У неділю 14 квітня 1912 року приблизно в 576км на південний-схід від Ньюфаундленда «Титанік», що плив зі швидкістю 20 вузлів, зіткнувся з айсбергом... Через 2 години 40 хвилин, вже 15 числа, корабель затонув. Ця жахлива новина облетіла весь світ. Але причини, через які 7 травня 1915 року пішла на дно «Лузитанія» – вразили всіх ще більше.
Густий туман таємниць досі приховує загадку століття...
Дайте мені контролювати випуск грошей у державі і мені немає діла до того, хто пише її закони.
Майер Амшель Ротшильд.
Історія починається…
Старий сліпець у поношеному до дірок пальто сидів на вулиці Манхеттена, спираючись об стіну офісної будівлі. Він не простягав руки для милостині, а лише незворушно сидів, не зводячи очей з однієї точки. Ніхто з монотонної тисячної маси, що проносилась повз жебрака, не звернув уваги, коли той дістав з правої кишені стару губну гармошку й почав грати. Було надто шумно, щоб почути бодай нотку: жовті таксі гуділи та сигналили, люди говорили, кричали, сперечалися… Проте для чотирилапого друга старого ця мелодія звучала одна-єдина посеред усього хаосу. Джо підбіг до старця, облизав вухо шершавим язиком, а той обійняв пса. Після цього жебрак розпочав історію. Пес ліг поруч і слухав…
Я ж оповім її вам так, як почув і знаю.
I
Він сидів, звісивши ноги, і ловив рибу. На вигляд йому було років десять-одинадцять. Вудочку Майкл зробив сам: до двометрової тростини прив’язав сплетену втроє нитку, а на її кінець причепив гостру залізячку. Але за півтори години ловлі він витяг з води тільки іржаву бляшанку, чобіт без підошви і ще купку мотлоху разом із водоростями. Врешті-решт рибалці набридло і він почав згадувати мелодію вулиці, яку часто наспівували безпритульні сироти Манхеттена:
Заплутавсь білий птах у чорних тенетах,
Не зміг відірватись ніяк від землі,
І рвався, кричав, мов один на планетах,
Покинути мріяв ці сили всі злі!
Боровся він мужньо, плекав він надії,
Цінив свою волю цей птах над усе,
Нічого не треба, одні його мрії:
Летіти туди, куди вітер несе.
Майкл скрутив вудочку, залишив «улов» і пішов геть. Обабіч пірса № 57 вишикувались стрункі яхти, маленькі катери та масивні баркаси.
До останнього подиху мотуз він рвав –
Не полізе із золота в клітку!
Він всі крила голками собі розідрав:
Краще бродити, ніж мати мітку!
Удалині, вище по Ґудзон Рівер, на пірсах Челсі матроси розвантажували торговельний корабель. Там було безліч великих і малих ящиків, коробок, контейнерів і т.д.. Аж очі розбігались. Та до всього цього Майкл уже давно звик. Він – син вулиці. І не одна якась квартира, а все місто було йому домом. Щоправда, ночував Майкл, де доведеться. І щоразу небезпека чатувала на маленького сироту на кожному кроці у великому світі...
Боровся він мужньо, плекав він надії,
Цінив свою волю цей птах над усе...
Раптом хлопець замовк. Погляд різко впав униз, на землю. В очах аж позеленіло.
–Долар!
Може, для когось із ньюйорківців це могло виявитись повсякденною дрібничкою, а для Майкла з братом на рахунку був цінний кожен цент...
Хлопець подивився довкола себе. Наче ніхто не спостерігав. Після цього потягнувся за жаданим папірцем. Та не встиг і на метр наблизитись, як гроші трохи віддалились. Майкл почесав потилицю, проте не здався. Спершу він злегка висунув язика, немов жаба, що збиралася схопити хутку муху, потім повільно й безшумно, як хижак, поклав вудочку біля ніг. Ще трохи зачекав і... Було смішно, та коли сирота з усією прудкістю лані настрибнув на зелений папірчик, той по-знущальному вискочив прямо у хлопця з рук. Майкл побагровів, але навіть не подумав, до чого це веде. Він стрибнув ще раз. Папірець, неначе насолоджувався цим глузуванням, і знову відкотився назад. Сирота став наполегливішим. Він уже на четвереньках наздоганяв шалені гроші, але вони знову втекли. Таким чином, навкарачки, Майкл облазив недовгий лабіринт з груди контейнерів.
Нарешті на заваді став високий паркан. Але хлопець зрозумів це тільки тоді, коли грюкнувся об нього лобом. Долар пірнув під гнилими дошками й опинився на тому боці. Майкл, не довго думаючи, спробував відхилити одну з ненадійних старих дощок. У ту ж мить деревина тріснула і півдошки опинилося у сироти в руках. Він зламав навпіл іншу, а потім поліз попід парканом на той бік.
Хлопець неначе потрапив у інший світ. Вгорі роздався знайомий регіт. Майклові стало страшно. Проте він ще нічого не бачив, лише з жахом зрозумів, що застряг.
–О, клюнув!
–Ха-ха!
Сирота впізнав Гаррі та його товаришів. Зараз почнеться.
