- Як це зачинено? – Олег видихнув сердитий клуб білої пари і поторгав гладеньку ручку засклених банківських дверей. По той бік скла, із Задзеркалля, виринув охоронець, щось сказав беззвучно, усміхнувся широко, продемонструвавши зіпсуті зуби та золоті коронки, і – верх нахабства, - помахав Олегові ручкою, наче пасажир поїзду проводжаючому, що залишився на платформі вокзалу. Той аж остовпів від такого зухвальства.
- Сьогодні офіційно робочий день! – чоловік вибухнув безсилою злобою. – Восьмого січня, банк працює! Ну і що, що Марії. Може, мені депозит треба забрати! Може, я з роботи відпросився. Сволота!... – прошипів він, рипнув закаблуками на твердому пружному сніжку, розвертаючись. Вимахуючи руками в такт ході, швидко покрокував від негостинного порогу.
Люд товпився на вулицях. Через дорогу переходив галасливий вертеп – царі у пурпурних накидках, янголи в кожушках з паперовими крилами на спинах, пастушки з обклеєними позолотою зірками, пришелепкуватого вигляду чорти, надмір чистенькі та театральні цигани, жиди та жидівки, замотані хустками. Перехожі байдуже минали барвисті процесії. Принаймні Олегові зараз було не до того, щоб задивлятися на вертепи – він досі не міг заспокоїтися.
Щоправда, якийсь перехожий таки привернув Олегову увагу. Добряче підохочений, чолов’яга усівся на кам’яну тумбу і раптом завалився навзнак, беззвучно, мов лантух, розкинувши руки. Поруч досадливо скрикнув двірник – утлому й сухому стариганю, йому годі було підняти пияцюру з долу. Та разом з якимось хлопчиною двірник таки із ним упорався - чоловіка, що встиг як слід «відмітити» Марії, було знову всаджено на тумбу.
- О, один уже «насвяткувався», - скривив губи Олег. – Вже так «насвяткувався», що аж! Їм Марії треба, нашим богомольцям! Аби очі залити! Побожні! А, що там… А що зараз коїться по селах… А бодай ви пропали!... – досадливо сплюнув він та побіг ловити маршрутку.
***
Скільки існує різновидів міського снігу? Пухкий, білосніжний і поцяткований, наче візерунками, пташиними слідами покров парків, притоптаний сніг тротуарів, сніг блискучий та небезпечний, розчовганий дитячими ногами, брудний та розволочений протекторами, жовто-бурий, змішаний із піском. Незле було б їм, як ескімосам, найменувати зокрема кожен із них. Я не звик до холоду, але у місцевих зимах є щось чарівливе, міркував він, дивлячись у вікно маршрутки.
Його вуха були затулені навушниками, у яких пульсувала музика, - якийсь блек-метал. Проте хлопець міг почути кожне слово, вимовлене у салоні пошепки. Зараз він з цікавістю приглядався та прислухався до розмови молодої пари, що сиділа попереду. Схожі на подружжя. Ні, зрозумів він, прискаливши око, не подружжя. Просто живуть разом.
Маршрутка спинилася. Пасажир у навушниках підвівся, прослизнув до виходу. Вдихнув на повні груди вологе холодне повітря та нараз завмер, прислухаючись, механічно стягши з вух навушники.
- Це ж треба, - прошепотів збуджено. Мрійлива, майже закохана усмішка торкнулася губів хлопчака. Він повів носом проти вітру, нюшкуючи, та опустивши голову, ніби вовк, побіг тротуаром – просто до того, що так вабило його.
***
«Кавалерів» було двоє – до пари дівчатам. Хлопці були одягнені у дуті зимові куртки, - Андрій у темну, Тарас – у світло-сіру, - світлі джинси та черевики. Вітер пухирями надимав капюшони курток. Дівчата у дублянках поспішали, дріботіли по снігу у своїх вузеньких високих чоботях, при світлі ліхтарів поблискували лайкові сумочки. Сніг голосно порипував під ногами.
Андрій ішов мовчки, зігріваючи вузьку прохолодну долоньку Віки у своїй руці. Озвався, лише коли супутниця, задерши голову догори, до густо-синього вечірнього неба, гукнула:
- Гляньте – місяць і зірка біля нього! Як гарно, ніби на листівці, - і злегка шморгнула носом.
