Буква за буквою , слово за словом пливуть думки , утворюючи різноманітні сполучення і звороти.
Клац-клац – дотик до клавіші. Із кожним натиском кнопки, думки перетворюються на текстовий формат. Починається повідомлення.
Кажуть , що у давнину люди спілкувались за допомогою звуків , жестів , пізніше навчились розмовляти потім писати. З̕ явилися листи.
З появою нових технологій паперові листи поступово зникають із життя і навіть з пам’яті людей. Простір заповнюють електроні повідомлення.
Немаю що робити. Друзі кудись пороз’їжджались , на вулиці падає дощ , краплі попадають у невеличкі ямки в асфальті і утворюються калюжі. Подібно до хмар вони змінюють свою форму і у них можна побачити багато цікавих перетворень.
Але це набридає… А напишу я повідомлення комусь.
Так: Сергій , Яна , Юра , Андрій , Роман, – це не те. Їм не хочу.
Далі: Іра , Іра , Оля , Тарас , Галя , Оля , Оксана. Так-так – Оксана.
«Привіт , що робиш? Як там в тебе справи?». Відсилаю.
... Ця Оксана. Я з нею знайомий лише декілька тижнів , але знаю її краще ніж деяких знайомих. Цікава дівчина.
О! Прийшла есемесочка!
«Нічогенько:) лежу , думаю , слухаю биття крапель по підвіконню. В мене все нормально. Все нове ти знаєш:)»
«Я теж лежу і слухаю шум дощу. Як тобі наша нещодавня прогулянка?»
- Було весело!:) Треба буде якось повторити!
- Обов’язково! Може завтра?
- Не знаю…Буде видно. Але я дуже хочу. Не можу дочекатись зустрічі. :) Па-па. Мені вже час іти, мама кличе.
- ОК! Я теж дуже чекаю.
Антон ліг на диван , витріщив очі у стелю і став думати : «Чи треба мені зав’язувати якісь стосунки з цією дівчиною. Вона гарна , весела , розумна. Але чи може бути із нею щось спільне. Я навіть не знаю , якої вона думки про мене»
На наступній день вони зустрілись. Перед зустріччю у Антона чомусь сильніше почало битися серце , трохи затряслись колінка. Але , зустрівшись , все пройшло.
Їм було дуже добре разом. Антон сказав Оксані , що у неї дуже гарна усмішка і що їй треба завжди посміхатись. Вона подякувала і сказала , що не вміє говорити компліменти , на що він відповів : «А мені і не треба. Я просто люблю говорити приємні речі»
Вони довго прощались. Ніхто з них не хотів відпускати другого. Вони і не помітили , як сонечко сховалось і простір поступово почала вкривати темрява. Вони зібрались з силами і врешті-решт попрощались.
Цікаво , про що кожен з них думав?
На це запитання , на жаль , відповіді немає. І , навіть , важко собі уявити , що творилось , у підсвідомості кожного з них.
Перед тим , як заснути і податись у час відпочинку , у світ безкінечних ілюзій і мрій , Антон задумався про те , що на даний момент робить Оксана.
Не витерпів – написав повідомлення : «Вибач , що трохи пізно. Я не можу заснути…Якщо ти не спиш, хочеш і можеш відписати – я чекаю!! Ні – я зрозумію:)»
Через 5 хвилин прийшла відповідь «А я тебе розумію:) Я теж не сплю. Ми з тобою сови (Угу-угу:)) Чому ти не можеш заснути? Тебе щось турбує?»
Антон це прочитав і знов задумався : «Як їй сказати те , що я думаю про неї , вона це може сприйняти як розмову божевільного , може засміяти…А може і ні…Я людина – прямолінійна і відверта. Була-не-була пишу те , що думаю»
- Ти можеш повірити , та я думаю про тебе. Думав , що ти робиш зараз у своїй кімнаті , про що ти думаєш»
- Вау! Ти знаєш , ці самі запитання крутились і в моїй голові . Просто сьогоднішній день , який через 15 хвилин буде вчорашнім , минув просто неймовірно , надзвичайно і дуже круто! Величезне тобі ДЯКУЮ!!!»
- Мені дуже приємно це чути:). Дійсно , вчорашній день пройшов дуже добре! ( Дякую , що витратила на мене свій дорогоцінний час). Бажаю тобі солодких снів. (Можливо сьогодні побачимось . Загалом ще знюхаємось:)»
- І тобі:) Па-па!:)
Антон і Оксана , забувши про всі життєві проблеми безтурботно заснули.
