Дам вам трохи відпочити від мого органайзерського обдарування і розкажу, як у третьому класі я заробив своє перше кульове поранення, знову ставши героєм для цілого класу.
Усе починалось, як завше, мирно, по-хорошому і тільки з найкращим намірами. Був вихідний, і ми з Тедом подались на закритий будівельний майданчик неподалік від нашого будинку. Зауважу, що за все своє життя станом на дев’ять років я тільки двічі побував на будівельних майданчиках. Перший раз, граючись у хованки, я перечепився через арматуру і зламав собі руку, а про другий раз оце саме збираюсь вам повідати.
Поперлись ми туди не просто так, а гратись у «войнушки». За мною й Тедом дріботіли ще з півтора десятка дітлахів різного віку від семи до дванадцяти років. Дехто ніс із собою іграшкові автомати і пістолети, старі й подряпані, що лишилися ще з радянських часів, а у декого автомати взагалі були саморобні, вистругані з дерева. На початку дев’яностих полиці іграшкових магазинів ще не могли похвастати великим асортиментом, та навіть якби й могли, то у наших батьків все одно не було тоді грошей, щоб купити нам пристойних автоматів.
Зазвичай наша ватага гуляє у «войнушки» в розлогому парку коло Палацу дітей та молоді, колишнього Палацу піонерів, де можна повзати у високій траві та ховатися в окопах, однак цього разу, начитавшись звідкілясь про героїчну оборону Сталінграда, я вирішив потягти усіх на «стройку», аби максимально наблизити гру до реальних подій.
Годі було й вигадати кращого фону для ігрищ у війну. Прокравшись крізь хирляві штахетини дерев’яного паркану, ми опинились посеред широкої будівельної площадки, заваленої різним будівельним мотлохом. Прямо перед нами стриміла похмура громада новобудови, типове радянське брудно-панельне страшидло, у якому на той момент були зведеними лише три поверхи, хоча на дальньому крилі вже виднілись перші панелі четвертого. Навкруг лежали величезні бетонні блоки, з яких незугарно стирчали покручені прутки арматури, скрізь валялися бухти сталевого ржавого дроту, дошки, діжки для цементу та відра для води, і все це утопало в густій коричневій грязі, помережаній слідами вантажівок. «Рай, ну просто рай», — думав я. Ліворуч, придавлений бетонними панелями до сталевих рейок, здіймався ввись громіздкий вантажний кран.
Як я казав, був вихідний, і на будівельному майданчику, зрозуміло, нікого не було.
— Значить так, там буде Сталінград, — мовив я, тицьнувши пальцем у той бік, де проглядались перші зародки четвертого поверху. — А блокада розташується ось тут. А тепер, — я обвів поглядом мою різношерсту ватагу, — будемо ділитися на «наших» і «не наших».
Охочих вступити в доблесні ряди захисників Сталінграда виявилося хоч відбавляй, а от з волонтерами до бундесверу були проблеми. Я оголосив себе начальником облоги, розрекламував службу в «німецькій» армії, але добровільно у фашисти записався тільки Тед, тому мені довелось силоміць набирати добровольців до свого війська, стараючись відбирати людей так, щоб у обох ворогуючих сторін було однакове озброєння.
Зрештою ми розібралися з ролями у грі і приготувалися почати «войнушку». Німецько-фашистські загарбники налічували вісім чоловік і мали на озброєнні два автомати, один саморобний карабін, одну двоствольну рушницю, три пістолети, пластмасовий револьвер системи «Наган», осиковий лук, п’ять рогаток і бейсбольну битку. Захисники Сталінграду окрім вогнепальної зброї мали в арсеналі одну іграшкову гранату і справжній кишеньковий ножик.
— Дві хвилини, і починаємо, — сказав я, хоч і знав, що ні в кого з нас немає годинника.
Червоноармійці і я зі своїми малолітніми фашистами розійшлися по різних кутках і влаштували короткі наради, обговорюючи план бойових дій, після чого всі розбіглись займати позиції. Через якийсь час я щосили гукнув зі свого штабу, який розташувався в одній з недобудованих кімнат другого поверху:
— Ну, ми готові!
Відлуння мого окрику пообтирало голі сірі стіни і сповзло кудись у підвал. Сталінград гордо мовчав.
— Ми готові! — повторив я. — Починаємо!
