Хтось зронив свої залишки на листи фотоплівки, їх шурхіт чули ,
але втратили навіки і не запам‘ятали дітей, які грались серед уламків,
малюючи на стінах клітинки класів, стрибаючи по стінах.
Губами знімали стару фарбу. Її смак брудної шиї безпритульних,
на яку усі стежки світу накинули зашморг.
Це притулок для грибів, що ростуть на реактивах.
Для тисяч висушених птахів під ногами.
Для таємних звуків. Це вода, яка стала твердою від того, що в ній.
Простори старих цехів. Запах пилу. Запах людей – покійників.
Протяги тріпочуть різнобарвними ізоляціями дротів, обмотаних навколо їх тіл, створюючи шелест. Шелест. Де інде б‘ється скло, порожні очні ями вікон випльовують його ,щоб привернути увагу.
Ті хто живуть тут звикли до цього.
З їх вуст можна вижимати алкоголь.
Їх туалети заповнені і здається ,що вони ,туалети, скрізь.
Але навіть кал кам‘яніє, твердне в останньому притулку для склотари. Певно, що так само тверднуть і худі тіла під одежею, яку вже ніколи не знімеш. Хіба що видряпаєш на твердій кірці затишних осель, на банці-попільничці, на шматках коричневих стінок ванної : «тут був…».
Не допишеш до кінця, якщо подивишся у червону воду в тій розбитій ванній , то побачиш мертвого, що висить, весь у шматті дротів, стрічок фотоплівки і дивиться на… твою тінь, тихо розповідаючи їй компліменти. Підпирає повіки скалками печатних плат. Боїться, заснути.
Роздуті мертві змії виробництва. Труби, витяжки – порожнини для луни. Споруди для термообробки вибухають ,залишаючи затхле повітря. Множаться щурині сім‘ї. З‘являється нове життя на зміну неспішному радянському виробництву. Там, під фотошаблонами, поваленими металевими агрегатами кров‘яниста сіль забиває усі шпаринки ,вимащує ненадруковані порно журнали. Зупиняється біля напису
« стій! НАПРУГА!» сміється і вертається в свої мутні колби.
За непотрібними вже дверима дзижчать, дзеленчать нутрощі заводу , тріщать, коли торкаєшся їх пальцями. На стінах в‘януть чорні троянди вибухів. Вони пам‘ятки колишнього тепла. Тепер тут холодно й кімнати з «гостями» порожніють. Згодом залишається лише безліч цих актів сексу в негативі. Кулінарні рецепти. Інструкція до вдягання аквалангу.
Це притулок для дерев, що вирішили засохнути, саме тоді коли вже видовжились до світла, опинились навпроти маленького віконця під свіжим вітром. Що ж, ніхто не потривожить їх стан. Замість листя - клапті пергаменту. На них лаконічний напис – усього три літери.
Гуляючи по заваленим цехам, наштовхуєшся на круглі дірки в підлозі, форми для піддатливого світла. Мало хто знає, що найбільша з них - ключ до підземелля. Тільки тоді ,коли зіллєшся зі світлом, розплющишся по стінкам невидимого фотонного тунелю, то зможеш потрапити в місце з якого не вертаються двоокими. Старайся не створювати забагато шуму. Істота ,що міститься в підземеллі не надто гостинна до Homo sapiens. Придивися до темряви, - вона неоднорідна насправді і окрім сміття на підлозі ти можеш відчути холодну спраглу шкіру, що пульсує в очікуванні плісняви і падаючих крапель. Істота не спить. Темрява повільно коливається від її дихання. Якщо проведеш біля неї вічність ,побачиш тонкі нитки світла з поверхні ,які від отвору в стелі тягнуться до порожнин її тіла. Тисячі труб завернуті в неймовірні форми, так щоб розмістились по кутам тисячі пройнятих іржею голів. По центру тулуб зі скручених товстими прутами верстатів. З отворів на непід’ємних, багато суглобних руках стирчать сузір‘я, перегорівших лампочок. Границі її віддзеркалень усюди, навіть в тобі. Ти не покинеш це місце, хіба що витягнеш двигун з якогось фрезерного чудовиська, знайдеш серед пляшок з під спирту, серед зім‘ятих фотокарток з людськими обличчями, серед органів забутих навіки агрегатів металеві шестерні, і заміниш собі серце на механічну систему. Тобі ,звісно, довго доведеться відкривати ці стіни, але вийшовши, ти вже ніколи не станеш двооким.
