Опубліковано в книзі Сяєво жар-птиці. Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я (1883-2008 рр.) - Дніпропетровськ: ПП "Ліра ЛТД", 2009. - 572 с.
Русявий хлопець на ім’я Микола сидів на сіннику і роздивлявся нічне небо, всіяне зорями. Але він не знав жодного сузір’я, окрім Плуга, і саме Плуг в його уяві усіляко знущався з людини, виблискуючи сімома яскравими зірками. Хлопець злився, та вертатися в дім зовсім не хотілося, бо там поснули батьки, що не бажають відпускати його до оздоровчого табору, а це останній рік, коли він може поїхати.
Пронизливо скрипнула сусідська хвіртка, заквоктали перелякані кури в сараї. Вдалині завив собака.
Хлопець знову поглянув на небосхил. Одне сузір’я нагадало йому хвилясте волосся, що ніжно обрамляє симпатичне личко дівчини, яка любить весело сміятися, що і самому не втриматись від посмішки. Микола згадав, як подарував їй букет конвалій, як запросив на танці в сільський клуб, і, поринувши у чарівні спогади, задрімав.
Микола тяг від криниці два відра, таких повних, що вода переливалася через край, коли почув нарікання матері.
– Миколо! Де вода? Ні за чим тебе посилати не можна!
З передсердя він поставив відра на землю, розхлюпавши добру половину того, що вдалося зберегти. І так цілісінький день! Миколо, принеси води, Миколо, прибери в курнику, Миколо, накоси трави, Миколо, те, Миколо, се, п’яте, десяте... А ввечері таке враження, що по тобі танк проїхав. Ціла дивізія. Тому він і хотів втекти хоч на три тижні. Набридло!
Микола поставив відра біля хати і пішов у гараж, осідлав мопед, свою гордість і багатство, бо він зібрав його сам з частин зламаних мопедів, і поїхав, куди очі дивляться.
Залишивши позаду маленьке село, вузька дорога тонкою стрічкою втікала у сіру далину. Хлопець доїхав до аеродрому, а там зупинився і вимкнув мотор.
В небі літав "кукурузник". Та як літав! Микола спочатку подумав, що там кружляє винищувач: стільки фігур виконував льотчик. Притаївши подих, хлопець слідкував за дивом, яке несподівано завітало до їхньої місцини. Один раз він навіть налякано скрикнув, бо здалося, що літак зараз розіб’ється, але пілот легко вийшов з крутого піке і приземлився. Літній пілот, чиє обличчя прикрашали довгі вуса, за чимось попрямував до ангару, а Микола, як зачарований, підійшов до літака, але його зупинив окрик хрипкуватого голосу.
– Відійди від машини, малий, а то я тобі ось цим ключем довбешку проломлю!
Пілот ішов до літака, тримаючи в руках важкий гайковий ключ.
Микола спочатку злякався, а тоді упертість взяла своє: вдома його за людину не мають, ще й тут. Не бувати цьому! Він гордо здійняв погляд і сказав:
– Я нічого поганого не хотів. Просто ви так класно літали, що я вирішив перевірити, чи не примарилося це мені.
– А ти, хлопче, мені подобаєшся, – пророкотав старий пілот, опустивши ключа. – Мене звати Євгеном Вікторовичем. Для тебе просто дід Євген, – підморгнув він. – А тебе?
– Микола, але тільки для вас, – відгукнувся хлопець, посміхнувшись.
– Бувай здоровий, Миколо! – пілот поплескав його по спині, від чого Микола ледь не повалився на землю. – А що, гарна машина? – льотчик провів рукою по запиленому крилу.
– Ага! Ви літали, як... – хлопець затнувся, не знаходячи потрібних слів.
– Та я раніше на військовому літав, а тоді сказали, що треба і честь знати – пенсія. Ось і списали сюди, на "кукурузник", – в його голосі відчувалася непідробна гіркота втрати. – Тебе-то сюди якою бурею занесло, такого пригніченого?
Дід Євген, прищурившись, подивився на хлопця.
– З батьками полаявся, з дому втік, – знизав плечима Микола. – Справа звичайна.
– Та не звичайна то справа, – його голос став суворим. – Послухай старого вояку, повертайся, – і бачачи, що Микола вагається, знову лукаво підморгнув і додав: – А як приїдеш завтра, таких штук у повітрі покажу, все життя пам’ятати будеш. Тобі ж сподобалось, як я літаю?
Микола із захопленням кивнув.
– Тоді прямим ходом додому без зайвого базікання. З батьками все владнається, повір людині, що більше тебе прожила, їдь у Васильківку.
– А звідки ви знаєте, що я з Васильківки? – отетерів Микола.
