Тільки-но ми з бароном наблизилися до привітного входу готелю «Жорж», широкі двері перед нами розчинилися. Двоє доладних гайдуків – готельних швейцарів у вигаптованих позументом і мадярськими вузлами одностроях, на кшталт гусарських, – схилили перед нами голови в хутряних шапках пухнастого соболя з білими султанами і мовчки запросили всередину.
Тут, у світлому й просторому вестибулі нам навперейми кинувся огрядний, але напрочуд жвавий, портьє в обшитій галунами лівреї, з роззолоченними аксельбантами, еполетами, лампасами та мережаним комірцем і манжетами. Вітрець іззовні зворушував пишний страусиновий плюмаж на його великому наполеонівському капелюсі. Широким риверансом, з розшаркуванням, гладкий портьє здійняв свій маєстатний Le Lampion*, вклонився і привітався некепсько по-французьки.
Він заявив, що цей найвишуканіший у цьому місті готель ласкаво просить відважних російських полководців, себто мене з бароном, які примандрували сюди з далекого та екзотичного тридев’ятого царства мурованих кремлів, татарських степів і тунгузьких лісів. При цьому щиросердно запевнив, що геть увесь «Жорж» цілковито до наших послуг. Далі опасистий портьє бажав негайно знати які наші примхи, аби вконтентувати їх сієї ж миті. Для нас о цій порі єдиним і непереборним бажанням був сніданок! І навряд чи це можна було приховати.
Тож гладкий портьє водрузив свого неосяжного капелюха назад на макітру й поманив за собою. Мушу зазначити, що він справив на мене враження надзвичайно люб’язної та гостинної людини. До того ж особи енциклопедично ерудованої та ентузіястично елоквентної. Мені здалося, без найменшого перебільшення, що переді мною з бароном постало таке собі ходяче й повнотіле «Изданіє Брокгаузъ-Ефрона». І побалакати любив аж ніяк не менше мого! Поки ми дочалапали назирком за ним до ресторанної зали, він уже встиг переповісти нам хіба не цілий том з історії цього, за його словами, «найлюксусовішого ‘отелю» в усій Галичині.
Виявляється, «Жорж» носить ім’я на честь свого засновника – пана Жоржа Гофмана. І так нарекли його були лишень в середині минулого сторіччя. Позаяк раніше готель, збудований на цьому місці 1796 року, називався «Російським». Отже який чудовий збіг обставин, із захватом виголошував портьє, чи бодай Боже Провидіння, що сьогодні зранку двоє відважних російських полководців завітали саме сюди!
Волею того ж Провидіння, вів далі французькою люб’язний проводир у наполеонівському капелюсі, тут колись зупинявся видатний письменник Honoré de Balzac.
А ще набагато раніше, десь у середині сьомого століття – все не вгамовувався наш балакучий пузань – на цьому місці був шлюз, який регулював наплив води з Полтви до міського рову… На повороті сторіч, а саме у 1899, розпочалося зведення сучасної будівлі «Жоржа» за проектом двох місцевих архітекторів – Гельмера й Фельнера. І знову таки (ну просто божественний збіг обставин!) – саме цей львівський дует створив одну з архітектурних перлин північного Причорномор’я, чи бодай гордість усієї нашої неосяжної московської імперії – оперний театр в Одесі!
Нарешті гладкий портьє довів нас до ресторану. Власне, ми дісталися до китайської зали з барельєфним драконом на стіні, який еніґматично виблискував зеленкуватим нефритом, малахітом і смарагдами.
Та най буде хоч китайське, чи взагалі будь-що, аби нам хутчіш давали попоїсти! Наш опецькуватий проводир церемонно розкланявся й залюбки взяв у жменю і прожога вкинув до кишені царського гривеника, якого я дав йому на чай.
У ресторані нас зустрів елеґантний сивочолий maître d’hôtel, з пишними білими вусами, закрученими догори. Убраний у чорний фрак, білу мережану сорочку з цупким сторчковим ковніром і білосніжним метеликом, в білих рукавичках.
