Вона знала, що її ненавидять навіть ті, хто люблять. Знала, що не вберегла єдиного, хто її оберігав. Знала, що цей день доведеться прожити, якби не хотілось померти разом із ним.
В тісноті сірих сталевих стін, напившись чорного,- кілька секунд кривилась до зеркала від гіркого післясмаку. Потім неохоче одягалась, застібала ремінці, саджала на прив'язь застарілий жаль і вірну подругу - дипресію. Хоча, ні - це вже щось значно вищого гатунку. Марко казав- Горе. Хоча, що може знати той клятий Марко?З таким іменем, з таким лицем, йому треба було іти в священники, а не туди, куди всі вони вхляпались.
Всі вони не на своїх місцях. Як і весь Світ, як і все в цьому Світі.
Не забути б замкнути двері , ходять інспектори з “Енерго”, а внеї лівак... Яка бридота, це все, і цей туман. Але іти треба. Пройшов іще один рік. Що далі?
Кроки по чорному плесі асфальту, тяжкі і вимушені, її кроки, крізь озерну воду туману, крізь черево вмираючої ночі, до залізних потвор на межі міста.
І довколо пустота, ні душі, ні зойку. З душами останнім часом взагалі скрутно, з зойками куди краще. Але зараз довкруг безлюддя, що стоїть повитухою новому дню, що от-от, крізь сироватчасті муки туману, видереться з черева ночі, і її кроки.
Туман безжально пив її тепло. Небо, низьке і сіре, мов стеля в громадському туалеті, опустилось на саму землю, придушивши шерстю свого тіла, а вона, за старою звичкою хмурячись, продиралась крізь ворохи хмар.
Волосся намокло і поналипало до чола, щоки пашіли, вона вперто міряла русло дороги швидкими, рвучкими кроками.
Нарешті, прийшла. Влізла всередину металевій потворі, скулилась на сидінні коло вікна, прозираючи крізь зіницю шибки на агонію ночі, від котрої щойно сховалась в пожовклому світлі обшарпаного і тісного салону. Та темрява, в останній натузі, прослизала до неї холодом, і безжально дожерала залишки її тепла. А вона байдуже дивилась на світ в його останні миті тиші.
Там-залізна огорожа і засинаючі помарнілі дерева, стовп, сивий і залізобетонний до самозакоханості, дерся угору сліпим більмом свого єдиного ока, по-циклоп'ячи розвівши врізнобіч чорні руки-щупальця дротів, так щоб жодна гава не просковзнула повз, і вони, нещасні жертви, висіли на тих чорних жилах галузками, з ліхтаря циклопа тік гній, змішувався з сироваткою туману і огортав засинаючі покручені дерева. Лише тополі, рівними рядами доблесних вояк, стояли струнко, прорізаючи туман, і гули, грубо, гіллям.
Та ось світ за вікном зрушив з місця і кудись, схвильовано, втік. Колеса, вона відчувала це спиною, відміряли кілометри і миті життя, а попри очі плили заспиртовані в тумані дерева, котрі в передчутті криги покірно роздягались, і здавалось це підводний човен плив кудись крізь біле озеро, і вона до нестями хотіла щоб він не зупинявся, але бажання не справдилось.
І металева потвора виплюнула її в мокрий холод сплячого села, в бруд чиїхось життів, в котрі вона вривалась загарбником.На старечих зморшках набрису стіни автозупинки пашів червоний листок. “ПОСПІШАЙТЕ!!! ПАЛЬНЕ ДОРОЩАЄ!”- сповіщали його жовті літери. Так, поспішайте...
Через цю, крикливу, мов сусідка, що торгує в коопі, рекламу вона пішла, їм обом на зло, вдвічі повільніше. А хотілось бігти. Хотілось затоптати в пісок гадину-дорогу, щоб вона навіки розвіялась за вітром, і більше не пила нічиєї крові.
Повільно з-за обрію виповзав день. Сонце показало червоний край свого засоромленого лиця - доказ того, що з іншого боку світу воно вдосталь надивилось гидотини, тепер перелякано поглядало через чорну риску горизонту на цей бік: чи не буде тут, часом, ще гірше?
Вона підняла обличчя до неба, вткнувшись носом в клубоччя хмар, змовницьки підморгнула - буде , от побачиш ! Буде, та ще й як !
Сьогодні починалось тяжко і неохоче. Певно сонце повірило її обіцянці, і прагнуло уникнути відповідальності бути потім головним свідком на Страшному Суді. Але Бог знав свою справу. Він відвісив ледащо файного копанця, з занесенням в особову справу, й сяюче рило притьмом зайняло вичікувальну позицію. День таки прийшов.
Проклятий день, котрий вона ненавиділа і чекала рік. Цілий рік. Довгий і нудний, мов зелена жувальна гумка, приторно-нудка, й розповстана між зубами. І вона її ковтнула, мимохідь пославши в дупу ескулапів з погрозами гостриту, і священників з обіянками кінця світу.
Йому і так уже кінець. Це вже не світ, це підробка, дешевий фальсифікат, контрабанда з потойбіччя, сурогат осені і брехні, котрий їм підсовує влада і доля, а справжній світ закінчився, ще три роки тому.
До того ж дорощає пальне... Їм всім скоро прийдеться або ходити пішки, або вертатись до волів, коней і мулів. Ото буде потіха.
