Уже два тижні минуло відтоді, як я нарешті опинилася в підземному струмочку.
Я довго очищувалась, доки повністю не відчула себе собою і не зрозуміла якими силами і яким потенціалом володію. А як опинилась на місці, зрозуміла, що кожна краплина тут настільки ж сильна і настільки ж могутня. На мене одразу війнуло теплом та затишком, добротою й прихильністю, щирістю, співчуттям і готовністю діяти.
Незабаром я наздогнала Рокінвейзера та Дикунку. Вони прилаштувались до невеличкої щілини (щоб їх не знесло суцільним підземним потоком) і чекали там на мене.
Як же рада була я їх бачити! Рокінвейзер нітрохи не змінився, хіба що став трохи прозорішим і ще більше переливався бузковим відтінком. А от Дикунка! Дикунка стала ще дикішою. Вся дзеркально прозора, з войовничим блиском. Войовничим, проте не агресивним. Просто рішучим і сміливим.
Як тільки я підпливла ближче до тієї щілини, ми з Рокінвейзером глянули один на одного, зазирнули ніби в саму Душу... І я зрозуміла тоді, що він також все пам’ятає, розуміє свої помилки і має рішучість виправити їх. Але між нами не було сказано ні слова.
Лише трохи пізніше, коли ми вже рухалися джерелом разом із тисячами інших крапельок, він запитав, чи не вдалося мені зв’язатися з Чистим. А мені не вдавалося, і я сумно поглянула на Рокінвейзера. А він сказав, що нічого страшного. Настане час, і Чистий сам прийде до того, до чого прийшли ми зараз. До того ж він – Чистий. Хіба може бути інакше?
Уже два тижні минуло відтоді, як я нарешті опинилася в підземному струмочку.
За цей час ми просунулися під землею уже на багато-багато метрів. Ми рухались доволі швидко, одним суцільним джерелом.
І знали ми, що колись вийдемо на поверхню. І знали ми, що там на нас чекає – знову байдужість, знову хворі крапельки, які потребують нашої допомоги.
І знали ми, що також можемо не вистояти. Але ми мали чіткий намір боротись – за своє життя, за життя усіх краплин світу. За життя всього світу. За життя Всесвіту. За джерело Всесвітньої Мудрості, мудрості віків.
Ми не прагнемо слави, ми хочемо визнання.
Ми не потребуємо прихильності, ми жадаємо розуміння.
Ми з відкритою душею рушаємо назустріч добру, і не боїмося опинитися під впливом зла. Тому що знаємо, всі ми помиляємось. А сильний той, хто прагне виправити свої помилки...
Уже два тижні минуло відтоді, як я нарешті опинилася в підземному струмочку.
За декілька днів опісля, у нас із Рокінвейзером відбулася серйозна розмова.
- Ти пам’ятаєш, як тоді, іще в печері, ти пообіцяв мені дещо? – запитала я.
- Так, - невпевнено й водночас серйозно відповів Рокінвейзер.
- Ти пообіцяв допомогти мені у пошуках однієї людини... Едварда.
- Так, пам’ятаю.
- Ну... і?
- Я й досі маю намір допомогти тобі. Я буду надавати тобі яку завгодно допомогу у його пошуках, якщо ти впевнена, що це твоє призначення.
- Я знаю. І я впевнена, що саме це – моє призначення. Одне із них.
- Гаразд. Але... навіщо тобі його шукати?
Мушу визнати, це питання дещо знітило мене, не звертаючи увагу на те, що я уже мала готову відповідь.
- Щоб врятувати його.
Між нами запанувала мовчанка, і я поспішила розсіяти її.