З радянської оборонної лінії не донеслось ні звуку. Сприйнявши відсутність відповіді за мовчазну згоду, я тут-таки вирішив відрядити когось на розвідку, щоб вивідати, що надумали ті кляті комуністи, яких ми затисли в оточенні, і по можливості взяти когось в полон. І тут я сторопів. Я побачив, як Червона Армія, яка, в принципі, мала б оборонятися, несеться вскач прямо на наші, фашистські редути.
— Ви чого?! — крикнув я. — Це хто тут Сталінград?
Але червоноармійці продовжували шкварити прямо на нас з якимось відчайдушно-приреченим виразом в очах. Мовчки.
— Доблесні солдати рейху! — гукнув я тепер до своїх «німців». — Нікчемні комуністи прагнуть прорвати облогу і вирватись з оточення! Приготуватись відбити контратаку!
— Хайль! — заволав Тед з-за моєї спини.
І ми наставили стволи автоматів на нападників, налаштовані сьогодні поміняти хід історії.
Першим мчав кістлявий патлатий Сашок з сусіднього двору. Він був старшим за мене на рік, але тупим, як валянок. Я ретельно прицілився у нього з автомата і прокричав:
— Тра-та-та-та-та!
За сценарієм Сашок мав би зараз впасти і застогнати, однак він, певно, настільки пройнявся патріотичними почуттями до своєї радянської батьківщини, що геть не помічав дошкульних поранень, несумісних з життям, і продовжував бігти прямо на мене. Коли Сашок опинився метрах в десяти від мого штабу, я з подивом роздивився вираз дикого переляку на його обличчі: Червона Армія не атакувала, Червона Армія щодуху драпала зі Сталінграду в бік німецько-фашистських загарбників. Я несвідомо ще раз взявся за автомат, і в цю мить Сашок розкрив рота. Я все ще надіявся, що він зараз рявкне щось на зразок «За нашу совєцкую родіну! За Сталінград!», але ні, натомість хлоп’яга прокричав сповненим непередаваного жаху голосом одне єдине слово:
— Сторож!!!
Другий раз кричати було зайвим. Мої доблесні солдати Рейху, повикидавши рогатки, миттю вискочили зі своїх схованок і стройовим бігом помчали геть від Сталінграда. Я не геройствував і нісся самим першим, ну, як і належить командиру — завжди на чолі своєї дивізії. Червона Армія за мить нагнала нас і змішалась зі своїм недавнім супротивником, відтак ми далі бігли всі разом, і фашисти, і комуністи, тісною ватагою, рятуючись від страшного спільного ворога — сторожа.
Ми неслись не розбираючи дороги, як стадо наляканих крокодилом антилоп гну, відчуваючи, що десь там, у галереях недобудованих поверхів, за нами гнався безпощадний сторож будівельного майданчику, можливо, навіть з дробовиком, зарядженим сіллю. Я біг самим першим, однак не тому, що більше всіх боявся сторожа (хоча в третьому класі я боявся сторожів не менше, аніж привидів, НЛО чи директора школи), а тому, що, завдяки заняттям хореографією, бігав швидше за інших.
Тож на крейсерській швидкості я проминув кілька квартир, затим, перестрибуючи одразу через четверо східців, скотився сходами на перший поверх і кулею вилетів у коридор, що вів до найближчого виходу з під’їзду. Потім я проскочив порожню ліфтову шахту, ще одні сходи, прогін дверей, ґанок під’їзду, і… спинився. Підмостя перед під’їздом прямовисно обривалося, і до землі лишалося ще добрих півтора метри. Я не міг зістрибнути з такої висоти, не загальмувавши.
…Тупотнява кроків, наче снігова лавина, невпинно наростала за моєю спиною…
Я набрав повітря в легені й підігнув ноги, але… зіскочити так і не встиг, бо ззаду уже підлетів Тед, який за моєю спиною не міг бачити, що сходів перед ґанком немає.
— Давай! — крикнув Тед і обома руками пихнув мене у спину.
Відтак я широко розкинув лапи, відчайдушно хапаючи долонями повітря, і каменем шугонув униз.
Падав я дуже швидко і майже вниз головою. Ну, так, знаєте, наче пірнав з невисокого примосту у воду. Р-р-раз — і у воді! Не пригадую, щоб перед очима промайнуло все життя, як то буває у книжках описують, я навіть не встиг злякатись, я взагалі не встиг нічого подумати. Р-р-раз — і розтягнувся долілиць на шершавому бетоні.