Дійсно, як на листівці, погодився хлопець, звівши очі туди, де поблискував тонкий серпик місяця та єдина зірка при ньому – обрис вуха і сережка. Чи щось таке, завагався Андрій, - оперування метафорами не було його коником. А про що там його дружбак патякає?...
- То там, де мій тато купив нову машину...
- Ага, нову. – Голосно озвався Андрій.
- Шо, не віриш?... - Тарас повернув круглу стрижену голову, крутнувся усім тілом, обертаючись до хлопця.
- Вірю, - миролюбно відповів Андрій, дивлячись на нього згори – був бо на півголови вищий, хоч Тарас кремезніший та ширший у плечах – адже колись займався вільною боротьбою, відвідував секцію у спортивній школі. Навіть на змагання раз їздив. Вистачило його на два роки, потім кинув, набридло. Але деякі «прийомчики» зберіг у пам’яті і залюбки пускав у хід. Андрій пробасив:
- І у те, що ти двадцять тисяч доларів назбирав, вірю. Але це ми вже чули. Ти розкажи про свою останню драку.
Тарас був патологічним обманщиком. Він не обдурював людей заради користі, ні, впивався фантастичними вигадками, наче соловей щебетом, не переймаючись, вірять йому оточуючі, чи ні. Андрій на власні вуха чув, як один із його однокласників, здоровенний лобуряка, заявив Тарасові на вулиці: «Чуєш, може тобі руку зламати, щоб ти більше не понтувався?» І може, таки б зламав, чи, принаймні, завдав би легких тілесних ушкоджень, якби новоявлений Мюнхаузен не здимів завчасу з місця дискусії.
Головним героєм, стрижнем Тарасових похвалок був його батько, що давно жив окремо від сина, створивши нову сім’ю. А нащадка від першого шлюбу, що залишився з мамою та остаточно відбився від рук без суворого чоловічого ока, зумів упхнути, - вочевидь, не безкоштовно, - до престижного ліцею, вихованці якого цілодобово знаходилися під пильним контролем викладачів, приїжджаючи додому лише на вихідні та канікули.
Але і на вихідних Тарас устигав погеройствувати. От і нещодавно потрапив у халепу: зламав щелепу іншому хлопцеві під час бійки. Андрієві цікаво було, як Тарас виплутався із тої історії. Вочевидь, знову тато допоміг – оплатив лікування іншого хлопця, та й взагалі справу залагодив.
Хоч приятель його міг вигадати і цю історію. Такому ні у чому немає віри.
- Нє, я зробив висновок – треба битися акуратніше. А як це все було…, - Повернувшись до них лицем, та зазираючи почергово в лице обом дівчатам, Віці та Олі, розпочав оповідач.
- Привіт!
Просто ними з’явився незнайомий хлопець. Ніби з-під землі виринув. Його худе обличчя яскраво освітлював вуличний ліхтар. Одягнений звичайно, ба, навіть стандартно, - у синю куртку та джинси, простоволосий – на його білявому кошлатому чубі, що спадав на лоба аж до брів, весело поблискували сніжинки. Величезні світлі очі, кирпатий ніс та тонкогубий малий рот робили хлопця більше схожим на героя аніме, картинку з коміксу, ніж на живу людину. Голову незнайомця обручем обхоплювали навушники, у яких, - це навіть їм було чути, - гриміла музика.
- Ти хто такий? Якісь проблеми? – з викликом спитав Тарас. Андрій та Віка спинилися і розімкнули руки.
- Не має значення, хто я. Я прийшов знищити цей світ! – викрикнув незнайомий пришелепок і різко викинув руку уперед, ніби намагаючись схопити Олю. Дівчина скрикнула.
- Слухай, ти, псих, - півнем підлетів до нього Тарас. Хлопака був худорлявим та вузькоплечим, молодшим за нього. Тож оборонець дівчини щосили штовхнув його руками у груди, аж той заточився. – Вали звідси… поки я добрий, придурку!
«Придурок» лише захихотів та відступив у тінь ліхтаря.
- Лиши його, - стримав Тараса Андрій. – Не бачиш, він хворий на голову. Пішли.
- Злякалася? – спитав Тарас в Олі, намагаючись позирати, як справжній мачо. – Не бійся, я тебе захищу. – Він торкнувся долонями шиї дівчини, нахилившись до неї, щоб поцілувати.
І тут Оля закричала.
