“... і, неначе із трясовини, вилізли вони із багатолюдного базару, який спочатку хижо спостерігав за будь-ким, хто наближався, поступово присмоктувався, втягуючи людину у свою ненаситну пащеку. І людина гинула, розчинялася у тому безладі різноманітного і неякісного краму, губила залишки розуму, прощалася зі своїми мізерними, нелегкою працею заробленими грошима, скуповуючи все підряд, не розуміючи навіщо. Головною метою базару було шахрайство, коли продавці змагалися у вмінні впхнути за максимальну ціну найнеякісніший продукт. Якщо це виявлялась їжа, то звісно вона була непридатна за строком давності, або взагалі із вмістом такого, що його залишалося краще викинути на смітник. Стосовно одягу — інколи здавалося він вироблявся на один лишень день, і для того, аби не носити, а тільки приміряти. Економіка багатьох близько та далекосхідних держав піднялася завдяки отакій безконтрольному експорту в пострадянські країни свого неякісного шир потребу. Нашим людям не залишалося жодного шансу у виборі. Ми стали тими, що їмо і, що вдягаємо.
Андрій подав Ірині вільну руку (в іншій тримав щойно придбані дівчиною продукти), вона перескочила одну із численних калюж, розкиданих навколо базару, і перевів подих.
— Насилу вирвались з цього виру. Чесно кажучи мені не до вподоби тут бувати.
— У мене це теж не краще гаяння часу. Коли б не ці необхідні покупки, то я взагалі... Що ж можна іти далі.
Іра граціозно перестрибнула перешкоду, чемно подякувала і вони рушили, обминаючи кафе “Теремок” у напрямі мікрорайону, зі звичайною назвою “Селище” (можливо “Посёлок”).
— Ви, Іро, до речі так нічого і не розповіли: про що писатимете, чим я зможу допомогти і взагалі...
— Хіба на цих базарах можна про щось серйозне розмовляти. Забудеш навіщо і приходив. Це все одно що переходити площу Рози Люксембург на червоне світло і намагатися розповідати про вчорашнє весілля своєї подруги. Одне з двох — або потрапиш під колеса, або просто не зможеш дістатися протилежної сторони.
— Це вже точно, - засміявся Андрій. — займатися треба чимось одним. А то — за двома зайцями поженешся, а трьох спіймаєш.
— Мені здалося Ви на щось натякаєте?
— Ніколи. Натяки з являються, коли зникає щирість. А вона у мене не зникла. Навіть навпаки. Я все далі щиріший.
— Невже? У мене маються сумніви стосовно Вашої щирості, бо знову все переводите на жарти.
— Згоден — най буде по Вашому, давайте по-серйозному: я буду уважно слухати і не заважати своїми нерозумними коментарями. Починайте.
Іра замислилась на мить, видихнула, як перед стартом, і запитала:
— А чого почати?
— Звісно з початку.
— Якби знати де він, стало значно простіше. Добре. Взагалі у Сорочів я бувала зрідка. Можливо раз, інколи два на рік. Ми з батьками приїздили до бабусі, привозили гостинці, самі щось брали. Частіше приїздили ввечері, а наступного дня поверталися додому. Так, що я майже не знаю тут нікого, та і місцевість мені знайома лише по центральних вулицях та поблизу бабусиного будинку. Навчання у школі, потім в університеті, все було пов’язане з Харковом. З чого складалося життя у вас тут я і гадки не мала. А далі робота у газеті – міські новини, міське життя і таке інше. Зустрічі, презентації. І раптом, ці трагедії... З молодими дівчатами, майже моїми ровесницями. Але про це мені стало відомо пізніше, через декілька місяців після останнього вбивства, відколи це показали по місцевому телебаченню, адже в цілях слідства інформація не розголошувалась. Схоже було на дії якогось маніяка, адже, якщо я не помиляюся, були схожі деталі у вбивстві на початку весни і іншим, влітку. Слідство, як це часто буває, знаходилося у глухому куту. А чуток ходило ой як багато, одна одної неймовірніша. І ось так вийшло – мені доручили провести кореспондентське розслідування. Ні, не подумайте, не відшукати убивцю. Була така думка у нашого редактора – написати про цих дівчат, поспілкувавшись з їх знайомими, можливо родичами, з тими хто їх знав, тобто спробувати зібрати інформації про них, про останні місяці життя, так трагічно обірваного. Можливо з являться якісь факти, свідчення людей, що хоч трохи наблизять до розкриття цих жахливих злочинів. Розумієте, інколи з являються речі, які повністю змінюють хід подій, розкривають загадкові речі. Ви згодні?
Ірина перевела погляд на Андрія, весь час такого серйозного і уважного слухача. Він знав убитих дівчат і міг багато дечого розповісти, тому не дивною видавалася його пильне ставлення до сказаного.