–Що, хотів гроші вкрасти? – нахилився до полоненого «вожак зграї».
Майкл покрутив головою.
–Не зрозумів?!
–Ні! Я не хотів красти.
–Брешеш! – скрикнув син місцевого підприємця і під гучний сміх двох підлабузників вдарив Майкла. –Ви, обідранці, всі злодії!
Вихований на вулиці Майкл тримався до останнього, він рідко плакав, але в такі моменти солоні сльози чомусь самі накочувались на червоні запалені щоки.
–Чого нюні розпустив? – тішився Гаррі. –Ти ж «не винен»! – скопіював хлопчика, а потім знову посуворішав: –Ану вибачайся, негайно!
–Перед ким? – зухвало спитав сирота.
–Семе? – звернувся ватажок.
У той же час до Майкла нагнувся товариш Гаррі. Він був не високий, а довгий, точно шланг. А два передніх зуба стирчали над нижньою губою, мов у кроля.
–Ги-ги. Зарас ти в нас отримаєс, – ледве вимовив Сем.
Якби інша ситуація, то сирота реготав би зараз на всю вулицю. Якби…
Гаррі схопив Майкла за волосся і посипав погрози. Раптом він замовкнув. Щось на шиї хлопця привернуло його увагу.
– Що це таке?.. Медальйон!
–Ого-о! – протягнули Сем та Вілл.
–Звідки це у бродяг дорогоцінності? Теж украв?!
–Не чіпай! Це моє! – вигукнув Майкл.
–О, про долар ти сказав би те саме. Всі ви жалюгідні брудні брехуни. Вас цьому таргани навчили?
–Ги-ги, таргани...
–Що ж усередині? – Гаррі відкрив медальйон і в цю мить сирота сильно смикнув обома руками, але огорожа не піддалась. Кінцівки залишились по той бік паркану. –Якась жіночка...
–Відчепись! –Майкл кричав, лаявся крізь град сліз, але кривдник знайшов нову іграшку.
–Гарна. Це твоя мама?
–Віддай!
–Вона випадково тут на розі Ґрін-Стріт не підробляла?
Знову нісенітний сміх над головою сироти. Та він цього вже не чув. За мить хлопець позбудеться останньої ниточки, яка зв’язувала його з батьками. І Гаррі її обірвав.
–Думаю, ми тепер у роз...
Глухий удар. Тиша. Цокіт кількох зубів, що впали поруч на асфальт. А потім...
–А тепер розплата, гнидо! – роздався рідний голос брата!
І Джон завдав другого удару по коліну Гаррі, підкосивши його. Здоровило Вілл у смішних широких штанях прийшов ватажку на поміч. Він щось голосно й нерозбірливо закричав і замахнувся могутнім кулаком. Джон спритно пригнувся, а після промаху нападника вгамселив його правою ногою в живіт. Мабуть, влучив у больову точку підлітка, так, що той гепнувся додолу й почав кататися по землі, виючи від болю. Сем притиснувся до стіни будинку навпроти і злякано спостерігав за всім цим. Його Джон не чіпав.
Тим часом Гаррі вже став на ноги, підійшовши з-за спини, і намірився вдарити Джона, але Майкл вчасно попередив його. Джон різко обернувся й блискавично вдарив Гаррі кулаком у груди. Син підприємця впав, задихаючись. З його розслаблених рук випав медальйон Майкла, який підхопив старший брат. Одразу після цього Джон витяг бідолаху з-під огорожі й повернув цінну річ.
–На, тримай.
–Спасибі.
–Ходімо звідси, швидше. Вони негайно все розкажуть батькам.
Брати покинули «зграю» і хутко звернули з провулка пірсу №57 на головну вулицю – 11-е авеню. Вони одразу змішалися з натовпом.
–Ти чому не в школі?
Менший мовчав, зробивши невдоволену міну.
–Якби я не знав, де ти часто лазиш, тобі було б непереливки.
–Я знаю.., – зітхнув Майкл, потім схлипнув.
–Так чому ти не був у школі?
–Він мене бив.
–Знову?
Молодший кивнув. Його обличчя вже нічого не виражало, проте всередині здійнялась буря переживань. Джон був здатний на все. Адже дітям вулиці втрачати нічого.
–Підніми сорочку.
Брат безтямно подивився на землю. Тоді старший відвів його вбік і сам спустив старі підтяжки й закотив сіру, брудну тканину. На немитому тілі по всій спині, а подекуди й на животі, виднілись великі синці та подряпини. Одні були давні, інші – свіжі. В очах Джона загорілась пекельна думка.
Майкл бачив, що зовні брат ще тримав себе в руках, а знав, як часто він звіріє. Старший був на межі зриву.
–Йди за мною.
Той мовчки попрямував за братом по п’ятам. За лічені хвилини сироти перетнули 11-е авеню. та Вест-Стріт і опинилися на Вест-Стріт-16. Ліворуч шумно проносились дешеві автомобілі «Форд», а назустріч рухалась людська маса.
Он, на розі вулиць Вест-Стріт-16 і авеню-10 такий же сирота продавав газети, їхній знайомий.
–Увага! Увага! Останні новини з Європи! На західному фронті німці загнали Союзників у глухий кут!..
