятуватися. Та Міра б’є його по ногам, Чет падає і вона падає, коли стрекотіння кулемета і навала бійців Крученого розсипається. Кулі вибивають їх і вони відступають.
(Далі буде).
