Весняний, грайливий промінець тихесенько торкнувся квіткової бруньки, що гойдалась на розкішному кущі. Вона прокинулась від того дотику, поволі розплющила свої великі красиві вії – пелюстки і глянула на весняний ранок. Подруги її ще спали, на їхніх закритих тугих бутонах висіли крапельки вранішньої роси, яка відбивала сонячні зайчики. Ті, іскорками промінців сліпили і смішили очі великої чарівно-красивої квітки. Вона посміхнулась повернувшись до сонечка.
- Погляньте, погляньте яка красуня! Я таки перший помітив - вона розцвіла! – Маленький мохнатий джмелик, пританцьовуючи від радості і захоплення навколо красуні. Відлетівши трохи віддалік він присів недалечко на листку, щоб краще роздивитись квітку.
- Я теж її перша помітила. Я ще вчора тут літала! Відійди, дай мені подивитись! – Джмелика штовхнула невеличка руденька бджілка, ніби більше не було місця із якого видно квітку. Нахабу звали Рудка, вона була вся обсипана квітковим пилком, від чого мала дуже кумедний вигляд.
- Могла і не штовхатись. Я б і сам підсунувся. – Джмелик Жужик насупився і відсунувся в бік, він сьогодні зовсім не хотів сваритися, проте вдав із себе ображеного.
- Що це ви тут повсідалися? – До них пробирався по стеблу, худий довгов’язий мурашка Кусик.
- Квітку розглядаємо, - промовив насуплений Жужик.
- Ага, справді гарна! – Просунув вуса між листками мурашка. – А чого надуті?
- Та…- Махнув лапкою джмелик.
- Зрозуміло. – Підсунувся до них Кусик. – Знову посварилися.
Вони повсідались на широкий розлогий листок з якого було найкраще видно щойно розквітлу квітку. Друзі вже кілька днів чатували її появу і поміж собою сперечались, хто перший побачить і якого ж кольору буде квітка.
- Погляньте, я ж вам казала, що вона не буде червона. Пелюстки біло-рожеві, а серединка темна, ніби промениться до країв, – вимовила захоплено бджілка Рудка.
- Треба було мені з тобою закластися, все рівно б не вгадала. – Мурашка підпер лапкою голівку.
- А тичинки які великі, всі в пилку.
- Ага і під ними виблискують мисочки солодкого нектару. Мабуть сма-а-ачний? –Кусик розтягнув останнє слово і облизався. – Давайте пробувати.
- Тобі б тільки черевце напхати, такий худий а їси нівроку. Посидь полюбуйся, на цю красуню.
Пані Квітка вдячно вслухалась у розмову малечі, їй приємно було слухати похвалу. Квітка милувалась найпершим в своєму житті сонячним ранком, довколишньою красою. Там, по зеленому килиму трави, під кущем розсипалось і переливалось різнобарв’я її маленьких сестер, а в далині під самим тином, на нечепаній галявинці світились, як сонечка, жовті квіти кульбаби. Вітерець ніжно чепурив пелюстки Квітки і вона, всміхаючись похитувала голівкою на міцному стеблі.
- Давайте в пані Квітки запитаємо, чи можна спробувати її нектару. – Нервував на листочку Кусик. Йому так хотілось скуштувати із тих блискучих мисочок.
- Ну, що з тобою робити. Давай запитаємо. –Рудка перша підлетіла до квітки.
- Вибачте, шановна панно красуне! Можна покуштувати Вашого нектару? Ми ще ніколи не бачили такої великої і красивої квітки, певне і нектар Ваш такий же чудовий?
Панна Квітка посміхнулась яскравими пелюстками і в знак згоди кивнула своєю граційною голівкою. Малеча радо накинулась на нектар. Він тік по бороді, по щоках, по лапках. Особливо старався мурашка. Нектар був дійсно смачний. Скоро малюки наїлись і стали веселитись, стрибаючи по пелюстках. Квітка посміхалася і радо підкидала грайливих пустунів.
- Ви сюди подивіться! Вони зараз усі розкриються! – Бджілка покликала друзів до краю пелюстків.
На кущі одна за одною спалахували нові квіти, ніби застиглі спалахи салюту. Скоро сестрицями пані Квітки був покритий увесь кущ, навіть листя було не помітне між пелюстками.
- Оце то нектару-у-у!
- Помовч! Пані Квітка вирішить, що ми якісь ненажери. Як би знав, ніколи б не взяв тебе з собою. –Жужик дав легенького ляпаса другу. Той сердито насупився, та не на довго і приєднався до друзів.
Чудові пахощі висіли в повітрі і наповнювали довкілля. Кольори переливались на ніжних пелюстках, а компанія сиділа і мовчки спостерігала за незрівнянною красою.
- Як добре! – Не знайшов інших слів джмелик. Друзі нічого не відповіли, а тільки набрали повні аромату.
А тим часом на дорозі, що тяглася по той бік плоту, пригальмувало авто, здійнявши стовп куряви. Отой стовп зневажливо обтрусив глянсовані боки позашляховика і полинув собі далі осідаючи на луг.
Друзі стривожено повернули голови. Звідти долинав неприємно-пронизливий звук клаксона. Дверці в автомобіля відчинилися. По стежині, в напрямку до дороги, трохи накульгуючи ішов дідусь. Малюки знали, що живе він тут недалеко в будинку. Інколи вони бачили старенького на цій квітковій поляні. Дідусь приходив сюди і не зрозуміло для чого підрізав довгою палицею, з блискучим кінцем, корінці кульбаби і лободи. Малюки не розуміли для чого він це робив, бо старий ніколи їх не їв, а грузив на тачку і возив до ями в кінці городу.
Підійшовши до машини, дідусь щось довго розмовляв у відкриті дверці. Потім повернувся і пішов прямо до куща, на якому сиділи друзі. В одній руці він тримав ціпок, іншою стискав садові ножиці.
- Він хоче зрізати нашу Квітку! – вигукнула перелякана бджілка.
- Ми не дозволимо йому! –Жужик зразу ж знявся в повітря і прийняв войовничу стійку.
- Ми його не підпустимо, це наша Квітка! – Мурашка Кусик і собі загрозливо виставив вперед черевце, готовий полити дідуся мурашиною кислотою.
Старий підійшов до куща, щось сердито бурмочучи про себе.
Всі троє відчайдушно кинулись на ворога.
- Чого це ви? Чого такі сердиті? – Відігнав дід рукою войовничу комашню. – А зрозуміло, подругу свою захищаєте. Невже ви думаєте, в мене підніметься рука таку красу зрізати. Я п’ять років чекав щоб вона зацвіла. А він, бачите, собі в букет захотів, грошми переді мною трясе. – Дідусь позирнув у бік машини. – Не продаю я друзів! Чекати, такі як він не хочуть. Я саджанця пропонував, а йому зразу, куща з квітами подавай!
Дідусь нахилився над квітучим кущем, зрізав кілька сухих гілок, нагнувся, понюхав, погладив рукою квітку і пішов неквапливо до хати.
На дорозі сердито клацнули двері, майже, нечутно завівся мотор і курява ще довго вказувала слід від автівки.
- Дивний цей дідусь, мабуть, нас злякався і не зачепив квітки, – вимовив Кусик.
- Ні, він як і ми теж квіти любить. – Бджілка Рудка сіла на квітку і занурила в пилок носика, що б не показати своїх сліз.
Пані Квітка вдячно похитувала голівкою, колихаючи друзів, ніби дякуючи їм за чудовий порятунок і погоджуючись із кожним їхнім словом.