Від безкінечного плеса дороги вищербився чорний потічок - сира болотяна колія нахабно відстрибнула праворуч, поповзла між захаращених дворів, трохи під гору, трохи на схід. Вже не далеко. Вже от-от.
Чужі домівки вороже зиркали на неї чорними очима вікон. Зачинені брами. Пусті обістя.Всі ще сплять.
Зелена брама з ялинових дощок ледь проглядала через густий заслін вишень. Вони, голі і низькі, стояли переляканою зграйкою перед парканом, з-за нього стирчали кущі занедбаних конопель, котрі вже мало б давним-давно зжати якесь ледащо, що тут жило. А може вже і не жило? Й тому коло собачої будки, замість охоронця, пуста петля повішальника- червоний ремінець на прив'язі ланцуха?А без різниці.
Вона пройшла першу вуличку, перестрибнула довгу калабаню, всетаки вхлебіщилась черевиком в буру муть, просичала крізь зуби “Щоб тебе...”, не доказавши до кінця. Він не любив коли вона лається.Й подалі поклала ногу, на твердше, гливке болото, котре не так бруднило взуття.
Вже зовсім поряд.Село тепер тягнулось зправа , зліва вгору по чорному схилі дерлись покручені кущі бузку й акації-переростки. Десь за їх німою загорожею мали бути пусті неорані городи, покинуті ще два роки назад. Вона пам'ятала сум їх зарослих чагарником весен, приречене і недолуге буйство літ. Земля марніла з горя, покинута і не потрібна, як і вона, і вона теж марніла, вицвітала, мов стара світлина, втрачала з кожним днем все нові барви, сивіла, сіріла, наче це марево всепоглинаючого туману довколо. Марко казав, що з неї залишились тільки очі. Хоча, що може знати той Марко? Й що з того, що він тепер займає Його посаду, він ніколи не буде Ним, не стане навіть тінню, примарно схожою на Нього, які б розумні поради він не давав.
Село урвалось, стрімко скотившись в голу степ, десь коло самого обрію, там звідки витурали на небо сонце, чорнів ламаною лінією ліс, та тут все потопало в мертвих травах, вони шуміли поминальних пісень по собі, прийде весна-вони воскреснуть, а вона-ні, так і залишиться сірою фотокарточкою, зоставленою світу на пам'ять про Них.Дорога забирала вбік, дорога добре знала куди треба привести похмуру пані в чорному мундирі, дорога пам'ятала тяжкість її кроків, дорога чула від сестер-доріг що за нею ходить сама цариця Смерть, дорога любила похмуру незнайомку, котра завжди приходила в один і той же день.
Стелева огорожа, гостроверха, ржава, знана до болю в скронях, навідворотня як життя. Вона штовхнул подалі хвіртку, й та, мов постарілий Цербер безсило заскавчала. Пропустила ранню гостю в свої володіння.
Ну от і прийшла. Рівні ряди обелісків-печальне воїнство смерті, стояли мовчки, з них запитально поглядали мерці, над ними шурхотіли увісні дерева, напевно їх навідали кошмари про те, що не прийде весна. Вона провела поглядом по першій шерензі покійників, глянула вгору, прошепотіла: “Не хвилюйтесь, прийде. Передасте їй від мене вітання. Ми певно вже не побачимось.” Це треба було говорити тихо, щоб Він не почув, Він не любив коли вона так говорила, тож це була тепер їх маленька теємниця, її і сплячих дерев.
Зітхання клубами пару вплелось в туман. Ось і її внесок в загальну сірість, в вічну осінь. Вже всеодно.Вона парийшла. Потрібний обеліск стояв четвертим в третьому ряду. Скільки за цей рік померло . Час летить, по ходу справи, зриваючи голови випадковим перехожим.
-Ну от і я, Ід.Як ти тут?
Обличчя на камені мовчало. Майстер добре попрацював, навіть вона, та, що знала найменші рисочки на Його лиці, не бачила недоліків в портреті. З чорної глиби, в людський зріст дивився Він, такий, яким вона Його запам'ятала.
Холодна лавка з готовність прийняла вагу її стрункого тіла.
-Так, Ід, я схудла. Пробач, останнім часом багато роботи, і нема нікого, хто б нагадував мені про, такі бузглузді речі, як їжа. Ні ти не подумай, я тебе не звинувачую...-трохи помовчала, втиснувши лікті в коліна , сплівши пальці рук, хитнула опущеною головою-Та ні, чого гнівити небо безглуздою брехнею, звинувачую...Навіщо ти це зробив?
Він як завжди мовчав, обличчя на камені серйозно розглядало відвідувачку, схрещені на грудях руки, художник зміг вловити всі ледь помітні особливості цього Його руху. Іуда часто так робив, коли був живий.Кілька секунд між ними висло мовчання, між жінкою на лаві перед могилою , і чоловіком висіченим в камені.
-А в нас тут все як завжди. Тільки пальне дорощає. Навіть нас припахали до здачі крові. Від дірок вже руки не згинаються. Позавчора ходила лаятись з Валентієм-до дупи таке поповнення ресурсів, якщо ми скоро не зможем нормально працювати. То ніби від нас відстали.Ти ж знаєш в якому дифіциті кров. Майже вся техніка працює на ній. Альтернативні носії енергії, або задуже дорогі, або небезпечні, як наші духоскопи наприклад. Місяць тому в Лозиполі впав один з транспортів, 647 здається, примари вирвались наволю і, майже, пів міста зжерли. Клопоту було. П'ять бригад ледво розхльобались.