–Річарде, привіт!
–О, здорові були, хлопці.
–А де твої? – запитав Майкл.
–А до Волтера по сіті пішли.
–Не відставай! – гаркнув старший брат.
–Ну, добре, бувай.
–Увага! Тільки найсвіжіші новини! Купляємо свіжий номер «Нью-Йорк Триб’юн»! Сьогодні з порту Нью-Йорка відправляється «Лузитанія»!..
У цей день мало хто звернув увагу на зловісне попередження, яке виділялося серед платних оголошень у газеті: «…американцям не рекомендується користуватися послугами англійських пасажирських лайнерів через можливість нападу німецьких підводних човнів». Той, хто вже придбав квитки на 1 травня, занепокоїлись. Але наступний рядок віддавав оптимізмом. Один представник компанії «Кунард Лайн» запевняв: «Лайнер нашої компанії був і залишається найшвидшим кораблем в Атлантиці. І жодне німецьке військове судно просто не зможе наздогнати «Лузитанію»…».
Джон із Майклом зайшли в продуктовий магазин «У Бена», що навпроти 9-ої авеню. Старший брат часто підробляв тут після зміни на фабриці. Майкл, як правило, заробляв гроші, розносячи пресу, та іншими, легшими способами.
–Доброго ранку, містере Браун! – привітався Джон.
–Здрастуй, юначе. Ти вже до мене? – здивувався сивий усміхнений старий.
–Та от, вирішив забігти.
–Он воно що. Ну, добре. Зачекай, будь-ласка, мені треба винести дещо з погреба, – промовив добрий хазяїн і спустився у темний тунель.
Наступної секунди тринадцятирічний брат подався до каси містера Брауна.
–Ти що робиш? – перелякався молодший.
–Мовчи, – нервово відповів Джон і дістав з ящичка з грішми маленький блискучий револьвер.
Майклові стало не по собі.
–Не треба, братику.., – вмовляв він. Сльози знову зволожили сухе обличчя.
Старший сунув пістолет під сорочку, дещо поправив її, а потім, схопивши меншого за руку, поспішив з магазину.
–Навіщо?.. – ревів Майкл.
Але Джона вже не можна було переконати. Такий вираз обличчя інколи буває у божевільних. Він не керував своїми вчинками, проте вперто йшов до мети.
–Не треба!..
Школа для бідних дітей в глибині цього району Нью-Йорка знаходилась недалеко, між 8-ою та 7-ою авеню. Там, між булочною та бавовняною фабрикою, стояли довгі лави, на цегляній стіні висіла чорна дошка. Щойно закінчився якийсь урок. Містер Клайд якраз витирав ту саму, невелику, вже білу дошку. Довкола учнів поки що не було.
Джон підійшов ледь не впритул, відволікши вчителя від його заняття.
–Били? – прямо в лоба промовив Джон.
Містер Клайд не міг нічого второпати.
Тоді Джон трохи відійшов, схопив молодшого брата, одним рухом сильної руки закотив сорочку, ледь не надірвавши, й сам відповів:
–Били!
Вчитель сковтнув слину, але все ще відчував себе правим.
–Він такий же, як і всі! То чому ж йому дістається більше?! – шалено кричав старший. –Адже ваше завдання тільки рота відкривати, пояснюючи.
Містер Клайд мовчки спробував заспокоїти збудженого підлітка. Чоловік протягнув свої довгі тонкі руки, але Джон відступив на два кроки.
–Не смійте піднімати руку на молодшого!
Бідний учитель! Він і не знав, що всім парадом керує один тільки Джон, який втрачав здоровий глузд.
–Стій!
–Тихше, синку, – посміхнувся Клайд.
Майкл розгубився. Він крізь гіркі струмки сліз благав брата зупинитись, а вчитель дивувався цьому.
Врешті-решт старшому братові увірвався терпець. Він вихопив револьвера й звів курок.
Вчитель поблід, а сивих волосинок стало помітно більше.
–Що це значить?
–Дивись мені у вічі.
Клайд мовчав. Він хотів сказати так багато, переконати хлопця, але губи не розтулялись. Тіло вчителя немов здерев’яніло. Невже життя обірветься так швидко від нервової руки вуличного хлопця?
–Дивись, я сказав! Я хочу, щоб ти, як мій брат, хоч раз зазирнув у вічі страхові. Дивись!
Містер Клайд затаїв подих. Майкл закрив очі брудними руками. А Джон сплюнув. Зараз, або ніколи, він виконає те, що задумав.
Роздався постріл. Вчитель перед цим закрив очі. Кілька секунд потому він розплющив їх й істерично почав ридати.
–Відчув, так?
Джон навмисно вистріли правіше, ушкодивши тільки дерев’яну лаву. Після цього він знову сховав револьвер і потягнув заплаканого брата за собою.
–Навіщо ти це зробив? – продовжував Майкл.
–Невже ти не цього хотів? Я ж його не вбив.
–Але я вже думав...
–Якщо нас не чує справедливість, доводиться самому її творити. Невже ти забув: всі проти нас, ми проти всіх?
Майкл знову мовчав.
