Цілий рік з ранку до вечора султан особисто перевіряв справоздання з усіх установ, з ранку до вечора розглядав скарги простолюду, з ранку до вечора по майданах усіх міст і містечок котилися голови урядників-злочинців.
Постав лад у державі, людям дихалося вільніше, а султан, хоч і звали його вже всі Справедливим, щодалі похмурнішав. Знову викликав він везиря і сказав йому так: “Наказав я зварити тебе в олії, везирю. Правий ти був, коли казав, що не матиму більш щастя. Отруїли мене чужі лиха, тяжіє на мені кров страчених. Та не маю зла на тебе через це. Я став Справедливим, тому караю тебе, свого вчителя, радника та приятеля, не за своєю примхою, а за твій злочин”.
Не злякався везир: “Служив я й тобі, мій пане, й твоєму батькові, й батькові батька твого, і не було за мною жодного переступу. Може якийсь заздрісник вчинив наклеп на мене? Кажи, мій пане, в чому полягає моя вина?”
Султан гірко посміхнувся: “Ти і сам добре знаєш, що я не вірю наклепам на друзів. Я сам виявив ув обрахунковій книзі, що витрачається на тебе зі скарбниці зайвий золотий щороку. Хоч як це мало, але все ж злочин”.
Упав навколішки везир:
– Заборонено мені казати тобі, мій пане, куди витрачається цей золотий.
– Хіба в тебе є крім мене ще один господар? Ким заборонено? – розгнівався султан.
– Твоїм батьком, мій пане. Він перед смертю взяв з мене слово не говорити тобі про це.
– Я тепер султан! Я єдиний, хто може наказувати тобі! Кажи всю правду, якщо не бажаєш бути звареним в олії.
– Тоді ходімо, мій пане, – промовив везир і повів здивованого володаря десь углиб палацу.
Довго вони йшли плутаниною переходів, сходів, двірків – такий великий був у султана палац, що він уже й не впізнавав тих місць – поки не опинилися у низенькій кімнатці. Везир запалив там свічку, і при її світлі султан побачив золоту, з вишуканими візерунками скриньку, яка лежала просто на підлозі. Поряд стояв глечик з водою та тареля з хлібом. Везир постукав по скриньці, і зсередини неї висунулася шухлядка, в якій були два маленьких горнятка. В одне везир налив з глечика води, а в друге накришив скибку хліба. Відтак знову постукав по скриньці, і шухлядка повернулася на місце.
– На цей хліб і воду й витрачається золотий щороку, – пояснив везир.
– Що там? – спитав приголомшений султан.
– Ніхто не знає, мій пане. Скриньку подарували ще твоєму батькові, але він не наважився її відчинити через те, що на ній є напис.
Везир підніс свічку ближче до скриньки, і султан прочитав: “Відчиниш – матимеш щастя, матимеш щастя – наложиш головою”.
Везир вже почав виходити з кімнатки, коли побачив, що султан зачаровано дивиться перед собою.
– Але ж ти не відчиниш її! – везир був такий наляканий, що навіть забув додати “мій пане”.
– Я хочу знову бути щасливим, - прошепотів султан, - дарма, що накладу головою.