— Ви взялися за дуже складну справу. І насамперед делікатну. У світі не все ділиться на чорне і біле. Інколи життя і поведінка людей призводить до непоправних результатів. А так як я ... Справа в тому.. У нас у Сорочеві всі знайомі, всі на виду. Кожен крок підсудний. Ми любимо судити і нам платять тим же. Тож не дивуйтесь, коли я Вам розповім якісь не зовсім те, чого очікуєте. Але за те перепрошую. Вам потрібна гірка правда чим підсолоджене викривлення дійсності.?
Ірина замислилась і він, взявши її за руку вивів на асфальтовану дорогу. Рухатися по пішохідному тротуару навесні, восени та і часто влітку було просто неможливо. Після численних дощів тротуари, які чомусь завжди знаходилися нижче проїзної частини, заповнювалися водою і грязюкою, і людина, яка зрідка бувала у містечку такої післядощової пори, потрапляла у неприємні ситуації, опинившись вночі, коли одна лампочка марно намагається освітити п’ять кілометрів вуличного простору (і від таких нелампочкових потуг перегорає), проклинала все на світі, вгрузнувши по кісточки у воду і бруд. Тому єдиною можливістю для тих, хто намагався дібратися сухим і майже чистим, залишалася єдина можливість, простувати вулицею, весь час відстрибуючи від несамовито пролітаючих автомобілів, водії яких аж ніякої уваги не звертали на перехожих. За кермом свого транс порту, вони робилися істотами з іншого світу, такими собі прибульцями, і їм не становило ніякого труду обдати з ніг до голови задумливого пішохода, а той просто збити, покалічивши. Отож, дорога була в усьому цікава. Адреналін виділявся, життя медом не здавалося.
— Обережно!
Андрій встиг відштовхнути Ірину в бік, затуливши її спиною від швидкого потоку бруду, виверженого із глибокої ями, в котру так необережно хлюпнула вантажівка. Спина куртки і штани покрилися чорними, схожими на жахливі нарости, шматками бруду.
— Непогано...,— тільки зміг видавити з себе Андрій.
Неприємна історія, що й казати.
Хтось поряд прокричав: “От гад! Куди ти їдеш!”, але то були марними спробами кидання гороху об стіни. Вантажівки вже й слід прохолонув, а декілька постраждалих з усіх сил крутили головою, намагаючись розгледіти себе з різних боків, оцінюючи нанесені збитки. На щастя Іра не постраждала і вся її увага зосередилася на “спасителеві”.
— Ось ваша і гірка правда. Я вдячна — Ви мене вберегли від величезної неприємності. Я Ваша боржниця. А от, що з одягом робити?
— Іра, будь ласка, не звертайте уваги. Тут таке часто трапляється — цивілізація навиворіт. Зараз спробую витерти хусткою.
— Заждіть, я допоможу.
Вони так-сяк протерли куртку та штани і на загальну радість вийшло щось більш-менш путяще, настрій трішки покращився. Вулиця зробила невеликий вигин свого затоптаного і заплямованого тіла, і далі, скільки хватало ока, можна було рухатися значно безпечніше. Минулого року на цій ділянці провели капітальний ремонт і асфальтове покриття не встигло отримати поранення у вигляді незліченних ям.
— У вас тут так: чим далі в ліс, тим більше дров?
— Іра, Ви просто долаєте протиріччя між містом і селом. Пірнаєте вглиб, де повно всіляких невідомих химер, єдине бажання яких поласувати вами. Звикайте. Думаю, пізнаєте цей світ і стануть зрозумілішими місцеві аборигени.
— Такі як Ви?
— Такі як я. Маю надію — лякатися не у Вашому характері.
— Не здогадуюсь, що там далі. Кортить Вас послухати. Чи настрій змінився?
— Такими дрібницями нас не здолати.
Так вони поступово рухалися, кепкувала, жартували, сміялися. Ірина запитувала, Андрій відповідав, докладно, цікаво, пересипаючи розповіді веселими дотепами. Час спливав непомітно, щезав у порах простору, роблячи кожну наступну мить минулим.
— Ось ми і прийшли, — сумно зітхнула Ірина. — Я сьогодні перед Вами винна. Відволікла розмовами, та ще й ця машина... від якої врятували... Не люблю бути в боргу.
— А знаєте що...,— Андрій зам’явся, — Я так розумію Ви сьогодні залишаєтеся у бабусі?
— Так, звісно...
— От і добре. А що скажете на моє запрошення відвідати сьогодні кафе і таким чином розпочати спілкування і збір матеріалу для статті? Супер не обіцяю, але впевнений спілкування видасться цікавим і корисним.
Іринині очі засвітились теплим і добрим світлом. Безперечно вона була іншою, особливою, щирою і непересічною. Чи погодиться дівчина пірнути у темряву місцевого існування, чи не стане для неї відразливим навіть дотик до реалій. Тиша. Лише стукіт серця у Андрієвих грудях, як секунди чекання і надії.