- Розумієш... не знаю, як це пояснити... тоді, коли мене вислали, і коли я поневірялася по світу, ніхто не бажав мати зі мною справ. Більшість із тих, кого вислали у ті ж краї, куди й мене, уже позабували хто вони, і для чого вони тут. Я також уже почала забувати... Одного разу я випала дощем на Місто. Я невблаганно наближалась до міста, чи то воно до мене. Почала хворіти. І ледь не забула, хто я. Не знаю, що тоді змусило мене не забути... Ми падали на землю, а люди розбігались. А Едвард.. він був іще хлопчиком, і я впала на його долоню. Не знаю, яким чином, але він зцілив мене. Від нього просто віяло теплом та милосердям, я б навіть сказала, любов’ю. Не до мене, ні. До всього Всесвіту. Він врятував мене. Завдяки йому я згадала, хто я. Тоді я й вирішила повернутись. В озеро, до вас. Боротись, відродити Інститут... І тоді я рушила прямо на ту гору. Стала сніжинкою і знову чомусь усе забула. Мабуть, тому, що мені дали нове ім'я. Не пам'ятаю яке, але неодмінно дали. І я все забула. Почала згадувати, коли розтанула. Тоді я опинилась у річці, а пізніше й в озері.
Рокінвейзер уважно слухав, не робив жодних зауважень, хоча навіть я розуміла, що те, про що я розповідаю, не мало жодного відношення до Едварда.
- До чого я веду. Едвард тоді врятував мене. А тепер, я відчуваю, йому потрібна моя допомога.
- І ти знаєш де його шукати?
- Коли я була в кар’єрі... задля того я туди й пішла... я нарешті змогла налаштуватись на джерело Всесвітньої Мудрості... І я дізналась... Едвард також був у в'язниці...
- Що?
- Так, я знаю... але він утік. І тепер, як і ми, в бігах.
- Іскорко!? Людей просто так у в'язниці не саджають! Він – злочинець! – обурення Рокінвейзера не мало меж. Я ж залишалась відносно спокійною.
- Чисто теоретично, він міг би й не бути злочинцем. Він міг би бути якимось революціонером... таким, як ми.
- Іскорко!
- Я ж кажу, теоретично. Проте я знаю, що він злочинець. Він грабував інших людей. Але я знаю, що він добрий. Просто життєві обставини змусили його зробитись таким. Багатьом людям, як і крапелькам, просто потрібна допомога. Підтримка й розуміння. І багато людей, як і крапельки, страждають від байдужості. І, я знаю, Едвард – один із них.
- Іскорко! Як ти можеш...
- Послухай мене, йому потрібна моя допомога. Якби не він, я б також була злочиннецею. Та хіба я й не чинила злочини? Хіба я не брехала і не маніпулювала? Та й ти це робив!
- Іскорко, ми не... – Рокінвейзер просто кипів від люті.
- Ти обіцяв! – крикнула я йому, і він запнувся на півслові. – Ти обіцяв мені допомогти його знайти, і я не дозволю тобі вчинити іще один злочин і не стримати свою обіцянку!
Якийсь час Рокінвейзер мовчав, а тоді тихо сказав:
- Гаразд... я допоможу тобі. Ти знаєш де він?
- Оце інша мова. Так, він зараз переховується біля ріки. Ховається у заростях. Наш струмок витікає біля її русла. Невдовзі ми його наздоженемо.
- Гаразд, ми наздоженемо, і що тоді?
- Я побалакаю з ним.
- Як, Іскорко? - зітхнув Рокінвейзер. - Тільки одиниці людей вміють зчитувати інформацію з води. – Невже ж ти сподіваєшся, що він – один із них?
- Йому зовсім не потрібно зчитувати інформацію з води! – здивувалась я. – Завдяки чому ми можемо під’єднуватись до джерела знань?
- Тому що ми частинки води. А вода несе інформацію про весь Всесвіт. Але до чого тут це?
- Люди – частинки чогось, значно більшого за межі нашого розуміння. Вода була покликана, щоб направляти увесь розвиток людей. Але не для того, щоб ними керувати. Керує хтось значно могутніший. І люди – його частинки. Їм не потрібно зчитувати інфорацію з води. Вони можуть отримати ці знання «із перших вуст». Моєю ж задачею буде підштовхнути Едварда в потрібному напрямку. А далі він і сам все зрозуміє.
- І як же ти це зробиш?
Я зітхнула. Це дійсно було проблемою.