Того, що трапилося за наступні півхвилини, двоє хлопців та дівчина не забудуть до смерті. Оля упала на сніг; її тіло витяглося дугою. Дівчина впиралася у землю головою та п’ятами, несамовито лементуючи. Її лице посіріло, а на губах виступила піна. Зненацька Олине волосся обхопило голубувате, мов на газовому пальнику, полум’я. За мить запалала лайкова дублянка дівчини. У повітрі запахло смаленим.
- Вогонь! Збий вогонь! – завищав Андрій, стягуючи куртку та кидаючись до неї. Горіло уже все тіло. Вони намагалися погасити вогонь, накриваючи Олю куртками, загортаючи снігом, та марно. За мить вона почорніла на очах і обвуглилася. Обличчя зібгалося, мов шпалера, з-під нього проступив череп. Віка дико заверещала.
Стоячи на колінах, вилупивши очі і заривши руки у сніг, Андрій дивився, як догоряє тіло мертвої дівчини. Усе сталося за мить, так не буває. Людина не згоряє за лічені секунди і не спалахує просто так. Та про це він думатиме згодом. А зараз він дивився, не в змозі відвернутися.
Обвуглений кістяк, який обліпили чорні залишки одягу, востаннє спалахнув та… щез. Ніби не було. Стоячи рачки, троє підлітків дивилися на продовгасту темну пляму землі там, де розтопився сніг, - єдине свідчення того, що це усе не примарилося їм.
Андрій перший віднайшов дар мови.
- Що.. що це було?... – затинаючись вигикнув він. Тарас шарпнув борлаком, ковтнувши повітря. Зненацька його вивернуло просто тут, - натужно та з плюскотом. Десь збоку скімлила Віка.
Проте свідками Олиної смерті і зникнення були не лише вони. Мовчазний спостерігач під ліхтарем, що стояв, запхавши руки у кишені, теж бачив усе. Коли ж останній вогник зник, розтанув, він зітхнув та зробив музику гучнішою. Обличчя хлопаки просвітліло і стало щасливим та одухотвореним – звучала його улюблена пісня.
… Welcome to the abandoned land
Come on In, child; take my hand
Here there's no work or play
Only one bill to pay
There's just five words to say
As you go down, down, down…
- Настав час одвідати Суддю, - уголос мовив хлопець.
Він переможно усміхнувся, поправив навушники та розтанув у повітрі.
***
Олег не вважав себе ні мізантропом, ні аскетом. Пильно дбав про власне здоров’я, відвідуючи спортзал та нарощуючи м’язову масу вправами, ніколи не палив, алкоголь, щоправда, вживав, але дозовано. Тому до пияків і курців почував ненависть, змішану з огидою. Більшу відразу у Олега викликав хіба пофігізм та розхлябаність. І те, чого не розумів довкола. А незрозуміле викликало у нього лють.
- Ти не думай, я усе розумію, - гаряче звертався чоловік до свого приятеля. Але часом таке чую, що навіть мене вибиває з колії. От у сусідки моєї син недавно закінчив інститут, одружився, а роботи знайти не може. Ну ясно, криза. А оце чую – хоче йти працювати водієм маршрутки.
- У нього є права? – мляво цікавився друг.
- Та, певно, є, раз таку роботу пропонують, але не у цьому справа. Він же людей возитиме, розумієш, - з притиском казав Олег. – Лю-дей. Колись, щоб стати водієм автобусу, треба було мати трьохрічний стаж водіння, записаний у трудовій книжці. А після цього ще спеціальні курси проходили! А протягом навчання водієві «видавали» автобус – вважалося, як для тренування. І він їздив по місту порожнім автобусом, тренувався. А тепер – що? Маєш права – і вези! Кого колише твоя безпека!
- Та ну, - сміявся приятель, відмахуючись рукою, ніби відганяючи щось. – Про що ти. Я тут на тому тижні заліз у маршрутку, питаю водія, чи в центр заїду, а він мукає. Готовий! Хтось же його випустив такого на маршрут. І нічого, нормально доїхали. А ти кажеш.
- Бо у нас усе так, куди не глянь, - лютився Олег. – І нічого не кажу, розумію, що людям свої мізки до голови не вкладу. Але лютить мене це все.