— А чому б і ні? Я згодна. Скажіть, де зустрінемось і о котрій годині.
Андрій чесно кажучи не чекав швидкої згоди і трохи знітився:
— Давайте... Давайте... От що! Я зайду пів на дев’яту і ми вирушимо разом. Згода?
— Згода.
— Тоді до вечора.
— До вечора.
День наосліп намацував події, аби ввечері скласти з них нове панно і поглянути на справу рук своїх. Та діла темряви несповідимі, коли б не сказати...”
“... бо звуки, створювані галасливою компанією не падали на підлогу, а висіли у нашаткованому тютюновим димом повітрі, і, здавалося, неначе борсаєшся у воді. Коли двері відчинялися, всі звично повертали голови, намагаючись розгледіти кожного, хто заходив у кафе. Обдивившись з ніг до голови відвідувача та іже з ним, юрба поступово заспокоювалася, не маючи змоги випливти на поверхню здорового глузду, не затьмареного алкогольними випаровуваннями. Вирування хмільного щастя міцно тримало людей у своїх пазурах. Хтось приречено танцював, немов відбував покарання і не мав права зупинитися, десь у кутку двоє, годину назад закохавшихся (після семи чарок оковитої), цілувалися, і слина густою цівкою повільно стікала у салат, за барною стійкою дрімав немолодий вже чолов’яга, вткнувшись у блюдце з лимонами, гамір блукав поміж столами і безодня.
Андрій пропустив уперед Ірину, причинивши щільно двері і зупинився, даючи можливість очам звикнути до напівтемряви, розмішаної на сизому вихлянні диму. Ірина зморщилась, відступивши крок назад, притислась до Андрія:
— Це — жах, як тут можна дихати?
— Вибачаюсь, але це — саме краще з усього, побудованого у нас у Сорочеві.
— Якщо краще таке, то які гірші. Уявляю собі.
— Навіть не уявляєте. Та не будемо про погане. Зараз присядемо за столик, я щось замовлю.
Ірина покірно зупинилась посеред невеличкої зали, відчуваючи на собі десятки цікавих поглядів, і від того стало ще більш ніяково і самотньо. Вона намагалась ні на кого не дивитись і перевела погляд на Андрія, який про щось перемовлявся з чоловіком за барною стійкою, декілька разів вказуючи на неї. Через хвилину-другу Андрій підійшов і винним виглядом повідомив:
— На жаль, окремого столика не має, але є два вільні місця он там, — він вказав рукою у куток. І, до речі, там сидять мої знайомі. Ви не заперечуєте, якщо ми до них підсядемо?
Іра знизала плечима і вдавано усміхнулася. Відчувалося, що дівчина була не у своїй тарілці.
— Що поробиш. Сьогодні я раба обставин.
— Майже, як раба кохання, — ні з того ні з сього випалив Андрій.
— А до чого тут кохання, — дівчина знітилася.
— Та це просто пригадалося, — поспішив виправдатися і відсунув стілець, — Будь ласка, всаджуйтеся.
Присутні за столиком молоді люди років тридцяти були так захоплені своєю розмовою, приправленою горілкою, що навіть і не помітили, як до них приєдналися Андрій і Ірина.
— Ми до вас. Не заперечуєте? — Андрій подав руку для привітання.
Хлопці, повільно повернувши голови, сонно закліпали очами, і нарешті збагнувши, що їх хтось турбує, і цей хтось — знайома людина, голосно зарепетували, розкриваючи руки, аби обійнятися.
— Опаньки, кого я бачу... Братику, дай краба... Ну кльово...
Один з них, вирячкуватий молодик з неголеним обличчям похапцем кинувся наливати горілку, розбризкуючи її мимо чарок по всьому столі, монотонно повторюючи:
— Андрюхо, зараз вип’ємо... Зараз вип’ємо...
— Та зажди ти... Ще встигнемо. Познайомтеся — Іра. Кореспондент міської газети. Завітала до нас у справах. Буде писати статтю про Сорочів.
— Приємно, приємно дуже. Я — Сірий, тобто Сергій.
Вирячкуватий витер серветкою зволожену горілкою долоню, і простяг Ірині. Дівчина знічена таким прийомом обережно подала руку і не піднімаючи очей тихо вимовила:
— Мені теж приємно.
Андрій указав на іншого, здорованя, поголеного під нуль, з чудернацьким вірменським носом, який здавалося кричав: “Ось я який — величний і гордий”:
— Це Едик.
Іра легенько кивнувши головою, усміхнулась.
— А тепер вже давай, наливай.
Ірина, почувши це, нахилилася до Андрія і зажуреним виглядом, заблагала:
— Я не п’ю горілки.