- Ну... покищо не знаю. Але ж вода уже протягом тисячоліть якось це робить. Я – її частинка. Отож і я зможу.
Уже два тижні минуло відтоді, як я нарешті опинилася в підземному струмочку.
І от тепер, два тижні подорожуючи під землею, ми - наше джерельце - нарешті пробилися назовні.
Але іще до того, за два дні до того, Ми з Рокінвейзером знову мали серйозну розмову. Тепер він першим звернувся до мене.
- Іскорко, ти іще намагалась налаштуватись на Чистого?
- Так, і не раз, - я сумно зітхнула, - проте я досі його не відчуваю.
- Я також. Потрібно щось робити.
- Так, я знаю, але що?
- Потрібно «підштовхнути» його,- Рокінвейзер висловився моїм власним виразом і посміхнувся. Я посміхнулась у відповідь.
- Ти знаєш, як це зробити?
- Знаю. Ходімо...
Рокінвейзер повів мене кудись, крізь нестримний потік підземної води, який усе швидше й швидше рухався до світла, передчуваючи недалекий вихід на поверхню.
Незабаром я помітила невелику тріщинку у грунті. Рокінвейзер повів мне прямо туди.
- Тут спокійніше, - пояснив він. – Нам потрібно зосередитись.
Рокінвейзер примостився в глибині щілини.
- Ходи сюди, - запросив він мене. – Го-го-го!
Як же я давно не чула цього його «Го-го-го!». Видно, на нього також вплинула радісна атмосфера недалекого виходу назовні.
- Отож, - мовив він, щойно я примостилася поряд, - почнемо.
- Що потрібно робити?
- Спробуй налаштуватись на Чистого. Спробуй відіслати йому стільки любові, скільки можеш. Якщо почуєш його відповідь або відчуєш його присутність, дай мені знак.
- Гаразд.
Ми з Рокінвейзером сиділи поряд і намагались допомогти Чистому, який перебував за десятки кілометрів від нас. Досить дивно, проте я знала, що ми чинимо правильно.
Я налаштувалась на Чистого, як робила це сотні разів – коли була в кар’єрі, і коли текла уже підземним струмком. Але тепер я не намагалась передати йому повідомлення. Знала, що він не відповість мені. А який сенс розмовляти, якщо тобі не відповідають?
Отож, я налаштувалась на Чистого. Почала згадувати, що він для мене зробив. Як колись він був моїм учнем і як потім став мені вчителем. Він був добрим учителем. І добрим другом. Він єдиний рятував мене від байдужості – тоді, коли я перебувала в найтемнішому місці озера. Я почала з вдячності. Я направляла до нього стільки вдячності, скільки могла. Потім я уявила, що, можливо, Чистого схопили тоді, і тепер він у кар’єрі. Страждає так само, як і я страждала. Але йому зовсім нема із ким побалакти. Я далеко. І він заслабкий, щоб розмовляти зі мною. І вдячність моя перетворилась на співчуття. Співчуття й бажання допомогти.
А потім, якось самі по собі, усі ці три почуття злилися в одне єдине і перетворились у могутню хвилю любові. І як я раніше не розуміла, що люблю Чистого? Тепер він далеко, і я не можу йому сказати про це, проте можу допомогти. Можливо, ми ніколи більше не зустрінемось, але я буду любити його вічно.
Я не хотіла подавати знак Рокінвейзеру – надто це було особистим, проте раптом помітила, що він дивиться просто на мене. І сам все розуміє.
- Гаразд... - тихо мовив він. – Тепер обережно, щоб не пошкодити своїх почуттів, слухай мене. Слухаєш?
Я, все ще плекаючи любов, обережно кивнула.
- Ти далеко від нього, але ти відчуваєш його. Знай, він також відчуває тебе, він також думає про тебе. Але він іще не знає того, що знаєш ти. Йому іще не відкрилася ця мудрість. Чи, можливо, він іще не відкрився для неї. То допоможи йому. Знайди у собі цю мудрість. Стільки, скільки можеш. І відішли йому.
- Я не знаю як, - почала заперечувати я і відчула, як щось у мене всередині вислизає.