Та як ми уже казали, Олег був нормальною людиною, тверезомислячою, і не любив безплідних розумувань. Був людиною дії. І значно більше за суспільні болячки його хвилювала улюблена перспективна робота, батьки, дисертація, черговий розділ якої опрацьовував вечорами за ноутбуком. А після напруженої праці над текстом дозволяв собі хвилини дозвілля та приємного байдикування, особливо у темні зимові вечори – коли, умостившись у зручному фотелі з тим же ноутбуком на колінах, та примруживши очі, завмирав розслаблено, згадуючи щось приємне. От хоча б дівчат.
Проте зараз господареві квартири було не до дівчат. За столом навпроти нього сидів… Бозна, хто чи що воно таке, але це не людина. Швидше, диявол.
Його гість за ці півгодини помолодшав. Олег мружився, кліпав очима, навіть головою потрусив, та зір його не дурив. До квартири впустив незграбного патлатого підлітка років так чотирнадцяти-п’ятнадцяти, кістки якого аж випиналися з одягу. А зараз за столом сиділа дитина, що їй і восьми років не даси. Білоголовий хлопчик з пухлявими щоками та бездонно-синіми очима. Погляд гостя був мерехтливий та затуманений, і безмежно сумний. Наче крізь сльози, маленький янгол поглядав на довколишній світ і дивувався його підлоті та жорстокості. Перед таким прекрасним дитям можна було впасти ниць і слізно, навколішки, благати прощення за гріхи свої.
У лівій руці дитина стискала чарку з коньяком. На настійну вимогу гостя – не балакати насухо, - Олег розшукав плящину, що прикрашала стіл. І мовчки спостерігав за тим, як небесне дитя, не скривившись, перекинуло чарку у себе, висмоктало лимонну скибку і провадило далі:
- Чоловіче, - хоч правильніше назвати тебе Суддею, - ти добре прислужився мені! Прокляв увесь рід людський одним махом! Засудив і припечатав свій вирок. І що б я діяв без тебе!
- Слухай, це ж дурниці! – усміхнувся на кутні зуби Олег. – Та досі люди мільйони разів кляли, проклинали, і людству бажали пропасти. Навіть приказка ж є: «Якщо б Бог слухав ледачого пастиря, отара б перемерла». І моя одна-єдина фраза спричинила кінець світу?!... Та хто ж я такий? Проста людина, і того… грішна. Так би мовити, комашина. Що я, святий чи праведник який?!
- Ти – Суддя, - пояснив гість. – Ти узяв на себе функції вищого судді і прокляв людство за гріхи. А що багато робило так до того, і лише твої слова подіяли, - цього і я пояснити не можу. Я ж сам - пішак у своїй установі, - хлопчик огидно захихотів. – Вважай, що ти сказав це саме у ту єдину за всю Вічність, неповторну мить людської історії, коли Всесвіт прислухається до слів людських. Типу джек-пот виграв. Налий мені ще.
***
Того вечора Тарас із Андрієм повернулися додому удвох. Точніше, десь під ніч. Після того, як згоріла Оля, Андрій узяв за руку Віку, - у дівчини була істерика, - і вона запалала також. Він бачив, як Віка на очах обвуглювалася, чорніла, а далі сіріла, кришилася, ніби спалена дровина, та розсипалася попелом. А тоді зникла.
Тарас скімлив, розтираючи по обличчю великі сльозини.
- Може, ми божевільні? – спитав він голосно. – А може, я божевільний? І це усе мені мариться, га? – Андрій мовчки вліпив його замашного ляпаса.
- Ти чого?...
- Боляче? – скривився Андрій. – Тішся – ти при своєму розумі.
- Той чувак – він нас прокляв, - прошепотів Тарас. - Але за що? Що ми зробили? Ми його навіть не чіпали!
Ну, тебе, можливо, за те, що щелепу людині зламав, і тобі було начхати на це, подумав Андрій, скоса позираючи на друга. А мене – ну, не знаю… Певно, завжди є за що проклясти когось. Прозирав у глибини пам’яті, відшукуючи там щось справді варте покари.
Тарас же не почував мук сумління. Голосно плакав, жаліючи себе. Смерть дівчат відступила на задній план – хлопця більше хвилювало, коли цей кошмар закінчиться, і що буде далі з ним. На ніч він залишився у Андрія. Хлопці навіть не стали телефонувати батькам Олі та Віки. Що б вони їм сказали? Ваша донька раптом спалахнула невідь від чого, за хвилину згоріла і навіть кістяка від неї не лишилося?!... Хто б повірив у таке?