Андрія така реакція не здивувала. Нормальна, порядна дівчина звісно не пила горілки, та ще й у такій сумнівній компанії. Ні, вона не мала нічого супроти хлопців, але їхній стан грав не їм на руку. Хоча тут це було досить пристойним. Поведінка за правилами питейних закладів завжди закінчувалася для людини одним і тим же — втратою власного обличчя. Коли обличчя втрачають усі, їм здається, що присутні такі ж нормальні і тверезі, з адекватним поводженням, яке і було з самого початку. Коли розпочинає говорити хтось один, інші його уважно слухають, через деякий час можна помітити, як співбесідники розбиваються на пари по інтересам і спілкуються, не прислухаючись до інших пар. В результаті можна уявити таку картину: не звертаючи уваги на інших, кожен із присутніх починає голосно розмовляти невідомо з ким, намагаючись перекричати всіх інших, що так само викрикують, як їм здається, якщо не геніальні то досить розумні речі. У такому галасі тільки-но прибулому щось зрозуміти немає ніякої можливості. Це досить кумедно, але знову ж таки учасникам цього форуму такі події видаються цілком пристойними і звичними.
Андрій притиснувся до Ірини і на вухо проказав:
— Не хвилюйтеся зараз принесуть вино і ми будемо спілкуватися. Вибачте за такий гамір, але я Вам уже говорив — вибір у нас невеликий, тому в інших місцях ще жахливіше.
Едик тим часом розлив щойно принесене вино і високо підняв свою чарку:
— За знайомство, друзі. Нехай нам щастить у цьому житті. П’ємо не пиятики заради, а не відвикнути задля.
Андрій запитально поглянув на Ірину, та у відповідь якось відсторонено вимовила:
— За знайомство.
Зробивши маленький ковток, вона тримала бокал у руці і намагалася зрозуміти щось таке ще невідоме. Як морська хвиля накочується на берег, непомітно змінюючи його обриси, так і зараз якесь відчуття зміненого майбутнього торкнулося Ірининої душі. Приємне і заспокійливе відчуття продуманих намірів вищого світу, який квадриліонними зіткненнями атомів будує долі усіх живих істот на Землі, в оцьому маленькому селищі десь у такій глибині України, що й не допірнути з одного разу. І оці люди, які здавалися на перший погляд порожніми від своєї внутрішньої безкінечності, заповненої бозна скількома отакими ось, схожими (а можливо і ні) на наш Всесвітами, підвладними тільки тим, хто їх творить і тримає у собі таємними, незрозумілими для інших вимірами. Звідси і самотність, від незрозумілості, від утаємниченості. Так, людські душі — потьомки, де можна заблукати, тільки й того, що устигнувши зробити бодай один крок чи навіть порух, де будь-які наміри зникають у невідомих провулках Темного Міста, побудованого із страху, образ, болю, відчаю, довгого чекання радощів, із щоденних негараздів і непорозумінь, із відчуття провини чи перед людьми чи перед собою. Намагаєшся утриматися у човні своїх псевдо уявлень, спрощень і припущень, навіть не зробивши не єдиного кроку до розуміння, до співставлення, або навіть до інтуїтивного просування у своїй долі, настільки пластичній, що від найменшого доторку інших вона ставала невизначеною вже через декілька секунд.
Ірина мовчала і думала. Інколи галас у приміщенні трохи стихав, і тоді можна було почути уривки якоїсь музики, останні новини, діалоги із фільму і рекламу. Все це разом, немов перепрацьовані кабалістами тексти Тори, створювало інші речення, вищого порядку, так би мовити віддзеркалення дійсності у символічно-афористичному вигляді. Але на те ніхто не зважав. У кожного була своя роль і ніхто не вслухався у дивні вислови з екрану.
Едик і Сергій, не звертаючи ніякої уваги на Андрія та Ірину, бурмотіли про щось своє, коли Андрій помітив неподалеку за сусіднім столиком дивного незнайомця, що сидів у компанії двох молодих людей досить таки напідпитку. Дивним видавався стан незнайомця. Андрій краєм ока помічав, як уся компанія досить швидко осушила дві півлітра горілки, але п’яними виявилися лише ті двоє. Стосовно іншого, то незважаючи на його не зовсім приємний вигляд, а точніше несимпатичність обличчя (тут до речі можна додати, коли говорять: несимпатичний чоловік, розуміється, як повелось у народі “слабкий на обличчя”, тобто від епітета страшний його врятовує хіба що приналежність до чоловічої статі) останній схоже був цілком тверезим, інакше кажучи в ясній пам’яті та тверезому розумі. Це само по собі викликало подив, коли б не сказати цікавість до персони означеного суб’єкта. І чи здогадуємося ми – завжди певні люди збираються у певному місці не випадково. Їх веде рок.
Андрій легенько штовхнув у бік Сергія і запитав, кивнувши головою на зацікавившого його типа:
— Знаєш отого, у кутку?
— Той, що з двома сидить?
Сергій перехилився через стіл, вкотре попереверталися чарки і їх вміст повільно почав стікати зі столу, від чого Ірина інстинктивно відвела вбік ноги.
