Був прекрасний недільний ранок. Настільки свіжий та чистий, що Рікардо не хотілось витратити цей час ні на комп’ютерні ігри, ні, навіть, на футбол. Якесь непереборне бажання підштовхувало його з самого ліжка піти до парку.
І він, нікому нічого не сказавши, одразу поплівся з дому, забувши навіть про сніданок. Йшла дев’ята година – доволі рано для прогулянок школярів. Лише зрідка з’являлись дорослі з пробіжок або маячили пенсіонери зі своїми домашніми улюбленцями. При чому на поводі були не лише собачки, а і коти, морські свинки і т.д.. Раніше хлопець не помічав таких комічних ситуацій.
А от однолітків – жодного. «Та й слава богу, – думав собі Рікардо, – не будуть приставати зі своїми дурнуватими запитаннями!». Не дивлячись на однаковий вік та спільні інтереси, хлопець часто відчував себе не в своїй тарілці. Дивлячись на чотирнадцятирічних підлітків, він все одно вважав себе немов з іншого тіста зробленим. Повна апатія частенько навідувалась до нього, і тільки здоровий глузд рятував хлопця від неминучих наслідків...
Тому Рікардо, здавалося, жив у паралельному світі. Він часто відключався від реальності, поринаючи у коловорот думок та мрій. Одна з таких хвилин настала просто зараз.
Спостерігаючи за мільйонами бризок нового фонтану, які хизувались барвистими веселками на ранішньому сонці, а ще милуючись ніжною блакиттю небес, живими рухами зелених листочків, молодої травички, грою гарної пари безтурботних метеликів, що радісно порхали в повітрі, Рікардо невимушено задумався: «Навіщо ми живемо?». Люди постійно задавали це питання, задають і будуть це робити . Проте не всі знаходять відповідь, а краще – «правильну відповідь».
І от Рікардо задумався. Не буду вміщати в цю маленьку розповідь весь той неосяжний вир дивовижних та неповторних висновків хлопця, адже думки пролітали в голові з неймовірною швидкістю, як кілька фільмів одночасно, порізаних на епізоди. Підліток і сам ледь встигав зрозуміти, що робиться в його черепній коробочці.
Незабаром його власна думка частково сформувалась: «Так, життя – це однозначно не просто існування тіла. Як сказав давньогрецький філософ Сократ: «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». Також треба зауважити, що життя наше, яке ми маємо в даний момент, – одне. Наприклад я, Рікардо Касорла, планета Земля (при цій думці обличчя хлопця розпливлось в усмішці), проте що я тут роблю?! Не безсмертний же я, але тоді сенс цього короткого, рідко зрозумілого перебування на твердій поверхні?!!
Якась відповідь вже теплилась у Рікардо в районі серця, та мозок вимагав фактів, чітких загальноприйнятих аргументів. Аж раптом хлопець розсміявся, немов із себе. Він згадав, як усі: батьки, вчителі, дорослі знайомі, іноді просто з вулиці – всі, неначе з Біблії, читали проповіді: «Людина зобов’язана навчитися жити з іншими людьми в злагоді й любові. Саме це почуття повинно бути на першому місці завжди й всюди. Дружба має стати девізом кожного, а щирість і доброта виливатись у всіх вчинках... Б’ють у щоку – підстав іншу... Хто погано чинить, той погане й має... «Золота середина»... Поважай... Не залишай...»
У хлопця аж голова закрутилась.
–Брехня! – раптом на все горло закричав Рікардо. Мабуть, весь парк його чув, навіть пацюки в каналізації. –Все це нахабна брехня!
Одна бабуся, яка вигулювала пекінеса, покрутила вказівним пальцем біля виска.
А підліток нічого й не помітив. Йому не байдуже, що думають про нього інші, коли є власна думка, навіть про себе?! Просто одна дуже знайома ситуація знову сплила з давніх закутків пам’яті. А саме: маленький, схожий на комірку, клас, урок англійської мови, чергова перепалка між Рікардо та вчителькою...
–А ти, Рікардо, ледащо. Ці твої змагання в мене вже в печінках, а вчитися все одно не хочеш. А міг би! Міг би набагато краще!..
–Міг би, – погодився він, – але з дому виходив би лише до школи. Цілими днями сидів би й чахнув до посиніння, м’язи б обвисли на м’яких кістках, а дитинство пролетіло б, як сірий забутий сон, ані враження, ані бажання... І заради чого, скажіть мені?..
–А поступати куди ти будеш зі своїми оцінками?
І посипалися незабутні фрази, які неможливо викинути зі спогадів: «А він піде далі!.. У неї робота буде краще... Хапайся за мітлу, що, як не це, чекає на тебе?.. От не добереш бодай бала, – вантажником підеш?.. І скотишся ти... Заклюють...