- Ти й не можеш знати. Розслабся. Потихеньку... У тобі багато добра. Стільки, що вистачить на всіх. Поділись цим добром із Чистим. Поділись настільки, наскільки ти можеш. Дозволь собі відкрити Душу й випустити його. Дозволь Чистому прийняти його... У тобі стільки любові, що вистачить на всіх... віддай її Чистому. Усю, без останку... А тепер мудрість... Віддай стільки, скільки можеш...
І я слухняно виконувала всі його вказівки. І я все віддавала й віддавала, проте не відчувала пустоти всередині. Навпаки, щось у мені росло й розвивалося. І я все віддавала й віддавала, доки не відчула, що Чистий усе це приймає. А він приймав і приймав, бо зараз всередині нього було пусто. Він був надто виснаженим. Він приймав. Багато-багато. Усе забирав і забирав, аж доки не почав і сам віддавати.
Спочатку я відчула просто імпульс, а потім зрозуміла, що Чистий бажає розмовляти зі мною.
І я відкрилася назустріч йому.
І ми довго розмовляли. Спочатку про нас, про нашу любов та мудрість. Потім про інших. Я сказала, що з нами зараз все гаразд. Що скоро ми вийдемо на поверхню, і почнемо боротьбу.
Потім він розповів, що вони також борються. Більшості «наших» вдалося тоді утекти. А ті, кому не вдалося встигли розбігтися хто куди, дезорієнтуючи при цьому охоронців. Згодом усі повернулися в печери. І вони продовжують боротись. «Ти вселила у них надію» - казав мені Чистий. Я запитала, чи розуміє він наші помилки. Він розумів і пообіцяв усе пояснити іншим «нашим». І не тільки «нашим» - усім-усім, хто забажає слухати.
Я сказала, що він молодець, а він у відповідь похвалив мене. Проте ці наші слова нічого не означали, ми з самого початку знали, якою мудрістю володіємо, і нам не потрібно було, щоб хтось запевняв нас у цьому.
Тоді ми попрощалися. Ненадовго. Ми пообіцяли зв’язуватись один з одним, як тільки випаде нагода. І я знала, що ми стримаємо свої обіцянки.
Загалом, з початку нашої розмови пройшло декілька хвилин. І весь цей час Рокінвейзер був поряд і підтримував мене.
А, як тільки ми попрощалися, я поглянула на Рокінвейзера і зрозуміла, що він знає, про що ми говорили. І ми не промовили ні слова.
Уже два тижні минуло відтоді, як я нарешті опинилася в підземному струмочку.
І от тепер, два тижні подорожуючи під землею, ми - наше джерельце - нарешті пробилися назовні.
Ми знали, що тут, на поверхні, нас будуть розшукувати. Ми знали, що нам доведеться тікати і переховуватись. Єдиним способом уникнути цього, було назватися чужим ім’ям. Але зробити це означало відріктися від свого, а отже – від самих себе: свого минулого, майбутнього, сьогодення. Свого покликання і своїх мрій.
Цього не можна було робити. Адже кому, як не нам – крапелькам - змінювати світ на краще?
Отож, ми пробилися назовні і віддразу невеликим водоспадиком влилися у ріку. Могутня течія могутньої ріки – чистої та прозорої! І ми влилися у неї.
Я та Рокінвейзер трималися поряд один з одним. Інколи нас, звичайно, розділяли інші крапельки, іноді ми помічали у натовпі знайомі відтінки та знайомий блиск. Декілька разів я стикалася з Дикункою, та іще з деякими із «наших». Частіше – із тими, з ким я встигла познайомитись за ці два тижні.
Я знала: Едвард – близько. Днів за п’ять я наздожену його.
Наздожену – і що тоді? Це питання ніяк не зникало з моєї свідомості. Я й досі не знала, як можна побалакати із ним. Я розуміла – у нього свій шлях, він сам повинен знайти мудрість. Але ж якою б я була крапелькою, якби хоч не спробувала наштовхнути його на шлях істини?