— Тьфу ти, чорт забирай. Знову перевернув. Хай твоя дівчина вибачає.
Іра здивовано і трохи грізно поглянула на Сергія і якось досить рішуче відказала:
— А коли я стала його дівчиною? Щось я не пам’ятаю такого.
— Ну годі вам, посміхнувся на те Андрій, — ти краще Сірий поглянь на того. Знаєш чи не знаєш?
Сергій вирячився на трійку, яка розпочала третю пляшку, і прогримів у відповідь:
— Ну ясна річ, хто його не знає? Ти що? Це Івась. Івась це... Тут він часто... Пригощає всіх, а потім лізе зі своїми розмовами. Але все нормально, він досить часто таке говорить, і заперечити не можна. До речі оце тобі був би співбесідник. Давить філософією.
Він перевів погляд на спантеличеного Андрія і знову повторив:
— Второпав: Івась. Ім’я таке. Є таке ім’я? Ото. Він можливо й сам підійде, коли хлопці сп’янчаться. Ти ж сам бачиш – дітлахи, куди їм, і півгодини не протримаються. А ми давайте ще по п’ятдесят. Згодна Іночка?
Ірина спочатку не зрозуміла, що звертаються до неї, а, збагнувши те, знітилася і змовчала.
— Не Інна, а Іра, — втрутився Андрій, — не можеш запам’ятати, чи що?
— Мої вибачення, мої вибачення, — дзиґою закрутився винуватець.
— Нічого, нічого, я й сама іноді плутаюсь з іменами...
— Але все-таки вип’ємо, — продовжував своє Сергій, — за представницю прекрасної половини у нашій компанії, за Вас.
— Так, — підхопився з місця захмелілий і від того трохи притихлий Едик, — що ми весь час горілку гріємо? Так і померти від спраги можна.
Андрій нахилився до Ірининого вуха і тихенько проказав:
— Ви вже якось на них не ображайтесь. Хлопці вони добрі, але трішки підтомились, підтоптались.
— Та Ви на мене не зважайте. Ніяких образ. Я все розумію. І насправді мені приємно чути такий тост.
— О-о! — заревів Едик і одним рухом стограмова чарка порожньо виблискувала у його правиці, а інша рука у той час автоматично намацувала напій, аби також одним ковтком пом’якшити печію.
Сергій повільно і задумливо розжовував бутерброд, споглядаючи спорожнілу пляшку і поріділий харч на столі. По телевізору йшла реклама мобільних телефонів. Голос за кадром виголошував: “...завдяки новому відкриттю японських учених, функція “потойбічний світ” миттєво з’єднає вас з померлими родичами...” Далі якісь старезні, але веселі діди, кепкували один з одного, пригадуючи події сторічної давнини. Над ними з’явився сяючий напис: “Сенсація! Сигарети “Вічність”. Завдяки унікальним домішкам до звичайного тютюну трав, зібраних у Тибеті, винайдено універсальний засіб проти старіння. Достатньо викурювати три сигарети “Вічність” і тривалість Вашого життя збільшиться мінімум до ста п’ятдесяти років”. Все це змінилося світловою феєрією. Загриміла музика, і стало зрозуміло – це вирує сучасний танцювальний майданчик. Враз музика стихла і пастирський голос прорік: “Покайтеся у божественному танці. Вигоніть назовні демонів шаленими рухами тіла. Блаженні у танці – душа їхня буде чистою і не оскверненою. Церква “Нове покоління” запрошує на суботні танцювальні служіння усіх, хто шукає спасіння”.
Ірина легенько торкнулася до Андрія і благальним тоном попрохала:
— Ви все-таки не виконуєте своїх обіцянок. Ми домовлялися Ви мені повідаєте те, що мене цікавить, що можна було б використати... Так?
Андрій устиг з друзями прийняти декілька сот грамів оковитої, від чого його вуха зачервоніли, з’явилося лукавство ув очах, і трохи знахабнівши він запропонував:
— Ірочко, обіцянка в силі, але мені не зовсім до вподоби оці наші викання. Є пропозиція випити на брудершафт і розпочати дружнє конструктивне спілкування.
Ірина відразу зашарілася, опустила очі, але швидко оговтавшись відказала:
— Може спробуємо на ти без брудершафту?
Їхні сусіди, які весь час були просто поглинуті у свої бесіди і ніякої уваги не звертали взагалі ні на кого, враз стрепенувшись, в один голос заволали:
— Ні-і-і! Так не можна! Так не годиться! На брудершафт! На брудершафт!
Ірина змушена була піти на компроміс, запропонувавши не форсувати так події і не цілуватися в губи, на що Андрій миттєво погодився, і опорожнивши чарку, поцілував дівчину у щічку, від чого та знову зашарілася, чим приємно вразила його, адже багатьох дівчат взагалі нічим не можна було засоромити.
— От тепер можна і погомоніти. Ти згодна, Іра?
— Давайте погомонимо.
— Знову давайте...