Це закон, сьогоденний, «цивілізований». Навчання зводиться до прагнення оцінок (а не знань), оцінки – до статусу роботи, а за роботу платять гроші... Все дуже просто. Це перетворилося на гіпноз. Який, на жаль, уже має чимало жертв... І куди поділась та дружба, любов, патріотизм?.. «Будь кращим, поки тебе не скинув інший!» – горіло в очах наставників.
Рікардо не вважав, що вчитись непотрібно, не подумайте, навпаки – він прагнув сам до знань, але до справжніх, що знадобляться, які збагатять розум, допоможуть жити. Але життя таке коротке, і цілий шмат його ми витрачаємо...
Знав хлопець один сумний випадок. Навчалась у його класі дівчинка, Мариною звали. Сором’язлива, навіть більше – замкнута в собі, вона не визнавала нікого. На вулиці, після школи, не з’являлась, до гуртків не ходила. Незабаром про «зубрилку» 8-В узагалі стало нецікаво говорити. По слухам вона не просто вчила матеріал, а тупо заучувала абсолютно все, вже уявляєте? А тепер слухайте. «Відмінне навчання» довело до того, що Марина не могла висловити власної думки (якщо та взагалі малась). Першим це помітив Рікардо, коли дівчинка зачитувала свій твір. Хлопець безпомилково впізнав звичайне академічне викладення суто статей інших авторів. Чи це просто враження Рікардо?..
Словом, Марина вбачала життя тільки в навчанні, нічого особистого, радісного чи сумного. (Трішки згадує просту машину). Якось клас дізнався гірку звістку: дівчинки не стало, раптовий серцевий приступ. Скільки разів після того хлопець рвав на голові густе волосся й щиро плакав: «Куди ж ти пішла, бідолахо? Ти ж нічого не встигла взяти від цього клятого життя! І до якого місця тепер те зубріння?!..»
Роздуми продовжились. Бог з ним, з атестатом, без якого «не варто продовжувати жити». Допустімо, у вас вища освіта, хороша робота, яка вам подобається, дім, сім’я, можна додати рахунок у банку, «життя вдалося», – ви щасливі? Якщо так, не має сенсу дочитувати цей облишений логіки роздум. Ви й самі краще напишете про цей «смисл буття».
Якщо ж ви відчуваєте, що чогось не вистачає, однієї-єдиної ниточки прагнення, продовжуємо. Рікардо міг так думати та згадувати роками, а жив би більше, може й століттями. Але перейдемо до наступного «сенсу». Про це іноді не хочеться говорити без однодумців, проте хлопець був тет-а-тет із собою, з другим «я», а не «ти».
Релігія. Більшість, коли їх питають, «що ми робимо на землі», спираються на різні релігійні вчення. Але Рікардо хвилювало питання свого буття на цій маленькій блакитній планеті, і що там буде після останнього вдиху повітря, останнього удару серця, – чи то тунель, чи то сади, чи може ще щось (дивлячись на віру), – начхати. Тому хлопець, один з небагатьох своїх однолітків, хто читав літературу різних авторів про релігії, і літературу взагалі.
Чіткої відповіді не було. Складалось враження – у що ти віриш, на те і чекай. А люди так прагнуть знати факти, щоб як географія по картах було розкладено, щоб як геометрія по теоремах розписувалось.
Рікардо зробив висновок, що відповідь на поставлене запитання знаходить кожен сам, але ж тоді вони будуть відрізнятись! Де ж правда?
Тим не менш хлопець, замріяно спостерігаючи за пухнастою хмаринкою, що осідлала вітер, беззаперечним сенсом вважав...
Несподівано зазвучала мелодія. Рікардо дістав мобілку.
–Ти де ходиш?! Ми з батьком уже всіх твоїх друзів обдзвонили!
–Мамо, усе добре.
–Добре?! Це може в тебе добре!
–Так, гаразд, йду додому.
Рікардо попрощався з парком, який так заспокоював, і знехотя поплів ноги додому.
Ось він уже біля дороги, сумно йде до переходу. Ледве змушує себе поглянути наліво і направо, щоб спокійно перебратись на той бік. Аж раптом серце на мить стало...
Випнувши два карих ока ледь не з орбіт, переляканий хлопець побачив посеред дороги дворічну дитину. Позаду неї вже мчав навантажений доверху «КамАЗ». Чи той факт, що гальмівний шлях вантажівки втричі більший від відстані, яка залишалась до трагедії, чи може це було щось інше, на підсвідомому рівні, але Рікардо використав усі свої спортивні якості бігуна і рвонув до малої, немов гепард. В останню мить хлопець просто таки виштовхнув дитину з проїжджої частини, а сам не встиг...
Шокована горе-мати, яка заговорилась з подругою, підбігла до заплаканої дитини. Дитя відбулося лише кількома незначними подряпинами. А перехожі ринулись до Рікардо.
–Пульсу немає.., – зробив хтось вирок.
