Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45668
Рецензій: 89356

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Метаморфози для манекенів

© Олексій Тимошенко, 22-05-2006
                 Метаморфози  для  манекенів.


Весна -   це  час  несамовитого,  відчайдушного   кохання. Такого,  що   збиває  з ніг, шокує,  примушуючи  забувати  все:  друзів,  роботу,  своє  ім’я, нарешті.  Щоправда,   не   кожному  щастить  на   такий  подарунок,  та  й не   кожний   готовий  віддатися   в  полон  своїм  почуттям,  довіритись  своєму  прагненню до  вічного,  незабутнього,  що  помітним  рубцем залишиться  на  серці у  випадку  нещасливого  закінчення  такої  історії і почуттям  радості, задоволення своєю спроможності реалізувати свої  потаємні  бажання  - в другому варіанті завершення  весняних  ейфорій. В останньому  випадку  більш доцільно говорити  про   початок  справжньої  історії   кохання.  Історії з великої  літери.  
       Ніхто  не  міг  нічого  сказати   про  те,  яке  же  воно  є  насправді -  те   почуття. Ні заперечити, ні  підтвердити -  Ліда  була  одна.  Вже  цілу  годину  вона  блукала  містом, уважно  розглядаючи   велетні –новобудови,  заглядала  у  вікна   квартир  розташованих  на  перших   поверхах  будинків  одного зі спальних районів  міста, спостерігала за  спілкуванням  молодих  людей у  невеличких  компаніях, які  скупчувались на   різних  ділянках  вулиці.
   Ліда  усміхалась  зустрічним  чоловікам,  що  траплялись на  дорозі, проте  вона  залишалась одна. Можливо, це  була  така її  доля. Доля одинокої  жінки, яка  бодай  за  все на світі  прагнула  знайти  собі  супутника  життя,  доля  жінки,  яка  мріяла  бути  всім   для свого обранця – промінцем  сонця  у похмуру погоду, ковтком  свіжого  повітря   розпеченого  літнього  дня, прохолодним  дощем, яскравою зірочкою, що  освітлює  все  навкруги. Це ж  так  просто! От тільки  єдине   чого  не   вистачає  для  втілення  таких  яскравих мрій – це  того  самого  чоловіка,  задля  котрого  вона   готова   здійснити  такі   метаморфози. А це  справа  серйозна.  Колись... колись  в неї був  такий,  точніше, схожий, але, як  виявилось пізніше,  не  він.
Ліда  познайомилась  з Леонідом  в  університеті  і на перший  погляд її  знайомий здався таким привабливим, яскравим. Воно і  не дивно -  вихований  інтелігент в першому поколінні, знавець  історії   стародавнього сходу, японської прози. Вже потім  виявилось,  що  він був також  худорлявим, з неприродно довгими пальцями та і вдягався він  брутально, якось  старомодно. Однак їхні  стосунки  були   зворушливими  і  тривали  декілька   місяців. Більше Ліда  не витримала,  бо їй  ставало з  ним  не  цікаво. Більше  не приваблювали  розповіді про  єгипетські  краєвиди, та й  вівці  Муракамі   поступово   перетворювались  на  звичайних  свійських  тварин. І що  найжахливіше - не  було відчуття  свята,  все  ставало  дедалі  буденним, рутинним. Не  цікаво!
Був іще  Григорій  Вікторович,  чоловік  значно  старший  за  неї,  але як зазначали її  найближчі   подруги  - Оксана  та  Юля  - „ грошовитий” , що  надавало особливого  смаку їхнім  стосункам. Місяці  через  два  після початку їхніх стосунків Ліда  розірвала   зв’язок  між собою та Григорієм Вікторовичем і  разом  з цим  декілька  зелених  купюр.
Оксана  та  Юля  довго   потім  згадували  їй  цей,  на  їхню  думку,  необережний  крок .
- Ти,  Лідо,  нерозумна, - одразу  сказала   висока  струнка  Оксана. - Падумаєш,  старше  на  двадцать  лєт! Мужчина  он  благопалучний,  відний!
Юля,  яка  була   більш  поміркована  у життєвих   питаннях, на  ці  слова   подруги посміхнулась і сказала:
- В принципі, Лідо,  справа тут не  в грошах. Людина  він, здається,  нормальна,   не  п’є, не  гуляє,  значить  буде  все в  сім’ю  тягти,  тобі увагу  приділяти, а це, я  тобі  скажу, дуже  важливо,   немає  таких  чоловіків  зараз.
„Ой, дівчата,  дівчата!  Де  ж то  ваші  чоловіки  з  такою вашою  життєвою  філософією?” -  подумала  у  відповідь Ліда.
