05.29. ….
05.30. Я прокинулась від власного крику. Жахливий сон розчинявся в реальності, поступаючись місцем здоровому глузду.
Триндець! У мене навіть сни божевільні!( хоча стверджувати цього не можу, так як сни інших людей я не бачила.)
Заплющивши очі намагаюсь згадати те, що змусило мене прокинутися аж на півгодини раніше. Все було так реально… Палаючий літак, перелякані пасажири, а в ролі пілота – мій колишній хлопець Олексій. До речі саме він і підпалив наш літак!
Ми падали, стюардеса кричала, що хоче жити і співала гімн радянського союзу( я ж казала: тупий сон!). Олексій сміявся як злий геній (такий дурнуватий сміх) і, спрямовуючи наш літак прямісінько в воду, кричав: « Ех! Не злетимо, то поплаваємо! Якщо не згоримо живцем раніше!.. Та чого ви так боїтеся!!! Все під контролем! Я ж лікар! Хто не здохне, того залатаю!»
Тут літак врізався у воду, відбувся вибух і … на цій оптимістичній ноті я прокинулася.
«Цікаво, що б це могло означати?» - спитала я чи то саму себе, чи рожевого плюшевого зайця на ім’я Зюзік. Пухнасте звірятко дивилось на мене своїми очима-намистинками і відповіді аж ніяк не знало. Бо зайцям, навіть плюшевим, сняться сни про моркву, капусту та чарівні ліси, а не палаючі літаки з колишніми хлопцями…
Дістаю сонник, наївно надіючись, що хоч він прояснить дану ситуацію. Читаю:
« «Палаючий літак – дуже щасливий сон. Він віщує зустрічі, чисте взаємне кохання та радість»… Нічого собі! Якщо це – щасливий сон, які ж тоді нещасливі?» - звернулась я свого пухнастого друга, та він як завжди утримався від відповіді. « От що я тобі скажу, Зюзік, ще кілька таких «щасливих» снів і треба буде до знахарки ходити – переляк викачувати! Ну хоч прокинулася раніше! Сьогодні точно не спізнюсь. Тільки ще хвилинку подрімаю і буду збиратись…»
07.00 ЯК ЗАВЖДИ ЗАПІЗНЮЮСЬ!
Вибігаю на вулицю і … на мить завмираю від такої краси.
Яскраво виблискує сонце, відбиваючись в інії дрібними вогниками. Сніг схожий на маленькі білі хмаринки, яким набридло жити на небі.
Підставляючи своє обличчя сонцю і пухнастому сніговому диву, я швидко крокую на автобусну зупинку.
… Оскільки граційність не була моїм другим, третім і навіть сто п’ятим ім’ям я підсковзнулась і … наступної миті розглядала сніжинки вже в лежачому положенні. Мушу сказати з цього ракурсу вони виглядали значно краще, а от моє тіло після секундного піруету в повітрі ( якби хтось бачив як я впала, цей рух напевно б назвали моїм ім'ям і внесли до програми по гімнастиці) відчуло на собі, що значить бути відбивною.
Піднімаюсь. Стряхуючи з себе налиплий на мій стан сніг, помічаю здивований погляд маленької дівчинки.
« Мамо! Мамо!» – кричить ця жива лялька, тикаючи в мій бік вказівним пальчиком. – «Дивись! Снігова людина!». Мати намагається присоромити дівчинку, щось пояснити, але маля вже стоїть біля мене і здивовано дивлячись величезними зеленими очима, промовляє:
- Здраствуй, Снігова людино! Я – Катя. А тебе яка звати?
- Аня. – відповідаю я, подумки змирившись з тим, що мене сприймають за снігову людину, за гота, за « ту дівчину з того фільму», і навіть за бабая ( був і такий випадок!).
« Добре хоч з Аркадієм Укупніком не плутають!» - подумки втішаю себе.
- Ой! В тебе таке людське ім’я! – ніяк не вгамується мале чудо. – А куди ти йдеш? До чарівного лісу?
- Так! – відповідаю я, погоджуючись, що мій рідний інститут мало чим відрізняється від чарівного лісу.