- Нічого не будемо розказувати. Нас дійсно вважатимуть божевільними. Ми їх узагалі того вечора не бачили. І не знаємо, де вони.
- Добре.
Уже минуло півночі, як вони почали розбиратися і вкладатися до сну – Андрій на своєму ліжку, Тарас – на канапі у кімнаті. Треба ж було створити перед Андрієвими батьками бодай видимість того, що вони збираються спати.
- Слухай, - зненацька отямився Андрій. – А ти своїй мамі дзвонив? Вона знає, що ти у мене ночуватимеш?
- Та ну, - відмахнувся рукою Тарас. – Вона хіба зранку мене похопиться, не вперше вдома не ночую. Їй наплювати.
- А того чувака, що це все зробив, ми знайдемо, - тихо сказав Андрій.
- І що?..
- Вб’ємо, - очі Андрія стали твердими і вузькими. – Я сам його вб’ю.
***
Хлопці не здогадувалися, що цього вечора у місті загинуло чимало народу. Люди спалахували, мов сірники, від доторку коханих, приятелів, батьків. Смертельними стали поцілунки закоханих, обійми, пестощі та навіть дружнє поплескування по плечу. Величезна тінь насунулася на вулиці – тінь загибелі. Паніка прокочувалася хвилями, затоплюючи райони – напівбожевільні люди з криком вискакували на двір, чувся плач та благання, лемент та істеричний регіт. Місто билося в агонії.
Білявий янгол прислухався до звуків міста, задумливо збовтуючи темну рідину у келиху. Світло лампи сяяло у бокалі, мов свіча у ліхтарі.
- Смерть від любові прекрасна, - озвався він.
Смерть від ненависті огидна і потворна. Це поле бою, це розбомблені вулиці – скривавлені трупи, розірвані, засипані уламками, це розбиті будівлі. Руїна. Якщо б вони кинулися убивати і калічити одне одного, до ранку усе було б у руїнах. А вони гинуть через любов. І зранку місто стане чистим і одухотвореним – блищатиме неторкнутий сніжок на тротуарах та дахах акуратно припаркованих машин, виструнчені будинки із заштореними вікнами зберігатимуть спокій. Сонце зазиратиме у порожні квартири та офіси і котитиметься далі. Шкода, що Суддя не в змозі насолодитися природою цієї стерильної осяйної краси.
***
Плеснули двері. Олег зайшов до кімнати як був, розстібнутому зимовому пальті, поли якого розвівалися на ходу, обліплених снігом черевиках та мокрих до колін штанях, наче він лазив кучугурами. Раз чи два упав на вулиці, тож мав розбите обличчя. Блідий, мов січневий сніжок, Олег дивився перед собою вибалушеними очима.
- А, ти певно, уже все бачив? Як вони зникають? – захихотів Виконавець. – Де ж так довго швендяв? Хоч коньяку приніс?
- Хр-р… - Олег захрипів, - як це зупинити, як…!!!
- Ніяк. Вирок, - твій вирок, - остаточний і оскарженню не підлягає. І ні ти, ні я не зможемо його змінити. Навіть якщо захочемо.
Бачиш, - продовжував він, чітко вимовляючи кожне слово, наче лекцію читав перед невидимою аудиторією, - твої звинувачення справедливі. Люди злі, дурні, ліниві і відразливі істоти. Будь-хто, прочитавши їх сокровенні думки, побачивши приховані вчинки, що огидністю своєю перевищують найзіпсутішу уяву, побажав би їм смерті. Як цей світ ще й досі не загинув, здивувався б кожен сторонній спостерігач. А вберігала його від знищення любов.
Ці істоти не можуть відчувати справжньої Любові. Трохи сліпого інстинкту, трохи звички, багато самообману – і виходить стандартне почуття, що його іменують любов’ю. Воно наче блудний вогник, недоречно спалахує і гасне у їхніх серцях – бліде відображення справжнього Вогню. Та лише воно рятувало їх досі від осуду. І не давало подібним до мене стерти їх з лиця землі. А твоє прокляття їх обеззброїло – і тепер людей убиває саме те, що берегло раніше.
- Врятуй людей! – Олег упав навколішки, - Я ж не звір… Не убивця… Як мені жити після цього… Убий мене, засуди мене, але нехай усе стане, як було!!! - Крізь мереживо сліз він побачив, як хлопчик заперечливо мотляє головою.
- Ну, що ти… Цього тепер не спинити.