II
Коли брати знову вийшли на 8-е авеню, неподалік два чоловіка в костюмах та два поліцейських спілкувалися з перехожими. Це були батьки Гаррі та Вілла, які мали добрі зв’язки з місцевими органами правопорядку.
–От чортяки! – злетіло з вуст Джона, і він різко розвернувся в протилежну сторону, змусивши молодшого брата зробити те саме. –Йдемо спокійно.
Четверо людей одразу помітили двох обірванців. Поліцейські почали наздоганяти сиріт.
–Біжи! – штовхнув уперед Джон свого брата, а сам схопив з прилавка ящик з яблуками. Один плід взяв до рота, інші розкидав перед собою, і побіг слідом за Майклом.
Двом поліцейським у синій уніформі довелось пригальмувати на яблуках. Один навіть упав на п’яту точку. Проте погоня лише починалась. Був би Джон один, він – швидкий і витривалий – давно б відірвався. Але зараз необхідно було рятувати брата, який бігав, м’яко кажучи, не дуже. Тому старший намагався у різний спосіб заплутати «копів».
Ось він розвернувся і побіг прямо на людей у синьому. Ті зраділи, що зараз легко підхоплять його за руки. Джон розігнався щодуху, а потім пірнув між двома копами, проїхавши таким чином по асфальту ногами вперед. Було боляче, але варте того. Двоє здорових мужиків добряче грюкнулись лобами один об одного, ледь не втративши рівновагу.
Доки старший наздоганяв Майкла провулками, той з усіх сил біг по людній Вест-Стріт-14, оминаючи цілі групки прохожих. Він постійно озирався назад. Поліцейських не було видно, але і Джон зник! Серце калатало від зусиль та переживань. В очах з’явилися темні плями. Майкл знову озирнувся:
–Де ж ти?
Раптом сирота вдарився об щось, і, віддихуючись, подивився вгору. Він опинився в могутніх руках справжнього велетня-поліцейського. Так здалося. Двометровий дядько з пишними бакенбардами і в смішному капелюшку міцно тримав утікача.
–Я тут, – промовив басом охоронець порядку. –А ви куди поспішаєте, молодий чоловіче?
Чорні очі з дивними білими вогниками немов просвердлили хлопця наскрізь.
–Я...ви... Відпустіть мене! – обурився Майкл.
–Це з якої радості?
–Що я зробив?
–А це ми зараз і дізнаємось, – поліцейський і Майкл одночасно помітили, як двоє людей в уніформі важко бігли в їхньому напрямку.
Велетень з бакенбардами посміхнувся.
Несподівано позад нього хтось закричав.
–Злодій! Лови злодія!
Коп миттю обернувся; в його бік полетів потік води, яка з голови до ніг намочила чоловіка і той невимушено відпустив сироту.
–Негідники! Ну, я вам зараз покажу...
Три юнаки, маленька дівчинка та Річард зі стопкою газет під пахвою весело засміялись. Поруч з ними стояло порожнє відро.
–Дякую, друзі, – зрадів Майкл і трохи відбіг убік.
–Завжди раді! – відповіла рудоволоса дівчинка.
Діти вулиці були як велика дружна сім’я. Вони завжди допомагали один одному. Це робилось безкорисно, без будь-якого матеріального зиску.
–Ми просто помітили, що ти потрапив у халепу, – пояснив Річард.
Несподівано з провулка, неначе з нікуди, з’явився захеканий Джон.
–Не можна втрачати ні секунди! – і знову схопив брата за руку.
–Ми затримаємо їх, Джоне! – крикнув один з юнаків і підморгнув.
Джон вдячно кивнув головою і побіг разом з Майклом далі.
А компанія в цей час непомітно для двох утомлених поліцейських розстелила на дорозі маленькі рибацькі тенета. Доки велетень з бакенбардами ганявся за юнаками, дівчинка, сестра Річарда, та він сам сховалися за прилавками на протилежних боках. А коли наблизились копи, вони разом натягнули мотузки і ті попадали на землю, заплутавшись і не в змозі наздоганяти втікачів.
У ці хвилини брати покинули перехрестя Хадсон-Стріт, 9-ої авеню та Вест-Стріт-14 і помчали уздовж Ґрінвіч-Стріт, на південь. Копів уже не було видно, проте це не гарантувало безпеки. Тому Майкл та Джон не зупинялись, а пробігши два квартали, звернули на Ґансевурт-Стріт. Джон не свідомо звернув саме сюди, просто миттєво прийняв рішення замести сліди у черговому скупченні людей на складному перехресті. Ось вони перетнули і Вашингтон-Стріт…
–Куди, Джоне? – цікавився Майкл, але сам був певен, що старший брат не помиляється. Він не раз знаходив вихід зі скрутних ситуацій.
–За мною, – прибавив ходу Джон.
Коли брати перебігли три головні дороги, що лежали поруч одна з одною (це були 10-а та 11-а авеню, а також Вест-Стріт), то лише роти порозкривали… Їхнім очам відкрилася краса, що за розмірами рівнялась трьом музеям Метрополітен! Це височів неперевершений пасажирський лайнер. «LUSITANIA» – виднівся білий напис на чорному корпусі носової частини судна.