- Ух ти! А там є білочки, зайчики, лисички?..
- Ага. Але переважно там живуть козли, жаби, барани… І коні. Цілий табун!
- А ти Діда Мороза знаєш?
- Звичайно! Ми вчора з ним та Пасхальним кроликом в кіно ходили… - вжилась я в роль персонажа легенди.
Тут нарешті втрутилася матуся:
- Пішли вже! До дитсадка запізнимось!
- Бувай, мохнатий друже! – помахала дівчинка синьою рукавичкою.
Я прибрала сніг зі своєї куртки і тільки зараз зрозуміла, що впала на каміння, про що яскраво свідчили три дірки на спині мого одягу.
« Трясця!» - вилаялась я вголос і поглянула на годинник.
« ТРЯСЦЯ!» - повторила я і побігла по вкритій снігом доріжці.
Хто думає, що снаряд не падає двічі в одне місце, той просто не знає мене. Здолавши приблизно сто метрів я перечепилась і … упала обличчям в сніг.
« Трясця!» - тільки й зуміла вимовити я, встаючи та перевіряючи навпомацки своє обличчя.
Очі. 2 штуки. На місці.
Ніс. Цілий. Одна штука.
Губа розбита. Одна.
Губа ціла. Одна.
Щока роздерта. Одна штука…
Знову витрушую сніг. І неквапливо ( все-одно не встигну, а шанси розбити ще й ніс з моїм-то таланом дорівнюють приблизно 99.9%) йду на зупинку.
08.15. Прибула до інституту.
Місцева курильня була майже пустою, і лише одинока постать Йосі ( як же все-таки його насправді звати?) не дозволяла назвати це місце безлюдним.
- Привіт! – радісно привітав мене студент.
- Привіт. – затягнулась я сигаретою.
- Господи! Що це з тобою? На тебе що собаки напали?
- Ні. – коротко відповіла, випускаючи дим. – Фашисти!
- Хто? – не зрозумів мій ранковий співрозмовник ( просто в нього трійка по історії).
- Німці!
- Але ж… але ж… я думав цей… війна закінчилась.
- І я так думала! – розвернувшись попрямувала до входу.
- А що це в тебе за дірки на спині? – ніяк не міг відійти від моїх новин Йося.
- Стріляли…
08.20. « Цікаво, куди ж піти?» - розмірковувала я, блукаючи коридорами.
« В бібліотеку!» - з’явилася нова думка. Причому з’явилась вона вперше за всі два роки мого навчання. Тож, витираючи губу від крові, я попрямувала шукати місцезнаходження цієї скарбниці книг та знань.
Прихід в бібліотеку Анни Графських по реакції працюючого там персоналу можна було порівняти хіба що з пришестям Христа.
Моя скромна персона відразу привернула увагу бібліотекарів… Я ж в свою чергу, щоб далі не шокувати мирно працюючих громадян спокійно пішла в читальний зал.
Вмостившись якомога зручніше, зробила спробу заснути.
Не вдалось.
Думки крадькома почали повертатись до кошмару про літак і до Олексія. Свого колишнього я не бачила вже… Вже й сама не пам’ятаю скільки. Мабуть з осені…
« Цікаво… Як він?...
Де він?...
З ким він?...
Та пішов він!!!»
Зробила я геніальний висновок і дістала плеєр.
09.21. – Анко! – чую голос свого брата по дурості чи просто хорошого друга Сашка.
Така величезна радість, пов’язана моєю появою може бути викликана двома причинами:
1. він дійсно радий мене бачити.
2. він дійсно радий мене бачити, бо в нього закінчились сигарети.
- Дай здогадаюсь, на першій парі тебе не було. – видав цей Шерлок Холмс і Перрі Мейсон в одному флаконі.
- Угу… Не встигла… - потерла я покалічену щоку.
- От і правильно! В світі повинна бути стабільність!
А з обличчям що?
- Не повіриш! Вступила в секту мозахістів!
- І як? – тільки й зміг вимовити Саня.
- Та якось не дуже… Біль відчуваю, а от задоволення – ніякого!
