Я знаю кількох людей, які ведуть щоденники. Я навіть бачив ці щоденники. Тобто не читав а бачив. Я бачив як вони в них роблять якісь записи, як вони з ними носяться, як вони їх перечитують, як не випускають з рук і не кладуть на видне місце. Я теж певною мірою відношуся до таких людей…
В дитинстві
В дитинстві діти часто ведуть щоденники. Ведуть не довго, бо це стає якоюсь каторгою. Я впевнений, що в дитинстві багато хто веде щодженниуки і записи в них майже всі однакові:
- прокинувся
- поїв
- пішов до школи
- прийшов
- поїв
- зробив уроки
- погрався на денді
- подивився на добраніч діти
- ліг спати
І так кожен день… дні три. Потім це все набридає і щоденник відносять у купу зі старими газетами, потім відвозять бабусі в село і спалюють у плиті. Так відбувається тому, що діти чують про щоденники щось цікаве, хочуть таке саме зробити. Але вони не такі як літературні герої і не усвідомлюють нащо треба ці щоденники.
Пізніше «щоденник думок» заміняє шкільний щоденник. Певною мірою він і є справжнім ЩОДЕННИКОМ. В ньому є якісь оцінки, двійки за поведінку, записи вчителів. Так можна простежити, коли дітям було в лом вчитися, коли в них був переломний вік. Однак ці щоденники відправляються на смітник переважною мірою, як зайвий непотріб.
В дорослому віці
Щоденники веде не так багато людей. Записи в них відрізняються від дитячих щоденників. Тобто записи у щоденнику відбуваються не щоденно, а за потребою. Яскравий приклад розумного щоденника показано у фільмі «Вечное сияние чистого разума» з Джимом Кері.
Мій щоденник у мене дуже давно. Його помаранчево-жовта обкладинка не схожа на обкладинку. Я ношу його вже кілька років як черепаха панцир і ніколи не залишаю його вдома. Не тому що не хочу щоб його читали, хоча це теж, а тому що іноді може схотітися згадати якісь поїздки, якісь події, якісь маразми, що там занотовані.
Там є записи між якими пройшло півроку, є такі, між якими пройшло півгодини, є роздуми над подіями, про друзів, про те що коїться в голові. Перший запис зроблено 2 липня 2007 року, останній – вчора. Зараз у цьому зошиті залишилося дві чистих сторінки. Дві останніх сторінки цього щоденника, у якому моє життя за кілька років. А подій було багато…
Через якийсь час дві вільні сторінки будуть заповнені моїм життям. Тоді доведеться заводити новий зошит, але я вже звик до цього…
Навіщо?
Ну цього я точно сказати не можу. Знаю точно одне – пам'ять стирається, точніше заміщується. На місце старих подій приходять нові, деталі стираються, і от щоб відчути ті деталі я можу почитати потрібний запис. А колись, можливо, цей зошит знайде хтось. І, можливо, з того зошита щось знадобиться для чогось, а можливо… лише перед папером ми можемо бути чесними на сто відсотків. Тому й не хочемо, щоб це все хтось читав. Принаймні, доки ми ще тут…