- Будь же проклят! – Ухопивши зі столу ножа, Олег зненацька плигнув на гостя. Лезо з розмаху увігналося у спинку порожнього фотелю.
***
Голова була важкою і величезною, як гора. Насилу підняв прилипле до стільниці обличчя – світ крутнувся і поплив перед очима.
Він сидів за порожнім столом. На підлозі блищали уламки розбитої пляшки з-під коньяку і чарки.
- Боже, - прошепотів Олег, відчуваючи як розколюється навпіл голова, а до горла підступає хвиля нудоти, - Він зник. Це усе був сон…
Обережно звівся на тремтячі ноги і намагався згадати події минулого вечора. Ясно одне – учора по дорозі з банку він навіщось купив цю злощасну плящину, вирішив розпити її на самоті, - чого з ним ніколи не було, він же взагалі не п’є! – і заснув. А тоді йому цілу ніч верзлося жахіття. Апокаліпсис, якась чортівня… Але яке щастя, що це йому лише наснилося.
- Яке щастя, що це лише сон, - прошепотів чоловік. Він подався на кухні, поставив чайник, заварив собі кави. Зробив кілька пожадливих ковтків з порцелянової чашки та за хвилину виблював усе у кухонну раковину.
Попри жахливе самопочуття і біль у голові, Олег був щасливим. Відчував, як радість і бажання побачити людей, - будь-кого, просто людські обличчя, - спалахує у серці. Стримувався, щоб не вибігти на вулицю, лише тремтячими руками натис кнопку на пульті телевізора і дивився новини, пропускаючи повз вуха повідомлення про останні події у світу, лише вглядався у рухливі лиця на екрані. А, очунявши трохи і набувши здатності нормально рухатися та говорити, зателефонував батькам і кільком друзям, - спокійний тон їхніх голосів остаточно запевнив Олега у тому, що вчорашній кошмар був лише сном, - сяк-так одягся і вибіг надвір, бо ні хвилини не міг лишатися на самоті.
***
Дорога угиналася і здіймалася горбами під колесами автомобіля. Забрав нарешті машину з ремонту і тепер їхав за місто. Небо було бляклим і низьким, проте душа Олега співала. Машина, що їхала по зустрічній смузі, яскраво блимнула фарами, - невідомий водій попереджав про близькість посту ДАЇ. Олег поворушив пальцями лівої руки, не відриваючи руку від керма, наче поручкався із незнайомцем. Відчував дивну полегкість і теплоту у всьому тілі, мов звільнився від якогось тягаря.
Він не просто так подався аж до Уніва. Звісно, хотів навідати далеку родину на свята, але не лише у цьому річ. Хотів розшукати знайомого чоловіка та розповісти про свій дивний сон. Звісно, він не забобонний, а більшість своїх снів не може згадати уже наступного ранку. Але це марення було таким яскравим, натуралістичним, що від самої згадки про сновидіння дрижаки пробігали по шкірі. То ж хай той знаючий чоловік скаже, що може означати таке жаске видиво. Він, Олег, не вірить у сни. Але, розповівши свій сон, він заспокоїться і тоді зможе про все забути. Це буде своєрідна психотерапія.
- Нудно якось усе-таки, аж на сон тягне, - подумав водій. – Може, музику ввімкнути?
- …до вашої уваги композиція відомого норвезького гурту Dimmu Borgir – “Burn in hell”…
Гітарні акорди розірвали тишу. Залунав на повну гучність хрипучий голос невідомого Олегові виконавця.
…You’re' gonna burn in hell
Oh, burn in hell…
- Що за мотлох вони там крутять. Геть подуріли! – Олег різко вимкнув радіо. Хлопчик, що сидів поруч із водієм, задоволено посміхнувся – радіо вочевидь зреагувало на нього, - та відкинув з чола попелясто-біляве пасмо.
Так, водій його не бачить і не чує. І не треба. Хай крутить собі кермо, впевнений у тому, що так просто виплутався з халепи, і що усі жахи уже позаду. Люди завжди впевнені у власному майбутньому, навіть за мить до загибелі. Хай потішиться. Живим до місця призначення йому усе одно не доїхати.
Хлопчик відкинувся на сидінні та щасливо заплющив очі.
… Take a good look in your heart; tell me what do you see?
It's black and it's dark, now is that how you want it to be?
It's up to you; what you do will decide your own fate
Make your choice now for tomorrow may be far too late!