- Ой, Анко! Знаючи тебе і твоє відношення до вчителів, тобі треба було в секту до садистів записуватися! Там тобі місце. – посміхнувся друг.
- До речі про садистів. В мене зараз література. Тож…
- Біжи вже, а то запізнишся! – як завжди зрозумів мене Сашко.
Євдокія Пилипівна, вона ж місцева Дуня Маклауд, була для нас водночас загадкою природи ( відгадку на яку ніхто, ясна річ, не шукав) та вічним кошмаром. Неможливо було визначити скільки їй років, але точно відомо одне – нормальні люди так довго не живуть.
Запізнюватись до неї, цим самим прирікаючи себе на відповіді до її безглуздих запитань, не хотілось, тому я прийшла вчасно ( що буває зі мною вкрай рідко).
- Чому не була на першій парі? – відразу запитала моя подруга Поля.
На відміну від мене вона була хорошою і правильною дівчинкою, то ж прогул пари у неї був рівноцінним зраді Батьківщини.
- Не встигла. – коротко відзвітувалась я.
- А з обличчям що? – Поліна ніяк не могла вгамуватися.
- Зіткнулась з ман’яками. – вигадувала я вже третю версію за цей ранок ( сказати, що я тупо впала на рівній поверхні було соромно та нецікаво). – Довелося бігти…
- О Господи! – занепокоїлась подруга. – І що ж?
- Догнала! – задоволено посміхнулась я. – Правда маніяки виявились сильними. Намагалися відбиватися…
- Та ну тебе! – образилась Поля.
- І дійсно: - погодилась я, вмощуючись зручніше – та ну мене.
Вся пара була присвячена твору Гійома Аполлінера « Зарізана голубка та водограй». Пташку, звичайно, шкода. Але мій мозок, якби був спроможний, здійснив би над собою акт суїциду, тільки щоб не слухати цієї маячні.
Залишалось або вмерти з нудьги або покірно чекати дзвоника. Я вибрала обидва варіанта…
Коли вже здавалося немає сил терпіти цю маячню, нарешті пролунав дзвоник, і ми, студенти, були вільні як кріпаки в 1864. А чого потребують вільні люди? Звичайно, хліба та видовищ! От ми з Поліною і попрямували до їдальні.
- Привіт! Можна до вас? – тримаючи в руках тацю, запитав темноокий п’ятикурсник Ваня.
- Так, так. Звичайно! – Поля погодилась швидше, ніж я змогла вимовити хоч слово.
Ваня сів навпроти мене і, поїдаючи свою булочку, а заодно поглядом і мене, мовив:
- Аню… Ти сьогодні така гарна! Тобі дуже пасує цей зелений светр. Тільки от щічка трошки подряпана. – доторкнувся він до мого обличчя. Я відсахнулась. – Боляче?
- Так. – збрехала я.
- До речі, я чув, до нас приїжджає твоя улюблена група. Може сходимо?
- Вибач, Ванючко… Тобто, Ванєчка… - підбирала я варіанти ласкавої форми цього імені. – Я не зможу, в мене інші плани.
- Ясно… - зітхнув темноокий красень.
- Але дякую тобі! Ти – справжній друг! – швидко розставила я всі крапки над «і» та капелюшки над «й».
Обличчя Вані відобразило подив та розчарування:
- Тільки друг? – безнадійно перепитав він.
Роблячи вигляд, що нічого не помічаю, я далі продовжила свою роз’яснюючу промову:
- Що значить «тільки»? Ти один з моїх кращих товаришів. Такий же як…як… як Поля! – радісно видала я.
Від цих слів моя подруга мало не впустила чашку чаю. Напевне, за все життя її ще ніхто не порівнював з двохметровим м’язистим хлопцем. Проте це було того варте, оскільки сказана фраза мала важливий результат. Іван прекрасно розумів: якщо тебе порівнюють з подругою, то ловити на любовному фронті нема чого. А так як він був розумним хлопцем…
- Ясно. Я теж радий, що в мене є такий друг як ти. Вибач, але мені вже час іти. В нас семінар у Євгенія Давидовича. Ну, ще побачимось…
- Ну й дурна ж ти! – дорікнула Поля, коли Ваня вийшов зі столової. – Такий хлопець, а ти… Він же ідеальний! Розумний, красивий, дотепний… Кохає тебе до безтями! Ех ти! Пожаліла б хоч хлопця!