Небалакучий, сухорлявий і високий, – прямий як струна та стрункий, як віденський імператор, – він був повною протилежністю тельбухатому портьєрові. Мовчки вклонився, оправив сиву фризуру, підбив зігнутим вказівним пальцем сивого вуса, стримано кахикнув і повів розсаджувати нас за столом.
Коли ми з бароном всілися, він галантно розклав перед кожним з нас ніби по цілому альбомові в кунштовій шкіряній палітурці з тисненим золотавим зображенням верхівня зі списом в руці та змієм під копитом – сніданкове меню ресторану «Жорж».
Сивий довгань басовито пробуркотів, що наш кельнер з’явиться за мить, побажав смачного, знову вклонився й тихо щез. Ми ледве встигли зазирнути в меню, як перед столом випурхнув жвавий і моторний кельнер. Маслинові оченятка в нього хутко бігали, чорні вусики стирчали шворкою, прилизана чуприна вилискувала як воронове крило. Чорнявий молодик усміхався від вуха до вуха. Бадьоро привітався по-російськи і швидко-швидко заторохкотів далі на суміші польської та французької.
Я весь напружився аби вихопити хоч якісь зрозумілі слова з переліку тих особливих страв, що сьогодні ранком пропонував поза друкованим меню славнозвісний Мусьйо Жерар. З потоку чудернацьких назв, які скоромовкою вистрілював чорнявий кельнер, мені вдалося розібрати либонь якусь чверть – і то, мабуть, щонайбільше. Припускаю, мені почулося щось про баранину по-боснянськи, курчат по-краківськи, селезня по-силезьки, судака по-моравськи, ляща з Далмації, форель із Закопаного, багети з паштетом печінковим – чи то з гуся з Буковини чи сарни з Верховини, абощось такого…
Кельнер не міг не побачити абсолютної та цілковитої розгублености в моїх очах. Проте варто мені було лишень запитати, що саме він би міг нам порадити на сніданок, двом зголоднілим і вельми охочим до смачного й поживного харчу воякам, як на нас вивернувся цілий бурхливий фонтан іще більш приголомшивих і дивовижних назв.
Тепер ішлося про ... гречані галуцьки рибні з кортопляними піджупанцями ... квашені фрайцьовці крабові по-буковинськи з танжериндами та мигдалевим сиропом ... шкуруплені кендлики лісові запікані ... опешнявані голубецьки на бриндзявому загортанцеві з морквою ... закомандрики з кліцями в сметані під полуничним дзявротом ... підрепанці напівкапустяні з юшкою та шкадерликами загайсевленими ... сьорбалики підзолочені в мугибцях з чорницею та ожиною ... кандзиджурлики мангові під карамелізованим фіхтярною гринджицею топінамбуром... м’ятні крепавляки з банановим мусом ув оцеті на печених штицях ... курдземелики варені кукурудзяні розкрузджені в цукринах волоськими горішками та родзинками ... синьоварні дзюблики загорнені ув фіртушні пляцьки на реберцях .. лугні повсямінці з мурмаком цибуланим ... жмукериці угорські заволошені млюнстями й фаршировані часниковими круплями ... розмуглянені в соняшниковій олії яєчневі жупанці зальцбурзькі з цитриновими супрумінниками...
Здається, на моєму обличчі при цьому мусив викарбуватися вираз щонайбільшого зачудування й розгублености. Кельнер нарешті це побачив і зупинив свій потік езотеричного вокабуляру. Він розправив бездоганно накрохмалений білосніжний рушник-серветку на своїй зігнутій в лікті руці. Поглянув не мене ніби з сумом чи співчуттям, трохи нахилився в мій бік, зазирнув упівока на розгорнуте меню на столі й заходився пояснювати що ж нам пропонувалося у друкованому меню.
О, Господи! Тільки-но я поглянув на чудово оздоблені аркуші й спробував читати, то вмить замерехтіло в очах від бундючної пишноти переліку страв і смаколиків.