Шкода, що в камені не передати кольорів. Вона скучила за Його очима. Такі яскраві, такі живі. В пам'яті сплило якими вони були, за мить до того, як Він їх назавжди закрив- смарагдово-зелені, з сяючим золотим обідком, з витягнутими в еліпс зіницями, і ця клята усмішка... Чого Він посміхався? Що хотів сказати? Навіщо Він це зробив?
-Ід, мені тут вже так набридло...Мені важко без тебе. Нещодавно викликали в Геєну. Старшини вирішили присудити нашій групі відзнаку... Уявляєш? Смішно. Дома все по старому. Тільки кіт здох. Навіть не знаю з якого лиха. Одного ранку прокинулась а він на мені вже закоченів. Може від старості ? Вічно забуваю, що дещо в нашому світі ще вміє старіти. Я б можливо теж навчилась, як би ти спробував допомогти. Мені погано, Ід. Я стираюсь об час, я тоншаю, сивію, тьмянію. Ми витурали вже третю пару новачків . Начальство, нарешті змирилось з фактом, й перестало підсовувати в команду неофітів.
Туман, прадавній звідник, дбайливо кутав все в вологі пирини, ховав від чужих очей таємниче рандеву Нецілкомживої з Незовсіммертвим.Вони були схожі в своїх Не.
Вона: не стане тим, ким він хотів, не поверне час, не навчиться жити без нього, не навчиться жити, не навчиться...
Він: не повернеться вже ніколи, не виправить старих помилок, не буде більше поряд, не буде з нею, не буде...
Їх історія обірвалась, не встигнувши початись. Цей світ не для тиких як вони, не для таких почуттів, не для таких вчинків.Цей світ-Пекло, і воно не прощає любові.
-Де ти зараз? Як там? Там краще?
І те, що він ніколи не відповідав, насправді-добрий знак .Значить в новому світі йому достатньо добре, щоб не згадувати минулого життя, не згадувати її.
-Пам'ятаєш, ми якось сперечались, чи справді Прометей зробив добрий вчинок принісши в наш світ технології. Уяви яким би все було зараз без “Енерго”, без машин, без духоскопів і пульсарів, без асфальтованих доріг, і пневматики? Дико, прада? Що ми тоді б робили? І чи були б ми тоді взагалі ?
Її дивним чином завжди тягнуло до минулого, мов пам'ять поколінь, прокидалось щось глибинне в спинному мозку й вимагало повернення старого ладу. Але нічого вже не буде так, як було. Зараз сидячи перед могилою Іуди, вона, як ніхто інший в світі це розуміла.
-Ти знаєш, що я тепер в напарниках з Марком, так от він вважає, що прориви-наслідок дії наших технологій. Гадаєш він правий? Не знаю, не дуже віриться, що хирувими сюди пруть через існування тут мікроавтобусів і кавоварок. Це якось не логічно... Хоча хто його знає. Доречі останнім часом ці тварюки просто обнагліли. За два останніх місяці було три інциденти, і тенденція наростає. Тож не дивуйся що я худну, доводиться носитись мов посоленим. Хлопці взагалі на привидів стали подібні. Один Варул тримається, але його незворушність пульсаром не прошибеш, не те що новими навалами крилоруких. От такі от діла.
Вона згадала іще одного втраченого друга. Лукіліан помер майже через пів року після Іда, і його теж похоронили тут . Через п'ть гробів праворуч-стелла з іржаво-червоного каменю, за життя він любив цей колір до нав'язливості. Червоний був повсюди де з'являвся Лукіліан, якщо не фарбою-то кровю він малював життя, таким, яким хотів його бачити. Він був дивним, навіть в такій компанії, як їхня, він всеодно здавався дивним. Дика напівкровка: упир-людина-деміург, єдиний в свому роді, помер так само дивно, як жив-зашпортався, і впав в прорив крилатих. Хто ще міг би так по дурному звести рахунки з життям-пройти хмару битв, уникнути бузліч небезпек, а померти посунувшись на вогкій траві?
-Лука недовго після тебе протягнув. От телепень, як можна було так облажатись? Я місяць не могла вирішити плакати мені від цього чи сміятись. Він гепнувся в “лійку” мов якись персонаж комедії. Ти б це бачив!
В долі паскудне почуття гумору, як і внеї самої. Тому при згадці про Луку смуток завжди мав присмак збоченої веселості.Лукіліан любив грати в піжмурки із смертю, і в кінці-кінців програв. Всі вони колись програють цій клятій пані в сірому вбранні. Вона й сама була сіра мов смерть. Ід, казав, що це гарно. Брехав, звісно...
-Я піду, провідаю нашого коміка-кровососа. Гляну як він там, чи наглядач справно прибира могилу, і все таке... Я зараз прийду, не сумуй.
Бура трава під черевиками кришилась в пил, просохла, покірна, мертва. І зламані шиї стебел, схилені до самої матері-землі з пустими чарунками голівок-колосків, розлітались дрібним жовтоявим жмихом. Осінь. Вона ішла по осені, вона вдихала осінь, вона ненавиділа осінь. Осінь забрала в неї любов, залишивши уламки пам'яті, самообман спустілих днів, і неможливий холод ночей.