- А я і жалію. Йому і так від життя дісталося, навіщо йому ще таке прокляття як я? Я ж божевільна!
- Божевільна. – погодилась Поліна. Взагалі, серед моїх знайомих ще не було людини, яка б це заперечила. – Але він кохає тебе!
- Звідки ти знаєш? Він же нічого такого не говорив. – заперечувала я.
Поліна підняла вгору вказівний пальчик, а це означало, що за цим жестом прослідує якийсь філософський вираз. Я не помилилась:
- Кохання – як нежить! – видала подруга. – якщо воно є, його нічим не приховаєш!
- Можливо. Але я його не кохаю. – обірвала я розпочатий діалог про почуття.
А згодом, трішки помовчавши, запитала чи то в Поліни, чи невідомо навіть в кого:
- Ну чому все так? Чому не можна покохати того, хто закоханий у тебе? Навіщо взагалі існує це нерозділене кохання? Щоб страждати?
- Страждання очищають душу. – тихо зауважила подруга. – А отже, чим більше людина страждає від невзаємного кохання, тим кращою вона стає. Незалежно від того, змінюється вона сама чи щось змінює її.
- Тоді моя душа кристально чиста.
Повисла тиша. Я не хотіла більше говорити чи навіть думати на цю тему.
- Ти досі кохаєш Олексія? – обережно запитала Поля.
Я сиділа мовчки. Відповіді на це запитання я і сама не знала, та й знати не хотіла.
- Не розумію тебе! Ваня ж в сто разів кращий! І так тебе кохає!
- Думаєш я цього не знаю? Думаєш, не розумію, що моє кохання і виїденого яйця не варте? Та що я можу вдіяти?
- Ну… Не знаю… Якщо ти вже його так любиш, може змінилась би? Стала б відповідальною, стриманою, відкинула своє дитинство, яке в тебе досі грає невідомо в якому місці і на якому інструменті. Врешті-решт, ви через це й розійшлись. Зміни свій характер – і він повернеться. Забирай 50 фриспинов за регистрацию в https://goxbet.biz.ua/
- Ні. – захитала я головою в знак протесту. Від цього руху маленькі зірочки на моїх сережках ніби в підтримку своєї господарки почали тихенько дзеленчати. – Я не згодна. Одна справа, якщо йому не подобається якась моя звичка, колір волосся чи стиль одягу. Тоді можна піти на зустріч. Але характер… Якщо я зміню характер я втрачу саму себе, розумієш?
- Але ж можна хоч спробувати!
- Ні. Хай любить мене такою, яка я є! Я ж кохаю його таким і не прагну змінити, хоч знаю всі його недоліки.
- До речі про недоліки. Кинула б ти курити! – скривила обличчя Полінка.
- Це просто дурна звичка. Я сама ненавиджу дівчат, які палять, але… Покинути курити не можу… Знаєш, ця прив’язаність до сигарет чимось схожа на кохання до Олексія. Я чудово розумію, що користі від цього ніякої, обіцяю собі що покину і забуду, але кожного разу мені не вистачає сили волі і я повертаюсь назад…
- Отже, змінюватись ти не збираєшся?
- Ні.
- Тоді, як там в твоєму віршику:
Чекай. Терпи. І знов страждай.
Надійся може покохає.
Не відпускай. Та й не тримай,
Бо хто тримає – той втрачає.
Терпи. Надійся. І молись.
Можливо він прийде до тебе.
Як не сьогодні, то колись.
Тобі чекати тільки треба.
Надійся. Вір. Не забувай.
І виглядай поки не смеркло.
Якщо ти хочеш мати рай,
- То доведеться йти крізь пекло. – підхопила я останній рядок. Не люблю коли мені в приклад ставлять мої ж твори.
- То доведеться йти на пару! – перекривила мене подруга. – Сподіваюсь, хоч це підніме тобі настрій.