Хоча  воно  і не  дивно,  жінок  то   більше  ніж   представників  так  званої сильної статі, та  ще додайте  сюди  стреси, екологію,  кінець  світу, нарешті.   Невесела  виходить   картина. Невтішна.  На  цьому розмову і закінчили. А   життя... Життя  -   воно  продовжується..
    Весна - це час  кохання. Це   знають  усі.  Мабуть   саме  тому  із  появою  теплого  весняного  вітру  на  вулицях  міста  з’являються  величезна  кількість  закоханих  пар, як  зовсім  юної  молоді,  так  і  людей значно  старших  за віком.
Ліда линула  в сторону  міського   парка,  там  зараз   повинно  бути   хоча  б  якесь  скупчення  народу і,  звичайно,  шансів  на  знайомство  вельми   багато.
„Це все  держава  винна, - розмірковувала  Ліда. - Ну  де  можуть   познайомитись  молоді  люди в наш   час і  влаштувати  своє   особисте  життя?”
  На  роботі ? Так. Дивлячись, яка  робота. У  Лідиному  випадку  можна  було  говорити  про  наявність  двох  претендентів  на її руку  і  серце. Це  заступник  директора  Микола  Іванович  Карташов,  який  двох слів пов’язати  не  може, а не  те, що  зробити  комплімент вродливій жінці,  і охоронець  Петро, молодий хлопчик років двадцяти, який, схоже, навіть бритвою  ще не   користувався. Всі  інші  в  Лідиній  конторі  жінки. Як тут  можна   когось  обирати? Ну, а  більше…
    В  будинку Ліди  жили  в  основному  сімейні  та  розлучені. Сімейних  в сталевих   рукавицях  тримали  дружини. Розлучені  або  не  просихаючись  пили, час  від  часу, кодуючись  від  цієї   зарази,  або ж  безупинно, як  тільки  вміють  наші  чоловіки,  гуляли,  інших  варіантів  не  було. Хіба  що   Санько з  сорок  третьої    квартири.  Цього  занесло  в  іншу  сторону – знайшов  собі  однодумців в  якійсь   релігійній  секті (таких   зараз  величезна  кількість -  всіх  назв  не   згадаєш), а  у  них  там  з  жінками  якійсь  особливі  стосунки ( братські чи що). Так  до цих  божевільних Ліда  і  сама  якось  потрапила, просто  з цікавості заглянула, щоб   просто   кудись  подіти зайвих  дві –три  години. Не  сподобались  Ліді  їхні   напівспіви  та підтанцьовування,  більше  туди  вона  не  ходила.
Ось  так  вона  і  рухалась  містом, замріяно   поринувши у  свої  спогади  та  міркування  про  життя.
Аж  раптом  сталось  те, чого  вона    останнім часом так   довго  чекала  у своєму житті.
Біля  вітрини якогось  приватного    магазину ( „Бутіка !” – так  би  сказала  Оксана)  Ліда була  мало  не  знесена з  ніг швидкою  ходою  молодого симпатичного  чоловіка (це  вона  одразу  помітила).
-  Вибачте! – зневажливо  кинув  той .
- Та  нічого...
Світло від яскраво  блимаючих  вогників   вітрини  дало  можливість  уважно  розгледіти  один  одного.
- З  вами   все  нормально?  -  запитав  незнайомець.
-  Так-так. Все  гаразд.
- Ну,  добре. Тоді  бувайте.
І  він   пішов   по   тротуару  далі.
Ліда  деякий  час  приголомшено  мовчала, потім  знайшла  в собі  сили  звільнитися від  шоку і раптом, неочіковано  навіть  для  самої себе, кинулась  услід  за   чоловіком.
- Зачекайте!
- Ну? – той  зупинився.
-  Хіба  ж... хіба  ж  ви  можете  отак  піти?
- А  що, -  посміхнувся  незнайомець. – Є  інші варіанти ?
- Так ! -  зраділа  Ліда. – Ми можемо  з  вами  для  початку   познайомитись.
- Добре. Ігор.
- Ліда.
-  Дуже  приємно
- Так. І мені.
- А  що  далі?  Лідо...
- Ну, не  знаю.
- От  бачите, а  ви  людину  зупинили,  значить,  повинно бути  щось.. -  засміявся  Ігор.
Так  вони  познайомились.