–Вау! – саме собою вирвалось у меншого брата.
Велетень був пришвартований до величезного пірсу № 54. Уздовж північної частини пірсу, поруч із судном, пролягала маленька вуличка, що звалася Бламфілд-Стріт. Зараз тієї брукованої доріжки навіть видно не було! Всюди перед трапом стояли люди: пасажири, ті, хто їх проводжали, члени екіпажу, полісмени, слуги багатіїв… Довкола – сила-силенна багажу, де-не-де стояли автомобілі і безліч екіпажів із кіньми. Метушня, гармидер, буча... Якими ще словами описати шарварок, побачений очима двох сиріт?
Старший все ще думав, чи не шукають їх досі? У планах Джона було спокійно загубитись серед цього натовпу. Але темп серця знову прискорився: чергові поліцейські. Вони, посміхаючись, ішли просто на сиріт.
–О, Господи! Якого біса вони звалились нам на голову? – розгубився старший брат. –Куди ще від них сховатись?
Молодший сіпнув Джона за рукав. Він показав пальцем на великий дерев’яний ящик, кришка якого була відкрита.
–Ти геній!
За хвилину брати закрились у душному ящику і закопали себе в соломі. На щастя, якийсь посуд (що, мабуть, був умить знецінений) займав мало місця.
Все. Сховалися.
–Це була твоя найкраща і найбезглуздіша ідея, Майкле, – незабаром жалівся старший брат.
Обоє спітніли від духоти і тісноти. А ще ці скляні уламки!
–Але це краще, аніж у поліцейському відділку...
–Тихше! Тш-ш... Нас можуть почути.
Десять секунд потому:
–А-ау! – ти мені руку придавив. –Боляче, Джоне!
–Ти з самого початку лежиш на моїй нозі, і що з того?
Знову пауза. У ящику було темно, проте брати відчували один одного і контури обох ледве набували чіткості.
Майкл безпомилково глянув старшому в обличчя й прошептав:
–Джоне.
–Чого тобі? – впівголоса озвався той.
–Ще раз дякую. Ти мене врятував.
–Якби ні, то й не дякував би!
–Але ж... А довго нам так жити?
–Як?
–Постійно тікати, боятись, боротись за кожний цент.
Джон любив свого брата. Тому збрехав:
–Ні. Потерпи ще трішки. Ось я виросту, знайду кращу роботу, допоможу тобі вивчитись і тоді заживемо з тобою достойно.
–Буде власний дім?
–Так. А у просторій світлій кухні за широким столом, накритим яскравою скатертиною, ми щоденно споживатимемо смачну страву.
Майкл аж просяяв. Не дарма Джонові здалося, що пітьма трохи розступилась.
–Я готуватиму спагеті, Джоне!
–Ага, з котлетами.
–А до справжнього англійського чаю в нас завжди буде печиво.
–Я навіть цукерки приноситиму.
–Та-ак, – протягнув мрійливо молодший. – А захочемо, зможемо насолоджуватись їжею у затишній гостинній. Там і відпочивати можна після роботи. Уяви: ти і я, без набридливих вуличних котів; я і ти – сидимо в комфортних кріслах. Тепло і тихо, можна заспокоїтись.
–Це точно. А потім могли б відкрити власну закусочну. Не проти?
–О, чудово! Джоне, ти хоч знаєш, скільки могли б ми зробити усіляких ласощів і пікантних блюд?! Усі наші друзі приходили б і пробували все це. А головне – безкоштовно!
Старший на секунду засміявся, потім вставив:
–Так, так. На той час у нас буде стільки грошей, що ми зможемо роздавати сотні котлет просто так!
« “Просто так”. Гм... Які ж ми наївні», – подумки говорив собі Джон, – «ми хоча б себе прокормили». Старший брат дивився на світ очима реаліста. Він називав речі лише своїми іменами. Навчений життям, Джон розумів: дітям-сиротам вибратись із безодні бідності й здійнятись бодай на межу між проваллям і золотою вершиною – це нездійсненна мрія. Людям байдуже до інших. Мало хто розуміє, що, будуючи чиєсь благополуччя, як матеріальне, так і моральне, безкорисливо допомагаючи всім іншим людям, ми створюємо власне безхмарне майбутнє. Ні. Людина прагне тільки своєї вигоди, керуючись лише законами зовнішнього світу! Ми не розуміємо, що внутрішній світ, це не інша сторона, це все зібране воєдино. Якщо ти просто маєш якусь річ, а інший потребує її більше – віддай, просто так. Зроби приємне. А одного разу нечувано-негадано ти отримаєш те, чого давно бажав сам.
Та не будемо робити філософських відступів. У той час, коли Майкл обдумував інтер’єр і зовнішній вигляд закусочної «Два брати», старший задрімав. Сьогодні була важка ніч. Доки Майкл шастав в одинці по вулицях, Джон заробляв чергові гроші, тяжко і на межі сил. Але не можна було зупинятись. Потрібно на щось жити! Було дуже важко, проте підліток боровся. Думки про самогубство частенько навідували Джона, але Майкл тримав його на цій землі. Хто ж тоді прогодує, потурбується про одинадцятирічного хлопця? Брати були одні проти всього світу – несправедливого та жадібного, тому й несправедливого. Але Джон та Майкл – сильні. Вони не здадуться! Адже діти вулиці були заодно. Їх непереборне бажання мати рівні права керували тисячами сиріт і безпритульних Нью-Йорка.