- А що у нас зараз?
- Історія! – майже викрикнула Поля.
Я задоволено посміхнулась: є ще в світі маленькі радощі!
Історію викладав Павло Олегович – привабливий чоловік 29ти років. Здавалося б все просто чудово: і вродливий, і предмет свій знає добре, якби не одне «але»: Павло Олегович був повним придурком і не вимовляв літеру «р» ( а також деформував половину всього Кирило-Мефодіївського алфавіту).
Так як розумних дівчат він м’яко кажучи терпіти не міг, я завжди виявлялась крайньою у всіх людських бідах. А оскільки я не могла тримати: 1) язик за зубами; 2) свою думку при собі; та 3) себе в руках; то і відносини у нас були не дуже приязні.
- Доблий день! – радісно привітав нас викладач. – Нагадую, счьо сьогодні ми лозглядаємо тему « Київська Лусь». Може хтось підготував лефелати? – повисла німа тиша. З таким же успіхом він міг запитати чи бачили ми живого князя Олега.
- Так я і знав! – починав лютувати Павло Олегович. – Ви не студенти, ви – ледалі! Безлике стадо баланів! Тільки штани тут плотилаєте, а отлимати знання вам, бачте, ліньки! Та я у ваші локи…
Цю промову ми чули не вперше, тому ніякої реакції не було. Ми знали, що рівно через 5 хвилин і 42 секунди цей « телмінатол» заспокоїться і запитає чи готові ми до усного опитування.
- Добле. Що з вас взяти? – мовив згодом викладач. – Ну хоц всі готові до усного опитування?
Група ствердно кивнула.
- Київська Лусь – це колиска насої неньки-Уклаїни! Ви плосто мусите знати пло цей пеліод істолії все!..
Хлавських! Ти знову лозмовляєш?
Встань!
Я поволі піднялася. Я вже звикла, що навіть якщо вся аудиторія буде вести себе як фашисти в сорок третьому, винна завжди буду я. Просто у Павла Олеговича було хобі робити мене крайньою ( краще б він збирав марки!).
- Чого ти лозмовляєш? Ти со все знаєш?
- Знати все неможливо. – по-філософському зауважила я – Навіть такий видатний мислитель як Сократ говорив: « Я знаю, що я нічого не знаю». Куди ж мені, простій смертній!
Група всілась якомога зручніше в очікуванні чергового шоу.
- Ах так! – голос викладача тремтів від обурення. – Лозумна дуже? Тоді скази мені, в якому лоці була збудована Десятинна целква?
- Не знаю.
- А хто був чоловіком доцки Ялослава Мудлого і твоєї тески - Анни?
- Уявлення не маю!
- От бачиш! – тріумфально посміхнувся викладач. – Ти навіть цього сказати не можеш! Бездаль!
- Ну то й що! – і не збиралася здаватись я. – Ви теж багато чого сказати не можете!
- Я?! – Павло Олегович зверхньо подивився на мою особу. – Я знаю і можу сказати все!
- Справді? Тоді скажіть « репродукція»!
Аудиторія вибухнула сміхом, обличчя викладача вмить почервоніло. Чи то від гніву за мою зухвалість, чи від сорому за власну мову. Знаю, це низько висміювати фізичні вади людини, але тих, хто налаштований до мене вороже, я звикла морально бити по найуразливіших місцях.
- Що?!?! Та я на тебе лаполт напишу!!!
- Кого?
- Лаполт!
- Кого-кого напишите?
- Заяву! – знайшов вихід історик. – А тепел геть з аудитолії! І без дозволу декана до мене на пали не плиходь!
Я зібрала речі і пішла до виходу, подумки попрощавшись із заліком по цьому предмету.
Вийшовши на вулицю, я побачила , що пухнастий сніг перетворився в болото під ногами, вітер посилювався, а чудовий ранковий пейзаж, подібно моєму сонячному настроєві, обертався на мокру сіру пляму.
Зробивши висновок, що цей день нічого хорошого мені не принесе, вирішила не випробовувати долю і гордо пішла в напрямку автобусної зупинки. Хто ж знав, що доля сама випробовує мене!