— Вибач, Андрію – ще не звикла.
Іра трохи помовчала, думаючи про щось своє, зітхнула і тепло подивилася на Андрія:
— Я уважно слухаю.
— Гаразд. Важко відразу з чогось почати... Давайте так: жила собі на світі дівчина Сана. Проста, звичайна. На перший погляд. Та і взагалі “жила” — досить абстрактно виглядає. Скажу так: існувала в Сорочеві, і це значило, або вона не помічала, що знаходиться в ямі, або розуміла це певною мірою і намагалася викараскатися з неї. Це складне запитання. Коли ми спимо і бачимо сни, навряд чи здогадуємося про несправжність всього побаченого і навіть відчутого, яким би абсурдним воно не видавалося. Ми не розуміємо у сні, що це – сон. Ми живемо за його законами. І коли трапляється якась страшна пригода, ми прокидаємось, тобто для людини, яка існує у сні, це скоріше схоже на смерть, або на існування в оцьому світі, який, мабуть, є сном для того, в якому перебуваємо під час сновидінь. Дуже схоже на метелика, який не знає: чи він сниться якомусь чоловікові, чи чоловікові сниться метелик, або взагалі метелику сниться, начебто він приснився чоловікові і так далі: ad infinitum – до безкінечності.
— Але, — перебила Іра, — людина не може весь час жити у стані, схожому на сон. Вона довго так не витримає.
— Цілком справедливе зауваження. Але ми досі не знаємо: де ж сон. Те, що відбувається зараз з нами, чи те, яке звикли ми називати обіймами Морфея повинні називати реальністю?
Іра замислилася. Відчувалося, що питання для декого взагалі неіснуюче, дівчину привело до нерішучості давати відповідь, або навіть розібратися у ньому. Ні непростою людиною виявився Андрій, зовсім непростою. Ірині здалося, а потім вона впевнилася у тому — це був лише початок. Початок нових роздумів, нових одкровень. Те, як вона задумала ще у місті, ознайомившись зі скупими фактами, написання статті, починало зникати із свідомості під впливом почутого. Малювалася інакша картина, бачення по-іншому, і, скоріше всього, неприйнятне для більшості, які звикли до раціоналістичного світобачення людей з маленького містечка.
Андрій і не чекав відповіді. Її просто не існувало. Нівкого. Точніше відповідь ніхто не шукав, бо вона містить у собі половину запитання. А хто ставив запитання? Хто мав потребу у тому?
— Я не відповім, — з досадою видихнула дівчина.
— Розумію. Але справа зараз у дівчині. Сана мала друзів. Не скажу — якихось несправжніх, ні. Та, щоб їх єднала ідея чи спільні захоплення... Було захоплення на кшталт нашої сьогоднішньої зустрічі. Ніщо так не єднає людей, як спільне вживання психотропних речей. У багатьох народів це алкогольні напої, у декого куріння тютюну, чи маріхуани. А у декотрих і того гірше — гриби, корінці, та і взагалі численні отрути, або навіть вдихання газів. То були особливі містерії, на яких люди робилися примітивнішими, схожими одне на одне, без усіляких життєвих потреб. І тоді вони єдналися у щось більше — у плем’я, рід, гурт. Так і сьогодні ми приходимо на ці поляни, і одурманюємо єство і розум, тупіємо, звіріємо, стаємо стадом, і тоді починаємо робитися одною-єдиною істотою. Зникають відчуття тиску цивілізації, сімейних негараздів, службових конфліктів, людина стає істотою радісною. І все те було благом, якби не одно але. Ніщо так не єднає людей... І ніщо так їх не віддаляє і ділить, як те велике зло, сховане у алкоголі, наркотиках і навіть такому невразливому, на перший погляд, палінні. Ми п’ємо від своє слабкості, як і наші пращури, не спроможні осягнути безкінечність вияву світу, агресивність і могутність стихій, хоча це була хибна думка про злу природу, і від того приречено стававши ми на шлях пригнічення свідомості різними способами. Врятовувалася психіка, врятовувався вид homo sapiens. І ні до чого їм, як це виглядало. Їм було начхати на враження, справлене цими культами, головне спасіння. І врятувалися вони. І був день, і була ніч. Десятки тисяч років таких самих днів і ночей. Щось змінилося? Де там. Ми кружляємо в космосі, відправили міжпланетні кораблі бозна куди, і що? А нічого. Ні-чо-го. Ми — дикуни, вдягнені за останньою модою, напхані наукою, технікою, всією тією гуманістичною, прекрасною літературою, безліччю нікому не потрібних знань, практичністю, умінням врегульовувати міжнародні конфлікти. В результаті — молимося у цих капищах, якимось божкам, техносленговими молитвами, входячи у екстаз за допомогою роз тиражованих у масовій кількості різноманітними напоями високих градусів міцності. Ту свободу вибору, надану Творцем у прадавні часи, використано на побудову псевдо цивілізації і псевдорелігій. Так, саме так, життя, яке ми ведемо це — те, у що віримо, про що подумки згадуємо і до чого прагнемо. Молимося і не помічаємо: мій автомобіль — зароби мені грошей, мій будинок — зроби мене самим відомим на вулиці, мій костюм — виділи із натовпу, моя краса — затьмарюй інших і використовуй переваги для впливу на тих, кому подобаєшся, коштовності — продемонструйте мою заможність, моя робота — зроби головним над іншими, мої гроші — дайте можливість робити усе, чого забажаю, моя влада — допоможи бути царем над народами. Основні бажання, основні інстинкти, основні молитви. Минає час, спливають роки, людина все частіше і більше ремствує: хочу більшого, тільки мені, єдиній і неповторній. Ніхто не заперечує: дійсно, кожен — неповторний. Тільки дріб’язкове егоїстичне бряжчання призводить нас до передбачуваності і схожості. Ми заходимо до кав’ярень, напиваємося, братаємося, б’ємо пики, і у безпам’ятстві засинаємо. Такий наш підсумок.