Ранок почався з того , що прокинулось сонечко , почали співати ранні пташки , на вулицях люди бігали по своїх справах , а більшість підлітків ще спить. Адже нещодавно почалось літо. Їхнє життя тепер ще більш буде сповнене радістю і нових вражень
«Що таке? Чому знов? Чому лізуть різні думки про неї – Ці ранішні міркування зустрілись з Антоном віч-на-віч. Він не хотів приділяти їм увагу і пішов займатись своїми справами.
Минув день.
Ввечері прийшло повідомлення :
«Не хочу турбувати , та не можу – мушу! Я не можу ! Завтра тобі щось скажу! Треба зустрітись! Будь-ласка зараз не відписуй мені. Я завтра сама дам про себе знати. Не турбуйся все майже ОК:) . Надобраніч.
«Що таке? Чому і що вона скаже?» Хлопець задумався. На наступній день знов від Оксани прийшла есемесочка. У ній було:
«Привіт! Сподіваюсь , що ти добре спав:) Хочу зустрітись. Якщо зможеш біля школи через 20 хвилин – кинь гудок».
У Антона був вільний час і він пішов на зустріч з Оксаною. Вони зустрілись і хлопець одразу каже : «Давай зразу до суті. Що ти хотіла сказати?»
Оксана трохи зніяковіла і стиснула кулачки. Сказала : «Дай мені 30 секунд , я зберуся із своїми силами. Обернулась до нього спиною. Через визначений час повернулась до нього обличчям і сказала : «Посміхнись!» Я посміхаюсь. Я посміхаюсь через те , що тебе я знаю , що ти добре до мене ставишся і розмовляєш зі мною терплячи всі мої недоліки і за це я дуже тобі вдячна, велике дякую!»
Вона взяла його за руку двома своїми руками , подивилась йому в очі і знов сказала : «Посміхнись» Тоді на обличчі у Антона яскраво заблищала усмішка і його , сповненні радістю очі , впевнено дивилась на співрозмовника.
Він їй також подякував за такі чудові слова.
А вона сказала , що це все одно не те , що це перше , що прийшло на розум. Але він їй каже : «Але це щиро». Я це бачу. І цим все сказано».
День був сонячним. Вони пішли , щоб сісти десь на лавочку. Антон йшов біля , щось розповідаючи. Він дивився їй в очі , потім на її русяве волосся , що було гарно зачесане і зав’язане у хвостик. Вона його уважно слухала.
Вони сіли на лавочку , що стояла біля дитячих качель у тіні дерев. Теплий вітерець , разом із дітьми біля качель , також бавився і забавлявся , тільки по-своєму.
Вони сиділи і кожен щось розповідав. Щось із теперішнього , минулого і навіть думки про майбутнє. Поки вони сиділи і відпочивали , внизу на піску кудись поспішали мурашки. Вони переміщаються з місця на місце шукаючи собі поживи і деколи зупиняються на мить біля когось зі своїх , щоб привітатись – це ж наші – українські!
Антон і Оксана зрозуміли , що потрібно вже йти . У кожного є свої справи. Та найважче – це прощання.
Прощання українців – повна протилежність прощанню «по-англійськи». А в їхньому випадку трьохкратна протилежність.
І витративши додаткових 25 хвилин – вони розійшлись.
Та ввечері , вони знов зустрілись думками. Знов почалось електронне листування.
Оксана перша:
- Що робиш? Не стомлений після виснажливого дня? Я вже не можу, я хочу бути з тобою і завжди біля себе чути твій голос , що лагідно промовлятиме : «Я з тобою , не бійся!»
- А ти?
У Антона в голові все перекрутилось і бурхливий потік емоцій поплив до серця. А з серця – у розум. Він спантеличився , він не знав , що думає про Оксану навіть тоді , коли не робить цього. А зараз він закрив очі , розслабився і задумався.
У нього в уяві промайнули спогади пов’язані з цією особою , із цим ім’ям. Це були спогади , коли йому було добре , коли він себе почував щасливим і комусь потрібним. Він розумів , що вона це новий друг , якого він знайшов , а новий друг – це коштовна перлина котра лежить на дні світового океану, на дні всієї маси людей , що невпинно рухаються по землі. Він розумів , що у них є багато спільного і багато відмінного. Він хотів би багато чого, та є речі , які не дозволяють цього , які він розуміє , якими старається жити. Та як це все їй пояснити , щоб не втратити того , що є для нього важливим і є ще однією гранню його існування.
