Коли султан відчинив скриньку, то побачив там, заввишки хіба з мигдаль, у жалюгідному лахмітті юнака, який їв хліб та пив воду з горняток в шухлядці.
– Хто ти такий? – спитав султан.
Юнак ворушив губами, та голос його був такий тихий, що не було чути навіть шелесту.
Султан обережно взяв скриньку й власноруч поніс її до себе. “Мабуть, якщо добре його годувати, то загадковий мешканець скриньки зміцніє і матиме сили казати гучніше, а там хтозна які дива він розповість”, – міркував султан. Він сам вичавлював сік з винограду та відщипував шматочки фініків для юнака. “Ляльці”, як прозвали юнака заздрісні жінки гарему, щодня у палаці грали найсолодшу музику, а придворний кравець пошив новий, з шовку та золота халат, який ледве можна було натягнути на палець. І хоча такому майстерному виробу дивувався ввесь палац, але юнак вже не мав у ньому потреби – несподівано, чи то через їжу, чи то через гарний догляд, юнак почав щодня зростати. Десь днів зо два його вже можна було почути, і султан ні на мить не відступав від нього. Везир теж іноді підходив послухати оповідувані юнаком дивні історії, але зміст їхній жахав мудрого радника. Хоч як він намагався відволікти султана, той і чути не хотів про інші розваги чи навіть справи.
За два тижні юнак сягнув звичайних людських розмірів і більше не зростав. Натомість почав радити султану в усіх державних справах, а той слухався. Запанував у державі безлад – де й поділася та справедливість, що нею так пишався султан: добрих зневажали, а злих винагороджали; ницих звеличували, а славетних ганьбили; марнотратам віддавали накопичене ощадливими.
Плакав тихенько у своїй палаті везир – шкода йому було країну, що її занапастив його пан; шкода йому було свого пана, бо змовлявся вже проти султана гарем…”
Тут караманець замовк.
– А далі? Що було далі? – нетерпляче питали купці.
– Невже ви не знаєте цієї казки? – здивувався прочанин. – Тож ви, справді, не візьмете з мене проїздне?
– Ні! – одностайно вигукнули всі.
– Добре. Та, все ж, ви знаєте закінчення історії. Ось ти,– звернувся він до наймолодшого з купців, – хоч ти ще й безбородий, але ж розумієш, що буває, коли гарем повстає проти свого господаря?
– Авжеж. Одного ранку правителя знаходять вбитим у власному ліжку, а всім оголошують, що він помер від давньої хвороби.
– У ніч смерті султана на нiчній варті стояли віддані гарему яничари, – схвально кивнув караманець. – А ось ти, – він звернувся до іншого купця, – хіба ти гадаєш, що такі написи на таких скриньках не справджуються?
– Без сумніву, справджуються! – впевнено сказав купець, відтак трошки поміркував й спитав, – Отже, султана знайшли у ліжку безголовим?
– Тільки крови було небагато, бо відітнули її з небіжчика, – продовжив прочанин. – А хіба ти, найстаріший та наймудріший з купців, – звернувся він до сивобородого очільника каравану, – не здогадуєшся, хто міг так спаплюжити тіло бідолашного володаря?
– Здогадуюсь, – повільно відповів старий, – це був той злий дух-юнак, якого, вочевидь, послав сам Диявол помститися на султані за страчених злочинців.
– Юнак відтяв і викрав голову султана, а далі його вже ніхто не бачив. Як і палаца, бо той зруйнувався того ж дня, – караманець зупинився, – Я ж казав, що ви знали закінчення історії, і самі тільки-но це довели.
– Стривай! – не вгавали купці, – Ким був той юнак? Нащо йому була потрібна голова султана?
– Стуліть пельки! – гримнув на них очільник каравану і звернувся до караманця, – У кожної казки має бути повчальна суть. Єдину рибу, що я виловив з мутної річки твого оповідання – це усім відома пересторога щодо привабливих юнаків, але цього надто мало, щоби оплатити твій проїзд з нами. Але вже як пообіцяли, то нічого не поробиш. Пропоную тобі таке – доведи до завершення казку, і якщо вона нам сподобається, то ми виконаємо будь-яке розумне (!) твоє бажання, якщо ж ні, то ти мусиш заплатити проїздне. Ну як? – без великої надії спитав старий.
– Згода, – спокійно відповів караманець. – Поясню казку як зможу. Отже, палац у казці – це тіло людини, а султан – це те, з чим людина себе ототожнює, те “я” всередині нас.
– А везир хто такий? Гість? – насмішкувато спитав хтось з купців.
– Це те, чого, на жаль, немає в тебе, мій допитливий друже, це – людська мудрість або, як каже простолюд, здоровий глузд. Це він застерігає людину від копирсання в собі, від блукання у невідомих навіть йому закапелках свого розуму, від зустрічі там з …
– Тим юнаком. Хто ж він? – спитав його наймолодший з купців.
– Це – віра в Бога. У кожного вона є. І мало не кожний утримує її на хлібі обов’язкових молитов та на воді посту. Та якщо в скрутну годину людина звернеться до неї і почне молитися часто й щиро, почне думати про Творця, спілкуватися з побожними людьми, читати святі книги – тобто плекати в собі віру, то вона зросте й не залишить у людині нічого крім себе. Вчинки наверненого здаватимуться божевіллям, а він сам – навіженим.
– А чим тоді був у казці гарем? – поцікавився знову хтось.
– Це – дев’яносто дев’ять людських гріхів. Коли віруєш, то в них немає влади над тобою, тож вони нацьковують своїх яничар-наслідки минулого безбожного життя. І руйнується людина, загибає вона, загибає палац її духа – тіло. Лише голову – душу її – неушкодженою забирає віра із собою до Бога… Ось, власне, і вся суть казки. А напис на скриньці ви тепер і самі можете перекласти.
– Так, – відгукнувся безбородий купець, – “Відчиниш – матимеш щастя, матимеш щастя – наложиш головою” означає “увіруєш – себе погубиш, себе погубиш – душу врятуєш”.
– Слушно, – посміхнувся караманець, – Ну як?
– Яке твоє бажання? – спитав очільник каравану.
– Хочу, щоби не один я проїхав без проїздного, але й всі інші прочане. Це розумне бажання?