Едик невдоволено покрутив своїм примітним носом і промикав:
— І тут Андрія понесло... Але ще не пронесло... Хоч гукай тобі отого балакучого співбесідника.
Андрій не ображався на знайомих, але, як кажуть, у душі закрутило:
— Послухай чипушило. У нас демократія. Кожен має право висловлювати свою думку.
Враз посерйознішав, приховав іронію:
— Добре, Ед, ти непогано знав Сану, бачив її, неодноразово ви брьохалися по Сорочеву... Тільки серйозно, скажи своє враження. Я знаю, тобі теж багато чого кидалося в очі.
— Так то воно так, та трішечки не так, як говорив самі знаєте хто... Звична справа — зайдеш куди-небудь випити кави, ну те, се, зустрінеш когось. Як завжди. Взагалі то у таких місцях переважно бувають одні й ті самі люди. Кому тут дорого, ті збираються вдома чи на вулиці чи деінде. Тут я рідко зустрічав Сану. Інколи вона заходила сама, бувало з натовпом своїх. По-тверезому вони сюди не потикалися. Забігали з залитими лобами. Дівчача компанія була постійною, мінялися хлопці, але то зрозуміло — деякі “спонсори” не витримували і сходили з дистанції. На перший, не прискіпливий погляд, Сана така як і десятки інших дівчат, завсідників питних закладів.
Едик перевів подих, відсьорбнув “Кока-коли”, і уважно поглянув у бік, де сиділа нова компанія і все той же чорноволосий чолов’яга з абсолютно тверезим обличчям і рухами, розливаючи неспішно білу рідину. Його нові компаньйони вели себе досить скромно, дотримуючись субординації. Події за старим сценарієм тепер хвилювали Едика менше, він миттєво забув про предмет свого споглядання, продовживши розмову.
— От я й говорю... Власне — що я говорю?
— Що Сана була схожа на інших, — нагадала Ірина, яка досить зацікавилася розповіддю.
— Хвилиночку, — театрально підняв вказівний палець Едик, — Я прошу... Начебто була схожа — ось у чім справа.
— А зліва? — не втримався Сергій певно від невеликого нудьгування.
На що Едуард навіть не звернув уваги, мабуть від заглиблення у спогади:
— Потрібно просто відчувати людей. Хто з чим приходить. Усі в масках — і це зрозуміло: в наш театр зі своїм обличчям не ходять. Тут мистецтво сюрреалізму, причому постіндустріального і навіть постнеоімперіалістичного. Дехто назвав би це маскарад з людським обличчям. Зайде компанія — всі веселі, всі варнякають, белькочуть, дуркують, а одне теж з усіма, та не до остану. В куточках очей — чуже притаїлось. Мовби й з усіма, а воно того... Не того, а оцього... Ххе... Коротше кажучи — людина відчуває, що вона інша, а сказати то як? Компанія... Їм або будь схожим на них, або до побачення качки. І ходила дівчина за ними, сміялася з їхніх тупоголових дотепів, і цілувалася з остогидлими харями, і напивалася до вивертання шлунку, а все одно своєю не стала. Не щастило їй стати своєю.
— А чому так? — поцікавилася Іра.
— Важко осягнути внутрішній світ отак ось — відразу. Себе через раз не розумію. Хоча... Інколи дівчата надумають удаване життя, надумають, та й повірять у нього. Та так сильно, хоч реви — а живи у ньому. От і жила Сана подвійним життям. Ні, не в тому негативі, який часто-густо ми вкладаємо у це поняття. Зовсім ні. Мріяла вона про квітку, розквітлу у чарівному саду. Згадайте: “Є в дикім паркові чорний став — там лілії квітнуть...” Вибачте за неточність і приблизність, але ці слова із відомої пісні, яку до речі любила співати Сана, несуть в собі містичний знак її життя. Життя короткого і нещасливого. Я зараз не говорю про трагічність. Трагічність це взагалі міра плати за безтурботність. Принаймні мені часто так здавалося, відколи необачність ставала способом проживання таких швидкоплинних днів і ночей. Коли необачність зростала неупинно, враз щось починало коїтися навкруги, примушуючи спинитися і замислитися: що ти, друже, твориш, досить вдавати з себе дитину, якій все одно, що буде з нами завтра, після завтра чи через рік. Дитина бавиться і не плаче, а няньки в той час вже без очей. Отак от. Коротше — давайте ще по одній, а то вже в горлі деренчить.