Раптом я відчув, украй зголоднілий і спраглий, що просто божеволію від неосяжної гойности вибору: …салята дуодецентована дюжиною огіркових рунделиків міттельропейних маринованих у перверзійному з трюфелями бульйонові під станіславськими єшкіликами тертеними з подвійними адрухами під юранеками рекреаційними та понадкарпатськими мартофляцьками обсерваційними у берлінерському соусі з додаванням венеційської цитрини заправленої перфецькою підливою а-ля сняданики наталкові з трускавками глянсованими брюссельською чоколядою і страсбурзькою мармулядою з вафельняними карпушками іренистими на витончену прохаську порхавкову печерицями пухирицю ядруновану щирою шинкою з винниками чуковими кавовими й кав’яровими під покалькованими пако юрими в базиліскових кожеляниках зіздриками істрими й ірваними любокоржиками дерешаними ящеричними археликами з майтіосними цукериками дарусь попри троїстих руж…
Вже не знати, звідки в мене вистачило сил втриматися у свідомости й замовити нам з бароном сніданок. Цього вже пригадати ніяк не можу. Що саме я говорив кельнеру, які слова добирав, якою мовою... Все полинуло ніби у казковий серпанок. Очікування поживного харчу затьмарило тяму.
Опритомнів я лишень тоді, коли увесь стіл був геть заставлений найпахучішими та найсмаковитішими стравами. Ми з Нестором Івановичем ураз відчули в собі відвагу й наснагу – а відтак, бодай як наш відважний кавалерійський генерал Олексій Олексійович Брусилов, щодуху поринули в атаку! Ми їли і їли, їли і їли, їли і їли...
Настав час, коли врешті-решт ми мали зупинитись і трохи перепочити. Невідь-звідки вигулькнув, як чорт антипко, наш чорнявий кельнер і заходився доливати напої та замінювати наїдки на столі. Я млосно відчував, що вже достоту наївся.
Раптом під горло почало спокволу підкочуватися сите бажання відригнути. Саме цієї миті, коли з мого стравоходу мусив випурхнути легкий повів повітря, я почув гучне, надзвичайно гучне бурчання. Авжеж, знову я дивним чином цього зовсім не відчув, а лише почув. Той самий утробний звук, який зганьбив мене перед пані поетесою!
Я збентежено глипнув на кельнера. Чи він почув? Так, таки так, бо обличчя його враз набуло поблажливого виразу. Точнісінько, як і Mademoiselle, чорнявий молодик заходився заспокоювати мене, аби я тим не переймався, позаяк нічого аж такого страшного в тому немає. Це просто особливий день. Утім, на відміну від чарівної poétesse galicienne, цей добродій цокотів переважно польською чи українською.
Я відповідав йому тією ж мовою: авжеж, я в курсі справ. Знаю-знаю, буцім, який сьогодні особливий день у Львові, до якого причетний цей готель. Це День дітей!
Кельнер подивився на мене вкрай спантеличено й перепитав. На цей раз я відповів французькою: «Le jour des enfant».** Обличчя кельнера засяяло усмішкою, він заперечувально замотиляв головою та впевнено промовив: «Excusez-moi, mon cher Colonel, mais c’est le jour de l’éléphant!» ***
Аж тут я збагнув, що просто не розчув те, що раніше казала пані поетеса, бо насправді «енфант» і «елефант» звучать досить подібно для вуха, не звиклого розрізняти фонетичні тонкощі французького мовляння. Утім, моє нерозуміння й спантеличеність на цьому не розвіялися. Яке відношення готель «Жорж» може мати до слонів? Та й взагалі які такі слони у Львові?
Чорнявий засяяв широкою усмішкою: «Як це які слони? Звичайно, наші. Галицькі!»
І заходився розповідати винятково захоплюючу історію про візит перського шаха дев’ять років тому.
Далі буде
_____________
*«Китайський ліхтар» (фр.) – так жартівливо називали наполеонівські вояки знаменитий капелюх свого улюбленого полководця й імператора.
** «День дітей» (фр.)
***«Перепрошую, мій любий пане полковнику, але це День Слона!» (фр.)