Пройшовши метрів зо двісті я встигла вступити в калюжу, при чому однією ногою. Від цього мій чобіток став схожим на великий шматок самі здогадайтесь чого, в той час як інший залишався чистеньким. Контраст був ще той! Та я вже не зважала на такі маленькі неприємності, але пройшовши ще трішки, зіткнулась з тим, на що неможливо було не зважати.
На зустріч мені йшов Олексій.
Взагалі-то я досить часто уявляла собі зустріч з колишнім хлопцем. Але в моїй уяві я була надзвичайно гарною, з вражаючою своєю красою зовнішністю та щасливим виразом обличчя ( а в ідеалі ще й разом з Бредом Піттом по одну руку, і Джонні Деппом по другу). Олексі же мав бути таким самотнім та нещасним… В його очах виднілись сум та каяття…
Але… Не так сталося як гадалося. Реальність зустріла мене зовсім іншими обставинами, змусивши засунути мою фантазію так глибоко, що вона там просто задихнулась.
Це Олексій виглядав просто чарівно. В бездоганному одязі, зі своєю сонячною усмішкою і такими рідними вогниками в очах. На додачу до всього він тримав за руку дівчину модельної зовнішності. Її довге каштанове волосся, стрункий стан і ноги, що росли ніби від шиї, змусили мене відчути себе чебурашкою-недоростком чи якимсь іншим недолугим звірятком.
Його подруга була бездоганною, в той час як я з розбитою губою, подряпинами на щоці, скуйовдженим вітром волоссям, порваною курткою та брудним чобітком виглядала просто жалюгідно.
Ця солодка парочка йшла мені на зустріч і, нажаль, уникнути цього було неможливо ( хіба що перестрибнути огорожу, що знаходилась по правому боці, і побігти в парк, але цей вчинок на мою думку не додав би моєму образу особливого шарму), тому гордо піднявши свою голову я пішла їм назустріч.
Моделька щось говорила солоденьким голосом, в той час як Олексій, побачивши мене, витріщив очі так, немов назустріч йому йшов зомбі ( хоча, беручи до уваги мій зовнішній вигляд, зомбі, напевне, виглядав би симпатичніше). Його супутниця теж поглянула на мене і нахмурила носик, виявляючи цим зневагу та огиду до моєї скромної персони.
- Привіт! – сказала я так безтурботно, як лише була спроможна в даній ситуації.
- Привіт. – мовив мій колишній, продовжуючи свій маршрут.
- Хто це? – почула за спиною медовий голосок його нової пасії, коли ми, обмінявшись стандартними привітаннями, розійшлися своїми шляхами.
- Та так… Ніхто. – відповів Олексій.
- Розумієш, я вже для нього ніхто! І звати мене ніяк!!!! – ходила я по власній кухні з телефоном в одній руці і вже п’ятою за останні півгодини сигаретою в іншій.
Найкраща подруга Яся, знаходячись за 300 км від мене, важко зітхала на тому кінці телефонної розмови.
- Заспокойся сонечко!
- Як?! Як можна було таке ляпнути?! – і не думала я приборкувати свій гнів. – Я розумію, зараз я для нього не маю ніякого значення, але ж минуле не викреслиш!!! Можна було сказати «колишня дівчина», «подруга», «знайома» врешті-решт! А тут… «Ніхто»!... –ніби дракон з дитячої казки, випустила я з вуст дим. – Господи, як боляче!
- А я давно тобі казала, що Олексій – козел! Імбіцил недоладний!
- Чудово! – продовжувала я ходити по кухні. – А хто тоді я, якщо мене кинув імбіцил і козел в одній особі? Виходить, я ще гірше?
Звичайно, його нова дівчина ніби з картинки зійшла. Така витончена, елегантна… Гарне личко, точена талія, а ноги!!! Ноги, Ясю, ніби від вух ростуть! – розширила я свій маршрут по всій квартирі. – А я мов опецьок! Ноги короткі, ніс в чорних цятках і волосся завжди крутиться в різні боки. Жах! – продовжувала причитати я, розглядаючи себе в дзеркало.