– Військова таємниця, – посміхнувся дід Євген. – Я там був нещодавно, добрива розпиляв і тебе бачив на мопеді.
– Так не цікаво.
– Ладно тобі, – насупився старий пілот. – Їдь додому, а то я тебе ось цим гайковим ключем!
Він з напускною люттю потрусив своєю зброєю. Хлопець розреготався.
– До завтра, – крикнув він, сідаючи на мопед.
Дід Євген помахав йому рукою і поліз копирсатися в двигуні.
З того часу вони потоваришували: старшокласник і відставний пілот-пенсіонер. Микола намагався якомога більше часу проводити на аеродромі, вчив, як влаштований "кукурузник", допомагав прибирати злітну смугу й ангар. Коли він вперше піднявся у повітря, то міг думати тільки про багатометрову висоту під літаком, але безмежність синього неба, не заплямованого жодною хмаринкою, полонила його.
Одного разу хлопець приїхав на аеродром геть сумний.
– Що сталося? – миттєво поцікавився дід Євген, наливаючи товаришу міцного чорного чаю у залізну, певно, ще похідний кухоль. – З батьками посварився? З другом побився? – та бачачи, що Микола мотає головою, дуючи на гарячий чай, запитав: – Чи в дівчину закохався?
Хлопець потупився: пілот влучив у самісіньку ціль.
– Розповідай, – наказав дід Євген, наливаючи і собі чаю.
– Дівчина є одна, моя однокласниця, – затинаючись, почав Микола, – найвродливіша в класі. Оленою кличуть. Подобається мені дуже.
– А вона що? – смішливі очі пілота поблискували в мареві, що підіймалося над кухлем.
– Вона? Та так, нічого не каже, та подарунки і квіти на день народження у всіх приймає і танцює в клубі з тим, хто перший запросить.
– І гарна, кажеш?
– Дуже! – обурився Микола, ніби хтось намагався заперечити вроду дівчини, яка йому подобається. – Волосся у неї кольором як зріла пшениця, а очі як небо перед світанком. Сама висока, струнка, розумна, коротше – найкраща...
– То в чому проблема? – здивувався дід Євген, сьорбаючи чай.
Микола над кухлем тільки руки грів, бо йому ані їсти, ані пити не хотілося.
– У Васильківку Андрій з армії повернувся. І йому батьки в подарунок з міста новенький скутер привезли. То він Олену кожен вечір катає.
– Кожен вечір, кажеш, на якомусь задрипаному скутері катає? – перепитав пілот, і його очі стали, мов щілочки, як завжди, коли він щось замислював. – Він на скутері, а якщо ти на літаку?
– На літаку?! – Микола своїм вухам не повірив. – Та я ж літати не вмію!
– Знайшов проблему, – пирхнув у вуса дід Євген. – Я тебе навчу.
– А коли? – Микола ледь на місці не підскочив, так йому кортіло сісти за штурвал.
– Та хоч зараз!
Пілот залишив недопитий чай і заспішив до літака, захоплений своїм задумом.
Але "покатати" Олену Миколі не вдалося: поки він вчився літати, дівчина важко захворіла. Взнав хлопець про це у Насті-сороки, прозваної так тому, що вона дізнавалася про всі можливі новини в навколишніх селах, щойно вони ставалися, а в своєму й поготів, і одразу побіг до Оленчиної хати.
На запитання, що з Оленою, і пропозицію відвезти дочку в лікарню, батьки відповіли, що це звичайна застуда, в ставку либонь перекупалася, день полежить і буде як новенька.
Але Микола не повірив. Він підліз під відчинене вікно в спальні дівчини і почув, як матір каже батьку:
– Гадаю, нічого небезпечного, та температура піднімається. Їдь в місто за лікарем.
– У мене на велосипеді колесо спустило. Зараз накачаю і поїду, – відповів батько, й обоє вийшли з кімнати.
Микола вилаявся: невідомо, що з Оленою, а батьки і не чухаються. Її треба до міста в лікарню везти, а вони тільки за лікарем їхати збираються.
Йому дуже не подобалась застуда дівчини. Він вліз у вікно і підійшов до ліжка. Олена була бліда, як стеля.
– Олено, радосте моя, – покликав Микола, – скажи мені, що з тобою?
Він не очікував на відповідь, але дівчина відкрила очі і запитала:
– Миколо, що ти тут робиш? А де мама з татом?
– Олено, що у тебе болить?
– Тут, – дівчина торкнулася правого боку, – дуже сильно, – ледь чутно сказала вона. – Певно, я помираю. Скажи батькам, що я їх люблю і...
– Ні! – урвав її Микола, він здогадався, що з коханою. – Тримайся, Олено, я тобі допоможу!