Він довго думав. Заснув , так і не давши відповідь на повідомлення. Листування було одностороннім. На наступний день пише : «Мені той день дуже сподобався , хоч трохи стомився , та це було варте того. Я був біля тебе , чув твій сміх і бачив радісні очі. Сонце порівняно із твоєю усмішкою просто млява цяточка. День був ще спекотнішим , тому що ти була біля мене.
Так . Я завжди тобі буду говорити , що я з тобою і всі свої негаразди і проблеми , що звалюються на тебе щодня , ти можеш покласти мені на плечі – я витримаю!»
Він закінчив і відіслав. А потім подумав : «Чи правильно я роблю? Можливо не слід? Життя дає стільки сюрпризів , що не знаєш , чого чекати…Буду чекати кращого…Але якщо його не буде?…»
Відповідь від Оксани прийшла близько одинадцятої години вечора. «День прийшов. Сонечко сіяло. Та зараз вечір – сонечка нема … Ти дуже добре робиш те , що вдень ти сонце, ти один і тебе не вистачає , а ввечері – тебе багато. В кожній зірочці я бачу твоє відображення , бо ти – це Всесвіт – ти у кожній з них»
Грошей на рахунку у Антона не було … Він хотів , палав бажанням відписати їй , та не зміг. І з докорами сумління кинув голову на подушку , заснув.
Йому снилася вона … Він хотів , щоб це була реальність – він знав що це не так … Він не хотів прокидатись , хотів хоч би у сні її відчувати… І знову спочатку – прокидаєшся у монотонному потоку днів і мало що міняється у світі.
Та розумієш , що навіть ця монотонність і є твоїм життям : твоїми радощами і горем , твоїми слізьми і твоїм веселим сміхом. Що ця монотонність є такою лише тоді , коли ти не бажаєш помічати змін , коли ти хочеш їх бачити, навіть тоді , коли це зміни на краще …
Вона пішла з його сну , просто зникла , вона , можливо пішла в сон до когось іншого , а може просто їй захотілось щезнути з фантазій? – Є ж реальність!!!
Він прокинувся. Вже ранком чекав вечора , щоб знов почути думки свого нового і приємного друга . А після вечора чекає ночі , щоб знов із нею зустрітись.
Він не витримав , поповнив рахунок і подзвонив їй. Почалась розмова:
- Привіт Оксаночко!
- Привіт Антончику!
- Вибач , що не відписав – не мав грошей. Сьогодні хороша погода , і мені знов хочеться час провести з тобою , у твоїй компанії.
- Ну , не знаю , хіба що через 2 години.
- Я зможу їх зачекати , хоч вони будуть здаватися днями , та зачекаю , бо хочу бачити , чути і відчувати тебе біля себе.
- Тоді я ще передзвоню.
- Ти знаєш – я чекаю.
Ходив по кімнаті , лежав , дивився у вікно , а час ніби на зло йшов повільніше і думалось , що коли хочеш , щоб час спливав довше він пролітає , тільки встигаєш оком змигнути , а коли хочеш , щоб він пролетів – він довго іде і кожна хвилина здається годиною.
Та врешті минуло дві дуже довгих години. Почувся дзвінок. Оксана попросила підійти Антона до неї в райончик. Не гаючи часу – пішов.
Зустрілись , пішли в магазинчик і купили шоколадку. А потім подались на зелену травичку. Сиділи , говорили про гірке життя із присмаком солодкого і їли цей солодкий білий шоколад.
Прощатись , як завжди не хотілось. Антон несміливо взяв Оксанчину руку з її ніжними тоненькими пальчиками , тримав її у своїй руці і дивився на неї. Він знав , що приємно , коли поруч є людина , котра змогла б завжди подати свою руку і довіритись тобі , а ти би відчував , що не тільки ти є плечем для когось , а і для тебе є завжди простягнута рука. Хоч ця рука недосконалої людини , та і її приємно відчувати…
Оксанка своєю маленькою долонею накрила Антонову руку і дивилася на них. Антон легенько пальчиком припідняв підборіддя Оксани так , щоб подивитись їй в очі. Тихенько сказав : «Дякую. Дякую тобі за те , що ти зі мною, що ти не йдеш і витрачаєш свій дорогоцінний час на мене» Погладив її руки , легенько відпустив і сказав , що пора вже йти…Він стояв і чекав поки дійде додому. Вона через кожні 5 метрів оберталась і махала йому рукою.