     Світ, нарешті,  для  Ліди  змінився. В яку сторону – сказати важко. Та й  не турбувало  це її  зовсім. Головне  - її особисте  життя  було  влаштоване! Кожну зустріч   Ліда  чекала  з  нетерпінням,  забуваючи  про  все   навкруги, весь  свій  вільний  час  вона  віддавала  мріям  про  щасливе   романтичне  кохання. Та й  Ігор   виявився    обачливим, культурним    хлопцем. Він  знав  багато  цікавих  історій ( куди  там  тому  Муракамі!), був  в  курсі  останніх    політичних   подій,  знався  на  сучасній  моді. Любив  помпезні  кінофільми із  заплутаним  сюжетом та  драматичною  грою   акторів – оскароносців    („він і  сам  міг дати  їм  фору”).  За  собою  дуже  ретельно  слідкував  і  любив  одягатись  „стильно  та  інтелігентно” у тих  самих „бутіках”.
      Оксана,  коли  вперше  побачила  Ігоря  була  шокована. Це з приємністю  відкрила  для  себе  Ліда. Схоже   вона  навіть  втратила   мову  на  деякий  час. Принаймні  вона   мовчала  хвилини  дві.  А  потім  почала  плести  усяку  нісенітницю – в  її   дусі, говорила не  зовсім  доречні  і розумні   слова. Це  сталось тоді, коли подружки  Ліди  якось  забігли   до  неї  після роботи  і  на   кухні   побачили   Ігоря.
- Знайомтесь, – це  мій   Ігор.
Дівчата  привітались.
- Дуже  приємно.
- І  нам  дуже  приємно, – разом  відповіли  ті.
З  такої  події  Ліда  навіть    вибачила  Оксані її  огидний  характер.
Юля  ж  виглядала  менш  враженою,  але  це  заціпило і її.  Ліда  була  в  цьому   переконана.
  Пройшло три  місяці.  Ігор  на  прохання  Ліди  перебрався  до  неї  на  квартиру. Тепер  вони  жили  разом  у  маленькій  квартирі   на   четвертому  поверсі   дев’ятиповерхового  будинку в самому серці міста. Поряд - метро та   ринок. Усілякі   магазини, навіть  кінотеатр. Тобто   все,  що  треба    чоловіку   та  жінці  для  щасливого  життя.
З початком   четвертого    місяця  в  їх  стосунках  почали  з’являтись   певні,  поки  що  незначні, але неприємні, непорозуміння. Ігор  почав  приходити  пізно  з  роботи.  Спочатку  це  було в  сім  годин, потім  - у  вісім,  дев’ять.  Потім  їм   почало  не  вистачати  грошей. Банальна  ситуація ( кому ж їх  вистачає?),  однак коли  виявилось, що з  наявних  грошей  на  другий  тиждень місяця  є  лише  заробіток  самої  Ліди,  то  це   почало  її  не  на жарт  турбувати. Ігор   усміхався на  слова  Ліди,  говорив, що  він  позичив   гроші  колезі  по  роботі,  що їх  затримують,  не   поклали  на  картку  і так  далі.  В  той   же  час   вона    почала  знаходити  у   шафі  дорогі    чоловічі   речі .
  „Невже він  купує їх. Та  ні.  Він  би сказав”.
  Сама ж  Ліда  ходила   в  своєму  старенькому   вбранні : „ Ти  ж  мені   і  такою   подобаєшся”.
Одного   ранку   вона  не   витримала  і   знову  почала   на   ту  саму  тему   розмову.
І  тут    вона   побачила  іншого  Ігоря.  Чужого.  Незнайомого.
- Значить  так,  моя  люба! -  його  слова   різали    болюче  як  лезо  ножа. -  Ніколи,  ніколи  не   піднімай   цих   дурних   питань,  тобі  ясно, я  людина   мистецтва,  я  людина  з  дуже  тонкою   душевною  організацією,  твої   матеріальні  речі  мене  не  турбують!!!!  Ти   мене розумієш?  Не   можна  ж  бути  такою  матеріалісткою!!!
З  цими словами   він   вийшов  з  квартири.
Ліда   заплакала, а через  півгодини    не  могла  знайти  собі  місця  у  квартирі.
„Невже я  його  образила? Що я  наробила, як  я  могла! Зруйнувати  почуття   такої  людини. Що ж його робити?”.  Звісно  на  роботу   Ліда  не  пішла. Тільки   зателефонувала. Мовляв:
„Вибачте,  захворіла.  Температура  - сорок”.
Повірили,   бо  вона  й поводилась  ніби  хвора. Плутано  пояснюючи   свій  стан, ловила  себе   на  тому,  що  весь  час    перед  її  очима   стояв  образ  Ігоря.
В   такому  стані  її   знайшли  дівчата, коли  прийшли до  Ліди.
- Што проізошло? -  на  цей   раз  навіть  Оксана  була   уважною.