...Ніч. Туман. Слабий вогник посеред сірої завіси. Де Майкл? Джон ледь не зомлів. Не маючи іншого вибору, старший брат подався назустріч ледве сяючій надії. Пройшла хвилина, чотири... Складалося враження, ніби підліток і з місця не зрушив. Проте він не припиняв бігти. Він був геть виснажений, проте ноги несли тіло вперед і вперед.
Вогник і досі був недосяжний, але щось уже змінилось. Звідки не візьмись вималювався довгий міст. Споруда тягнулась далі, просто в стовп туману. Джонові нічого не залишалось, як іти вперед. Скоро він помітив чийсь силует. Було схоже на хлопчика! Невідомий виявився молодшим братом! Радісний Джон зірвався з ніг. До хлопчика залишалось метрів зо п’ять! Старший щось крикнув... Аж раптом Майкл, навіть не обернувшись, подався вперед, у прірву...
–Ні-і! Аа-уй, – одразу схопився Джон за голову. Підстрибнувши, він ударився об кришку ящика.
–Ти чого? – перелякався сонним голосом молодший.
Джон віддихався, заспокоївся.
–Я... Все нормально. Нічого. Скільки ми спали, Майкле?
–Не знаю.
–Вічно ти нічого не знаєш!
–Але ж я не слідкував за часом. Що мені, збрехати?
У цей момент старший брат відкрив кришку і вдихнув свіжого повітря.
–Божественно... Не зрозумів?
Підліток вибрався назовні. Оглянувся довкола і ледь не впав. Навколо було стільки ж ящиків і усіляких контейнерів. Проте брати тепер були не на вулиці!
–Що за...
–...маячня, – підхопив шокований Майкл.
–Ні, ні. Не може бути! Ні! – і Джон кинувся до дверей вантажного відділення.
Зачинено. Хлопець не міг повірити в те, що сталося. Брати опинились на кораблі.
Джон підбіг до пожежного куточка, схопив маленьку червону сокирку і зараз же почав бити по дверному замку. Він рубав, не жаліючи сил, не боячись, що хтось почує. Нарешті вихід був вільний.
III
За мить Джон зник, і Майкл чкурнув у коридор слідом за ним. Пробігши кілька десятків метрів, молодший брат піднявся нагору по металевих сходах. Знову коридор, але світліший. Тут уже були люди. Мало хто звернув увагу на переляканого нечепурного хлопчика, котрий пронісся поруч. Але дехто навіть повірив у дежа вю. Вони клялись, що точно такий же хлопець пробіг тут півхвилини тому назад! Майкл піднявся на вищий поверх. Джона вже було не видно, тому молодший ще подумав, куди йти. Нарешті він помітив вихід, який виводив на корму судна. Майкл поспішив саме туди.
Незабаром брати зустрілись. Менший був здивований з поведінки Джона, бо той панічно розмахував руками і люто кричав, скаржачись на долю.
В десяти кілометрах виднілась зелена 46-метрова статуя Свободи, яка немов прощалась із судном. Здалеку Майклові навіть здалося, що факел у правій руці Леді злегка колихнувся вправо і вліво, наче ним махали.
Щохвилини корабель віддалявся від острова Бедлоу зі знаменитою пам’яткою. Він поступово переходив із Верхньої нью-йоркської затоки в Нижню. І це дратувало Джона. Хлопець був не в собі. Сьогодні все йшло не так як треба.
–Братику, заспокойся, – благав Майкл.
–Заспокойся?! Зачекай, ти маєш на увазі, щоб я взяв себе у руки, розслабився і нічого не робив?
–Ну, – Майкл знизав плечима.
–Добре! Гаразд. Якщо не зважати, що ми з тобою тільки удвох скоро потрапимо в чужу країну, на інший континент, на протилежний бік світу!
–Але ж...
–Ну подумай хоч раз перед тим, як наважуватись щось робити! Ми в Нью-Йорку ледве виживали... А там, без друзів... Як хочеш, малий, але я повертаюсь і негайно.
–Ага. Цікаво, як ти це зробиш? – Майкл кілька разів підняв брови, дивлячись на брата очима переможця.
–Я... Зараз.
І старший брат поспішив до сходів, які вели на останній ярус судна. Джон вирішив скористатись рятувальною шлюпкою. Накрита брезентом і прикріплена кількома мотузками, вона разом з іншими висіла над найвищим поверхом судна. Майкл просто оторопів:
–Невже він це зробить?
Між тим наш герой вже відчайдушно намагався розв’язати вузли. Член екіпажу «Лузитанії» помітив це і, здивований, підстрибцем побіг до порушника.
–Ти що робиш?..
Джон глянув чоловікові в білій уніформі у вічі:
–Змиваюсь. Не допоможете?
Лише секунда непорозуміння і член екіпажу кинувся за підлітком, який тієї ж миті рвонув геть.