Чужі обличчя на камінні, сірім, коричневім, рудім. Вона згадала, як везла з-за Хребту Малефіка чорну брилу для обеліска Іда. Тут таких більше не було. З Лукою було легше, Марко знайшов червоний камінь в сусідньому кар'єрі серед брудно-жовтих скель.Марко взагалі був розумником. Це якраз її і дратувало. Занадто правильні рішення, задуже корисні поради. Поряд з раціональністю напарника вона відчувала себе чимось викопним, як кістяк в спудейських залах, як мертва мова ескулапів, як забута пісня, уривками збережена на каменях зруйнованого храму, яку вже ніколи не вимовлять живі уста. Вона-вся була руїнами, тільки згадкою по собі самій, несправжньою, мов цей світ.
Брудно-червона стелла, два метри похмурого кольору висохлої крові, палого листя, застарілої іржі, отруйного дощу в Кировірі. І постать на ній, їй підстать-Лукіліан: високий, довгоногий , з рукою зтиснутою в кулак затягнутий в перчатку,(взвгалі то-білу) тут-руду, його незмінний плащ, дурнувата одежина, котра заважає рухатись і привертає забагато уваги, але йому подобалось, а головне-сухе викуткувате лице і усмсішка на ньому, гостра мов бритва, тверда мов сталь, отруйна мов поцілунок Феба. О так, це Лукіліан.
-Привіт друже.
Тут лавки не було. Вона вспорола маленьким зарукавним ножиком зап'ястя , сцідила трохи крові в мідну чашу перед обеліском.
-Гостинець. Якби Валентій взнав, яка я марнотратниця, напевно знісся б. Але ж ми йому не скажем, правда?
Лука часом з нею говорив. Не дуже часто, за останній рік ні разу, але всетаки.Їй подобався підірваний напівупир, подобалась легкість з якою той вмів жити. Впринципі з тією ж легкістю він і помер.
-Знаєш, більше не було жодного серафима. Тож ти увійшов в підручники. Вітаю. Спудеї тепер читають про єдиний в історії випадок прориву тварі такої сили, ну і про геройську смерть Лукіліана теж. А в звгвльному- все по старому. Гаафа і Зіновій ніби, нарешті вирішили побратись, хоча точно ще нічого не відомо. Ходять слухи. Просто слухи. Та нехай би вже. Може заспокояться нарешті. Набридло дивитись як вони лижуться перед кожним завдвнням. Так-так, я знаю що це заздрість, і що це погано, але, ніде правди діти, мене всю коробить від самого їх вигляду. Таке от. Ну добре, давай тут, тримайся, я йду до Іда, ще дещо хочу йому розповісти. Зустрінемось на твої роковини. Певно прийдемо всім гуртом. Давненько вони тебе не провідували.Прижену це стадо сюди. Може підкинеш Аїну з Іріоном ще кілька видінь ? Ну, добре, до зустрічі, п'явко.
Коли вона відвернулась щоб іти, голову прошила холодна шпиця, завдовжки півтора долоні, сталеве вістря вгризлось в мозок породжуючи в ньому відлуння голосу померлого.
“Іди сюда....Лійка. Маа, іди сюда...Потрібно...Іди...Я...Іди...ід...”.
Подих прорвався в горло білим щупальцем туману, заповнив легені, розширився, стисся, вирвався назад.
-Лука, що?!! Як це розуміти?
Але як би вимогливо не вглядалась вона в лице на стеллі, голос не повертався. Лукіліан мовчав.
-Куди іти Лука?
Стрибок. Гнучкий і зграбний, як вона уміє, як її вчили довгі десять рокі в муштрівні, один стрибок через всю відстнь від неї до надгробка. Черевики вгрузли в пусту зумлю узголів'я. Задерла, в німій вимозі, обличчя до зображення на стеллі.
-Лука!Куда мені іти? Кажи клятий упир! Куда ?!!
Мертве мовчання. Усмішка-бритва увічнена в камені. Мерці німо дивились на біснування бісиці перед обеліском, спрагло вловлювали найтонші відтінки розпачу на посивілому лиці. Мерці добре охороняють свої таємниці. Мерці мовчать.
В лівій руці Лукіліана художник зобразив його триклятого кресатого капелюха, незмінного компаньйона ексцентричного упиря, інша так ізалишилась затиснута в кулак, в полах недолугого плаща закам'янів навічно вітер, ніщо не змінилось, ніщо не свідчило про нещодавню розмову з неживим.І це нічого, що вона стоїть зараз над його грудьми. Труна пуста. В могилі тільки капелюх. Лиш смерть розлучила його з хазяїном. Могила для одежини.Сміх ігоді.Одне знущання.Чому тоді Лукіліан з нею говорив. Саме тут. І видіння близнюків. Це що,такий кепський посмертний жарт? Все може статись. Логіка Луці і при житті не загрожувала, чого б вона мала здибати його після смерті?
Злізла з могили, мимохідь подумавши, що черевики нещадно брудні, віддраїти їх до звичного дзеркального блиску буде важкувато. Ід був правий, синдром служивого потроху прокрадається в її свідомість, скоро буде як їх підстаркуватий наставник в Академії. Пів дня начищати черевики, пів дня-гудзики на кителі, а по ночам бачити кошмари з пройдених раніше битв.
Повертатись на лаву перед могилою вона вже не хотіла, тепер в мозку жив один порив втікти звідси кудись подалі, але звичка робити все на перекір власним бажанням занадто вгризлась в пошматовану душу, щоб відступити хоча б раз, хоча б зараз. Розтріскані чорні дошки ще зберігали примарну тінь тепла її тіла, і вона сама зараз відчувала себе примарною тінню серед кричащої матеріальності кам'яних надгробків.
-Це знову я. Лука, ти уявляєш, намагався щось сказати. Знову невдало, його послання просто не підлягають розумінню, як при житті, так і після нього, Лукілівн все ніяк не спроможеться говорити щось змістовно.
Сказала досить весело, але в душі давно вже не було навіть пам”яті про те, що таке веселість, залишився лиш синтетичний сурогат, який вона являла світу, а в нутрі давно жив тільки камінь, сірий потрісканий від часу й солі невиплаканих сліз, так вона себе відчувала -сірим старечо-зморшкуватим валуном, ні плоті, ні крові, холод і камінь, камінь і твервідсть, твердість і сила, але жодного спогаду про душу і життя. Вона померла разом з Іудою, одне життя на двог, і смерть теж одна.
Нервово розстебнула верхнгій гудзик кителя, дістала з внутрішньої кишені шкіряний мішочок, там, пам”ять про діда-генерала, старий капшук і люлька з огнивом. Іуда не любив коли вона курила, але зараз так хотілось зробити щось йому на зло, так, в маленьку помсту за те, що залишив її тут.
Тютюн із домішкою такої кількості трав, що і тютюном вже не назвеш, він наповнював рот пряним смаком степу і літа, ширив запах магічного зілля з дитячих казок, і породжував в пм”яті видіння дитинства, коли приходив дідусь в святковому білому мундирі з блискучими регаліями на грудях, з вигнутою саблею на стегні, він дозволяв їй гратись своїми медалями, батько тоді сварився, щоб не розбещував її, а дід, ще такий молодий, сміявся в бороду і казав що це їх з мамою провина, що народили йому тільки одну внучку, і тепер у генерала не залишалось вибору, окрім як її розбещувати, а як інакше? Хото б тоді знав, що дідусь переживе її батьків на стільки років?
Вдихаючи на повні груди пряний дим, вона випускала його клубами через ніздрі, в чаші люльки, мов в жерлі вулкану, тліли вуглики східної ароматниці, Іуда засуджуючи дивився з своєї надгробної плити. А ну і нехай. Цією слабкістю вона не поступиться навіть такому несхвальному погляду. І маленька хмарка гарячого диму зухвало утискала мокрий руман, окутуючи жінку на лаві ароматом чарівного зілля з дитячих казок.
-В мому житті і так небагато приємного, хоча б це я можу собі залишити?
А він, як завжди не відповів, як би їй не хотілось почути цей теплий, хрипкуватий і глухий голос ще хоч раз, він мовчав, як завжди.
Крізь загорожу туману рухалась тінь. Вона повільно проходила метри між ворітьми і чорною лавою, нанизуючи їх на нечутний шелест своїх кроків, просочуючись крізь запинало з озерної води і дихання сплячої осені.Він повільно проступив крізь туман, мов втілювався в цей світ з потойбіччя, нарешті спинився за спиною жінки , являючи кладовищу скрежет своїх холодних думок. Вони бились в черепі новоприбулого, як навіки загратовані птахи, ламаючи крила аргументів об механізм незворушної логіки.
Тяжкі, мов глиби надгробних плит, руки лягли на напружені плечі, уста , до цього міцно стиснуті в одну жорстку лінію розтулились, щоб випустити в холод ранку голос, теж хрипкий, але не такий глибокий як той котрого вона чекала, а сухий, мов шурхіт піска в пустелі.
-Марела, ти знову не взяла з собою комунікатор?Скільки можна Маа, тебе столиця викликає, як думаєш, Рада Генералів хоче чекати доки ти насидишся на цвинтарі?
Марко. Щойно вона відчула його руки на собі, це ім”я зявилось в мозку як багровий слід від батога. Він своєю логікою краяв їй душу не гірше ніж своїм же співчуттям. Напарник став для Марели прижиттєвою спокутою за гріхи, і зараз він прийшов щоб забрати єдиний день дозволений для спогадів і смутку.
-У мене вихідний.
Жалюгідна спроба відхреститись від настирного старшини, він лиш присунув руки поблище до шиї, мов готувався придушити її.
-Значить він закінчився, я спеціально приїхав за сто кілометрів, щоб привезти тебе, а то вони збирались вислати наряд. Вважаєш так було б краще? На вручення ордену “За хоробрість” під конвоєм?
Хотілось сказати, що враю з сирафимами краще, чим з ним, але як завжди змовчала, в принципі він не зі зла це все робив, напевно Мерко дійсно вірив, що допомагає. Напевно...
Він бачив її шою прикриту товстим джгутом коси, сивої, ні-срібної, і як шия плавно переходила в покаті плечі, понуро опущені під його рукамси, він відчував аромат тютюну, що вона курила, і бачив як пальці, акуратні і зграбні, стискають люльку коло губ. Безнадійно, скільки б раз він її не рятував, скільки б не допомагав, витіснити з серця Маа мерця не вдастся, вона сама помре , а цим не постиупиться, він знав, він розумів, та це нічого не міняло, бо Марко хворий, смертельно хворий цьою сідою жінкою на лаві перед могилою його друга, і тут уже нічого не вдієш.
-Маа, пішли. Будьласка, ми і так спізнились.
Він був мов втілення обов”язків і буднів, мов пам”ятник їм, і в холодних синіх очах відображались нещадно всі її слабкості, щоб Марела бачила їх і соромилась. “Пробач, Ід, мені доведеться піти. Зустрінемось через рік. Пробач, добре?” І , як завжди мовчання у відповідь, воно було вже очікуване й майже бажане, бо мовчання Іуди в сто раз солодше ніж голос Марка, а той все не забирав руки з її пліч, вони, гарячі і тяжкі, пропікали шкіру до кісток, вона відчувала їх двома плитами розпеченого заліза на своїй плоті. І саме огидне, що Марко ні в чому не винен, і його насправді нема за що ненавидіти. Та це вже нічого не міняє, просто до всього домішується ще й присмак провини за незаслужену хулу на друга, бо як не крути а він напевно її друг. Чи ні? Що вона може про це знати?
-Пішли. Ти ж не відчепишся, правда?
О, так ніколи і нізащо, навіть коли небо впаде їм на голови він не залишить цієї жінки. Й як не сумно, але в цому було щось принизливе, таке, що не хотілось зізнаватись навіть собі самому. Марко впринципі не мав би когось любити, ні так, ні якось інакше, він прагматик і цинік, він завжди шукає причини й оцінює наслідки, прораховує все, але власні вигадані й впорядковані закони не діють там де є вона. Згадалось, як в домі його батьків завжди все було тихо й спокійно, вони одружились за загальною домовленістю, бо були рівні за статками, віком, родословними і ієрархічним положенням, й в житті в них все було так само рівно, і син, єдиний, спеціально єдиний, і спеціально син, щоб примножувати родинні маєтки і славу, щоб накопичувати усе важливе в цому світі і передавати майбутнім нащадкам, цей син мав завершити все ними розпочате, але не все відбулось так, як було заплановано в його батьків. Він тут, тримає руки на плечах Марели, й без надії сподівається, що от зараз вона підніме голову й в бузкових очах не буде холоду й скорботи, що вже три роки там живуть, що там він побачить себе.
Але вона навіть не глянула на нього, встала, мимохудь струсивши з плечей маркові долоні, й пішла, безшумно, легко, розсікаючи туман затягнурими в військову форму грудьми.
Й Марко пішов слідом, мов прив”язаний.
-Так, Маа, я не відчеплюсь.
Вона промовчала на запізнілу відповідь напарника, тамуючи протирічиві бажання втекти, вдарити його й розплакатись. Але насправді все це було лиш тінями справжніх бажань, щось таке віддалено схоже на те що малаб відчувати жива людина. Так Марко, як завжди. правий, вона лиш тінь себе, а його дійсно шкода, що доводитьься возитись з цією тінню.
За розмежовуючою лінією цвинтарних воріт виднівся привид машини, білий мов молоко, з чорними плямами вікон, розмитий, танцюючий під несміливими подихами вітру, приплюснутий, мов жаба під ратицею корови, беззсумніву заправлений під зав”язку пальним, що так дорощає, й стерильно чистий мов операційна. Марко втілений в машині, тільки на думку Маа він мав би бути синім, але це подарунок його мами, тож певно колір тут не головне.
Хвіртка скрипнула мов придушене щеня, холод сталі в руці Марка зтер спогад доторку до Марели, але він навмисне вирвався вперед, щоб тепер тримати цю ржаву ришітку перед напарницею, й дивитись як вона байдуже проходить між двома квадратними стовпами за межі кладовища. Вона все тепер робить байдуже, приходить на службу, віддає накази, байдуже підключає до себе пульсар навіть не морщачись, й так само байдуже розносить на шматки ворогів, часом здається, що якби хтось мимоходом її вбив, вона б це ледво помітила, але цього не станеться, бо поряд Марко, зщавжди, завжди коли це можливо, й коли це потрібно, тому вона ніколи не помре, він цого не дозволить.
Не закриті дверцята, це дивно для машини марка, все має бути зачинене, але може він це навмисне? Так, звичайно навмисне, бо знав. що повернеться з нею, його самовпевненість не допускала ніяких других варіантів, й передні ліві дверцята відчинені спеціально для неї, йому подобалось робити щось наперед, приносити запчастини до зброї коли вона ще тільки помічала неполадку в ній, класти в її шафку з формою теплі рукавиці за тиждень до похолодання, пам”ятати про все, що мала придбатив крамниці, й приносити потім те, що забула, а вона неодмінно щось забувала, й ці дрібниці вплітались в життя Маа мереживом смертельних удавок, що підкрадались все блище до горла й не давали дихати , не давали забути що в її житті існує Марко, котрий все пам”ятає, все передбачає, й завжди правий.
В салоні було тепло й стелимвся якись дуже приємний і ненав”язливий аромат, щось фруктове, таке, що не може комусь не сподобатись, таке, що сподобалось би всім, потенційно всім. На сидіння справа сів Марко, мовчазний і похмурий, навіть білиш ніж завжди, зпідлоба глянув на Марелу, й дивився так, доки вона не защіпнула під грудями пряжку запобіжних ременів, вони втислись в плечі й литки, туго і навхрест припинаючи її до крісла , строго по правилам руху, підтягнуті до рекомендованої виробником позначки, тестовані в всіх можливих варіантах аварій, й без сумніву надійні, як і їх власник, до нудоти. І лиш після цого Марко взявся за роги керма, й клацнув великим пальцем лівої руки по гашетці вмикача. Позаду них загарчав мотор, потужний, і теж страшенно надійний, і звичайно ж тестованимй. Поворот в виконанні Марка був більше схожий на віртуозне балетне па, швидке і точно проведене в сантиметрі від схованого в тумані каменю, про котрий він, звісно, знав, й передбачив траекторію руху авто. Далі вони виїхали на гливку стежку сільської дороги, болото котрої нещадно різали широкі колеса маркової машини, вони неслись крізь молочну пустоту в котрій лиш починали займатись вогники чиїхось вікон, на чужих подвір”ях де надривно брехали пси, де вже снували в вологій млості тіні , невпізнавані в цій білій каші з водяних крапель й осені. Марела дивилась в вікно, там можна було розгледіти лиш окремі ламані лінії чорних гілок дерев, що цілком затопив туман.
Дорога скінчилась, болотяна дорога, її прийнало в себе бетоноване русло трасси, й швитко побігло під натиском коліс, і маркової впертості, що стискала його пальцями кермо й все прибавляла швидкості. Шлах назад вже не нагадував Марелі плавння в підводному човні, це швидше була ретроспектива маренна безумця, чи хворого в пропасниці, неясні і розмиті тіні проносились повз швидше ніж вона встигала їх ідентифікувати, й залишались безнадійно позаду, слугуючи неспростовним підтвердженням теорії безповоротності часу.
Марко вп”явся холодом своїх очей з синьої криги в ленту дороги, яка мала нахабство від нього тікати, й безнадійно намагався думати про щось окрім тої, що сиділа в кількох сантимертах сптава, припоясана навхрест, хоча зв”язувати в пору було його самого, бо сил терпіти цей безум вже майже не лишалось.
, Було важко мовчати коли вона так близько, йому завжди було важко поряд з Марелою.Правда без неї ще гірше , але це вже якось звичніше, до самотності він пристосувався, часом здавалось що вже народився з нею, з цією богинею тиші, яка живе в кутах порожніх кімнат, і в узголів”ях пустих ліжок. А от так мовчати, стискаючи щелепи до різі в скулах іще не привчився.
А їй було в принципі байдуже, не тільки до його злигод і душевних колізій, до всього світу гамузом. Цей світ, він і раніше не був приємним місцем, а тепер, коли тут не залишилось нічого що вона любила, Маа зосталась один-на-один з безкінечними днями засипаними попелом чиїхось спалених надій, життів, сердець, тьмяно освіченими заревами погрібальних вогнищ, заповненими скрипом і гомоном бюрократичної машини, залитими туманом, увінчаними безглуздістю, все в їх світі таке, плетиво дротів, рук, крил, нерозбірливе і безцільне по самій своїй суті. Метушння. Тепер залишилась тільки служба, і хоч від думки , про врятовані безглузді життя якихось суто гіпотетичних соплемінників вже не ставало ні грама легше, в цьому всетаки було щось заспокійливе, в тім, як розлітались кусками крилорукі, як рвалась на клапті сама матерія світу під натиску пульсара на її руці, в запаху всеочищуючого полум”я, без диму і сажі, концентрованого, як настій трав, що вона щоденно заливала в себе, для підтримання цілості печатей.
А повз них, повз чоловіка і жінку в металевому нутрі авта, пролітали все нові і нові тіні, невловимо змінюючи один-одного, коливаючись в такт роботі мотора і поривам вітру. Осінь довколо невпинно холола, північний вітер гнав геть туман, й якоїсь миті повітря очистилось, стало прозорим мов кришталь, і п”ятикутна зірка на витій ніжці, гордо стриміла над капотом маркової машини, й тепер виблискувала білим золотом.
Марела відвернулась від вікна, кілька митей мовчки споглядала гостро вирізблений профіль напарника, а потім спитала, не цілком розуміючи навіщо.
-А до мене додому ми за”яжджати не будем?
Він якось дивно шарпнув підборіддям, наче муляла неіснуюча краватка, на хвильку стис щелепи ще сильніше, а тоді коротко мовив:
-Ні.
І знову стис губи в одну вперту лінію, немов боявся вв”язуватись в діалог, бо не хотів сказати щось дуже таємне, котре вже вертілось на язиці, і врто тільки відкрити рота, як воно вискочить звідтіль. Маа підозріло примружилась, чомусь зараз прийшло в голову, що очі у Марка насправді не сині, а лазуритові, такий не цілком вловлюваний відтінок на межі блакитного і синього, щось середнє, такий собі вартовий на границі, стоїть, і розганяє довгим списом обидва кольори, щиб не зливались в один, а сам не належить ні тому, ні іншому. Він Марелі теж в деякій мірі вартовий, охороняє її від всього на світі, в основному від неї самої, звісно, а от зараз від себе. Щось таке він подумав, що не говориться вголос, щось, певно, образливе, чи лихе, щось про неї. Страшенно закортіло взнати, що?
-Чому?
Питання достоту висловлювало всі її думки, до Марка в неї було купа питань, але всі вони чудово влягались в одне велике ЧОМУ ? Але він достатньо добре знає її, щоб купитись на такий дешевий трюк, тому грає дурня, й відповідає на свій лад:
-Бо все необхідне лежить в багажникому відділенні, парадне обмундирування, змінна білизна, нове взуття, і засоби особистої гігієни. Я все приготував, бо одразу було зрозуміло, що ми будем поспішати, й часу робити гак, і заїжджати в Чорнополе не буде.