— А я давно хотів нагадати, — підтримав товариша Сергій, — Іра з нами задрімати може. У тебе, Андрію, совість є? Міг би дівчину хоч раз запросити на танок. Тобі крім розмов нічого не потрібно.
— І дійсно, — Андрій відчув себе ніяково і звернувся до Іри, — якщо ти не заперечуєш...
— Я не заперечую, але... Мені дуже хочеться послухати ваші розповіді. Я все запам’ятовую, це для мене важливо. А потанцювати... Ми ще встигнемо.
Іра лукаво, але по-дружньому усміхнулася до Андрія і він від того жартівливо похитав головою:
— Дивись, сама пообіцяла.
Тут щось клацнуло і зашуміло у телевізорові. Всі, якось повільно і розморено, повернулися до екрана, на якому посеред чорної і густої кави ночі світилася цятка ракети, що долала силу земного тяжіння і від того її рух скидався на повзання черепахи. Раптом ракета вибухнула і чорноту заповнили тисячі світлячків, великих і малих. Не довгим виявилося їх життя — половина з них розтанули в перші секунди, а решта, падаючи вниз, зникала на очах, доки небо не стало зовсім темним і черствим, як шматок шкуринки чорного хліба. Жінка з екрана трагічним голосом повідомляла: “... чергова невдача спіткала людство на шляху пізнання Всесвіту. Перший політ на Марс пілотованого космічного корабля, на борту якого був міжнародний екіпаж, потерпів невдачу. На тринадцятій хвилині польоту корабель вибухнув. З’ясовуються причини...” Новини тут дивилися лише перші десять секунд, а далі вольові якості поступалися тискові алкоголю і компанії, і увага людини переключалася на більш простіші справи — теревені і пиятику. Здавалося не було такого повідомлення, яке могло б сколихнути присутніх на довгий час, вивести їх з рівноваги, примусити співчувати чи урізатися у пам’ять більш ніж на п’ять хвилин. Знаходячись у “капищі” навколишній світ втрачав свою актуальність. Все, що відбувалося було десь там, далеко, а ми були тут — молоді веселі, здорові, живі, з хмільними іскрами ув очах, із незрозумілим щемом у грудях, і гарячою густою кров’ю, вируючою нас всіма шаленостями чекання майбутніх пригод. Якими наївними здавалися ми. Але то відверта наївність від нерозуміння чи від душевного небажання розуміти причини і наслідки, адже це, в усякому разі устремління зрозуміти не надавало ніяких переваг, а навпаки примушувало думати і озиратися, потім знову думати, і врешті-решт залишатися з тими самими запитаннями, але з набагато більше змученою душею.
Тим часом до компанії приєднався хазяїн закладу — Леонід. Невисокого зросту молодий чолові років сорока. Усміхнене обличчя і відкритий погляд видавали в ньому людину доброї душі, майже безвідмовної, від чого інколи страждав він сам та його невеликий бізнес. Хазяїн привітався до Ірини, з усіма іншими він вже бачився, і поставив на стіл пляшку червоного вина та тарілку з різноманітними фруктами, нарізаними маленькими шматочками. Андрій пересів ближче до дівчини, даючи можливість Леоніду сісти за стіл, пояснивши Ірі:
— Це Леонід, хазяїн цього закладу. Я запросив його до нас, коли він трохи звільниться від свого звичного клопоту. Він мій товариш і думаю тобі сподобається. А про тебе я йому сказав.
Іра знизала плечами:
— І, що саме?
— Що ти хороша дівчина Ірина.
— І все?
— І все.
— Ні, дійсно, так і було, — вмішався у розмову Леонід, — А Андрій, я це знаю, не помиляється у людях. Він їх просто відчуває.
— Він їх просто відчиняє, — пожартував Сергій.
— Так друзі я вас залишу на декілька хвилин, — Андрій піднявся з-за столу, — до Іри забороняю доторкатися. Ірочка залишаю тебе з цими негідниками на декілька хвилин. Я хапну трохи повітря. Ваше паління попрохало мене задихнутися.
Андрій підійшов до дверей, взявся за ручку, і, обернувшись назад, помітив, як чорноволосий дивно дивиться на нього. Хлопець швидко відчинив двері, і незчувся, як нічна темрява всотала його, почавши розчинення своїми кислотами, навіть...”