- Все  гаразд, -  похмуро відповіла  Ліда.
- Розказуй, подруго.
    І Ліда розказала  їм  усе.  І про  те, як   Ігор   себе  поводив, про  його  зміни, і про свої   відчайдушні  сумніви  щодо її  поведінки.
- Значить так, -  раптом  почала  інтелігентна Юлька . -  Треба  його  поставити  на  його  місце! Ти мене  зрозуміла.  Ці  чоловіки,  їх  треба... -  вона  міцно   стиснула   руку  у  кулак.
- Правільно,  падруга!! -  підтримала Оксана.  Затиснувши  між  пальцями  цигарку   вона  глянула  на  Ліду  і запитала:
- Слушай, а может он того  -  другую  нашел??
-  Що? – не  зрозуміла  Ліда.
- Другую  бабу. А што,   восем  уже,  давно  дома нужно  біть ..
- Як  ти  можеш!!!  Як ти....
- Е –е -е.
Ліда  раптом  відчула  в  собі  потужне джерело  негативної енергії. Нарешті   було  знайдено   вихід  негативним  емоціям!!
- Як  ти  можеш ... стерво,  таке  говорити. Ти.. ти..  А  ну  пішла,  пішла  звідси!! Забирайся  геть, потворо!!!
- Ліда, – спробувала  втрутитись  в розмову   Юлька.
Оксана  мовчки    піднялась і   демонстративно викинула   цигарку  у  відкриту кватирку.
Потім   так  само  мовчки  вийшла з  кухні.
- Слухай. Не   треба ж   так, -   промовила  Юлька, звертаючись  до  Ліди.  – Вона  ж пожартувала.
В  цю мить  у  кухню  зазирнула  Оксанка.
- Слухай,  падруга!  Ти була  дураю, і єю  ж  будеш... Пашлі  Ермолова, нас  в  другом  месте  ждуть.
І вони  пішли .  
  Найгірше, що   Ігор  все не приходив, хоча  було   досить  пізно.
Треба  щось   робити,-  подумала  Ліда. – Треба  шукати. Телефонувати. Так. Кому? Друзям.
На роботу. В лікарню, нарешті! Правильно. Ні-ні!  Він  просто  затримується. Останнім  часом   він  же затримується. А  вона не  змогла  цього зрозуміти! Ігор  такий  зайнятий,  такий  заклопотаний!
В  одинадцять годин  вечора  Ліда  почала  хвилюватись  не  на  жарт. Що  ж таки  трапилось?
Нехороші   незграбні  думки  одна  за  однією  з’являлись у мисленевому  потоці   зажуреної,  стурбованої  Ліди. Одразу  згадувались  жорстокі  сцени з  телевізійних   новин,  десять   картин  як  кадри  кіноплівки  маячили  перед  її  очима.
Треба  телефонувати, треба  щось  робити...
Ліда  почала  хаотично  рухатись  по  кімнаті, іноді  заходила  на  кухню  зробити  собі  кави -  це допомагало  на  деякий  час. Потім   напруження  поверталось.
Друзям,  на  роботу,  в лікарню !
Друзям,  на  роботу, в лікарню!
Стоп.
Холодний  струм   пробіг   по  її  крихкому  тілу.
Вона  не  знала  кому  телефонувати. Не  знала. Разом  з  телефоном Ліда  розгублено  присіла  на  край  ліжка. Чомусь  лише  зараз  виявилось, що  вона  не  має  ніякого  уявлення про  те  кому  телефонувати!! Ліда  не  знала  жодного  друга  свого  чоловіка!!  Їх  просто не було!!!  Ні  в кого  запитати, немає  нікого поряд. Навіть свої  подруг   і  тих   втратила! І  правильно.  Вони  заздрили  їй,  просто  заздрили.
Якщо  і були  друзі ( повинні  ж  бути!),  Ігор  їх  з нею  не  познайомив.  
Робота. Його   робота.
Ліда  не  знала  де  він  працює.
Так-так.  Що він   там  говорив?
Вона  намагалась  пригадати його  розповіді  про  свою  роботу.
„Цікава  робота...  відрядження.. постійно  серед  людей..  вимагає  всіх  зусиль.”
Все.
Яка   вона  дурна!  Вона не  дізналась,  коли  було можна. Та  її  це  і  не  цікавило! Він  же  був  поряд. І цього вистачало...
Ліда  узялась  за  голову -  куди, куди  телефонувати. Шукай  його  тепер  як  вітру   в  полі...
Залишається  хіба  що  лікарня...