Але Олена зомліла. Микола гарячкувато думав.
У маленькій Васильківці автомобілі можна було на пальцях перерахувати, і їхні хазяї, як завжди вдень, роз’їхались у справах. А якщо з Оленою те, що він подумав, то її неможна трусити, неможна везти на мопеді.
– Залишається одне, – вирішив хлопець, – раз лікар приїде не скоро, бо до міста на велосипеді ще дістатися треба, то єдиний вихід – донести дівчину до аеродрому і попросити допомоги у діда Євгена, у якого є старий автомобіль.
Микола взяв Олену на руки і виніс з будинку. У дворі нікого не було, окрім качки з виводком: батько Олени поїхав, а матір пішла поратись на город. А от на вулиці на них чекали неприємності.
Лякаючи курей, ніби намагається їх задавити, на новенькому скутері вулицею ганяв Андрій. Він поголився вчора, залишивши на голові тільки одну смужку короткого волосся, фарбованого у білий колір.
Піднявши хвилю піску, Андрій зупинився напроти Миколи і Олени, якого дівчина несвідомо обняла за шию, коли опритомніла на кілька секунд.
– І що це ти тут робиш з моєю дівчиною, шмаркач? – Андрій сплюнув на пісок крізь дірку від вибитого зуба.
– Олена захворіла. Допомога потрібна, – Микола тої миті і не думав, що може зараз не дорахуватися багатьох власних зубів. – Допоможеш?
– А мені більше всіх треба? – презирливо зміряв їх поглядом Андрій. – Як хвора, то сам з нею і цяцькайся.
Він натиснув на газ і, піднімаючи куряву, зник за рогом.
Гарно, що до аеродрому коротким шляхом через стигле поле, де протоптали вузьку стежку вбік сусіднього села, іти було близько трьох кілометрів. Дівчина виявилася зовсім не важкою, чи то Микола ваги коханої не відчував. Погода погіршилась: на заході почали збиратися дощові хмари, дмухав прохолодний вітерець і пішла спека.
Але діда Євгена на аеродромі не було. На столі в ангарі хлопець знайшов записку:
"Поїхав до міста у важливій справі, повернуся ввечері. Миколо, як будеш вільний, перевір двигун, він знову чхав".
Микола глянув на небо, де вдалині поблискували поки німі блискавки: записка підказала йому вихід.
– Звісно, ризиковано летіти у грозу, одному, без підтримки товариша... – хлопець згадав, що жодного разу не літав без діда Євгена, і його пересмикнуло від ляку. – До того ж барахлить двигун... Хоча він часто барахлить, – заспокоїв він сам себе. Та якщо Олени не стане... – Микола побоявся продовжити думку, щоб не накликати лихо, і знову подивився на небо, вже на третину вкрите хмарами. – До міста летіти півгодини, а якщо подолати цю відстань за двадцять хвилин?..
Посадивши дівчину якомога зручніше на місце штурмана, він сів у крісло пілота і взявся за штурвал. Літак легко піднявся, тримаючи курс на північ. З заходу йшли хмари, вкриті сіткою блискавок, ніби нею гроза сподівалася впіймати маленький літак, але грім ще вмирав вдалині. Розганяючи "кукурузник", наскільки можливо, Микола попрямував до міста.
Дощова хмара наближалася швидше, ніж думав молодий пілот. Йому вже випало кілька неприємних митей, коли літак потрапив у повітряну яму, і він ледь впорався з керуванням. За лівим крилом літака спалахували блискавки. Грім забивав урчання двигуна, що почав чхати. Але над ними ще ясніло небо, коли внизу попливли міські будинки.
Микола посадив літак, і в ту саму мить по землі вдарили тугі краплини дощу. Маленький приміський аеропорт був порожній, лише його "кукурузник" незграбно примостився на злітній смузі. Хлопець знову узяв Олену на руки, та дівчина вже не приходила до тями, і поніс вбік шосе.
Поряд з ним зупинився синій "Запорожець".
– Що з нею? – запитав літній водій.
– Їй в лікарню треба! Швидко!
Водій поглянув на бліде обличчя Олени і сказав:
– Сідайте, я миттю вас домчу.
І він не обманув: через п’ять хвилин "Запорожець" зупинилася на подвір’ї лікарні.
– Щасти вам! – синє авто зникло між будинками.
Микола вніс Олену до прийомного покою, посадив на старий диван і, похитуючись, підійшов до жінки, що сиділа за столом з табличкою "Реєстратура".
– Олені дуже погано, допоможіть їй, – попрохав він.