- Ну, по перше, - почала свою заспокійливу лекцію подруга. – кучерява блондинка з блакитними очима завжди вважалася еталоном краси. По друге, хто буде дивитись на твої чорні цятки на носі, якщо в тебе груди третього розміру! І ноги, до речі, в тебе нормальні. А якщо в тієї фіфи вони від вух, то це тільки означає, що замість голови у неї ж...а.
- Бачила б ти її! – образливо шмигнула я носиком.
- Ну, гарна! Ну й що!
А вона може писати такі вірші як ти?
А перетворити будь-яку проблему в жарт?
Чи доводити викладачів до психіатричного неврозу?
Та хоч би вирвати кошеня з пащі величезної дикої собаки?
- Ні… - посміхнулась я. Звичайно, я не могла знати чи вміла це нова дівчина Олексія. Може вона і була новою Ахматовою, клоуном та членом Greenpeace одночасно, але думка про те, що я в чомусь краща, приємно гріла душу.
- От бачиш! Ти – найкраща. – переможно заявила Яся. – А твій Олексій – повний придурок, якщо міг проміняти на когось таку дівчину як ти!
Взагалі, ти ж знаєш, я йому ніколи не симпатизувала. Педантичний, правильний, занудний!.. Йому ніби дрючок в одне місце вставили! От хоч би, наприклад, всіх коханих називають котик, зайчик, ластівочка, сонечко… А він тебе як називав?
- Карасик… - ніжно посміхнулась я відлунню минулих стосунків.
- От! – невдоволено хмикнула подруга. – «Карасик»! Сам він камбала напівсушена! Не розумію, чому ти так за ним побиваєшся?
- Люблю я його… - коротко визнала я свою слабкість.
- Любов зла, полюбиш і Олексія! – іронізувала Яся. – Ой!!! Я ж на тренування запізнююся!
- Вибач, що затримала. Дякую, що ти в мене є!
- Нема за що! Не переймайся, він тебе не вартий! Все, я побігла. Бувай! – майже червоний від довгої розмови телефон затих.
День добігав до свого кінця. Звичайнісінький день мого так не схожого на нормальне життя. Олексій кидав мене вже чотири рази, а я його – п’ять. Виявляється ми не можемо жити один без одного, але бути разом теж не вміємо…
- Цікаво, чи будемо ми знову разом? Чи це вже кінець? – спитала я свого плюшевого друга Зюзіка, але він, як завжди, не відповів ( і Слава Богу! Бо якби зі мною почали розмовляти іграшкові зайці, я б відразу попрямувала до будинку душевнохворих!).
Із всієї моєї колекції рожевих зайчиків, подарованих Олексієм, Зюзік був моїм улюбленцем. Він був подарований не як знак нашого примирення, не в честь якогось свята, а просто так… Тому що коханому захотілося чимось мене порадувати.
Просто так… Доводячи цим самим, що по справжньому кохають не за вроду чи характер, не за вчинки, не попри всі перешкоди… По-справжньому кохають просто так…
Від роздумів мене відволік власний телефон, який мелодійно повідомляв, що надійшло нове смс від … Олексія!
« Не чекав тебе сьогодні зустріти. Ти як завжди чарівна. Навіть з розбитим обличчям і чобітком, схожим на глиняний горщик.
p.s. Я скучив за тобою, карасику.»
Посміхаючись на всі свої зуби, я поклала телефон на стіл, навіть не збираючись відповідати.
- Ну що, Зюзік. Здається в тебе скоро з’явиться сусід. – поцілувала я пухнастого зайця. – А ноги в мене все-таки довгі! – підморгнувши двійнику у дзеркалі, зробила я геніальний висновок.
Всі мої біди і проблеми, якими б глобальними вони не були, мені завжди допомагає пережити одна людина. І коли в мене опускаютиься руки і здається вже немає сил боротися за власне щастя, я знаю що у мене є Вона. І якщо така прекрасна людина вірить в мене, то мені вже нічого не страшно. Цей твір я присвячую своїй найкращій подрузі Юлі, дружба якої допомагає мені боротися та жити. Дякую, що ти в мене є.