–Скільки ще цих спринтів?! Ми що...Е!
В цей час сироту ледь не схопили.
–Ми що, на Олімпійських Іграх?
–Стій! Зараз покличу жандарма!
–О!
Джон спустився на палубу, перестрибуючи одразу через кілька сходинок. Вигравши тут час, хлопець кинувся в коридор. Позаду вималювався Майкл.
–Не біжи за мною!
–Чому, Джоне?
–Мене переслідують!
–А... – як завжди менший не встиг договорити. Зараз завадив член екіпажу, який «тільки виконував свою роботу».
–Ну, все, – зітхнув старший брат. – Тепер переслідують нас обох.
Чоловік в білій уніформі був уже близько. Сироти спустились на поверх нижче. Там було небагато людей, тому Джон під невдоволені крики збив візок з харчами і перевернув кілька саквояжів, аби затримати переслідувача. Після цього брати звернули направо і спробували сховатись у пасажирських каютах. Перша – зачинена, третя, шоста. Каюта під номером «162» піддалась і хлопці одразу чкурнули в маленьку тісну кімнатку. Двері одразу зачинили і притиснули власними спинами. Обоє з полегшенням зітхнули, заплющивши очі. А Майкл так перевів дух, що спустився по дверях до самої підлоги.
За кілька секунд Джон розплющив очі. Спершу він посміхнувся. Наступна ситуація дійсно склалась кумедна. Потім він почав усвідомлювати всю серйозність положення. Трохи темну кімнатку, краще вжити слово «комірку», освітлював один ілюмінатор. З обох боків каюти стояли невеликі двоповерхові ліжка. Зліва від дверей на першому поверсі сидів високий, років двадцяти шести чоловік в класичному коричневому капелюсі, що прикривав густе кучеряве чорне волосся. На гладко поголеному обличчі не можна було прочитати жодної риси характеру, навіть відношення до ситуації, що відбулась: ні шоку, ні гніву, ні надмірної цікавості. Та й зелені очі, захищені маленькими круглими окулярами, не відкривали своїх таємниць. Чоловік у скромному, але акуратному темно-коричневому костюмі просто мовчав. І дивився, не відводив погляду, неначе скам’янів. Це все, що встиг розгледіти Джон за одну-дві секунди.
Старший брат наважився провести рукою перед незнайомцем. Проте той різко відтягнув ноги у чорних туфлях під ліжко.
Наступної миті роздався гучний стук у двері. Почувся голос того самого члена екіпажу:
–Відчиніть, будь-ласка!
Джон дивився на мовчазного незнайомця і махав головою, пошепки благаючи: «Не треба, прошу, ні!» Майкл дивився на брата й робив те саме.
Тиша.
–Відчиніть двері, нам необхідно провести обшук. Ми розшукуємо двох порушників порядку.
Чоловік підвівся на ноги, не відводячи від сиріт свого погляду.
–Ви не зробите цього!.. – шепотів Джон.
Незнайомець підійшов до дверей. Він глянув на Майкла і зробив наступний жест: взявся за тоненьку рамку окулярів і ворухнув ними вниз і вгору, мов кліпаючи. Але стійкий погляд при цьому залишився несхитним. Менший сирота наче все зрозумів. Незнайомець відчинив двері. Чоловік в білому і ще один міцний мужик відразу ввійшли до кімнатки. Чесно кажучи, всі ледве поміщались там.
–Ага! – потер руки член екіпажу. – Все-таки попались.
–Марк Харевуд, – представився мовчун. – Мої кузени щось накоїли?
–Взагалі-то… – розчарувався член екіпажу, проте рятівник продовжив:
–Щиро вибачаюсь. Вони вперше беруть участь у такому дальньому плаванні. Цього більше не повториться, чи не так, ...хлопці? – імен братів Марк ще не знав.
–Так! – закивали сироти частіше, ніж обертаються гвинтові лопаті цього корабля. –Обіцяємо, більше не будемо!
–Що ж, сподіваюсь, – здався чоловік в уніформі й разом зі своїм «жандармом» покинув каюту.
–Дякуємо!.. – злетіло з вуст Майкла, тільки-но двері зачинились.
–Навіщо ви це зробили? – Джон все одно залишився невдоволений.
–Якби я не відчинив, виникли б підозри.
–Можна було обійтись без цих «понтів»!
–Я лише намагався допомогти… – невинно промовив кучерявий чоловік.
–Нам не потрібно ніякої допомоги. Ми й самі впораємось, так, Майкле?
Молодший опинився перед невизначеним вибором. Джон – його брат, але з особливим характером. Можливо, він зараз позичить рятувальний жилет і попливе назад в Америку. Проте незнайомець був не таким.
–Значить так... Зрадник! – розлютився старший брат і пішов геть, гучно грюкнувши дверима.
–Ці двері вже ледве тримаються, а тільки перший день, – підмітив Марк.
Одинадцятирічний хлопчик присів на м’яку постіль і задумався. Наступила довга пауза.
