Автори:
Федорів Олексій
Галушка Олексій
Полтавцев Микола
Про Стьопу
Два дев′ятиповерхових будинки, один напроти одного. Між ними – величезне подвір′я. На якому знаходиться все те, чому і належить знаходитися на подвір′ях – дитячий майданчик, з колесами, турніками , качелями; баки з сміттям, альтанка в якій ночами п′ють дешевий кальвадос за 4.20; і ше стояли на подвір′ї два гаражі – лише два. З яких все і почалося...
Стьопа стояв на балконі й курив. Він ніби велика ворона пильно вдивлявся у безмежний хаос подвір′я. Ось качеля з якої він гепнувся у тринадцять років і завдяки тому придбав свій „видающийся” горб на спині. Ця випуклість ще більше робила схожим його на птахоподібного. Стьопа докурив, виліз на перило і...
Один гараж був пофарбований у жовтий а другий у синій кольори. І якщо подивитись зверху на падаючу чорну кострубату фігуру, можна було сприйняти її за тризуб який різко зменшувався на фоні двох гаражів.
Підійшла якась бабця, поштуркала Стьопу дрючком, який тримала в правій руці.
Відкривши очі Степан побачив перед собою чисте небо, по правій стороні синій, а по лівій – жовтий гараж. Перед ним з′явилось обличчя бабці.
- Земля холодна, простудишся – сказала стара.
Стьопа підвівся, почухав горб, подивився в небо і подумав, що треба піднятись на поверх вище. Адже з четвертого поверху ніц не вийде, хіба лиш відчути фрагмент польоту .
Балкон п′ятого поверху був закритого „тіпа”. Довелося трохи пововтузитися, поки балкона рама з низьким свистом штопорнула на велосипед „Зайка-3”, який саме проїхав межи гаражами під керуванням п′ятирічного Мишка – його мама щойно покликала обідати – і він мчався до свого під′їзду.
- От бля – крикнув Стьопка – так можна до дев′ятого сьогодні і не дійти. Харкнув на кольоровий кашкет Мишка і бігом плигнув орієнтуючись на зеленкувату субстанцію яка розтягувалась по козирьці юного вилисипидиста. На відміну від попереднього, цей політ був на кілька секунд довшим проте не більш ефективним. І так далі ...
І ось Степан Захарович стоїть на даху. Набравши розгін (наскільки це було можливо з його горбом) він скочив униз головою, як це роблять плавці з 5-ти метрових вишок, проте віри що це допоможе – не було.
Як вже звечоріло, за Стьопкою, як завжди, прийшли його кореша: Авессалом Хнига і Абратор Іванович – вони повідносили до баків з сміттям – балконну раму, Мишка і вельусипет.
- Ну, бля, придурок – таки скочив униз головою. Це шоб не допомагати нам відкопувати себе. Давай, Хнига, копати бо ше задихнеться.
Копати було важкувато. Асфальт хоч і потріскався але не піддавався. В голові Абратора Івановича з′явився великий каток яким керував п′яний дядько у спітнілій майці і синіх штанях з трьома лампасами по боках. Він осатаніло крутив руля і на повні груди кричав:
- Міша, дамой – мама прігатовіла тьебье пакушать.
Абратор Іванович стрепенувся.
- Так, касяк був лишнім.
Лишнім було стрибати вниз головою, ще й хлопцям роботи додав.
Хнига вперто довбав асфальт в кількох метрах від того місця де впав Стьопа, не звертаючи уваги на Абратора Івановича, який стояв стояв і дивився на те, як Стьопа ворушив ногами.
- Лом треба – байдуже промимлив Абратор.
- А може ми його отработом полляєм – він і так піде?
- Якби не горб то пішов би, а так...
- Слухай! А може його лишити, чи лопатами акуратно відтяпати ноги – асфальтом притрусити – тай вже. А то дістав уже.- задав Хнига.
- Слухай, харо′ гнати, а чеши в гараж за ломом, - бо наш Стьопа двине.
Їбав я в той гараж іти, пам′ятаєш що було коли ми заходили туди в останнє? Обидва перепугано подивилися одне на одного.
З гори долітало надтріснуте:
- Міша, Міша!!!...
- Треба шото рішать – сказав Абратор Іванович, і в цю ж мить блискуча ідея осяйнула маленьку голову Хниги.
- Треба отбойний молоток у дорожньо-ремонтників позичити, поки мамка того йобаного Миші не прийшла.
За хвильку Абратор весело довбав асфальт навколо Степи. Дивись шоб не пошкодив Стьопу – прокричав Хнига у вухо Абратору, - той мовчки продовжувуав свою справу. Коли її було завершено, Хнига подякував ремонтникам і повернув їм Апарат.
Степан до тями не приходив. Деякі шматки асфальту настільки вбились в його тіло, шо віддовбати їх було неможливо.
Вони прив′язали до Стьопиних ніг міцні мотузки і потягли до гаражів.
Вибігла якась жіночка.
- Ви тут не бачили маленького хлопчика, Мишко називається? – спитала вона.
- Ні, - сказав Абратор і стукнув Хнигу, який чомусь задивився на пташку, що сиділа на дереві.
Обидва мовчки тягли Стьопу оббиваючи рештки асфальту то об дерева, то об борбюр.
- Може завтра в нього вийде? – спитав Хнига.
- Не знаю. – відповів Абратор. – що в нього вийде, але сьогодні ти його в гараж заносиш.
- А чого це я? Давай разом!
- Знаєш, що мені дивно? Як ця скотина кожен ранок вилазить з гаража? Адже ми закриваємо на колодку з надвору!
- Хуйня тобі в голові – відчиняй ворота.
Брама скриготнула і дві тіні протягнули щось по гравію в гараж.
Стьопа стояв на балконі й курив, докуривши – тяжно сплюнув, виліз на перило і...