Ліда  підхопилась  і   підскочила  до    стола  з  шухлядами,  адже їй  було потрібне  його  прізвище.  Ігор   щось  там   говорив, вона  забула,  щось  таке   кумедне,  народне...
Вражена  Ліда  зупинилась. Там, де  повинні  бути  його  документи   -  нічого не  було.  Пусто. Ні -  чо – го. Невже  він геть   усе  забрав? Але  коли  він  встиг? Коли  вона  спала? Можливо.. можливо..
Так  само  швидко  Ліда  підійшла  до  шафи,  де   повинен  бути складений його   фірмовий  одяг.
Взявшись   двома  руками  за   металеві   ручки  шафи вона    повільно  відчинила  її.  Пусто...
Ліда  почала   бігати  по  квартирі   і  вивертати  усе  підряд.  Він  же  їй    багато   дарував - щоправда  усіляких  дурниць,  без  смаку   куплених у підземних  переходах  та на   стихійних  ринках. Нічого.  Нічого    не  було.  Жодної  ознаки  його  присутності. Немає  ні  костюмів,  ні  краваток,  ні   його  коштовної  парфумерії. Навіть  його  улюбленого люстерка...
Раптом  одна  думка, яка  з’являлась трохи раніше,  але   відганялась Лідою,  знову   замаячила   серед  хаосу  її  міркувань:
„А може...  може  його  не  було взагалі???”
Такий  висновок був  настільки   шокуючим, що  Ліда   ледве  не  втратила  свідомість.   Світ   перед  очима  почав  блимати,    кружляти  суцільною  мозаїкою з  оточуючих  її предметів..
Ні. Вона   не  могла  все  це  придумати. Їх  знайомство, зустрічі...
З  надією, що Ігор ще прийде,  Ліда   лягла  на  ліжко  і   поступово   поринула  у  царство сну...

Він  не  прийшов.  Ні  тієї ночі ,  ні  наступного  дня.
Ліда була  приголомшена. Вона була  готова  пробачити  своєму   коханому   усі  його   витівки -  його  звичку  забувати  робити  їй  компліменти, його  любов  до  красивих  речей ( це ж  її  право,  її  територія!),  його  постійні  затримки з роботи   і його дурну  манеру  зичити  у  неї гроші. Та  ще  багато подібних  речей.
Він  був  так  потрібен  в її  житті!
Нарешті  одного  дня  Ліда  не  витримала  і  пішла  гуляти  містом. Вона   вирішила  шукати  своє  втрачене  кохання.
Місто змінилось. Так  їй  здалось.  А  можливо, це лише  її  враження.  Хтозна. Ніхто  не  може  нічого сказати  Ліді  з  приводу    такої  думки.  Ні  підтвердити, ні  заперечити.
Ліда заглядала у  чужі  вікна  перших  поверхів   багатоповерхових  будинків,   намагалась  розгледіти  силуети  людей,  що   сиділи  в  салонах  дорогих машин,  особливо   цікавими  для  неї  були   скупчення молоді -  можливо  хтось з них  чув,  бачив  дорогу  для  неї людину. Проте  марно. ЇЇ   пошуки  були    марними.
Так  вона  потрапила    на  центральну  вулицю  міста, яка  рясніла   дорогими  будинками,  модними  бутіками,  що  блимали  світлом  своїх  вітрин.
Проходячи   повз один  з  таких  магазинів, вона  краєм  ока щось  побачила, точніше  когось,  когось  рідного,   такого близького!
Ліда  стояла  перед   магазином  дорогого  одягу, взуття,  аксесуарів.
Вражена  Ліда  зупинилась  і  повільно  розвернулась  до  вітрини.
Прямо    за  склом  стояв...  її  Ігор.
Знайшла. Знайшла!    
Вдягнутий  у    синій  костюм  з рожевою  краваткою, блискучі  чорні  туфлі,  він   яскраво  усміхався  перехожим...
-  Ігор! Дорогий  мій! Любий!  - прошепотіла  Ліда. Спираючись  долонями на  скло   вона спливала  вниз.
- Я  благаю тебе,  повернись, любий!
   Однак   манекен   усміхався і мовчав. Адже  у  нього  відповідальна  робота. Він  -  служив  людям...
Перехожі  обминали  одиноку  жінку, яка сиділа  перед  магазином  і здивовано  дивились  як  вона  розмовляла  з  манекеном  і  швидко  йшли  далі.
Аж  раптом  Ліда   замовкла.
Поряд  з Ігорем  було  вільне  місце. Там за  вітриною.
І вона  зраділа...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

не вельми, зате фінал!!!

© , 23-05-2006

Несподіваний фінал

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© вомбат, 22-05-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0611729621887 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …