Ви стрибали хоч раз із парашутом? Ні? Ну і дарма. Враження незабутнє. Можна хіба зрівняти з відчуттями першої ночі із жінкою: спочатку лячно, потім добре, а найбільше запам’ятовуються останні миті, коли ти вже чоловік.
Заінтригував? Тоді гайда на маленьку екскурсію!
Лячно не те слово. Коли до стрибка, ще якихось кілька днів. Всі веселі, жартують. Життя як життя, буденне навчання. Але коли взавтра…
Навіть самі аси, що мають по сотні і більше стрибків, навіть інструктори-боги, що витягнули тисячу і ті ніколи не злукавлять – страшно! Не бояться хіба дурні, або ж самогубці, що принципово не має різниці. Трішки заспокоюєтесь, коли інструктор показує як відкривається парашут, тут на землі, висмикуючи в десантника що біжить, з ранця, отой купол. Гоп!.. і розкрився. Кр-а-с-о-та! Ніби і боятись нічого, але адреналін уже пішов по жилах.
Потім самі собі складаєте парашут, бо ж сам собі не ворог. Перший раз здається вийшло краще, та дарма. Інструктору не подобається і тоді ще і ще…на кінець, те що треба.
В кінці він підходить, закладає руки за спину і звертається до всіх, таких же як ви жовторотих.
- Раніше я показував фільм, як поводитись десантникам в екстремальних випадках. Але коли декілька спустились на запасному, відрізавши вже розкритий основний парашут, інші літали по півгодини на двох одночасно. Вирішив – фільму не буде! – Постояв набрав повітря. – Мені не потрібні «відказники» там, в повітрі. В кого слабке «очко», краще залишитись, бо там церемонитись не буду, комусь і коліном в зад доведеться…
Та хто ж тепер зізнається, про те «очко» - це ж повічне тавро. Всі піднімають парашути і застібають лямки. На голові дурні шлеми і ви нав’ючені, як віслюки, підтюпцем прямуєте на посадку. На полі вже починають розкручуватись гвинти гелікоптера. Ви підходите і зникаєте в розкритому череві стальної машини. Гвинтокрил двигтить всім тілом, натужується і відривається від землі. І вже тепер починаєте задумуватись, а для чого це мені, може краще було подивитись на все це з низу, з землі…
Бічним зором оглядаєте товаришів, всі зосереджені, кожен в своєму світі. Мовчать. Зараз, оті дурні жарти, що були на землі, недоречні. Погляд боязко тягне, до того отвору - розкритого навстіж вантажного люку. Світла безмежна прірва за ним водночас відлякує і манить якимось незбагненним магнетизмом. Намагаєтесь відігнати думки про те що буде…
Тепер, хоч би що сталось, ви повинні вистрибнути. Карабіни пристебнуті, на підвішеному тросі в салоні, вони мають висмикнути стабілізаційний парашут. Якщо хтось затримається, він може заплутати парашут товариша. Тепер дорога тільки вниз.
Засвітилась червона лампочка. Всі як роботи встають. І ви встаєте і йдете до тієї розкритої пустоти.
- «Для чого це мені? В мене ж жінка, дитина і всі, всі, всі…Боже порятуй мене, і не зроби з мене пляцка, я ж іще такий молодий.» - ще вспіваєте подумати перед самим краєм.
Там, внизу далеко під ногами, пливуть білі хмарки, а на дні тієї ями, ніби на топографічній карті земля, що помережена тоненькими рисочками доріг , квадратиками полів і темними краплинами будинків.
- Перший пішов!
Скованими ногами робите механічні кроки, підходячи до страшного провалля. Мозок уже не працює, тільки механіка рухів. Навколо вас звалюються в цю бездну інші парашутисти. І от ти вже на краю, затримуєтесь.
- «Мамо!» - Крок. Все… Душа ще залишилась десь там в кабіні, а ви провалюєтесь в щось неймовірно, м’яке і легке. Такої ніжності і легкості ви ніколи раніше не відчували. Вільне падіння, це щось неймовірне, але не пробуйте щось кричати, чи розкривати рота – прокачає до самого низу…
Це перше, що вспіває зафіксувати свідомість, а потім провал. Здається, проходить вічність, перш як ви усвідомлюєте де ви. З мозку випливають слова інструктора.