Він пішов додому.
Лежав на ліжку і дивився на білу стелю. Почали згадуватись моменти із їхнього спільно-проведеного часу.
Антон лежав і посміхався.
Та потім усмішка зникла з його обличчя і він став більш серйозним. Просто подумав про те , що все хороше закінчується , а йому цього не хотілось. Він зрозумів , чому тяжко прощатись , бо і в народі кажуть : «Хорошого , смачного , завжди мало». А час проведений з Оксаною можна вважати ласим шматочком всього часу , що був за день.
Він знов хотів почути у динаміку телефону лагідний і спокійний голосок Оксанки. Дуже хотів подзвонити , та його дії стримувало народне прислів’я : «Що занадто – то не здорово». Він подалі відкинув телефон , щоб його не бачити і не спокушуватись через нього.
Більшу частину ночі Антон не міг нормально спати – все думав про неї. У голові промайнуло безліч думок над якими треба було би задуматись.
Під ранок , тільки-но сонечко , немов соковитий персик , почало з’являтись у небі , до Антона прийшло нове повідомлення : «Чому не написав , не подзвонив? Ти на мене за щось ображаєшся? Якщо так , то я стану на коліна перед тобою і зі слізьми благатиму у тебе прощення. Якщо ти маєш інші справи і не хочеш або просто не можеш зі мною бачитись і спілкуватись – просто скажеш мені. Я розумію : колесо життя обертається , з кожною миттю це колесо пришвидшується і життя набирає нових обертів. Зменшити оберти означає зневіритись і мимоволі змінити шалений темп життя .
Будь-ласка відпиши мені і скажи , що мені робити ?»
Антону дуже сподобалось таке повідомлення , такі чудові і розумні слова. Він відписав : «Я ні за що на тебе не ображаюсь. Просто вчора багато думав. Багато думав про тебе , про себе , про нас … Дещо вирішив. Треба зустрітись Якщо можеш сьогодні через 3 години , там де завжди. Чекаю».
Оксані стало дуже цікаво , вона привела себе до порядку , зробила деякі справи і пішла. Антон стояв , спершись на спинку поломаної лавочки . Стояв задуманий , навіть не ворушився.
Підійшла Оксана. Вона привіталась і пішли в парк , де спокійно , ніхто не заважає , співають пташки , таємниче шумлять дерева. Стали посеред тих дерев на стежці і Антон почав розмову : «Ти знаєш , що ти мені подобаєшся … Я не знаю твою думку про себе.»
Оксана перебила його слова простим рухом : вона обняла його , поклавши руки на його талію , і сперла свою голівку йому на груди.
Він зупинив свої слова і руки самі по собі почали торкатись її тіла.
Вона сказала : «Тепер ти здогадуєшся мою думку про тебе ?»
Він мовчав. Він опустив свою голову і положив на її плече , закрив очі і насолоджувався тонким ароматом , що походив з її волосся. Вони стояли і мовчали декілька хвилин, допоки Оксана своїми тонкими , але дуже звабливими губами не поцілувала його в шию . Він звів свої очі на її обличчя. ЇЇ очі були такими , яких він ще ніколи не бачив. Вони буди настільки чистими і глибокими , що можна було втопитись у їх глибині. Хлопця та дівчину тягнуло одне до одного. Та Антон згадав для чого він прийшов сьогодні.
Він відступив на десяток сантиметрів від Оксани, взяв її руку , трохи нахилився , та очі його дивилися в обличчя до неї .
Його губи у ніжному поцілунку зійшлися зі шкірою руки. Він глибоко зітхнув і сказав : «Наші дороги мають розійтись . Можливо , ти всього не розумієш , та ти повинна знати , що чим ближче ми будемо спілкуватись , тим сильнішим потяг буде в нас і тим важче буде нам пізніше. І навіть , якщо все ж дороги зійдуться – забудь про все що було. Я теж попробую … Хоч це здається нереальним , можливо грубим і банальним , прошу тебе : Ти пам’ятай мене , як друга…І не більше…
Він рішуче обернувся до неї спиною і у нього на обличчі заблищала сльозинка. У ній можна було побачити все,що було між цими двома особами.
Він йшов і не хотів обертатись. Він розумів , що якщо він обернеться до неї обличчям – то не зможе піти.
Він йшов і знав , що втратив те , що є для нього важливим і є ще однією гранню його існування.