Мені не було боляче. Трохи забив коліно, подряпав долоні, але геть не відчував болю. У той же час мене гнітило якесь нехороше почуття, відчуття нереальності усього того, що відбувається, так наче після падіння я перенісся в якийсь інший, пластмасовий світ.
Мені здалося трохи дивним те, що всі мої друзі, і фашисти, й комуняки, перестали тікати і зібрались щільним півколом круг мене, розпластаного на холодному бетоні. Вони мовчали і дивилися на мене. Складалося враження, що у світі раптово вимкнули звук; як тільки я спікірував з ґанку, гонитва припинилася, усе довкола завмерло, затихло і принишкло. Це було дивно.
Сторож, який сумлінно ганявся за нами по всьому будинку, який нагнав такого страху на всю нашу ватагу, вискочивши на ґанок, побачив мене і занімів. Спочатку він неймовірно зблід і позадкував, а потім розвернувся й кинувся бігти в іншу сторону, нестримно матюкаючись.
— От ідіот! От же ж ідіот! — кричав він. — І де ви взялись на мою голову?!
Це було дуже дивно.
Але найдивнішим було дещо інше. Я раптом збагнув, що, хоч мої губи й міцно стулені, я чомусь стискаю боковими зубами товстий прут арматури, що стримить з бетонної брили, на яку я щойно звалився. Ось це вже було не просто дивно, це було, хай йому грець, страшно.
Я сперся на руки і акуратно підняв голову, відчуваючи, як холодний арматурний стержень повільно вилазить із щоки. «А це справді дивно, — думаю, — ну дуже дивно». А тоді я опустив очі вниз і… заревів від страху.
— Ма-а-а-ма-а-а!
Уся моя курточка від комірця до найнижчого ґудзика була залита теплою кров’ю. Я вмить зрозумів, чому усі завмерли і чому тікав підстаркуватий сторож, бо це, чорт забирай, була моя кров.
Мій нажаханий крик вивів із задуми моїх малолітніх соратників.
— Тільки не кажи батькам, де ти падав, — сказав хтось, розуміючи, що, якщо спливе інформація про те, де ми бавилися у «войнушки», то всім конкретно перепаде, — бо нам усім капець…
— Його треба відвести до колонки і помити! — запропонував інший. — І буде як новенький.
— Так-так! Точно! Ніхто й не помітить!
І хлопці підхопили мене попід руки, допомагаючи підвестися. Я ревів, мої коліна підгинались, кров юшила з пошматованої щоки. Саме в цей момент втрутився Тед і промимрив єдину розумну фразу на той день:
— Пустіть його. Слухай, Максе, йди додому, га…
Від цих слів я розревівся ще дужче, бо уявив, як мені влетить, коли батьки дізнаються, що я поткнувся на «стройку», адже «стройка» для мене була найсуворішим табу. Однак раціональне зерно в словах Теда переважило страх, і я, куцими несміливими кроками, стараючись не дивитися на залиту кров’ю куртку, потюпав до свого під’їзду. Тед, відчуваючи за собою чималу провину, вів мене до самих дверей.
Мами якраз не було дома, вона пішла кудись у своїх справах, і це, либонь, врятувало її від інфаркту. Двері квартири відчинив тато. Попри мої побоювання, на мене не кричали і не лупцювали, зовсім навпаки, тато лиш витріщив очі, розкрив рота і швидко кудись побіг, як потім виявилось — викликати швидку, а я зробив крок уперед і опинився прямо навпроти старого лакованого трюмо, яке стояло в нас у коридорі. «Ой, мамо, ой, мамочко», — подумав я і від страху навіть перестав ревіти. Я просто не міг повірити, що у дзеркалі моє відображення. Кров на курточці перемішалася з гряззю і скапувала вниз на штани — таке враження, що мені не щоку продірявило, а знесло півголови; з лівого боку підборіддя звисав чималий закривавлений шмат м’яса, відкриваючи голу щелепну кістку і обмазані кров’ю та іржею зуби. Уявляєте, як воно, тримаючи рот закритим, бачити свої власні зуби?
Швидка приїхала хвилин за двадцять. Першою до квартири вступила статечна лікарка у брудно-білому халаті.
— Ну, що тут у ва… Ого!!! — вона аж присіла, коли побачила мене.
За нею в квартиру заскочила медсестра з металевим сріблястим чемоданчиком для медикаментів у руках.
— Ого! — сказала молоденька медсестричка. — Його що, тягали мордою по асфальту?