Її погляд на свому лиці Марко відчував шкірою, він обпікав мов сонце в пустелі, нещадний і чіпкий, гострий мов лезо офіцерської форменної саблі, й не наважувався відірвати очі від дороги, бо тоді усе, пропав, для того щоб втратити над собою контроль достатньо тільки подивитись на її білошкіре, ледь зарум”янене лице, щоб згадати всі його найменші риси Марку не треба було навіть закривати очі, Марелу він пам”ятав завжди, коли спав, їв, вбивав, жив, це було щось, таке ж незамінне як повітря, і зараз вона дивиться на нього, така близька, і недосяжна.
Гра ще не закінчилась, вона це розуміла по напруженому тріпотіння його вузьких чіткоокреслених ніздрів, по білим плямам на випнутих вилицях, гра триває, їх гра, гра у піжмурки, і зараз вона веде.
-А у мене вазонки не підлиті.
Так приємно вказати Марку на те що щось всетаки не враховано, що не все він передбачив, що є таки право на похибку навіть у такого як він. Але тут вона безнадійно програла, ще на самому початку, попри сподівання потай здогадувалась, що і це він владнав наперед. І так воно і було.
-Твоя сусідка все зробить, я переслав їй дублікат ключів і все оплатив, а взагалі, раджу завести домогосподарку. Так буде значно зручніше, тай харчуватись може станеш регулярніше, ато ти схудла останнім часом. Доречі їсти не хочеш?
Дідусь казав що хороший воїн знає не лише як вибрати час дла атаки і правильно її провести, але й коли варто ретируватись, і йдучи в наступ завжди треба підготовувати шляхи для відступу. Нажаль вона не була настільки здібним стратегом як покійний генерал, тому просто мотнула головою й знову відвернулась до вікна.
Марко знав що вона не хоче, й навіть не глянувши на неї відчув як колишеться шовк срібних кіс, коли вона хитала своєю голівкою, перед очима, затуляючи собою дорогу , виринуло її обличчя, напівусмішка застигла на світлих пухких устах, бузкові очі дивляться на нього й в них грають веселі вогники, коси сиплються по вітру, й блищать мов дорогоцінний метал. Такою вона була, колись, тоді, це тільки спогад, і дивилась вона тоді не на нього.
Руки сильніше стисли кермо, втиснули його вперед, вичавлюючи з мотора залишки потенціалу, в голові палахкотіли пурпурові сполохи болю, обплетені жовтими пасмами скорботи і жалю, тепер вже він вимовляв подумки своє ЧОМУ? І його Маа так само не збиралась відповідати, та й він сумнівався що могла, напевно і вона не знає. Ні, не його Маа, чия завгодно, але не його...
Попереду був поворот, вона це пам”ятала, невеличкий спуск і поворот направо, а машина аж ревла від напруги, в голову раптом прийшла думка про невідворотню аварію, але потім глянула знову на Марка, на його закам”яніле спокійне лице, на твердий вигин чорних брів над лазуритовими очима, й одразу заспокоїлась, він усе передбачив, скине швидкість на спуску, й впишеться в поворот, як він завжди це робить, точно і ефектно, змушуючи замирати серце в спостерігаючих за витонченим польотом білої стріли по стрібній ленті дороги, крізь чисте ранкове повітря, прозоре мов сльоза Прометея, прошите подихом першого паморозку в цьому році, що безжально придушив туман, вклавши його на лопатки на землю. Й той так і зостався лежати, спресований, тонкою склянною плівкою на всьому довкруг, перетаорюючи трассу на дзеркальний серпанок, що блищав під променями сонця, засліплббчи розплавленим сріблом своєї гладі тих, хто дивився на нього кріз вигнуру мембрану машинного скла.
Усвідомлення неможливості реалізації своїх почуттів, приречення на вічне ходіння довколо фортеці, без вікон і дверей, де себе заживо похоронила та, котру він, о Прометей, страшно вимовити, любив, застлали очі чимось сірим, здавалось повернувся туман, і в грудях щось так нещадно щеміло, мов невидимий кат розчавлював в тисках його серце, і вже не відчувався на лиці її погляд, всі відчуття втопились з горя в морі його розпачу, чи що воно таке було, оце гірке й гидке відчуття безцільності власних дій, всього свого існування, бо навіщо все це, якщо вона буде продовжувати повільно себе вбивати, фанатично і ціленаправлено, розтагуючи смерть на роки, п”ючи її чайними ложечками, і він не міг нічим зарадити, не міг змусити її жити. Нічого не міг. Нічого. Зовсім нічого.
Коли вони полетіли вниз по спуску, Марела зрозуміла що гальмувати він не буде, він взагалі здавалось впав в транс, й дивився на дерева внизу в невеличкій улоговині перед ними сліпим невидячим поглядом. З криком “Марко!!!” Маа вхопилась за ріг керма з свого боку, вивертаючи його вправо, й тягнучи одночасно назад, щоб хоч чимось заподіяти падінню.
В вуха вгриззя розпачливий зойк, її зойк, сповнений страху і приреченості, відкривши очі Марко побачив поворот в котрий вони ніяк не потрапляли, і якісь покручені дерева за невисоким запобіжним піщаним насипом, в котрий його машина врізалась на швидкості майже 200 , і це лиш тому що Марела почала гальмувати ще на горі.
Він іще встиг відчути як її руки стискають його долоню на кермі, обернутись до Марели, коли вони вже летіли в повітрі, повільно завалюючись вправо, побачити її широко відкриті очі, й як ремені безпеки врізались в плечі, а потім-ВИБУХ.