Тим часом Джон прямував довгими коридорами судна. Як він помітив, на цьому поверсі розміщувались каюти для другого та третього класів. Скромно, але не бідно. Хоча дехто, мабуть, віддав останні гроші на квиток в Європу. Спершу коридор мав простенький вигляд. Металеві стіни були пофарбовані в непримітний білий колір, а освітлення було дещо тьмяним. Та коли підліток піднявся на поверх вище, де розташовувались кімнати першого класу, він немов ступив на інший корабель. Стало набагато світліше. Цьому сприяли гарні бра через кожні три метри. Стіни змінились: тепер вони були обклеєні червоними шпалерами або оббиті дорогим деревом. І, навіть, підлога помінялась. Джон ішов по червоному килимі з узорами, а мимо пропливали двері зовсім не схожі на вхід в каюту № «162». Ці були вищі, ширші і прикрашені позолоченими ручками та візерунками.
Джон насупився: «Ці багатії і в дорозі без розкоші не можуть!»
Підліток піднявся на палубу, де зараз перебувало чимало пасажирів, і вирушив на корму корабля. Він з братом був тут лише десять хвилин тому назад. Попереду, все далі і далі, був Нью-Йорк, була Америка. Тепер судно вийшло із Нижньої нью-йоркської затоки у відкритий океан. Хлопець вдихнув повні груди свіжого прохолодного солоного повітря, відчув, як його довге, брунатного кольору волосся заворушилось на вітрі, так само, як прапор, який сирота спершу залишив поза увагою. На шестиметровій жердині жваво ворушилось велике знамено Британської імперії: «Юніон Джек» у верхньому правому кутку на темно-синьому фоні. Воно нагадувало частинку моря, клаптик океану, який, немов живий, ворушився навколо «Лузитанії». Високі хвилі синхронно омивали своїми білими пінистими гребенями міцний чорний корпус судна.
Джон угамувався, уже змирився з тим, що спочатку доведеться ступити на європейську землю, перш ніж повернутись додому. Тепер йому закортіло оглянути цей великий прекрасний корабель. За розмірами та красою лайнер нагадував «Титанік» (яким його знав Джон з розповідей очевидців та зі статей в газетах). Хлопець підійшов до краю корми. Не довго вагаючись, він узявсь однією рукою за жердину прапора і перехилився через борт. Унизу, якнайменше двадцять метрів, з-під води виривались піна та бризки, залишаючи після себе гарний рівний слід, який згодом зникав, неначе хвіст комети. То працювали 4 масивних чотирилопасних гвинти. Джонові ще доведеться познайомитися з тонкощами роботи двигунів.
Після цього підліток вирішив побувати на носовій частині. Так, «Лузитанія» була величезна, 240 м у довжину, 27 м у ширину. Сотні пасажирів, які вже влаштувались у каютах, виходили на обширну дерев’яну палубу. Особливо багато людей було на останньому ярусі. Там Джон також побував, але насолодитись пейзажем завадив настирливий член екіпажу. Отож Джон вирішив відвідати те місце наприкінці своєї прогулянки.
Підліток продовжував оглядати судно. Над основною палубою здіймалось ще три яруси з каютами та їдальнями, залами та спецвідділеннями. Ці поверхи були пофарбовані в білий колір. В яруси немов урізалась 36-метрова щогла із салінгом та десятками різноманітних тросів, закріплених на ньому, які тримали щоглу. Кілька канатів – найдовших – з’єднували її з іншою щоглою на носі пасажирського лайнера. То були його основи. А посередині корабля височіло чотири громіздких труби – наполовину червоних, наполовину чорного кольору. Широкі труби були нижчі від щогли вдвічі, проте стовп темно-сірого диму здіймався ледь не до небес. Могло здатися, що його досі видно у Нью-Йорку.
Як розташовувалися шлюпки на «Лузитанії», Джон з гіркого досвіду вже знав. А зараз він, нарешті, дійшов до носу корабля. Хлопець, який не боявся таких екстремальних відчуттів, знову став на краю перил. А вітер приємно задував у вуха. Сирота спробував відкрити рота. На мить підліткові здалося, що він – вітрила. І весь Атлантичний океан – його! Тільки тут Джон відчув свободу. Це було невимовне відчуття! Все належало хлопцеві: і білопері хвилі, і...
Раптом всі люди, яких тут було небагато, радісно закричали. Дехто ще й підсвистував. «Це мені?» – була перша думка. Проте Джон, як тільки опустив очі, все зрозумів.
–Дельфіни! – щиро засміявся підліток. Він їх ніколи живими не бачив, тільки з книжок: з дитинства пам’ятав чорно-білий малюнок цього дивного і завжди бешкетного створіння.
А тепер... Вони граються з ним! Три блискучі дельфіни, зі срібним відливом шкіри, по черзі вистрибували з води, вільно обганяючи один з найшвидших лайнерів у світі. Дуже скоро вони почали забавляти публіку все новими трюками. А трохи поклацавши і «проспівавши» незрозумілі людям слова, покликали всю зграю. За хвилину біля «Лузитанії» чудили дев’ять ссавців. І в кожного в чорних очах горів веселий блиск, а посмішка не зникала.
–Що, такі безтурботні? – підморгнув одному дельфінові Джон.
Незабаром «ватага» покинула судно під бурхливі оплески глядачів.