Вони мерщій вгатили мені якийсь укол і потягли вниз до машини.
— Ого! — сказав шофер, побачивши мене. — Тебе, малий, наче хто мордою по асфальту чи шо… — і хутко завів карету швидкої.
Поки ми мчалися мокрими вулицями осіннього Рівного, медсестра один за одним міняла тампони коло моєї щоки, точніше коло того, що залишилося від моєї щоки, але кровотеча не припинялася. Нарешті фургон викотився на лікарняне подвір’я і спинився коло дверей приймальної. Мене витягли з карети і блискавично доправили до травматологічного відділення.
У передпокоях відділення стояла чималенька черга, переважно такі ж самі малолітні шибайголови, як я, зі своїми батьками. У когось був поріз на пальчику, хтось світив подряпаним коліном, але всі терпляче чекали своєї черги, щоб зашити ранки. І тут влітаю я, морда вся в крові, куртка вся в крові, навіть штани в крові, і погляд скляний.
— Ого… — сказали всі. — Його що, тягали мордою по асфальту?
З операційної вийшов хірург, прибрав тампон, багатозначно прицмокнув язиком і рішуче наказав:
— Без черги його, в операційну. І швидко!
Мене хутко роздягли і вклали на операційний стіл. Яскраве світло ламп випалювало очі.
— Дядьку, буде боляче? — стиха спитав я.
— Ні, — коротко відповів хірург, а потім обізвався до свого помічника: — Анестезія.
Я тоді ще не знав слова «анестезія» і страшенно перелякався, подумавши, що мені зараз ампутують нижню щелепу, і потім я, як космонавт, до кінця своїх днів харчуватимусь пастою з тюбиків. Тим часом асистент подав хірургу шприц з якоюсь мутною рідиною. «Все, — з жахом подумав я, — зараз він зробить укол і щелепа відпаде». Лікар, прийнявши шприц до рук, потикав голкою навкруг рани, раз-по-раз натикаючись на кістку.
— Тут зовсім немає тканин, все зірвано, — буркнув хірург, дивлячись прямо в мої вирячені очі, хоча й звертався до асистента.
— Бачу, — мугикнув помічник, — файно боєць політав.
Тоді хірург на мить відвів погляд і промовив до мене:
— Тоді, хлопче, буде боляче…
Він вгатив увесь вміст шприца кудись мені в скулу, набагато нижче від рани, від чого у мене заніміло ліве вухо. «Ну все, — я геть потух, — тепер відпаде не тільки щелепа, а й ціле вухо». Я напрочуд ясно уявив, як сиджу за обіднім столом без нижньої щелепи і лівого вуха і, встромивши тюбик прямо в горло, вичавлюю в глотку свій сніданок… Однак ні щелепа, ні вухо не відвалились, навпаки, вони задерев’яніли так, наче всю мою голову залили цементом. Тоді ескулап обклав мій писок марлями та ганчірками, які страшенно смерділи лікарнею, узяв у руки довгу чорну голку і почав зшивати докупи шматки моєї щоки. Я терпів, зціпивши зуби…
— Щасливчик ти, хлопче, ой, щасливчик, — приговорював добрий дядечко хірург, штопаючи мою морду, — п’ять сантиметрів вверх, і не було б ока, п’ять сантиметрів вниз, і проштрикнув би наскрізь шию… Щасливчик ти, е-е-ех, щасливчик…
Щоправда, для мене у цій пригоді був ще один позитивний момент. Коли через два тижні зняли шви й пов’язку, на підборідді залишився чималий шрам, який ще довго привертав увагу кожного учня в класі.
— Ух ти! Де це ти так? — цікавились переважно дівчата.
Я мовчав сам і наказав Теду нікому не говорити про істинну причину рубців.
— Ну скажи, ну не муч нас, будь ласка! — просили мене.
І тоді я надимав груди колесом, випинав вперед підборіддя, по-піжонськи потираючи шрам двома випрямленими пальцями, і казав:
— Пулєвоє ранєніє, мої хороші цуцики.
І дівки ледь не зомлівали від захвату, а хлопці усі заздрили, бо мені ще не виповнилося й десяти, а я вже мав отакий-от шикарний шрам на підборідді, а вони — оці сопливо-покірливі цуцики — не мали.
* * *
То був мій останній похід на будівельний майданчик. Втретє я не ризикнув туди сунутися. Боявся, що залишу там голову…