- Якщо не спрацює трьох секундний автомат висмикування, знаходите кільце під лямкою і смикайте! Та дивіться не викидайте зразу ж на землю, бо потім неможливо парашути скомплектувати.
- « Чого це так довго не спрацьовує? Мабуть несправний. Здається, вже кілька годин в повітрі. Не три секунди – три години пройшло.» - Тягнетесь до кільця. Ось воно рідненьке. Смик! І тут чуєте як синхронно клацає пружина наведена на три секунди. Невже, ті кляті три секунди тягнулись так довго? Ось тобі і теорія Ейнштейна в дії.
Звичайно, кільця в руці вже немає, воно обганяючи всіх, похурчало донизу. А у вас за спиною зашурхотів стабілізаційний і потягнув за собою основний. Вітер у вухах перестав свистіти так навіжено. Лямки натягнулися, врізуючись в тіло. І ви бачите, як навколо вас висять, розгойдуючись під білими куполами, парашутисти.
Хто кричить від переповнення почуттів, а хто співає на всеньке небо. Хмарки, ніби підсідають під них. От тепер і собі можна посидіти на хмарці. Мрії дитинства збуваються. Але, що це? Чомусь ви летите швидше за всіх униз. І плечі якось неприємно стискають лямки. Здогадуєтесь поглянути вгору, на свій парашут. Він чомусь набагато менший, чим у вашого сусіда, що співає недалеко в хмарі й стропи закручені в косу. Паніка – невже заплутались… Мацаєте ножа, щоб відсікти стропи. Та все ж пробуєте крутнутись всім тілом в інший бік. Згадуєте, що першу настанову, групуватись при стрибку ви не виконали. Яке, там згрупуватись, ви ж про все забули тоді й ті три секунди вас вертіло, як дзиґу, от стопи і скрутились. Помалу починаєте розкручуватись в зворотному напрямку і тоді - хлоп! Парашут розкрився повністю.
- «Ох!» - видихаєте. Слава Богу!» - І тепер вам теж хочеться співати. Тут на цій висоті серед білих кудлатих хмар, ви сидите на небесній гойдалці, розгойдуєтесь і співаєте, співаєте щось голосне, просто кричите від щастя. Вам видно аж ген, до кінця землі і ви, як птаха розглядаєте це безмежжя. Земля звідси – дійсно кругла кругла.
Але не вспіли ви привикнути до краєвидів, як та земля починає наближатись і то так швидко. Кілька секунд вона була ще так далеко - як уже поряд. Знову пригадуєте настанови - тягнете за стропи, потрібно розвернутись. Ліві – праві, поворот по вітру. Вийшло. Залишилось вчасно загальмувати, щоб зменшити швидкість удару. Ось вона, рідненька прями під ногами – різко за задні стропи…
І тільки коли носки черевиків торкнулись твердого, розумієте, що маневр зробили зарано, поспішили загальмувати. Приземлення уже на три точки, аж зуби клацнули. Добре, що вспіваєте сховати язика глибоко в роті.
Поки відсиджуєтесь, чухаючи забите місце, чортихаючись на весь світ, вас починає щось смикати за плечі і тягти. Ваш, ще живий парашут, спіймав легенький вітерець і потяг по ріллі.
Тільки проривши носом кілька метрів, починаєте тушити парашут. Тягнетесь до нижніх строп, хапаєте і на себе… він трохи осідає і зупиняється. Зриваєтесь на ноги, радіючи послабленню натягу лямок і забігаєте вбік. Парашут здається і мирно осідає на землю.
І вже тепер ви кажете: «Гоп!» Ви теж в цьому житті щось можете. Ви теж справжній чоловік.
Відстібаєте лямки і видихаєте повітря. Враз на вас навалюється втома. Оргазм минув - уніформа вся мокра від поту, з рук теж капотить.
- «Парашутист після стрибка втрачає від шести до восьми кілограмів,» - зринають слова інструктора.
Дехто із вас певно подумав про памперси. Ні, такі атрибути в формі десантника не продумані. Тому це відпадає.
А вас тягне до низу гімнастерка просякнута тими шістьма кіло поту. Будьякі лазні і засоби схуднення відпочивають…
Якщо ви після свят трохи не в формі, спробуйте! Повірте, спрацьовує стовідсотково.
В тексті, щоб зберегти гендерну рівність, можна заміняти слова чоловік на жінка.