Але жінка, що розривалася між двома телефонними дзвінками і наполегливим чоловіком, який щось вперто вимагав від неї, відповіла, навіть не подивившись в його бік:
– Молодий чоловік, ви що не бачите: я зайнята. Станьте, будь ласка, в чергу.
Похнюпившись, Микола відійшов від столу, сили сперечатися у нього вже не було. На щастя, коридором ішов молодий лікар, який і побачив непритомну Олену.
– Що з нею? – лікар швидко оглядав дівчину, яка застогнала, відчувши запах ліків: в приймальному покої тхнуло нашатирним спиртом.
– Висока температура, і в правому боці болить, – з останніх сил відповів Микола.
Лікар натиснув на якусь точку на животі Олени, і вона скрикнула.
– Хутчіш готуйте операційну, – наказав молодий лікар, спіймавши за рукав дівчину-санітарку, і за хвилину Олену вже увезли на ліжку-каталці. – Будь тут, – крикнув він, швидко йдучи за каталкою, що забрала Олену в нетрі лікарні.
Микола, який сіпнувся за ними, зупинився, а тоді повільно повернувся до вицвілого дивану.
Операція закінчилася досить швидко, але Миколі цей час видався вічністю. Побачивши знайомого лікаря, він ледь не підстрибнув.
– Як Олена?
– Все гаразд, операція пройшла успішно. Але наркоз ще діє. Хочеш подивитися на неї?
– Питаєш? – його очі сяйнули неприборканою радістю.
Молодий лікар посміхнувся, помітивши це.
Вони пройшли коридором до палати зі скляним віконцем. На ліжку лежала Олена, її хвилясте волосся зворушливо розсипалося по подушці.
– Все пройшло, як треба, – підсумував лікар. – Але якби її привезли на півгодини пізніше, то я не знаю, що б було. Звідки ви?
– З Васильківки, – неохоче відповів Микола, не зводячи погляду з коханої.
– Далеченько. Ви що, на крилах летіли?
– Можна і так сказати.
Але тут в коридорі з’явилася перелякана матір Олени. Побачивши Миколу, вона заволала:
– Де моя дочка? Що ти з нею зробив, негідник? Ви розбилися! Розбилися! Я ж казала, щоб не каталася з усякими!
Микола і пояснити не встиг, що Олена з ним не каталася, коли втрутився лікар.
– Тихо, шановна! Ви знаходитеся в лікарні. Вашій дочці видалили апендицит, але зараз вона в нормі, і, я думаю, за кілька днів її випишуть.
– Як ви насмілилися оперувати мою дочку без дозволу батьків? – вже тихіше обурилася Оленина матір, їй просто треба було з кимсь полаятись.
Микола стояв, потупившись. Він уявляв, який скандал влаштують його батьки, коли дізнаються всю правду про те, що трапилось.
Знайома важка рука лягла йому на плече. Віддавшись у полон гірких думок, хлопець не помітив, як до нього підійшов старий пілот.
– Я вже все знаю, ти молодець, я б з тобою в розвідку пішов, – похвалив товариша дід Євген, але тихо, щоб ніхто не чув.
– А як ви дізналися, що ми тут? – здивувався Микола.
– Військова таємниця, – вуса ховали усмішку, та й по голосу хлопець знав, що дід Євген посміхається. – Бачив наш літак, зазирнув до аеропорту. Далі здогадатися було не важко. А вона дійсно вродлива, – ще тихіше додав він, дивлячись на Олену.
І від цих слів Микола відчув, як у нього червоніють щоки.
Епілог
Минули роки. Микола успішно закінчив школу, але любові до неба так і не втратив, тому пішов до льотного училища. З яким же подивом він зустрів там Олену, котра теж подала документи. А перед тим, як складати випускні іспити, Микола зробив Олені пропозицію, яку дівчина радо прийняла.
Через два роки після того у них народилася дочка: маленьке янголятко з ріжками, як називає її дід Євген. Зараз, побачивши літак, світловолоса трирічна дівчинка з двома смішними косичками тицяє пальчиком у небо і каже, що це летить її татусь. Батьки сміються, але вже зараз впевнені: вона теж закохається в небо, як колись закохалися вони. А ще вона любить переглядати альбоми з фотографіями літаків і ті, де її батьки вдягнені в синю форму пілотів. Чіпати ту форму їй поки не дозволяють, замикаючи шафу на ключ, до якого вона ще не може дотягнутися. Поки не може.
Та тепер вони щасливі всі: Микола, Олена, їхня дочка, звісно, синє небо, яке їх полонило. Але найбільше щасливий дід Євген, бо у нього нарешті з’явилася родина. І він їх усіх дуже любить, особливо янголятко з ріжками, якому він обіцяв в неділю поїздку на аеродром.