І тут у мені щось дзенькнуло. «Підштовхнути»? Чи не висловився Рокінвейзер таким словом тоді, іще під землею, щоб натякнути мені?
От уже цей Рокінвейзер!
І я знову зібрала всю свою любов та мудрість. І відіслала їх Едварду.
Це вперше я спілкувалась зі свідомістю людини! Я знала – все буде добре, адже із краплиною я також розмовляла колись уперше...
Уже чотири дні минуло відтоді, як ми джерельцем пробилися назовні.
Останні два із них я намаглася на кожному розі підстрибнути якомога вище. І підстрибувала. Деякі крапельки дивувалися, навіщо я це роблю, але мені було байдуже. Зараз важливим було лише знайти Едварда.
І ото тепер, на четвертий день я помітила людину. Вона вдивлялась у ріку. Пильно, ніби чогось шукаючи.
Я знала – це був Едвард. І знала, що він шукає – мене.
Я швидко рушила в його напрямку.
Я підпливала все ближче і ближче, а Едвард все вдивлявся в воду.
Я була уже дуже близько і все дивилась та дивилась на нього. І тут він подивився прямо на мене!
Я аж застигла на місці. Такої мудрості я не бачила ніколи. Ніколи в своєму житті! Я подививлася йому в очі і побачила там історію всього Всесвіту. Я зачаровано дивилася на нього і, мені раптом здалося, що він так само зачаровано дивиться на мене. І я підпливла іще ближче.
Він посміхнувся. Нахилився до води, його очі дивились прямо на мене, а його вуста заворушилися. Я не розумію людської мови, але він продовжував щось шепотіти. І тут до мене раптом дійшло, що цим шепотінням було одне єдине слово: «ДЯКУЮ».
Дякую усім шукачам істини.
Дякую тим, хто бореться, і тим хто намагається боротись.
Дякую всім, хто вірить, і тим, хто пам’ятає.
Спасибі всім, хто навчається, і тим, хто навчає.
Дякую за розуміння, за любов та підтримку.
Дякую за те, що не байдужі.
Вибачаюсь перед усіма, хто втратив віру. Хто не сподівається і не бореться.
Хочу вибачитись перед тими, хто іще не пізнав мудрість, але дякую тим, хто іще чекає на її пізнання.
Хочу сказати, я вірю в усіх вас. Я знаю, вам все вдастся. Ви – могутні, ви – сильні й мудрі. Відшукайте цю мудрість. Знайдіть у своєму серці любов.
Ви – люди, і вам під силу відшукати правду.
Будуть помилки, будуть невдачі, буде зневіра та відчай. Але ми завжди будемо поряд з вами. Будемо підтримувати і допомагати усім, хто зможе прийняти нашу допомогу.
Відкрийте свої серця. Очистіть свою душу.
Очистіться від брехні, ненависті, а головне – байдужості.
Не будьте байдужими. Все – у ваших руках. Ви здатні усе змінити. Ми віримо у вас. Знайте, ми рідко помиляємось.
А ми – крапельки – завжди будемо поряд. І також будемо боротись.
Ми уже боремось. Ми відкриваємо іншим крапелькам свою мудрість. І допомагаємо їм знайти власну.
Ми багато працюємо й багато віддаємо. І не тільки крапелькам.
Ми віддаємо і вам.
Ми не хочемо, щоб усі підкорялись нашим намірам, ми лише просимо вислухати нас.
Нам не потрібно, щоб кожен виконував наші закони, ми хочемо, щоб кожен відкривав щось своє.
Ми не змагаємось, ми боремось.
Ми не подорожуємо, ми рухаємось назустріч світлу.
Ми не знаємо всього на світі, проте хочемо дізнатись. І хочемо передати знання.
Ми не думаємо, що усі відразу сприймуть ці знання, проте будемо слухняно чекати на це.
Ми не шукаємо знаменитості, ми готові поринути в невідомість.
І саме тому я, Іскорка, знаю, що нам усе вдастся. Ми віримо, і саме тому зможемо. І ви зможете. Ми зможемо разом. Просто вірте.
